понеділок, 2 березня 2020 р.


ВАЖКО ДІЛИТИ КОШТИ, ЯКЩО ЇХ В ОБРІЗ
21 лютого відбулося засідання 38-ої сесії районної ради. У її роботі взяли участь голова райдержадміністрації Олександр Гузич, депутат обласної ради Геннадій Шевченко, начальники управлінь та відділів райдержадміністрації, керівники установ та організацій району, сільські голови, представники засобів масової інформації. На сесію прибуло 26 депутатів ради з 34 обраних. До порядку денного сесії було включено 22 питання. При чому, два раніше пропонованих до розгляду (звіт директора (головного лікаря) КНП «Дубровицька центральна лікарня» та щодо ефективності  розподілу та використання коштів, спрямованих з державного та районного бюджетів на фінансування освітянської галузі) було виключено, а натомість – внесено три нових (бюджетні та земельні).


Пленарному засіданню передували засідання профільних постійних комісій районної ради, де було попередньо опрацьовано всі питання порядку денного. В основному всі питання, підняті радою, вирішувалися злагоджено. Дискусія виникла лише з приводу прийняття районної Програми фінансового забезпечення компенсаційних виплат за пільговий проїзд окремих категорій громадян та надання пільг з оплати послуг зв’язку. Заступник голови районної ради Олександр Задорожний у своєму виступі з приводу даної програми зазначив: оскільки йдеться про компенсацію пільг, які гарантує держава, то кошти на них повинна виділяти вона з державного бюджету, а не районна рада. Тим більше, в районному бюджеті досить інших «тонких місць» для видатків. Тому пан Олександр закликав колег по раді не підтримувати дану програму. Та все ж в процесі обговорення її було підтримано більшість голосів («за» – 20 депутатів, «проти» – О.Г. Задорожний, «утрималися» – О.В.Лавор, Г.П. Шах, Ю.В. Шевело, «не голосували» – Ю.Є.Лосік та М.П. Яковець).
В депутатських запитах народні обранці висловлюють наболілі проблеми своїх виборців. Так, якщо пригадуєте, депутат Станіслав Рожко клопотав про ремонт дороги на ділянці Колки-Заслуччя. Це ж питання він піднімав і під час перебування в районі голови облдержадміністрації Віталія Коваля. Тож і нині депутат наполягав, щоб ремонтні роботи на даному відрізку шляху розпочалися якнайскоріше і райдержадміністрація контролювала це питання.
У одному з запитів Сергія Петрушка йшлося про створення Спостережної ради при КНП «Дубровицька центральна районна лікарня». Такий контролюючий орган було утворено і вже відбулося навіть перше його засідання.
А депутат Василь Грицюк пропонував  налагодити безперервну роботу (без так званих літніх канікул) дошкільних навчальних закладів. Однак через обмеженість районного бюджету, а бракує немало-небагато більше мільйона гривень, поки що дитячі садочки так і будуть закриватися на кілька літніх місяців.
Практично без обговорень в сесійній залі прийняли ще дві програми: підвищення ефективності виконання повноважень органами виконавчої влади щодо реалізації державної регіональної політики та впровадження реформ та військово-патріотичного виховання, підготовки  молоді до служби в Збройних Силах України. Також обговорень не викликав і розгляд питання про хід виконання попереднього рішення ради «Про районну програму підтримки молоді».
А от інформацію про стан підготовки нашої районної центральної лікарні до укладання угоди з Національною службою здоров’я України присутні слухали з великою зацікавленістю і з цього приводу в залі пройшло жваве обговорення. Як повідомила заступник головного лікаря ЦРЛ Наталія Мединська,  наша лікарня успішно пройшла реєстрацію в елекронній системі НСЗУ. «В нас є ліцензії на медичну практику, на роботу з наркотичними речовинами та прекурсорами. Всі лікарі зареєстровані у вищеназваній системі, проведено комп’ютеризацію закладу, лікарня уклала договір на закупівлю та обслуговування медично-інформаційної системи. Ми вже подали вісім пропозицій на укладання договору з НСЗУ. На даний час дві пропозиції: «психіатрична допомога дорослим та дітям» і «стаціонарна паліативна допомога» перебувають на розгляді. Ще кілька пропозицій («амбулаторна допомога», «стаціонарна допомога без проведення операцій», «хірургічні операції в стаціонарних умовах», «медична допомога при пологах») також подані. Ми отримуємо нове обладнання – відеоколоноскоп та відеофіброгастроскоп. І це ще дві пропозиції, з якими звертатиметься наша лікарня до НСЗУ. Сподіваємося на подальше сприяння районної ради щодо виділення коштів для потреб лікарні та розширення її конкурентності. Адже є можливість до кінця року подати ще дві пропозиції – «медична реабілітація пацієнтів з ураженням опорно-рухового апарату» і «медична реабілітація з ураженням нервової системи». Нам для цього необхідне певне обладнання і спеціальна підготовка кадрів, два наших лікаря незабаром вже поїдуть на курси. Зауважу таке, це, звичайно,  не рейтингова таблиця, але на сайті НСЗУ на даний момент наша ЦРЛ займає 11 місце в області. Перед нами йдуть такі потужні лікарні, як обласна, Сарненська, діагностичний та протипухлинний центри, госпіталь ветеранів, Володимирецька, Костопільська, Березнівська ЦРЛ і Рівненська  районна лікарні. При чому Рокитнівська, яка має статус лікарні інтенсивного лікування першого рівня, має меншу кількість пропозицій, ніж у нашій лікарні», – зазначила Наталія Григорівна. Кожен бажаючий може зайти на сайт Національної служби здоров’я України, аби пересвідчитися особисто, які лікувальні заклади з якими пропозиціями виходять. Для цікавості я також переглянула цей сайт. Там навпроти Дубровицької ЦРЛ за станом на 24 лютого зазначено десять пропозицій. Зрозуміло, найбільше пропозицій подали медичні заклади обласного центру, за ними йде Клеванський госпіталь – 22, Костопільська ЦРЛ – 17, Сарни – 15, Володимирець – 14, Березне – 13, Дубне – 12, по 11 – Здолбунів та Радивилів.
До слова, розглянули на цій сесії депутати ще одне не менш важливе питання стосовно медичного обслуговування населення, направивши відповідно до Прем’єр-міністра України звернення  щодо умов та специфіки надання первинної медичної допомоги. Повністю його текст можна прочитати на сайті районної ради. В зверненні детально проаналізовано всі виклики, що переслідують систему ПМСД. Що ж просять депутати в уряду? Здійснити перерахунок капіталізаційної ставки з врахуванням усіх економічних аспектів в експертному середовищі з обов’язковим залученням спеціалістів з підприємств, що надають первинні медичні послуги в сільській місцевості з низькою щільністю населення. Запровадити програму фіксації медичних працівників в сільській місцевості за рахунок втановлення гідних професії заробітних плат, підвищення пенсій таким працівникам, надання безоплатного житла за місцем роботи. Підвищення престижності професії. Законодавчо закріпити на довгострокову перспективу диференційованої капіталізаційної ставки для сільської місцевості та вищезгадані грантії для всії категорій медичних працівників.
Депутати також розглянули ще ряд організаційних, господарських, бюджетних та земельних питань тощо. Так, начальник фінансового управління райдержадміністрації Г.Г.Секо, за погодженням із постійною комісією районної ради з питань бюджету, фінансів та податків, запропонувала внести зміни до районного бюджету на 2020 рік. Депутати, що були присутні на сесії, проголосували за перерозподіл коштів за програмною і економічною класифікацією видатків та кредитування місцевого бюджету в межах їх загального обсягу на 2020 рік, а також заслухали звіт щодо виконання районного бюджету за 2019 рік. Також своїм рішенням депутати прийняли безоплатно у спільну власність територіальних громад району низку об’єктів закінченого будівництва (міні-футбольні поля в Колках та Залужжі, лікарську амбулаторію в Кривиці), а також змінили балансоутримувача спортивних об’єктів району. Відтепер стадіон «Горинь» з незавершеним будівництвом спортивно-оздоровчого комплексу, дитячо-юнацька спортивна школа та відділ молоді переходять у підпорядкування відділу культури, молоді та спорту.
Голова райдержадміністрації Олександр Гузич, який брав участь у роботі сесії у новому для нього статусі, перед її закінченням подякував колегам по раді за розуміння та підтримку. «Розумію, як важко ділити бюджет, якого практично нема. Будемо робити все від нас залежне, щоб його наповнювати. Сподіваюся, що разом ми зможемо досягти поступу в нашому районі», – сказав він.
* * *
26 лютого депутати знову в авральному порядку зібралися вже на 39 позачергову сесію для нагального внесення змін до районного бюджету. Чому так спішно виникла потреба у скликанні нової сесії? «Кошти з Фонду регіонального розвитку виділяються лише на умовах співфінансування. На минулій сесії ми виділили 200 тисяч гривень на коригування будівельно-кошторисної документації нашого спортивно-оздоровчого комплексу. Звичайно, ці видатки вкрай необхідні, і ми маємо їх провести. Однак сьогодні виникла більш нагальна потреба – спрямувати субвенцію обласному бюджету в розмірі 80 тис. грн. на співфінансування будівництва цього об’єкта, щоб не гальмувати його. Тому я пропоную зняти цю суму із тих 200 тис. грн. Однак в подальшому в ході виконання бюджету, ми змушені будем до цього питання ще повернутися та віднайти кошти і на документацію», – пояснила депутатам причину позачергової сесії начальник фінансового управління Галина Секо. Усі присутні на сесії (21 народний обранець) підтримали пропозицію Галини Григорівни.
Голова райдержадміністрації Олександр Гузич відмітив оперативність депутатів у вирішенні злободенних для району проблем і подякував їм за це.
Людмила РОДІНА.


До слова: Днями в районній лікарні голова РДА Олександр Гузич зустрівся з директором ТзОВ «ПРОФІ-МЕД-2000» Ігорем Марутою, щоб спільно з адміністрацією лікарні обговорити забезпечення закладу ендоскопічною системою, що дасть змогу подати до НСЗУ пропозицію на проведення безоплатних ендоскопічних досліджень відповідних вікових груп жителів району.
Отож, за домовленістю сторін, дане обладнання буде доставлено в лікарню до 5 березня, а пацієнти зможуть отримувати цю послугу після 1 квітня безоплатно – на основі укладеного договору між КНП «Дубровицька центральна районна лікарня» та НСЗУ.









Пам’ятні кулони «Батьківське серце»
дітям і квіти дружинам загиблих воїнів

21 лютого перед початком сесії районної ради в рамках благодійної акції «З тобою весь світ», що спрямована на підтримку членів сімей вйськовослужбовців, які загинули під час захисту суверенітету та територіальної цілісності України, діти загиблих воїнів Федора Пляшка та Івана Борсука одержали пам’ятні кулони «Батьківське серце» та невеличкі подарунки.
Ці знаки пошанування вручали їм в.о.військового комісара Дубровицького райвійськкомату майор Олександр Ярмошевич, депутат райради, волонтер Світлана Правник, голови райдержадміністрації Олександр Гузич та районної ради Микола Кухарець.
Дуже зворушливо було бачити, як трепетно взяла в руки кулон донька загиблого Героя Христинка Борсук. Вона прийшла на сесію разом з мамою Яною. А для своїх трьох синів отримала кулони пам’яті дружина Федора Пляшка Інна.


Як зозуля у районній бібліотеці «кувала»
Сидиш собі на ґанку. Їси яблуко, немите, щойно впале з дерева, від чого встократ смачніше. І слухаєш бабусині історії про те, «шо бало колісь». То тихенько регочеш від «крепкого» слівця, то втираєш непрохану сльозу.
Або ж чаюєш на кухні зі знайомою, яка ділиться спогадами з дитинства. А між ними прориваються коротенькі емоційні враження, що збурили її душу.


Такі відчуття-картини намалювала моя уява  під час читання збірки «Нині зозуля кувала» крупівчанки Олени Лотоцької. Її оповідки настільки легко несуть своїм сюжетним маршрутом, що зіскочити з цього човна можеш лиш на березі, закривши останню сторінку. Перевірено на собі – «проковтнула» книжку на одному диханні за вечір. Тому не могла пропустити зустріч з авторкою, яка пройшла минулої п’ятниці в районній бібліотеці.
Пані Олена приїхала зі Львова, де нині мешкає, познайомити  земляків зі своєю дебютною збірочкою. Шанувальників назбиралась повна читальна зала. Ділились відгуками, задавали запитання та слухали письменницю.
Після зустрічі і я трішки розпитала про її враження. Каже, було хвилююче, але разом з цим гарно, тепло і затишно.

Презентація пройшла у символічний День рідної мови. А що для Вас є рідною мовою – отой поліський діалект, яким пронизана «Нині зозуля кувала»?
Є національний одяг, а є вишиванка. Є пісня, а є мамина колиска. Є українська мова, а є наша говірка. Тобто щось таке близьке, рідне і миле душі. Якщо чесно, колись соромилась її, а тепер натішитись не можу. В певний  момент поліський діалект так полюбився, що захотілось, аби герої моїх оповідок «заговорили» ним. Була вражена, наскільки тепло це оцінила львівська аудиторія. Поліську говірку розуміють і сприймають. Тому  нею навпаки слід пишатися і цінувати, бо це наше глибоке коріння від дідів-прадідів. Думаю, треба якось сідати і потрошечки складати словник говіркових слів. Це мені і в творчості допомагало б. Ось, наприклад, одна з останніх історій написана повністю діалектом. Я уявляла, як це розповідала б моя бабуся, з якою інтонацією і подачею. Так і занотувала.
Ви довгий час мешкали в Криму. Анексія півострова вигнала з обжитої домівки. Ваша мама на зустрічі сказала, що ця книжка стала своєрідним зціленням Вашої душі після тих подій.
Це справді так. Колись  не думала й не збиралась покидати село. Але доля склалася по-іншому – у 22 роки переїхала до Криму. Абсолютно чужого, де не було жодної рідної душі. Спочатку мешкала в Совєтському, далі переїхала в Євпаторію. Саме там відчула на рівні енергетики, що це не просто моє місто, а моє місце. Планувала майбутнє, хотіла перевезти туди батьків. Та й бачила, що повільно, маленькими кроками в Крим йшла Україна. Місцеві поступово зросталися з думкою, що вони українці. Бо коли тільки приїхала в 99-му, мене не сприймали, для них я була бандерівкою. На роботі мусила говорити російською. Української мови  в Євпаторії не було. З часом  вона почала завойовувати простір, і їй не так опиралися. А потім сталося те, що сталося. Зрозуміла, що зі своєю українською позицією, душею і думками не зможу там жити. І я поїхала. Виявилось непросто. В Євпаторії працювала в архіві, мала багато цікавої дослідницької роботи. Життя було наповнене і цілісне. В один момент це все закінчилось. Не знала, куди рухатись і що робити. Але Бог подарував можливість знайти знову себе. Почала збирати старовинне поліське вбрання. Виливала свої думки у віршах, а потім – у прозі. Це, напевно,  зцілило і вилікувало. Дало якийсь новий сенс. Після тих подій я  переосмислила  цінності, подивилась на життя по-іншому.
Як народився задум збірки? Була якась відправна точка?
Все розпочалось з оповідки «На Катерини», яка була написана на однойменний празник в 2018-му. Це моя цілком реальна історія. Нашкрябала її швиденько на роботі і, прийшовши додому, виставила у «Фейсбук». Була в шоці від кількості схвальних відгуків. Це заохотило і додало наснаги. Відтоді з’являлись все нові й нові твори. Спочатку збірку на такий широкий загал не планувала. Хотіла просто видрукувати свої оповідки для тата в якості подарунка на 65-річчя. Але так вийшло, що назбиралось на книжку. Невеличку, світлу і щиру, яка створена від душі, з самих глибин.  Що буде далі, покаже час. Є нові сюжети, є бажання. Тому сміливо сподіваюсь, що це лише початок.
А звідки черпали історії, які вмістили в збірку? Такі атмосферні, що здається в них живе саме село. Є якась для Вас особлива?
Дещо згадалось з власного життя. Дещо розповіла мама. А я в голові це намалювала і подала художньо. Мабуть, найважче, мені далась оповідка «Пальто» – історія моєї родини. Після неї місяців два ні за що не бралась. Інколи перечитую і сама плачу. Таке було життя, від нього нікуди не дінешся. Що ще з особливого? Мабуть, ода сильній жінці «Нині зозуля кувала». Одна з крупівчанок на весіллі в сусідніх Залішанах переспівала і перетанцювала всіх. На неї образились не тільки жінки, а й чоловіки. І вирішили осоромити – розстібнути в танці спідницю. Як задумали, так і зробили. Але коли спідниця впала, всі були шоковані. Приємно. Бо нижня була ще гарніша верхньої, вишита майстерно. Жінка не піддалась на провокацію, з легкістю відкинула ту спідницю і дотанцювала. Мама розповіла цей факт, а я побачила цілу картину перед очима, мов у фільмі. Уявила, як вона збиралась на те весілля, як одягалась, як їхала, і все це описала. Мама ще дивувалась, як змогла так подати.
Ще одна правдива історія «На псевдо Архип» про хлопця-повстанця, який поклав життя за ідею, за Україну. Мені хотілось, щоб про неї дізнались. Дуже прийшлась до душі «Надька Пушинка», в якій змалювала реальну няньку мого тата. Звичайно, миле те, що з мого дитинства. Та ж історія «Хвігуристка», котру повідав дідусь. Пам’ятаю досі його очі, брови, як він подає мені чай після пригод на ковзанці. І від цього так тепло. Напевно, ця книжка буде завжди особливою. З’являться інші чи ні. Тут зібране все, що найбільш боліло і пам’яталось.
Напевно, мама Уляна Букайло, теж знана поетеса, є Вашою головною читачкою і підтримкою?
Звичайно, без підтримки ніяк. Я їй першій читаю нові роботи. Та й більшість сюжетів разом обговорюємо. А ще відсилаю своїй тітці на Дніпропретровщину. Вона підказує мені часом, яке краще  словечко говіркове вжити.
Цікавий дизайн збірки. Чиї світлини на обкладинці?
В книжці знімки семи поколінь нашої родини. Від моїх прапрабабусі і прапрадідуся до сина. У мами було багато старих фотографій, тому саме в такому вигляді побачила цю обкладинку. Одна світлина обернена іншою стороною, де завжди нотували щось на пам’ять. Я там написала назву «Нині зозуля кувала». До того ж цей знімок зображений у формі годинника. Бо фотографії – це і є час, це життя, яке невпинно біжить.
Вашу першу книжку зустріли дуже тепло. Гарні коментарі почула на презентації, та й у «Фейсбуці» їх багато. Очікували на таку позитивну віддачу від читачів?
Будь-який  автор цього хоче. Не скажу, чи очікувала. Бо не маю тої маститої впевненості, що кожне моє слово – це цвях у свідомість. А тому пишу і сумніваюсь. Вдячно радію кожному гарному відгуку. Це укріплює в думці, що треба далі писати. Мабуть, є  й ті, яким щось не подобається. І це нормально. Всі ми різні. Читачі дякують за хороші емоції. А оскільки їх зараз вкрай бракує, то, напевно, я на правильному шляху.
Ви – молодший сержант. Як поєднуєте військову роботу з творчістю?
Працюю з документами у Військовій службі правопорядку. Моя робота від творчості далека, тому поєднувати складно. Я не той автор, який може творити в будь-якому місці. Мені треба тиша і спокій, щоб ніхто не заважав. Часто всідаюсь за написання на вихідних, коли всі домашні справи перероблені і син та чоловік нагодовані. А буває, що творчість накриває після роботи. Особливо, коли твір не дописаний. Тоді можу над ним працювати і до третьої ночі.
Що надихає?
Завжди по-різному. Історія, яка зачепила. Побачена картинка, почуте слово. Вітер, який б’є в шибку, клен, що тягнеться віттям до небес, вечір, який полонить обрій. Такі емоції хочеться записати тут і зараз. Так народжуються ліричні замальовки. Їх можна також знайти в книжці. Хтось це зображує на полотні, хтось фотографує, а я пишу. Хоча теж люблю знімкувати.
Окрім фотографії, яка ще віддушину гріє?
Ходжу на презентації, дуже люблю театр. Але моєю віддушиною, як не дивно, є готування і випікання хліба. Ніби нічого такого в цьому не має, та для мене хліб – це щоразу народження, це енергія, що додає життя і тепла. Біля нього звісно треба походити і вкласти сил, втім це дрібниці в порівнянні з тим, коли бачиш, як тісто підходить, як росте в духовці, як рум’яниться. Відчуваєш, як той свіжоспечений буханець пахне. Отримуєш насолоду від врізаної скоринки і горняти молока. Це мій щотижневий ритуал. Печу хліб бездріжджовий, на заквасці, купую максимально корисне цільнозернове борошно. Окрім продуктів, додаю своєї любові. Це особлива частина мого життя. Звичайно легше та й, мабуть, дешевше купити. Але мені це подобається і тішить. Багато експериментую – то тісто підварю, то замішаю його на ніч, то випадково щось поєднаю. Ось спекла хлібину з кмином і журавлиною, і він вийшов такий добрезний. Кілька разів на рік зустрічаюсь з такими ж господинями, які печуть бездріжджовий хліб. Ділимось між собою новими відкриттями і рецептами.
Маєте велику колекцію старовинного одягу?
Спочатку дуже активно її збирала, а зараз трохи менше. Останню річ купила пів року тому – гарну поліську сорочку, розшиту білим по білому. Не можу сказати, що в мене велика колекція. Якщо чесно, навіть не рахувала. Бо займаюсь цим не професійно, а так - для душі. Є сорочок 15-20, при чому виключно з північних районів Рівненщини. Можна повністю зібрати стрій і демонструвати. Маю спідниці, фартухи, хустки. Можливо колись це все потрапить до музею.
Що наостанок побажали б своїм і нашим читачам?
Щоб любили своє. Не цурались і плекали ту ж говірку, національний одяг, поліську пісню. Берегли нашу історію і були горді, що українці. 
Леся КОНДРАТИК.



Подолати свою вершину
З року в рік у нашій державі традиційно проходить  Всеукраїнський конкурс «Учитель року», який відкриває нові імена талановитих педагогів. На небосхилі педагогіки відкриваються нові зірки, які несуть в освіту свою любов до школи, свій неординарний підхід до роботи з учнями. Цьогоріч на календарі – 25-й конкурс «Учитель року», який об’єднує педагогів – відданих своїй справі, творчих, відкритих до нових знань, готових ділитися своїми надбаннями вчителів.



Професіонали високого класу, мобільні, амбітні, досвідчені педагоги беруть участь в цьому інтелектуальному професійному змаганні. Нагадаємо, що цьогорічний конкурс проводиться у п’яти номінаціях: «Зарубіжна література», «Історія», «Образотворче мистецтво», «Початкова освіта», «Хімія». На сторінках «Дубровицького вісника» ми розповідали про районний етап конкурсу та його учасників. Сьогодні мова про вищу сходинку конкурсу – обласний етап.

20-21 лютого пройшов обласний тур Всеукраїнського конкурсу «Учитель року-2020», учасниками якого стали серед інших і сім конкурсантів закладів освіти Дубровицького району. На відбірковому турі захищали честь району: Надія Мусіївна  Чмуневич в номінації «хімія» (Бережківська ЗОШ І-ІІІ ст.), Оксана Михайлівна Жакун – «образотворче мистецтво» (Заслуцький НВК). Півфіналістами обласного туру стали Олена В’ячеславівна  Семеняка – у номінації «початкові класи» (Дубровицький НВК «Ліцей-школа») та Наталія Іванівна Годунко - «образотворче мистецтво» (Залузький ЗЗСО).
А почесне звання лауреатів обласного конкурсу у дводенних безперервних змаганнях по праву вибороли: В’ячеслав Петрович Кедрук у номінації «історія» з Дубровицького НВК «Ліцей-школа», Галина Василівна Киркевич – «зарубіжна література» та Людмила Миколаївна Надієвець – «образотворче мистецтво» із Сварицевицького опорного ЗЗСО. Наші земляки-педагоги продемонстрували широкий спектр методів, форм, засобів, педагогічних прийомів, що дозволили розкрити їх неповторність і педагогічний талант в освітянській роботі.
Дипломи цим талановитим вчителям було вручено на прекрасному фінальному святі у Млинівському ЗЗСО №3.
Отож, позаду конкурсні випробування, а попереду у призерів обласного конкурсу – пропаганда та реклама власних творчих напрацювань, майстер-класи та тренінги на інноваційних засадах на районному та обласному рівнях. Щиро зичимо цим талановитим педагогам нових професійних звершень, найкращих учнів, особистого людського щастя!

А зараз – думки вголос
Людмила Миколаївна Надієвець:
– Взяла участь у конкурсі, щоб подолати свою вершину, перемогти свої слабкості. Тому не конкурувала з учасниками. Зовсім не вважаю себе кращою, зате відчуваю, що ми – команда сильних, креативних, розмаїтих учителів. Адже команда – це різні здібності й ролі, але спільна мета. А вона в нас є. Так, я стала лауреатом конкурсу «Учитель року-2020», але своєї вершини ще не здолала… Я ще багато чого не знаю і не вмію. Але я швидко вчусь. Дякую всім, хто вірив у мене, і тим, хто ні. А особливо вдячна своїй сім’ї, яка завжди підтримує і готова прийти на допомогу будь-коли. Хочу висловити вдячність педагогічному колективу Млинівського ОТГ за підтримку та організацію на високому рівні. Окремо дякую вчителю образотворчого мистецтва Казько Ірині Петрівні за допомогу в підготовці до конкурсного випробування «Урок». Та щиро дякую учням 5-А класу Млинівської ЗОШ №3.
P.S. Не кажіть всім, що ви хочете зробити, а покажіть, як ви це робите!

Із сайту Сварицевицького НВК
– Учитель… Як багато в одному цьому слові! Перед кимось постають в уяві парта, дошка, урок. Для когось вчитель є прикладом для наслідування, прикладом стійкості і великих знань. А для когось учитель – наставник, філософ, котрий береться за життя людини, ставить її на правильний шлях.
Щиро вітаємо наших учителів Киркевич Галину Василівну та Надієвець Людмилу Миколаївну – лауреатів конкурсу «Учитель року-2020» у номінації «Зарубіжна література» та «Образотворче мистецтво».
Ви є ПЕДАГОГАМИ з великої літери. Ваша поезія зачаровує душу, від дотику вашого пензля оживає все навкруги. Ваші вихованці є призерами різноманітних конкурсів, олімпіад. І сьогодні ви вкотре довели, що ви цього варті. Успіхів вам в усьому і отримуйте насолоду від своєї творчості. Ми пишаємось вами!

Володимир Кушнір, директор Дубровицького НВК «Ліцей-школа»
– Наш герой! Саме так, наш сьомий герой обласного етапу конкурсу «Учитель року-2020», в номінації «Історія» – Кедрук В’ячеслав Петрович! Ми пишаємося Вами, В’ячеславе! Ви підтвердили свій статус «Людина-енциклопедія» і принесли Дубровицькому ліцею сьому медаль лауреата цього престижного вчительського конкурсу. Віват педагогу! Віват ліцею!

Від автора: сьогодення вимагає від кожного вчителя відповідальності, відмови від шаблонних форм і методів роботи, уміння творчо будувати навчально-виховний процес. Головне – вчитель має бути творчою особистістю. Участь у конкурсі «Вчитель року» дає можливість, а точніше, шанс заявити про себе як про фахово компетентну, творчу особистість, яка сміливо й впевнено йде на професійний ринг. Конкурс, як прожектор, висвітлює здобутки й особистості. І щороку знання, вміння, творчість, наполегливість конкурсантів не залишаються непоміченими. Дякуємо нашим землякам за представлення на обласному етапі нашої талановитої педагогічної Дубровиччини.
Люба КЛІМЧУК.



Іванка Клюйко стала
улюбленицею соцмереж

В американському місті Чикаго пройшов конкурс українського таланту та краси «Міс Україна США». На ньому гідно себе представила наша землячка з Берестя Іванка Клюйко. Хоча й не посіла призового місця, зате виборола свою нагороду – любов глядачів. За неї віддали найбільше голосів в соцмережах. Тож дівчина отримала титул «Miss Online».



Емоціями та враженнями від заходу поділилась у «Фейсбук» мама Іванни Оксана Клюйко, яка їздила підтримати доньку за океан:
«От, що значить сила Інтернету! Дякую всім вам, мої любі: сім’я,рідні, друзі, підписники, знайомі за вашу активність. Хай не титул Miss Ukraine Chicago, але MISS ONLINE. По всіх соціальних мережах – наша перемога. На такому святі краси та ніжності все було організовано на високому рівні, гостей зібралось море. Були судді і з України – Василь Бондарчук (шкода,що не виступав) і Таяна (вона співала для присутніх).
Спасибі Богу,що дав мені можливість побувати на такому дійстві. Це колосальний досвід, це зрештою історія для нашої сім’ї і не тільки. Дякую всім за вітання та за підтримку.
Одним з випробувань для красунь став конкурс талантів. Кожна мала показати якусь родзинку. Ми вирішили зробити те, що найбільше любимо. Концепція така – торт уособлює країну, де все відбувається, тому він залитий кольорами прапора США. Зверху корона – це конкурс, а капкейки з жовто-блакитним кремом та маленькими коронами – самі учасниці. Звичайно, торт справжній! Мені і в голову не прийшло робити фальш. Його вага приблизно 12 кг. Після конкурсу забрали на паті, успішно розрізали і з’їли всі присутні.
Як на мене, вийшло непогано. Інші конкурсантки робили теж гарні номери – і танцювали,і співали, і вірші розказували...».
Приєднуємось до всіх гарних слів на адресу Іванки Клюйко. Зичимо підкорення нових вершин. Бо ж кожен фініш – це, по суті, старт.


Мюнхен очікує на юну дубровичанку
Наша газета розповідала про співпрацю вчителя іноземної мови Ольги Дулінець (Дубровицький НВК «ліцей-школа») з Goethe-Institut, культурним інститутом Федеративної Республіки Німеччина, який діє в усьому світі. Цей заклад сприяє вивченню німецької мови і підтримує міжнародну культурну співпрацю. Наприкінці минулого року Ольга Дулінець ділилася враженнями на сторінках «Дубровицького вісника» про конгрес «Наука і навчання в епоху цифрових технологій», який був організований Посольством Федеративної Республіки Німеччина та Goethe-Institut в Україні.

Педагог продовжує слідкувати за новинами та подіями, які висвітлюються на сторінках Goethe-Institut в Інтернеті. Як каже Ольга Миколаївна, вона черпає для себе дуже багато корисної та пізнавальної інформації. Нещодавно інститут проводив цікавий конкурс есе та відео серед школярів України. Зокрема на сторінці закладу було написано: «ВИГРАЙ МОВНИЙ КУРС НІМЕЦЬКОЇ МОВИ У МЮНХЕНІ! Цікавишся Німеччиною, німецькою мовою та культурою? Німецька мова є одним із твоїх улюблених шкільних предметів? Тоді наш конкурс есе та відео саме для тебе. Візьми участь та виграй тритижневий мовний курс в  Goethe-Institut в Мюнхені!». Завдання конкурсу – відзняти коротеньке відео, в якому треба було представитися та розказати мрію всього життя, а також написати есе на тему: «Що можуть німці та українці дізнатися один про одного?». Звичайно, все німецькою мовою.
Двоє учнів з Дубровицького ліцею зголосилися взяти участь у цьому конкурсі – Олександр Ткач та Карина Сайчишина. Як каже Ольга Миколаївна, дуже приємно, що юні дубровичани вирішили проявити свої знання з іноземної мови і засвідчити свій інтерес до вивчення німецької, яка набирає широкої популярності у світі. Викладач Василь Олександрович Таборовець допоміг відзняти відео учням-конкурсантам. Ольга Миколаївна всебічно підтримувала своїх вихованців.
За результатами конкурсу, було обрано шість найбільш вдалих есе та відео-проєктів. Серед 150 робіт, які брали участь у конкурсі, творчий проєкт Карини Сайчишиної став одним із найкращих. Отож Карина Сайчишина з Дубровиці (під егідою своєї наставниці Ольги Дулінець) виграла поїздку до Німеччини. У червні цього року ліцеїстка три тижні інтенсивно вивчатиме німецьку у Мюнхені, а також візьме там участь у захоплюючій культурно-розважальній програмі. Дівчина відвідає Берлін та додатково проведе вихідні у німецькій сім’ї. Це дуже гарна нагода удосконалити знання з німецької та побачити сучасну Європу.
Програма курсу пройде за рахунок організаторів: авіаквитки Київ-Мюнхен-Київ, трансфер з аеропорту в Мюнхені, оплату двомісного номера в молодіжному готелі, повний пансіон, кишенькові гроші у розмірі 210 євро. Ось таке цікаве і насичене перебування у європейській країні чекає на юну дубровичанку. Разом з нею до Німеччини поїде ще п’ятеро школярів з різних областей України.
Що ж, насправді сьогодні молодь має чудові можливості пробувати свої сили у різноманітних програмах, конкурсах, заходах. Інтернет відкриває широкі можливості проявити себе, головне – не боятися пробувати свої сили.
Ольга Миколаївна Дулінець зазначає, що для доброго вивчення німецької, передусім потрібне бажання учня – вчити іноземну. Коли є настрій і мотивація, прагнення і сила волі, то обов’язково буде успішний результат. Педагог вдячна і Олександру, і Карині за їх участь у конкурсі, за їх презентацію себе, нашого міста, своїх мрій.
Ольга Миколаївна каже, що перемогти її учениці допомогло велике бажання проявити свої знання на рівні України, трудолюбство, творчий пошук, ініціативність, які притаманні Карині Сайчишиній. Результат – це підсумок творчих пошуків і праці учениці та її педагога.
Ольга Дулінець сподівається, що успішний приклад Карини, стане реальним поштовхом для школярів району до участі в інтелектуальних змаганнях та різноманітних творчих конкурсах.
Викладач, учениця та її батьки вдячні Goethe-Institut за популяризацію німецької у світі, за реальний шанс для дітей з українських сімей піднятися на сходинку вище у практичному вивченні мови. А на Карину влітку очікує Мюнхен!
Люба КЛІМЧУК.


Баскетболісти із Сельця гратимуть в чемпіонаті області
Якщо зазирнути в історію, майже кожне покоління молодих людей звинувачували в «неконтрольованості» чи «неправильності», у тому, що воно вироджується чи соромить пам‘ять минулого.
Ще у сиву давнину філософ Сократ говорив про молодь так: «Нинішня молодь звикла до розкошей, вона погано вихована, не поважає авторитети, не шанує старших та замість занять надає перевагу балаканині... Вони вже не встають, коли заходять старші. Вони суперечать батькам, пліткують з однолітками, об’їдаються ласощами за обідом, сидять, закинувши ногу на ногу, та знущаються над своїми вчителями».
Минули століття, а й досі часто чуємо: «Ну і молодь нині пішла – не те, що ми...».
Скажу відверто, від таких слів не по собі. І хочеться заступитися за сучасну молодь. Адже серед них, як і серед кожного покоління зрештою, так багато розумних, сильних, відповідальних, безстрашних людей, які вчаться, працюють, не шкодуючи себе, справді вірять в зміни в країні та світі й прагнуть творити їх самі!
Скажете, а де аргументи? От один із них – на цьому фото молодіжна баскетбольна команда села Селець. Вона так і називається на честь села. Її творили з власної ініціативи місцеві юнаки – уродженці сіл Селець та Ясинець. Вперше почали грати у такому складі ще зі шкільної парти. Адже й спортивні традиції у Сельці гарні завдяки покійному вже вчителю фізкультури Олександру Івановичу Чируку. Естафету від цього талановитого наставника молоді перехопили його наступники, тож нинішній успіх цієї команди – а хлопці стали переможцями відкритого Чемпіонату району з баскетболу і захищатимуть честь району в області – це можна сказати закономірність. І звісно – велика сила волі членів команди. Адже у кожного з них, окрім спорту, є ще основне заняття, хтось студент, а хтось уже долає вершини дорослого життя. Не завжди випадає викроїти час, можливість для тренувань. Але хлопці їх стараються завжди знаходити. Виступають також у відкритому чемпіонаті Сарненського району і там показують гідні результати. Але одного бажання в спорті замало. Адже це ще й досить затратне хобі. Тому спортсмени цінують кожну допомогу. Вдячні за сприяння й народному депутатові Віктору М’ялику, завдяки якому нещодавно придбали форму для команди.
Ми ж вітаємо земляків з перемогою в районному чемпіонаті та зичимо такого ж успіху на обласному. Ми віримо у вас! І справді згодні з твердженням, що молодь вже тепер не та. Але про юнаків з Сельця ми кажемо це з гордістю.
Людмила РОДІНА.



Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову

Ці потужні слова Ліни Костенко якнайкраще говорять про силу і значимість мови у житті нації. 21 лютого відзначали Міжнародний день материнської мови. Як твориться наш інтелектуальний портрет в канві світового фотоальбому? Наскільки дорога нам, українцям, мова, яка подарована з молоком матері?




Скажу чесно, якось не надала особливого значення 21 лютого  даті на календарі, але ввечері зателефонувала подруга, яка поїхала працювати в Німеччину. Розповіла про свою роботу доглядальниці, про німецький педантизм і якість життя, про хороші заробітки. Ніби й добре все, а я відчула, що голос  у неї все одно сумний. Подруга зауважила: «Я тобі говорю, говорю, ти слухаєш про європейський комфорт, але зрозумій, все одно ти зараз більш щаслива…». На моє запитання «чому» вона відповіла: «Хоча б тому, що ти вдома, ти бачиш рідне небо і ти чуєш всюди українську, а мені її бракує, як повітря. Дуже добре, що теперішній зв’язок дозволяє щовечора спілкуватися з рідними і друзями в Україні, це для мене найкращий релакс після трудового дня. Починаю дихати на повні груди. Удосконалюю тут свою німецьку, але вона для мене, як сорочка з чужого плеча. Все одно я думаю українською. І буду думати, я вже дуже доросла, щоб перелаштуватися».
Зрозуміло, щоденно чуючи українську вдома, на вулиці, в транспорті, на роботі, ми не усвідомлюємо, що наша мова, як частинка нашої крові. І хіба ж цінується вдома те, що довкола нас, чого нам не бракує? І мова серед цих ніби буденних речей…
Чому весь світ святкує День рідної мови? Як би банально це не звучало, але мова – це справді душа народу, його інтелектуальний портрет, те єдине і невідворотне, що об’єднує всіх людей, те, чим пишеться історія народу. Тому всі народи світу цього дня демонстрували красу саме своєї мови, розповідали про те, що саме їхня мова – найдавніша, найсильніша і наймилозвучніша. І це нормально і природно, оскільки своє – завше найкраще. Ненормально і неприродньо відгороджуватися від свого і вважати його другосортним, недосконалим, а ще гірше - соромитися.
Як завжди, День рідної мови цікаво відзначили у навчальних закладах району. Серед дописів на цю тему у «Фейсбук» відзначила для себе інформацію директора Висоцької ЗОШ Валентини Креденсир. Вона написала: «З нагоди Дня рідної мови учитель Марія Федорівна Махно провела цікавий захід «Майстер-шеф», щоб поринути у минуле, обговорити, хто ми є, що ми любимо, що повинні берегти, щоби сказати теплі слова про нашу рідну мову. Учасники виконували різноманітні завдання на знання орфоепії, орфографії, лексикології. Респект учителю, її учням 6 та 11 класів за цікавий, оригінальний та пізнавальний захід!». Погодьтеся, цікавий підхід до відзначення Дня рідної мови, бо у такій формі так багато можна пригадати українських милозвучних слів.
А про те, що у Висоцькій школі дуже гарно навчають рідній мові переконувалася не раз особисто, спілкуючись з учнями та випускниками школи. Вони йдуть у світ з гарним багажем знань і з глибоким патріотизмом у серці. До прикладу, дуже гарні роздуми про рідну мову днями написала на своїй сторінці у «Фейсбук» наша знана юна землячка Дарина Кухар, випускниця Висоцької ЗОШ, а нині – студентка столичного університету ім. Шевченка:
– Я ніколи не соромилась рідної мови. Я ніколи не вважала її сільською, занедбаною чи менш крутою, аніж будь-яка інша. Я ніколи не переходжу на російську. Я впевнена, ті, з ким спілкуюся, добре розуміють мою солов’їну та інколи щебечуть нею у відповідь. Я ніколи не популяризувала суржик. Я обрала українську і почала навчати її інших, викладати у групах та індивідуально, онлайн і наживо. Мені пропонували бути репетитором з німецької. Мене просили допомагати з англійською (і сміх, і гріх). Я обрала свою мову. Я завжди знаходжу відповідники іншомовним словам. Я завжди шаную тих, у кого відмінна українська. Я завжди прагну підказати, як ліпше звучатиме, виправити наголос, аби було істинно правильно. Я не вважаю Авраменка генієм і не роблю з нього ідола, але безперечно поважаю. Якщо йогУрт, то йогУрт. В цьому наша унікальність. Я читаю книги рідною мовою і надаю перевагу нашим авторам. Я слухаю українських виконавців і хочу робити це частіше. Я розвиваю свою українську. Я робила це вчора, роблю сьогодні і зроблю завтра.
Я вважаю, що країна починається з мови, але Київ – серце України – лунає російською з усіх сторін. Помилки на афішах, вивісках, оголошеннях, рекламах. Російська у метро, на вокзалі, в крамницях, спортзалі, університеті, на телебаченні та по радіо.
Може, я майбутній філолог і перекладач зі знанням трьох найпопулярніших мов Європи з престижним дипломом від найкращого університету країни (але ні в чому не можна бути впевненою). Може, я старанний студент і непоганий спортсмен. Може, мої батьки вважають мене хорошою донькою, але одне я знаю точно: я українка і дякую Богу за це.
Їду у київському метро, повертаюся з індивідуального заняття, пишу це, помічаю, що мій текст читає юнак, який сидить поруч. «А я українською розмовляю! Це ти в газету? Правильно, пиши!» – посміхається. «Дякую!» – відповідаю і виходжу з вагона, бо моя станція. Приїхали. Навмисне пишу двозначно».
Ось такі роздуми у талановитої дівчини з Висоцька Дарини Кухар. А ви задумувалися над тим, чим для вас є рідна мова? Вона – у серці, голосі і в розумі. Дякуємо Богові, що спілкуємося українською. Узагальню: доки вона є, ми – нація.
Люба КЛІМЧУК.


Той, хто пройшов
крізь пекло війни

З атовцем  майором Олександром Ярмошевичем спілкуємось у кабінеті військового комісара. Зараз він тимчасово обіймає цю посаду. А п’ять років тому в такі ж лютневі морозні дні він був  на фронті. Як командир спецпідрозділу конвоювання і супроводу вантажів дбав, щоб до наших військових потрапляли ракети та боєприпаси. Бо вони на передовій, як повітря, життєво необхідні. Разом з підлеглими на БТРі рухався в голові колони машин із запасом військово-технічного майна, не раз вириваючись із засідок бойовиків. За що був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.




Пішов в АТО в 2014-му одним із перших. Було непросто залишати вдома дружину та новонародженого сина. Але обов’язок кликав. Під час служби пройшов пан Олександр Дебальцевське пекло. Його називають чорною сторінкою  війни на Сході. Понад сто загиблих, три сотні поранених, десятки в полоні, деякі бійці і досі залишаються зниклими безвісти. І це за офіційною статистикою. Реальні цифри ще гнітючіші.
Та потужний ангел-охоронець допоміг чоловіку  повернутися додому живим. І вже в тилу розбудовувати армію.
Сторінками біографії
Географія життя Олександра Ярмошевича широка. Мабуть, як і у всіх військових. Його тато, на жаль, уже покійний, родом з Лугового. Сам він мешкає з сім’єю в Сарнах і кожного дня добирається в Дубровицю на роботу. А з’явився на світ взагалі в білоруському Лунінці.
Закінчив Львівський інститут Сухопутних військ. Свою  військову кар’єру розпочав в 300-му окремому механізованому полку в Чернівцях. Був командиром танкового та розвідувального взводів. Після скорочення цієї частини потрапив на службу до Сарн. А звідти – в АТО. Спочатку одна ротація, далі друга. Після повернення до мирного життя вступив до Національного університету оборони України. Рік пробув слухачем  на стаціонарі. А потім за наказом Міністра оборони став заочником і заразом заступником командира 48 боєприпасного арсеналу міста Калинівка Вінницької області. Пана Олександра туди перевели після надзвичайної події, коли склади цього арсеналу зірвались.
У 2019-му отримав диплом магістра, і звільнився зі Збройних сил. Дався взнаки відрив від сім’ї за стільки років. Дружину й сина в ліпшому випадку бачив лише по вихідних. Та без роботи довго сидіти не  зміг. І вже в жовтні опинився в Дубровицькому військкоматі на посаді заступника комісара – начальника відділу з рекрутингу та комплектування.

Про День незалежності під обстрілами
«Перше бойове хрещення пройшов в День незалежності 2014-го біля Дебальцевого, – згадує військовий. – Тоді воно було ще нашим. Але там активно діяли диверсійно-розвідувальні групи противника. Бойовики вичікували колони машин, які доставляли ракети та боєприпаси українським бійцям. Завданням нашого підрозділу було якраз конвоювання та вогневе прикриття цих автомобілів. Того вечора ми поверталися назад з пустими машинами, їх розвантажили на позиціях. І потрапили в двосторонню засідку. Вогневе зіткнення було дуже інтенсивним. По нас вели обстріл з міномета і стрілецької зброї. До речі, тоді в складі нашого екіпажу на посаді стрільця був командир 732-ої артилерійської бази озброєння. Та все ж вибрались. Моменти з цього першого бою навіть описав у своїй магістерській роботі».

Про «койотів»
«Під моїм командуванням було два екіпажі – 12 чоловік. Переважно це були люди, які за своїми обов’язками раніше не стикалися ні з БТРом, ні із веденням бойових дій. Мій водій, наприклад, проходив службу начальником складу пальне-мастильних матеріалів у сарненській частині, за кермо бойової машини жодного разу не сідав. Зрозуміло, що перед відправкою в АТО проводив з ними ретельну підготовку.
Наш підрозділ мав позивний «Койот». Він дістався ще від попереднього командира. Був і відповідний прапор на БТРі зі степовим  вовком. Але ми його зняли, бо за ним бойовики почали нас «вираховувати». Якось ледь не поплатились життям через це. Загалом колектив зібрався хороший, згуртований. Коли я вирушав в наступну ротацію, більшість сказали, що «не покинемо свого командира». І знову поїхали зі мною на Схід.
Серед усіх був наймолодшим, деякі підлеглі чи не в батьки годились. Однак завжди вважав, що в армії головне – не вік, а досвід та вміння організувати управління підпорядкованим підрозділом».

Про бойові завдання
«Критичних моментів, якщо чесно, було стільки, що не злічити. В засідки потрапляли регулярно. Їхали і не знали, що чекає. З якого боку буде противник. До того ж не мали ніяких засобів візуального спостереження. Конвої, як правило, проводились таємно, вночі, без застосування освітлення на БТРах та машинах. Тобто добирались повністю всліпу. А маршрути були складні. Перші рази, можна сказати, навіть питався дорогу, як туди й туди проїхати.  Ніяких карт не мали. Просувались методом проб і помилок. Тому перед кожним виїздом шикував весь склад і проводив інструктаж. З водієм  розуміли одне одного без слів. Відпрацювали систему сигналів ногою, як наші діди в Другу світову. БТР гуде, не докричишся. А так він знав, де збільшити швидкість, де зменшити, де зупинитись.
В 2014-му, в активну фазу бойових дій, конвоювання колони здійснювали цілодобово. Забирали завантажені машини, привозили пусті і так по колу. Тоді майже не спали, на ходу «падали». Якось навіть під час обстрілу базового табору не прокинулись, настільки всі були втомлені.
Найскладніше було в другій ротації, під час так званого «дебальцівського котла» в лютому 2015-го. Була активізована робота безпілотних літальних апаратів противника. Ще до відправки колони нас сто разів фотографували. І з початком руху – здійснювався обстріл. Сховатися ніякої можливості не було. Тільки методом збільшення, зменшення швидкості, поділу колони вдавалось рятуватись. Інколи навіть не договорювали про хід виконання конвою керівництву штабу. Нікого не буду звинувачувати, але звідкись інформація виходила. Були моменти, коли нас відправляли прямо «в руки» до бойовиків. Маршрут формували, напевно думаючи, що ми не володіємо обстановкою. Втім мене дуже виручав досвід служби в розвідувальних підрозділах. Відповідно завжди моніторив ситуацію і планував рух по-своєму.
А ще допомогло вистояти підвищення вогневої потужності БТРів. Поставив на них автоматичні гранатомети. Противник такого не врахував. Особливо, коли виходили з оточення під час «планового» виведення військ.

Про думки на передовій
«Відверто кажучи, перед кожним конвоєм читав молитви «Отче наш» і «Вірую». А коли вже їхав, різне думав. Найперше, про те, що слід виконати бойову задачу. Бійці розраховували на нас. Якщо не підвезти їм боєприпаси, була б повна халепа. По-друге, зберегти своїх людей. Два екіпажі плюс колону машин (в кожній по два чоловіки). Найбільша складалась з 27 автомобілів і розтягалась на два кілометри. Кожного чекали вдома діти, дружини, батьки. Врешті в самого маленька дитина. Тому потрібно було обов’язково вернутись живим і здоровим.
Хоча ситуації були різні. Часто доводилось брехати близьким про реальний стан справ. Потрапляли в оточення на кілька діб без зв’язку. Не мали змоги звідти вибратись через потужне вогневе ураження з «градів». А рідним казали, що стояли на ремонті, телефони розрядились. Командир нашої військової частини в Сарнах про все знав. Вже потім розповідав, що з кожним днем більше і більше сивів. Все-таки пропало 12 людей в активну фазу боїв. Тим більше група спецпризначення 3 полку взяла в полон диверсійну групу  противника, в якої стояла задача – знищити наш підрозділ. Знали вони і мій позивний, і номери БТРів. А скільки наших фото було на «сепарських» сайтах».

Про фронтові будні
«Наш базовий табір базавувся неподалік Артемівська, але фактично ми туди приїжджали раз на декілька днів. Поновнювали запаси боєприпасів, себе приводили в порядок і головне набирали провізії. В інший час жили на колесах. БТРи слугували і за нічліг, і за прихисток, і за кухню. В них завжди стояв ящичок з продуктами - від сухпайків до хліба і банки сала. Коли потрапляли в оточення на кілька днів, це й спасало. Ніколи не забуду фірмову страву, яку готував один з товаришів. Різав сало на маленькі шматочки, маринував його з часником та перцем. В результаті виходила неймовірно смачна штука. Це був козир нашого підрозділу. Коли кудись приїжджали, всі просили спробувати».

Про втрати
«Бог милував. З мого підрозділу жоден військовослужбовець не загинув. Скільки брав, стільки й привозив. А загалом в Дебальцево віддало життя дуже багато солдат. Розстрілювали наповал. І цифри були набагато більші, ніж офіційно повідомляли. Двоє командирів, з якими я у свій час навчався в інституті, а потім на Сході вперше заводив колону новим маршрутом в Дебальцево, теж померли. Один підірвався на фугасі, хоча їхав тим самим шляхом буквально за 400 метрів від мене. А в іншого попала міна злощасного 120-го міномета, з якого наш підрозділ активно обстрілювали. Був над нами все-таки  сильний  ангел-охоронець. Потужно молилися і вдома, і в частині в Сарнах. Всі нас знали, бо це був єдиний місцевий підрозділ, що виконував такі специфічні завдання».

Про обов’язок
«Якби сказали знову рушати на Схід? Звичайно, що поїхав би. Це моя робота.  Ніколи не виникало такого питання ні в мене, ні в дружини, ні в сім’ї. Звісно, всі переживають. Але добре  розуміють, що цю дорогу я вибрав сам. Знають мене як людину, яка не проявить страху перед виконанням  військового обов’язку.
Взагалі вважаю, що кожен чоловік повинен  стати на захист своєї землі. В сильної половини людства має бути розуміння: якщо ми сьогодні не підемо туди, то завтра бойовики прийдуть сюди. Є категорія людей, яка каже – «візьмусь за зброю, коли доберуться до мого дому». Та чи буде вже тоді що захищати? Якби в 2014 році не активізувались люди і не пішли на фронт з Майдану. На хвилі патріотизму не утворились добровольчі батальйони. То, можливо, зараз була б зовсім інша обстановка і інший політичний уряд. Тому переконаний, що в умовах збройної агресії Росії, це має бути навіть святим обов’язком».

Про наслідки
«Повернувшись з війни, і говорив уві сні, і зривався, і кричав. Втім дитина, належна підтримка родини дали свої плоди.  Хтось стійко сприймає ті події, а хтось пропускає крізь себе. І потім пускається дна, замикається чи, не дай Боже, покінчує життя самогубством. Зараз повоєнний синдром дуже актуальний. Шкода, що обіцяну реабілітацію мало хто отримує.
А ще помітив, що все більше виникає якесь несприйняття в суспільстві учасників АТО. Мова про ті ж маршрутки, черги в лікарні та й загалом про ставлення. Звісно, люди є різні. І серед військових також. Є специфічні, яким «дуже добре» війна зіграла на психіці. Потрібно лиш трішки розуміння до них». 

Про уроки війни
«Досвіду багато. Як негативного, так і позитивного. Перш за все, війна навчила дуже добре розбиратися в людях. Бо там всі, як на долоні».

Про проблеми
«Після двох ротацій створив в Сарнах спілку атовців. Такі об’єднання потрібні, бо гуртом рухати  бюрократичну машину  легше. Проблема в тому, що прописані законодавством соціальні гарантії зачасту «діють» тільки на папері. Фактично більшість пільг не виконується. А якщо й виконуються, то деяким учасникам АТО для їх отримання треба пройти сім кіл пекла».

Про те, що болить
«Страшно, коли війна стає буденністю, а смерть статистикою. Все частіше чути: «як вона мене втомила!» (при чому від тих, хто не має до бойових дій жодного стосунку). Або «я тебе туди не посилав». Хай дякують Всевишньому, що їх це обійшло, що вони на собі не відчували біль втрати. Не бачили, що таке хоронити в закритій труні. Не чули пронизуючого крику дітей та матерів. Неправильна позиція – там війна, а в мене тут все добре. Якщо хочемо жити в незалежній державі, наблизити перемогу, то кожен повинен для цього докласти зусиль на своєму рівні. Хтось допомогти добрим словом, хтось матеріально, хтось дією. Можна багато зробити, навіть не одягаючи форму.
А ще не треба укріплювати позиції Росії в інформаційній війні, принижуючи учасників бойових дій, обмежуючи їх права. Те, що когось не торкнулася війна, – це Божа благодать. Бо і ворогу не побажаєш цього всього пережити».
Леся Кондратик.