«ВСІ – ЖІНКИ, КОЛИ ВОНИ КОХАЮТЬ»

25 лютого виповнюється 150 років з дня народження Лесі Українки

Талановита, незламна, впевнена, розумна, прогресивна, але така змучена та втомлена. Хвороби точили тіло, нещасне кохання труїло душу. Леся Українка – письменниця, перекладачка, ім’я якої знають далеко за межами нашої Батьківщини. Хист подарований небом, а любов неначе відміряна пеклом. Чотири кохання – і кожне нещасне по-своєму – лишило зарубку не лише на серці Лесі, а й у її творах.

 

Перше кохання Лариси – Максим Славінський. Влітку 1886 року хлопець приїхав до маєтку Косачів у село Колодяжне, він був другом Лесиного брата Михайла. Максиму – 18, дівчині – 15. У юних серцях спалахнула любов. Їх часто бачили вдвох біля озера, але через хворобу Лариса лише сиділа на березі й споглядала на тихе плесо. А в голові роїлися думки, їй було так соромно своїх милиць, та хлопець навіть не помічав їх, він бачив лише миле лице юнки. За кілька років їхня любов згасла. Славінський поринув у перекладацьку діяльність, адаптовував Гейне, Леся також долучилася до цих перекладів. Робота поєднала двох талановитих людей, а згодом кохання спалахнуло між ними з новою силою. Олександр Шульгін, після смерті дружини Максима Антоновича, написав: «Тепер можна сказати і про зворушливий його роман із великою українською поетесою, в душі якої він лишив глибокий слід». Леся ж присвятила низку віршів коханому: «Горить моє серце», «Стояла я і слухала весну», «Хотіла б я піснею стати», «Сон літньої ночі». А тоді присвятила коханому такі рядки:

Ти не мій! розлучив нас далекий твій край,

І вродлива чужинка забрала!

Ти там, може, знайшов незаказаний рай,

Я ж без тебе, мов квітка, зів’яла.

Дослідники вважають, що це прощальний вірш. Та чому доля розвела закоханих у різні боки? Того ніхто не знав, ба більше, навіть не хотіли взнати в чому причина. Відомо, що мати – Ольга Косач (Олена Пчілка) – недолюблювала хлопця, називала його «лінтюгою», а для дочки бажала кращого мужа. Тож справжні причини їхнього розриву залишилися поза завісою часу. Одне відомо точно, що Леся та Максим залишилися друзями на все життя, завжди з повагою ставилися один до одного.

Коли Лесі виповнилося 24 роки, її серце наповнилося новим коханням. Його звали Нестор Гамбарашвілі. Він був квартирантом, знімав невелику кімнату в Косачів. Молоду жінку захоплював цей чоловік, його пристрасна натура, а ще історія та мова грузинського народу. Гамбарашвілі радо погодився навчити її своєї мови, Леся вчила ж його французької. Сестра Ольга, з якою поетеса ділилася найпотаємнішим, пізніше говорила, що стосунки Лесі та Нестора були не просто платонічними.

У 1897 році хвороба письменниці почала прогресувати, тому жінка змушена була поїхати в Ялту на лікування. Поки вона була в Криму, Гамбарашвілі одружився з багатійкою. Леся дізналася про це з материного листа. Ця звістка глибоко ранила жінку в самісіньке серце. Вона написала низку листів коханому, але на жодне він не відповів. Тоді, трохи отямившись, поетеса іронічно зазначила: «Попався, жучку, в панську ручку!». Лише коли Леся померла, Нестор наважився приїхати на її могилу, і, впавши на коліна, щиро оплакував смерть колишньої коханої.

Залікувати любовну тугу вдалося Сергію Мержинському, із яким Леся познайомилася того ж року на лікуванні. Не дарма ж письменниця за кілька років по тому написала:

«А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує».

Сергій також лікувався в Ялті, у нього був туберкульоз легенів, сам він був із Мінська. Про Мержинського писали:

«Типовий інтелігент (він не закінчив університету і все життя поневірявся по приватних уроках, як і численні тодішні інтелігенти), з тонким скорботним лицем, він був великим другом молоді та справляв чаруюче враження. І зовнішність його підкупала: прекрасний, тонкий, обрамований чорною бородою профіль, з блідим матовим, що часто палало нездоровим румянцем, лицем, з чорною хвилястою шевелюрою».

Спочатку Лесю та Сергія поєднували духовність і жага віддати всі свої сили на визволення народу з-під національного пригноблення. Мержинський допомагав Лесі у постановці її драми «Троянда». Окрім того, посприяв у налагодженні зв’язків письменниці з журналом «Жизнь». Там вона публікувала свої статті «Два напрямки в новітній італійській літературі», «Малоруські письменники на Буковині», «Нові перспективи і старі тіні», «Замітки про новітню польську літературу». У своїх роботах авторка дослідила проблеми творчого методу, нові жанри драматургії, доводила неминучість існування різних ідейних напрямів літератури в класовому суспільстві.

Невдовзі міцна дружба переросла в палке кохання. Дорогою в Петербург Леся завітала до Сергія в Мінськ, тоді чоловік подарував коханій репродукцію Мадонни Рафаеля. Відтоді ця картина завжди супроводжувала жінку, куди б вона не їхала. Образ постійно нагадував Мержинського.

У 1899 році Леся поїхала до Берліна, там на неї чекала складна операція. По поверненню додому знайшла на своєму столику збірку Гейне. Це був подарунок Мержинського: «Пані Лесі на пам’ять про дружні і сердечні відносини».

Якось поетеса помітила, що на щоках Мержинського знову з’явився хворобливий рум’янець. З кожним днем Сергію ставало все гірше, сухоти прогресували. Саме вона вмовила чоловіка поїхати на лікування до Ялти. Мала надію, що морське повітря допоможе приборкати хворобу. Але нічого не допомагало. Зневірившись у всьому, Мержинський вирішив покинути лікування й повернутися в Мінськ. Леся довідалась про це, писала листи, вмовляла залишитися, поривалася їхати. Тоді ж присвятила коханому такі рядки:

Все, все покинуть, до тебе полинуть,

Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!

Все, все покинуть, з тобою загинуть,

То було б щастя, мій згублений світе!

Стать над тобою і кликнуть до бою

Злую мару, що тебе забирає,

Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,

З нами хай щастя і горе вмирає.

Та Сергій подався додому, за ним поїхала й Леся. І хоч як тому противилися рідні, та все ж не могли втримати жінку. Матері згодом писала:

«Не буду, звісно, запевняти тебе, ніби мені тепер легко жити, бо се ж би вже могло бути тільки брехнею, але тільки нагадаю тобі, що я дуже витримлива, отже, ти можеш бути певна, що мені особисто ніяка небезпечність не загрожує. Я тільки примочую йому голову одеколоном (се він завжди просить іменно мене), знаходжу потрібні листи, абощо в його столику, часом напишу якийсь діловий лист, читаю йому часто, от і всі мої «обов’язки». Відноситься він до мене так, наче я з тонкого шкла<…> просив тільки, щоб я писала за тим столом, що біля його ліжка».

Отак, схиливши голову над хворим Сергієм, в одну ніч написала драму «Одержима». Як сама пізніше зізнавалася Франку, що це було написано в страшну ніч, що тільки дивом змогла перебороти в собі бажання померти біля Мержинського. Це було 18 січня, а вже 3 березня 1901 Сергія не стало. Одягнувшись у чорне, поїхала до батьків. Ця смерть негативно вплинула на її здоров’я.

Влітку того ж року Леся поїхала на Буковину, там зродилися вірші, які вона присвятила пам’яті Мержинського: «Уста говорять: «Він навіки згинув!». А серце каже: «Ні, він не покинув!», «Квіток, квіток, як можна більше квітів…», «Мрія далекая, мрія минулая…». Ця поезія стала справжнім діамантом в інтимній ліриці. Франко ж звеличив Українку й визначив її місце в літературі – поруч із Тарасом Шевченком.

Невдовзі по смерті Мержинського жінці поставили ще один невтішний діагноз – до туберкульозу кісток приєдналися й сухоти легенів. Відтоді її життя проходило в санаторіях – від Карпат до Кавказу, від Сан-Ремо до Ялти.

У 1902-му Леся познайомилася з Климентом Квіткою, який за п’ять років став її чоловіком. Олена Пчілка була проти тих зносин, але донька стояла на своєму. Зрештою мати отримала листа:

«Справа скінчена – ми звінчалися. Знайшли такого попа, що сам порадив коротший спосіб без оглашеній. Ми не запрошували нікого, крім свідків. Сподіваюсь, що тепер матимемо спокій, хоч від людей все гаразд, ніхто нас нічим не мучить, і ми собі збираємось у Крим».

Доля відміряла парі п’ять років подружнього життя. На сухоти страждав і Квітка, тому чоловік і жінка разом їздили на лікування, вона так боялася втратити свого Квіточку, як колись втратила Мержинського. Але цього разу доля вирішила інакше, виснажений роками організм Лесі зрештою не витримав. Хвороба почала прогресувати, вже ніщо не допомагало. Останні дні поетеси минули далеко від любої серцю України. Помирала жінка на Кавказі. Климент не відходив від дружини, поруч була й мати. Фінальні хвилини життя спливали біля найрідніших людей. 1 серпня 1913 року вона востаннє глянула на них і тихо відійшла у засвіти.

 

Підготувала Людмила РОДІНА.

Тільки цифри і факти: 2 рідних брати; 3 рідних сестри; 4 любовних пригоди; 7 розмовних мов + латина та давньогрецька; 10 екранізацій творів; 12 поем; 22 прозових твори; 22 драматичних твори; 33 незакінчені твори, які все ж можна прочитати; 42 роки життя; 270 віршів; 900 збережених листів.

 

Географія подорожей та життя: Луцьк, Софія, Шабо, Кимполунг ,Відень, Київ, Колодяжне, Друскеніки, Сан-Ремо, Кутаїсі, Тбілісі (Тифліс), Хоні, Ялта, Стамбул, Венеція, Берлін, Львів, Чернівці, Алупка, Євпаторія, Смірна, Неаполь, Гелуан (Єгипет), Гадяч, Одеса, Алушта, Сімферополь, Новоград-Волинський, Санкт-Петербург, Женева, Берн і Цюрих, Мінськ, Владая, Тарту (Дерпт), Сурамі, Телаві.

 

Переклади українською: Гоголь, Міцкевич, Гомер, Гюго, Свіфт, Жорж Санд, Гейне, Шекспір та Байрон, Тургенєв, Метерлінк, де Амічіс та Ада Негрі, частини книги Єзекіїля та пророка Ісаї, Рігведи.