понеділок, 14 грудня 2020 р.

 








Творчі кроки Майстрині

 

«Дубровицький вісник» слідкує за творчістю наших талановитих героїнь. Сьогодні про свої нові сходинки у світі краси і культури розповідає знана у районі лялькарка Оксана Довжик.

– Мабуть, найголовнішим здобутком за останній час, стала публікація про мою творчість у каталозі «Секрети лялькарок», – зазначає моя талановита співрозмовниця, – видавці переглянули мої роботи і запропонували стати частинкою їх творчого проєкту. Особливо припало до душі моїм колегам-лялькаркам виготовлене мною взуття для мотанок – постоли. Це моє «ноу-хау». Великий інтерес техніка виготовлення цього давнього поліського взуття викликала у творчих людей з усієї України. У цьому каталозі розміщені публікації про 27 майстринь з різних куточків України: є їх біографії, а також представлений кожної майстер-клас, з описанням робіт. Мені приємно, що у збірці є моя лялька-мотанка з крупівського, автентичного серпанку. Я щиро вдячна за допомогу в створенні її образу Уляні Адамівні Букайло, щирій і талановитій людині. Готуюся до Різдва. Буде у мене ще один вертеп. І знову ж таки і тут моїй творчості сприяє дуже хороша і світла людина – викладач музичної школи Світлана Панчук. Дякую Світлані Федорівні за матеріали для вертепу, і всім, хто підтримує і цікавиться моєю творчістю. У наш час пандемії хочеться робити красу, щоб милувала очі людям. Всім бажаю гарного грудневого настрою. Свята не за горами. Готуймося до них душею!

Люба КЛІМЧУК.

На фото: Оксана Довжик – «На свято Катерини, яка є покровителькою жінок, не можу не згадати про такий стародавній головний убір жінок, як намітка. Колишні жінки були вправні намітку пов’язати, на це треба мати неабиякий талант».

Ляльки Оксани Довжик в українських хустинах.

 

 

7 грудня українки з усього світу взяли участь у флешмобі, присвяченому українській хустці.

День української хустки почали відзначати лише рік тому з ініціативи групи громадських діячів, акторів та успішних жінок України.

Започатковане свято з метою, аби об’єднати жінок різного фаху, віку та національності для збереження українських традицій. Адже з давніх-давен в українських сім’ях оберегом, символом любові й злагоди слугувала саме хустка.

З нагоди свята жительки і нашого краю активно взяли участь у флешмобі «Зроби фото з хусткою». Вони фотографувалися і  викладали світлини в соціальних мережах. Це було справжнє свято краси, української вроди і традицій. До вашої уваги, шановні читачі, добірка фото наших землячок в хустках.

 


«Снігу буде,

як в Африці»:

яку зиму чекають на метеостанції в Сарнах

 

Метеостанція в Сарнах, де начальником Лідія Собченюк (на знімку), – одна з трьох у Рівненській області. Ще дві розташовані в містах Дубно та Рівне.

За всі роки незалежності жодної нової метеостанції не збудували.

– Ми фіксуємо хмарність, напрямок вітру, тиск, опади, промерзання. Кожен із цих показників має ще багато додаткових параметрів. Після фіксації та обробки передаємо результати в Київ, де складають кліматологічні довідники. А вже за ними спостерігають, як змінюється погода та клімат. Крім того, до нас регулярно звертаються правоохоронці, щоб дізнатись точну погоду при ДТП, – пояснює Лідія Собченюк.

Лідія Собченюк розповідає, що всі показники приладів на метеостанції фіксують кожні три години. Тоді телеграмою відправляють у головний синоптичний центр у Києві, а звідти – по областях. Там синоптики й складають прогноз погоди. У такому режимі важливо відправити всі показники вчасно. Без затримки. Вона зізнається, що не так давно працювати в такому режимі стало набагато простіше:

– 3 листопада нам підключили виміри температури повітря, ґрунту та вологості до комп’ютера. Раніше колеги в будь-яку погоду бігали до термометрів, гігрометрів і записували показники вручну кожні три години. Навіть вночі, адже спостереження ведуться цілодобово. Тепер ці показники відображаються на моніторі, що серйозно спрощує нам роботу. Майже два місяці ми паралельно фіксували дані з комп’ютера та безпосередньо на шкалах приладів. Розбіжність – мінімальна.

На метеостанції також працює агрометеоролог Ілона Бриж і метеоролог Лілія Федорова. Весь колектив складається з восьми осіб.

– Робота дуже цікава. Як один день не схожий на інший, так і погода щоразу різна. Колись навіть по прикметах могли спрогнозувати зміни. Наприклад, якщо в Москві випав сніг, то в нас він буде через два тижні. Тепер усе не так, – кажуть жінки.

 

– Протягом дня потоки повітря можуть так змінитись, що найточніший прогноз не відповідатиме дійсності. Думаю, кожен це відчуває по листопаду. Раніше земля замерзала ще в перших числах, а тепер навіть сумніваєшся, чи купувати зимову куртку. Можливо, незабаром сніг, як в Африці, чекатимемо, – погоджується Лідія Собченюк.

 

Раніше, щоб вивести середньорічну температуру, дані аналізували за період 50 років. Проте глобальне потепління посилюється швидкими темпами. Наприклад, зимою середньорічна температура повинна бути –8 С0, а частіше фіксується навіть плюсова. Тому наразі змінюють період виміру середньорічної температури на 30 років, що має дати реальну картину зміни клімату.

 

Кліматологи попереджають, що середньорічна температура взимку може бути вищою на два градуси, ніж на початку століття. Пані Лідія розповідає, що на погоду в Україні впливає холодна течія в тропіках Тихого океану, яка змінює загальну циркуляцію повітря. Простими словами – зима буде теплою з можливими короткочасними похолоданнями:

 

– Щодо опадів, то їх дефіцит і надалі зберігатиметься. Перший сніг випаде в грудні, тому зі сніговиками доведеться почекати. Загалом зима 2020/2021 буде теплішою, ніж зазвичай. Швидше за все, слід очікувати невеликих морозів, частих відлиг і крижаних доріг. І таку погоду прогнозують на всю зиму.

СарниNews.City.

 




Півсвіту на велосипеді

 

Чи кожний, у кого припадає порохом двоколісний транспорт у гаражі, здогадується, що на ньому можна подорожувати  світом? І не обов’язково для цього бути супер спортсменом. Достатньо невтомного бажання пізнавати нове. Це доводить неординарний чоловік, який нещодавно гостював у настоятеля дубровицького костелу Валерія Дубини.  Священнослужитель поділився цим у соцмережі.

Лео Віллігер – паломник зі Швейцарії. У жовтні на велосипеді він виїхав з рідного міста Фрутвілен. І за два місяці докрутив педалі  до рівненського Полісся. 

Мандрівник мешкає недалеко від кордону Швейцарії з Німеччиною. Йому 64 роки. Упродовж теплого сезону займається  сільськогосподарською роботою – чорницею, вишнею, ожиною, малиною. А коли весь врожай зібраний, вирушає у подорож світом на велосипеді. П’ять разів він відвідував Африку, чотири – Азію та Америку та двічі Австралію і Океанію. Навіть складно уявити, які відстані йому доводиться долати на двоколісному. 

«Відколи померла моя мама, а це вже минуло 18 років, отже з 2002-го, я в дорозі кожного року по чотири місяці», - розповідає Лео Віллігер.

Цьогорічну мандрівку  швейцарець розпочав 18 жовтня. Проїхавши  Баварію (Баварський ліс), Франконію, Саксонію (Дрезден), Згожелець, Вроцлав, Ченстохову, Краків, Заверці, Люблін, Хелм, Ковель, Маневичі, опинився на Рівненщині.

Не зупинила чоловіка навіть світова пандемія. Навпаки, він каже, що COVID-19 його не страшить:

«Мене не лякає коронавірус. Я постійно в хорошій формі, завдяки тому, що багато рухаюся, їжджу на велосипеді. За останні 18 років я проїхав понад 100 тисяч кілометрів, проводячи час у довгих подорожах по всьому світу. На жаль, я не встигаю мандрувати Швейцарією, мені доводиться там займатися плодівництвом, інакше не мав би грошей на подорожі. У мене є невелике фермерське господарство. наступного року я виходжу на пенсію, і буду у фінансовому становищі стояти краще».

Через обмеження Лео не отримав візу, а мав амбіційний задум поїхати до Шанхаю та Бангкока. Плани змінилися – і він відкрив для себе Україну. З Рівненщини його маршрут проляже через Житомирщину, Київ та Одесу. А далі він поїде в сторону Бухаресту.

Валерій Дубина назвав Лео Віллігера  відважною та віруючою людиною. Адже для нього надзвичайно важливою є Католицька церква. Мандрівник дякує за те, що під час своєї поїздки він міг завжди знайти дах над головою і відчути гостинність. Лео зупинявся у священників. І скрізь, де залишався, відвідував месу. 

Ось таке активне дозвілля має швейцарець у поважному віці. Це надихає і заслуговує поваги.

 

Підготувала Леся Кондратик.

Фото Валерія Дубини.

 

* 13 грудня – День благодійності

Давайте дарувати свято разом

Навколо кучугури снігу, а за крок у невеличкій теплиці квітковий оазис. Ніби хтось на білу ковдру розсипав кольорове намисто. А квіти-намистинки, умившись памороззю і загартувавшись холодним вітром, забуяли особливою красою. Таку картину минулого тижня можна було побачити на обійсті Дарії Мозоль. Квіти – спільне захоплення дівчини та її мами Марії. Щоб рослини додавали весняного настрою серед сірих буднів зими, господині кілька видів заховали під плівку. Це лиш маленька частинка їхнього квітникового царства. Адже на клумбі в теплий період росло близько 70 видів різноманітних рослин. Лиш одних хризантем було до  50 сортів.

 «Мама квітами живе уже більше десяти років. Вони у нас були завжди. Ще в однокімнатній квартирі тішила око ціла оранжерея з вазонів. А коли батьки переїхали в приватний будинок і території стало більше, мама сповна дала волю своїй квітковій душі, – розповідає Дарія. – Я ж не розділяла її пристрасті, допоки карантин не допоміг по-новому глянути на красу, яку вона плекає. Пандемія перекреслила плани поїхати за кордон. І я повернулася додому, до свого маленького квіткового раю.

Якось мама відгукнулась на прохання в соцмережі  і відправила  в подарунок  піони. Так і виник задум, чому б не ділитись красою з іншими. І бажаючих виявилось чимало по всій Україні. Я людина творча, за професією технолог швейного виробництва. Для мене головне – ідея, якою швидко загоряюсь. Тому згодом почали робити та дарувати для друзів і знайомих букети з квітів. Їх залишалося вдосталь і не піднімалась рука викинути. А завдяки «сарафанному радіо» посипались замовлення і від інших. Зараз реалізуємо зібране на нашому обійсті насіння близько 40-а рослин. А ще створили групу «Квіткове натхнення», де спілкуємось та ділимось досвідом і емоціями з квітникарками. Напевно, любов до квітів в мені все-таки генетично закладена. Адже цим всім надзвичайно подобається займатись. Квіти, як жінки. Кожна особлива, потребує свого підходу і має таємницю, яку хочеться розгадати. І кожна надихає по-своєму».

Та не лише квітами ділиться дівчина. Старається віддати частинку  душі тим, хто цього потребує. Мешкаючи в Рівному, вона їздила до діток в інтернат. А нині запустила благодійну акцію «Подаруймо свято» для дубровицької малечі.

«Наближаються новорічні свята, всі ми їх дуже любимо і з нетерпінням чекаємо. Кожен з нас готується до цих свят по-різному: скуповуємо подарунки, готуємо наряди, прикрашаємо ялинки, дітки пишуть листи, вивчають вірші… Але не у всіх все так радісно, є сім’ї, які не в змозі купити ялинку, подарунки чи солодощі до свята. Тож наша акція  стартує для того, щоб хоч якось розрадити таких діток і створити їм настрій.  Всіх бажаючих, хто хоче приєднатися до нашої благодійної акції, ласкаво просимо. Кожна гривня – чиясь посмішка та настрій.  Ми знайдемо діток з неблагополучних сімей, діток-сиріт чи просто малозабезпечені родини в Дубровиці  і Дубровицькому районі, і в новорічні свята всі кошти, які зберемо, перетворимо у подарунки для них  Особисто відвідаємо, подаруємо настрій і зробимо фотозвіт. Давайте дарувати свято разом», – закликає дівчина у «Фейсбуці».

І приємно, додає вона, що люди помаленьку відгукуються і долучаються до благодійної ініціативи. Хтось іграшками, хтось одягом, хтось коштами, а хтось яблуками… А Дарія з мамою з кожного замовлення переказують 20% на добру справу.

«Є така народна мудрість – що посієш, те й пожнеш. Якщо ти плекаєш і доглядаєш за рослиною, вона віддячить своїм цвітінням. Так у всьому. Якщо любиш, люблять і тебе. Якщо даруєш добро, воно неодмінно повертається, – продовжує Даша. – Я зрозуміла, коли в тебе щось виходить, коли маєш можливість, треба цим ділитися. І неймовірні емоції від усмішок і щасливих вогників в очах надихають повторювати це  знову і знову. Насправді робити  добро не так затратно, як комусь здається. Це не потребує великих грошей. Куплена хлібина бабусі, переказана гривня, добре слово, обійми, компліменти – хіба це так складно? Хочеться, щоб світ став світлішим і добрішим. Щоб люди дарували сонце, яке є в кожному. Бо зараз навколо стільки негативних моментів та депресивних новин. Давайте радіти дрібницям і розквітати, як та  квіточка під сніговим покривом. Попри холод, вона все одно випромінює красу, і ця картина не гірша шедеврів  Ван Гога. Тому будьмо здоровими і взаємно красивими».

Леся Кондратик.

 

 

Золото партії: скільки коштує політнезалежність?

Якби партія Шарія не подолала 2-відсотковий бар’єр на останніх виборах, мабуть, переважна більшість українців і не дізналася б, що політичні партії отримують кошти з держбюджету. Хоча така практика існує ще з другої половини 2016 року. І поки ми в провінціях вишкрібаємо останні бюджетні крихти на фінансування лікарень, держава сотні мільйонів витрачає на підтримку політнезалежності.

Адже голосуючи за політичну партію на парламентських виборах, кожен виборець «ділиться» з нею частиною своїх податків. Кожен відданий за партію голос «коштував» нам  за станом на 2019 рік 38 грн. 42 копійки. Адже донедавна отримати державне фінансування могли усі ті політсили, хто подолав 2% бар’єр, тобто отримав близько 280 тис. голосів.

Утримання цих партій мало обходитися державі на рік в кругленьку суму. Значну суму також виділяють з бюджету для компенсації партіям їхніх витрат на передвиборну кампанію. Спробували дослідити за матеріалами, що є у відкритому доступі, особливості державного фінансування партій та практику минулих років.

 

ВСЕ БІЛЬШЕ ПІДТРИМКИ

15,5% українців підтримують фінансування партій, які набрали від 5% голосів на виборах до Верховної Ради, з державного бюджету.

Про це свідчать результати дослідження, проведеного соціологічною службою Центру Разумкова спільно з фондом «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» від 3 до 9 липня 2020 року.

2015 року держфінансування партій підтримували 14,9% респондентів, 2016-го – 15,7%, а 2017-го – 9,9%. Отже, за минулі два роки кількість українців, які підтримують фінансування партій з державного бюджету, зросла на 5,6%.

Зараз найбільше людей, котрі схвалюють держфінансування політсил, мешкають на сході України (22,3%). 13,7% таких респондентів – з півдня, 13,3% – із заходу, а найменше держфінансування партій підтримують у центрі України – 12,7%.

Від 2016 року фінансування з державного бюджету мали парламентські партії, а перехідні положення Закону «Про політичні партії в Україні» зазначали, що з наступних виборів на державне фінансування претендуватимуть і ті партії, котрі набрали від 2% голосів. Двовідсотковий бар’єр на парламентських виборах 21 липня 2019 року подолали 11 партій: «Слуга народу», «Опозиційна платформа – за життя», «Батьківщина», «Європейська Солідарність», «Голос», Радикальна партія, «Сила і честь», «Опозиційний блок», «Українська стратегія Гройсмана», «Партія Шарія» та «Свобода». Хоча до нового скликання Верховної Ради увійшли лише перших п’ять.

 

БЮДЖЕТНОГО ПИРОГА УРІЗАЛИ

Натомість після парламентських виборів 2019-го в законодавстві знову відбулися зміни.

Протягом останнього року закон «Про політичні партії в Україні» в частині норм, які регулюють державне фінансування, змінювався двічі. Законодавчі «гойдалки» почалися з ініціативи Володимира Зеленського вдвічі скоротити обсяги держфінансування партій. У тому самому законопроєкті президент запропонував підвищити бар’єр, що надає право на держфінансування, з 2% до 5%. Попри застереження низки громадських організацій, Верховна Рада підтримала пропозиції Зеленського.

За результатами парламентських виборів 2019 року, одержавши понад 5% голосів виборців, державне фінансування отримали партії «Слуга народу», «Опозиційна платформа – За життя», «Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина», «Європейська солідарність» і «Голос».

Якби закон залишився без змін, після виборів держфінансування також одержали б Радикальна партія Олега Ляшка, «Сила і честь», «Опозиційний блок», «Українська стратегія Гройсмана», «Партія Шарія» та «Свобода», які набрали понад 2% голосів.

Водночас, оскільки зміни до законодавства внесли вже після виборів, позапарламентські партії мають право отримати гроші з держбюджету за період від 30.08.2019 до 17.10.2019. Проте коли це станеться й чи станеться взагалі, наразі не відомо – цих коштів не закладено до державного бюджету. Аби отримати ці гроші, «Партія Шарія» позивалася до НАЗК, але програла.

Адже рішення про держфінансування партій приймає саме Національне агентство з питань запобігання корупції на основі остаточних протоколів Центральної виборчої комісії про підсумки виборів.

Хоча політсила може відмовитися від фінансування з держбюджету або її можуть його позбавити.

Аби припинилось державне фінансування, партія має:

1. вчинити кримінальний злочин (в тому числі порушення під час виборів);

2. не подати звіт (або подати його з порушеннями) про майно, доходи і витрати (щонайменше двічі на рік);

3. ліквідуватися чи реорганізуватися (крім злиття і приєднання до інших політичних партій);

4. потрапити під заборону, її реєстрацію мають анулювати;

5. витратити кошти з держбюджету на участь у виборах (а не на статутну діяльність партії, як передбачено в законодавстві);

6. не використати ці кошти впродовж року.

Контролює використання державних коштів Рахункова палата та Національне агентство з питань запобігання корупції. В окремих випадках вони можуть звернутися в суд, аби позбавити партію державного фінансування.

Політичним партіям також відшкодовуються витрати на передвиборчу агітацію під час чергових і позачергових виборів народних депутатів.

Сума витрат зазначається у звіті політсил, який вони подають щороку до НАЗК і ЦВК. Щорічний звіт партії (внутрішній фінансовий аудит) подають до НАЗК, а також проходять зовнішній аудит – за участі Рахункової палати (незалежний аудитор). Правда, така перевірка партій, котрі подолали 5-відсотковий бар’єр під час виборів до парламенту у 2014 році, не проводилась упродовж 5 років.

За бюджетною програмою «Фінансування статутної діяльності політичних партій» Нацагентству на 2020 рік затверджено видатки в розмірі майже 283,5  млн. грн.

Держфінансування – для безвізу

Державне фінансування політичних партій було запроваджено з третього кварталу 2016 року. Такі нововведення були покликані для зменшення залежності партій від великих донорів, політичної корупції, дати можливість політсилам розвиватися.

Крім того, відповідний законопроєкт, ухвалений у 2015 році, входив до пакету так званих «безвізових», тобто, які ухвалювалися за рекомендаціями ЄС і були необхідними для отримання безвізового режиму з Європою.

Фактично таким чином вдалося, по-перше, легалізувати роботу політсил, по-друге, їхня фінансова діяльність стала публічною, а тому громадськість може спостерігати за нею. А держава отримала право якоюсь мірою контролювати витрату цих коштів та притягувати до адмін- чи кримінальної відповідальності.

Державне фінансування отримували то п’ять, то шість партій, котрі під час виборів 2014 року подолали 5-відсотковий бар’єр. Спочатку «Опозиційний блок» розкритикував ідею державного фінансування і зробив заяву про відмову від нього. Хоча не взяв кошти лише 2016 року.

За повідомленням НАЗК, у 2016 році державні кошти (167 млн 647 тис грн.) отримали п’ять партій, 2017 – шість партій (уже з Опоблоком) розділивши 442 млн. грн. 2018 - з бюджету на партії потратили понад півмільйона, приблизно така ж сума і в 2019-му.

 

ХТО ПЛАТИТЬ – ТОЙ ЗАМОВЛЯЄ МУЗИКУ?

Наразі українські партії майже не вдаються до фандрейзингу (пошук ресурсів (людей, устаткування, інформації, часу, грошей та ін) для реалізації проєктів та/або підтримання існування організації). Хоча 11,9% українців підтверджують свою готовність долучатися до фінансування політичних партій в Україні. Про це свідчать результати того самого дослідження, проведеного соціологічною службою Центру Разумкова спільно з фондом «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва».

54% опитаних вважають, що фінансово забезпечувати діяльність політсил в Україні повинні лідери партій. 40% респондентів переконані, що фінансувати політичні сили мають рядові партійці. На думку 33% опитаних, це повинні робити прихильники партій.

За минулі кілька років частка населення, готового фінансувати політичні партії, знизилася на 1%. У 2015-2017 роках у середньому 13% респондентів виявляли готовність фінансувати політсили.

Як показав аналіз Громадського руху «ЧЕСНО», партії та виборчі кампанії фінансує один із 1500 українців (0,07% виборців). Протягом 2018-2019 років приблизно 20 тисяч громадян офіційно профінансували політиків на понад 4 мільярди гривень. Середній внесок – 121 тисяча гривень, або майже 5 тисяч доларів США. Для порівняння: середній внесок на кампанію з переобрання Дональда Трампа 2019 року становив $176 (близько 4400 грн).

Нагадаємо, тепер, аби перерахувати гроші політичній партії, необов’язково йти до банку чи поштового відділення, а також не потрібно разом із внеском подавати спеціальну заяву. Фактично зміни до закону легалізували пожертви партіям через системи онлайн-переказів.

 

Підготувала Людмила РОДІНА.

 



Здобутки  надихають  працювати  ще  більше

В минулому номері ми розповідали, що Анатолій Серко став переможцем першого туру конкурсу «Учитель року-2021» у номінації «Керівник закладу освіти». Сьогодні з директором Озерської філії, громадським активістом, татом чотирьох дітей  знайомимось ближче.

 

Ви стали лідером серед керівників навчальних закладів трьох районів. Що допомогло здобути перемогу?

Я завжди намагаюся власним прикладом ініціювати усі добрі починання в різних сферах життя, особливо якщо мова йде про досягнення на професійній ниві. Тож, упродовж своєї майже 22-річної педагогічної діяльності ніколи не боявся брати участь у різних конкурсах, турнірах, змаганнях тощо. Але у Всеукраїнському конкурсі «Керівник року» беру участь вперше, хоча задум спробувати сили у випробуванні саме такого рівня виношував у собі давно. Якщо чесно, проаналізувавши у кінці жовтня кількість усіх колег-учасників Рівненщини (а їх було 13-ть), зваживши на статус своїх конкурентів-керівників із Сарненщини, Володимиреччини та Дубровиччини (а всі вони очолюють заклади освіти з чисельністю  до 200-300 учнів!), особливих ілюзій щодо перемоги не вибудовував. Адже я, як керівник філії з 53 учнями 1-9 класів, виглядав на загальному фоні дещо «осиротіло». Проте, детально провівши самоаналіз управлінської діяльності та вдало проаналізувавши освітнє середовище свого закладу під час 15-хвилинної співбесіди із членами журі, я зрозумів, що є шанс поборотися за високі місця у наступних двох конкурсних випробовуваннях. Так, в конкурсі «Тестування» потрібно було продемонструвати рівень знаннєвої складової управлінської компетентності. А в останньому випробуванні – в письмовій формі розв’язати чотири ситуаційні управлінські задачі. Ну і коли пізно ввечері в онлайн-режимі проводилося підбиття підсумків і визначення переможця, сподівання потрапити в лауреати у мене були, але вийти у переможці та ще й з таким колосальним відривом у балах – це для мене стало приємною несподіванкою! Звичайно, що такі здобутки надихають на ще більшу роботу та самовдосконалення.

Як  воно – бути сучасним директором школи?

Бути сучасним керівником школи в світовій (європейській) практиці, гадаю, престижно і набагато легше, аніж в реаліях української освіти. Адже, в особі українського директора школи швидше і набагато простіше впізнати завгоспа, робітника з ремонту, машиніста котельні, електрика чи жебрака із простягнутою рукою, аніж менеджера-управлінця. І доки держава, а тепер і місцеві громади, будуть економити на потребах освіти, відчутного прогресу у розвитку освітнього середовища в закладах освіти ще довго не буде. Чесно кажучи, уже не лише перед вчительською спільнотою та батьками, а й перед учнями соромно за ті освітні реформи, які часто закінчуються, так і не почавшись…

Повернемось до витоків. Обрати вчительську долю було дитячою мрією чи хтось надихнув на це?

Обрати фах вчителя надихнув старший брат, Микола Максимович, який був і залишається для мене родинним авторитетом та прикладом для наслідування. До речі, саме він стояв у витоків мого становлення як освітянина, нині ж – завжди надійна опора та підтримка у моїй керівній діяльності. Адже жодна наша зустріч чи телефонна розмова не обходиться без обговорення шкільних буднів і свят, бо ж як керівник із багаторічним досвідом він завжди мені мудро підкаже та поділиться своїм баченням щодо вирішення того чи іншого наболілого питання з висоти життєвого досвіду.

Як багатодітний тато і педагог, вважаєте, чому сьогодні потрібно навчати дітей у першу чергу?

На прикладі власних чотирьох діток спостерігаю за стрімкими змінами у їхніх потребах та світогляді в цілому. Але пріоритетними є і будуть виховання у дітей почуття людяності, вміння співчувати ближньому та прийти на допомогу, любов до родини та належне вшануваня предків, на кожному кроці пам’ятати про Бога і надавати великого значення молитві.

Уявімо, якби довелось побути в ролі міністра освіти, що  змінили  б в освітянській галузі?

Уже кілька останніх років, особливо після реорганізації школи з І-ІІІ ступенів у дев’ятирічку, я був би щасливим побувати в ролі міністра освіти (або принаймні очолити один із департаментів міністерства освіти). Адже, на жаль, з приходом до влади все нових-старих  політичних команд, жоден освітянин ані із стажем роботи, ані випускник ВНЗ, який розпочинає нести свою освітянську ношу, не свідчитиме про якісні та ефективні зміни, що йдуть йому на користь і робота педагога приносить йому бодай моральне (не кажучи вже про фінансове) задоволення! Навпаки, щоразу спілкуючись із педагогами (особливо тими, що мають сім’ї), бачу, що всі чекають літньої відпустки, але… не задля того, аби погрітися хоча б на березі рідного Озерського озера чи провести із сім’єю літній час. А  для швидшої поїздки до Польщі чи Фінляндії, щоб покращити своє фінансово-матеріальне становище. Ось тут і розумієш весь контраст вітчизняного реформування освітянської галузі, і як наслідок – дуже впевнено прямуємо до вигоряння вчителя як фахівця і як людини. І хоч подекуди запізно, проте я спробував би кардинально змінити взаємостосунки між освітнім трикутником «діти-батьки-вчителі», переглянув би нормативну базу щодо захисту вчительської честі і гідності (в тому числі і булінговий закон), вніс би зміни у порядок надання інклюзивних послуг, але найперше клопотав би про достойну оплату праці вчителя.

У «Фейсбуці» бачу: то згуртувались разом з односельчанами дорогу латати, то біля церкви територію облагороджувати. Дотримуєтесь правила: якщо хочеш змін – бери і роби?

Для згуртування навколо себе своїх односельчан і усіх, хто мене знає, ніколи не боюся брати відповідальність за ту чи іншу роботу, яка допомагає в розбудові нашого прекрасного, але часто ЗАБУТОГО, населеного пункту. Зокрема, три роки поспіль із кількома активістами власними зусиллями латаємо по кілька десятків сільських вулиць, на яких проживаємо. Результат не довготривалий, але ж приємно бодай хоч на якийсь час пройтися чи проїхатися рівнішою дорогою. Нещодавно із сусідом, який теж активно дбає про чистоту довкілля і добробут свого села, встановили вуличний ліхтар із сонячною батареєю, і як результат – щирі слова людської вдячності. А що більше потрібно людині за щиросердне, що йде з глибини душі і серця, «Дякую!».

Відношення до церкви і до релігії в цілому - це окрема тема, яка нині теж часто стоїть в центрі людських протистоянь та чвар. Я ж завдячую нашому старості і всім жителям та благодійникам, які власними зусиллями побудували храм Св. Великомучениці Параскеви-П’ятниці в центрі села, і усі бажаючі мають можливість відвідати це святе місце. Адже у свої 6-7 років я з мамою переважно пішки добиралися до траси (6 км), щоб потрапити на свято чи в неділю на богослужіння в Дубровицю. Сьогодні ж більшість жителів приходить в церкву лишень, коли «припіче». На мою ініціативу провести в храм опалення з будівництвом міні-котельні, погодилися парафіяни, і протягом року силами колядників та від пожертв односельчан на ці роботи витрачено близько 100 тис. грн. Для озеленення прицерковної території разом із дітками посадили 20 фруктових дерев, через кілька років і сам скуштую плоди своєї праці, і всі бажаючі поласують!

Маєте за плечима і немалий  депутатський досвід…

Як ми неодноразово переконувалися, навіть одиничні хороші ініціативи в освіті зразу ж гальмувалися або й зупинялися через відсутність достатньої командної підтримки або через політичну розбіжність в партійних кольорах. Тож багато що залежить від самих педагогів, наскільки вони активні у позашкільному, громадському житті. Будучи з 2002 року депутатом Лісівської сільської ради, очолюючи бюджетну комісію, при кожній можливості за наявності надлишкових коштів від перевиконання намагався переконувати голову і депутатів спрямувати їх на розвиток освітніх закладів Лісового та Озерська. Окрім цієї ділянки роботи, як депутат ініціював десятки звернень до гілок влади різних рівнів щодо капітального ремонту дороги Озерськ-Золоте. Разом з односельчанами клопочемо й до сих пір про хоч якийсь мобільний зв’язок та Інтернет. Скажу, що всі високопосадовці уважно слухають мої (наші) проблеми, але надзвичайно довго кожне із порушених питань перебуває на «вічному» контролі або «вічно» вивчається…

Вважаю, що робота депутата будь-якого рівня повинна повністю спрямовуватись на спілкування із простолюдом, співжиття проблемами виборців, часто треба й ногами тупцювати по владних кабінетах для досягнення позитивного рішення болючого питання своєї громади. Інакше, викликають огиду і зневагу дії тих обранців місцевого рівня, які німо і глухо лише піднімають руку в сесійній залі, і просто мучать себе своєю п’ятирічною депутатською «хворобою». Від їхньої бездіяльності страждає пересічний житель громади.

Що є найбільшою Вашою гордістю та найбільшим надбанням?

Найбільшою гордістю для мене є наша сім’я, а найбільшим  надбанням, безперечно, є наші дітки. Вони ж наша гордість, радість і сподівання!

Старший син не пішов вчительською стежкою батьків, обрав військовий  заклад.  У наш час – це сміливе рішення. Патріотизм – теж складова Вашого виховання?

Після закінчення 9 класу стояв вибір: або звичайний заклад середньої освіти, або з певним профілем. У виборі сина прямого втручання від нас, батьків, не було, це його абсолютне зважене рішення. Ми тільки підтримували його вибір. Як в майбутньому складеться його доля – покаже час, поки що вчителем він точно стати не мріє. Щодо патріотизму, то це слово настільки за останні роки знецінилося у своєму широкому розумінні, що просто хочеться в душі і серці любити свою державу, ініціювати і творити добрі справи на благо людей, молитися за мир та спокій наших громадян і шматок запашного хліба із українського борошна на столі в кожній домівці!

На роботі Ви керівник, а за ким останнє слово вдома?

З дружиною нещодавно святкували 17 річницю з дня весілля. За цей час кардинально змінився мій світогляд у вирішенні значущих для сім’ї питань:  з авторитарно-патріархального (на початку спільного сімейного життя) до демократичної співпраці між усіма членами, якщо говорити про сьогодення. З дружиною є деякі відмінності у поглядах на життя, але, як правило, ми в усьому намагаємося виступати як єдине ціле. Оскільки разом дуже активно ведемо здоровий спосіб життя, то змалечку залучаємо до спортивного дозвілля й наших дітей. Особливий етап у спортивних досягненнях переживали протягом останніх трьох років, коли постійно були лідерами зональних та призерами обласної спортивної гри «Сімейні перегони». Крім того, скільки себе пам’ятаємо, стільки граємо у волейбол, настільний теніс, шашки та шахи, адже «В здоровому тілі – здоровий дух»!

На порозі різдвяні свята, які святкові родинні традиції маєте?

Зі святкових родинних традицій в спадок передалося виходити на поріг і звати на Святвечір «Мороза» кутю їсти, на Щедрий вечір підв’язувати соломою із хлопчиками стебла плодових саджанців, на Великдень вмиватись в окремій посудині пасхальним яєчком (щоб бути красивими), а на перший день Різдва – трьома монетами (щоб бути здоровими).

Знаю, що ще один звичай  кілька років тому розпочали – купання в ополонці. Ще досі моржуєте на Водохреще?

Моржування – це вже, як теж своєрідне сімейне дійство. Під час проходження курсів в Рівному познайомився із колегою із Рокитного, який і допоміг мені перебороти зимово-льодяний страх та започаткувати цю знакову для села традицію 5 років тому.

У директора, голови великого сімейства завжди багато справ. Та й взагалі Ви активна різностороння  людина. Звідки черпаєте натхнення і сили?

Ви правильно підмітили, що аби кругом встигнути, потрібно чітко розподіляти свій час та алгоритмувати власні дії. Проте іноді потрібно за рахунок вільного часу (якого практично немає) або сімейного дозвілля виконати ту чи іншу справу, особливо, якщо це вимагає додаткової відповідальності і пунктуальності. Нерідко працюю у пізній вечірній (нічний) час, іноді змушений встати до співу перших півнів, але це все приносить в першу чергу моральний результат. Якщо сил не вистачає, то просто падаю на ліжко і в такому випадку навіть розірваний снаряд не розбудив би…

 

* Бліц-інтерв’ю

Цікаво, яким учнем був директор? Двієчником чи відмінником?

З 1 по 9 клас нагороджувався Похвальним листом  «За відмінні успіхи у навчанні та зразкову поведінку»;  педколедж закінчив без трійок, університет теж.

Які життєві уроки від своїх вчителів досі пам’ятаєте? Бо ж деякі слова педагогів назавжди закарбовуються у душі  учня…

Шкільні вчителі, особливо перша вчителька Надія Павлівна та класний керівник (згодом директор) Юлія Федорівна, завжди вчили добра і людяності, ці риси намагаюся зберегти і прищепити іншим.

Три речі, без яких неможливий Ваш  день.

Три речі, які щоденно повторюються: ранішня та вечірня молитва, спортивна розминка (перекладина), обійми для дружини та поцілунки для дітей.

Якби була можливість зустрітись і поспілкуватися з будь-якою людиною, хто б це був?

З великим бажанням поспілкувався б із президентами «Київстару», «Vodafone» або «Life», а ще з більшою користю пройшла б зустріч  із будь з ким з представництва Інтернет-провайдерів.

Які якості найбільше цінуєте в людях?

Щирість, доброту та  взаєморозуміння.

Чи є те, про що шкодуєте?

Ні за чим не жалкую, оскільки вважаю, що на все воля Божа, і що не трапилося б –  все потрібно пережити, зробити належні висновки і рухатись далі.

 

Дякую за розмову! Успіхів у наступному етапі конкурсу.

 

Спілкувалась Леся КОНДРАТИК.

 



Наша землячка написала про силу Небайдужих

 

5 грудня, в Міжнародний день волонтера уродженка Дубровиці Наталія Позняк презентувала новий проект Українського інституту національної пам’яті – книгу про волонтерський рух в Україні: «Волонтери. Сила небайдужих». Про людей сильних духом написала дубровичанка, щоб Україна пишалася своїми Героями і пам’ятала про їх вклад у боротьбу за мир.

Попросила Наталію Позняк поділитися думками про написання книги:

– Думки про неї виникли давно. Ще тоді, як захоплено читала в соцмережах розповіді про Великий Сніг наприкінці квітня 2013 і волонтерські групи на джипах, які виїжджали на дорогу рятувати тих, хто потрапив у снігову пастку. Ще тоді, як у вільну хвилину ходила волонтерити на Майдан і бачила, як люди, об’єднані однією справою, перетворюються на єдиний організм, здатний дати відсіч будь-якому злу. Тоді, як працюючи в газеті «Україна молода», я стежила за стрічкою новин і виловлювала інформацію про чергові неймовірні речі: як Володимир-Волинський за кілька місяців перетворив, хай мене пробачать за відвертість, типову совкову військову частину на боєздатну бригаду, а пізніше – відстоював честь кожного воїна на судах, де до відповідальності намагалися притягти не генералів, а рядових; як львів’яни на собі через польський кордон переносили бронежилети, а села всім миром споряджали своїх мобілізованих; як за добу збиралися сотні тисяч гривень на допомогу пораненим. І ще багато інших речей, які досі видаються фантастичними. Але вони були!

Правда, ідея ще довго могла лишатися ідеєю, якби наприкінці минулого року Зоя Бойченко не зачепила мене фразою «А напишіть про волонтерів. Бо зараз пішла така хвиля дискредитації. А люди ж реально робили і роблять неможливе». Якби не піднялася хвиля народного обурення проти арешту Ріфмастера і Юлії Кузьменко. Якби не побачили до того світ книги «Дівчата зрізають коси» та «Капелани: На службі Богу й Україні». А тоді ще й Інститут підтримав цю ідею, анонсувавши в робочому плані вихід цієї книги. І шляхи для відходу було обрізано.

І я щаслива, що все склалося так, як це склалося. У підсумку вийшла книга, яка репрезентує весь огром волонтерського руху, який досі, як рятівне коло, тримає і нашу армію, і Україну: від підтримки місцевими бізнесменами військових частин, про які я вже згадувала, до перетворення армії на справжню сучасну військову силу, допомоги пораненим, порятунку людей в зоні бойових дій, підтримки переселенців, культурних десантів у прифронтовій зоні та багато чого іншого.

Найближчим часом я буду знайомити вас із героями цієї книги, фантастичними сюжетами, які траплялися на їхньому шляху, роздумами про суть волонтерства і про те, що відбувається у нашому житті. Я хочу, щоб ми згадали, що ми змогли зробити в 2014-2015 роках. І що ми насправді можемо і зараз. Якщо буде спільна мета.

Я розумію, що це – крапля в морі. І за кожним із цих героїв стоять сотні тих, чиї імена відомі обмеженому колу людей. Але тим, що Україна лишається Україною ми завдячуємо кожному з них. Ви – круті! Ця книжка – зайвий тому доказ».

Як зазначила Наталія Позняк, у книгу увійшли розповіді про нашу знану волонтерку Світлану Правник. «із «секретів» скажу, що там є історія Світлани Правник та Сергія Лаврущенка, голови Спілки підприємців Сарненщини».

Найближчим часом авторка має бажання презентувати книгу у Дубровиці.

Люба КЛІМЧУК.

 

 

РЕАБІЛІТОВАНІ ІСТОРІЄЮ: ПИЛИП ШЕВЕЛО –

АД’ЮТАНТ ОТАМАНА ВОЛОДИМИРА ОСКІЛКА

Минулого року побачила світ книга дев’ята в серії «Реабілітовані історією. Рівненська область», де зібрано анотовані біографічні довідки про осіб, які зазнали політичних репресій з боку радянського тоталітарного режиму, а згодом були реабілітовані. Цього разу видання містить уперше опубліковані архівні документи про репресії щодо поручника Армії УПР, ад’ютанта отамана Володимира Оскілка уродженця Дубровиці Пилипа Шевела і його сім’ї. У книзі опубліковано переклад з польської спогадів його доньки Олександри Новацької «Смак акації», у яких розповідається про життя їх сім’ї на засланні в Казахстані  у 1940-1946 рр.









Олександра Шевело народилася 15 листопада 1938 р. у сім’ї Пилипа і Ярини Шевелів у Дубровиці. Вона була найменшою дитиною в батьків: до неї світ побачили троє старших братів – Леонід, Борис і Георгій-Юрій. Усі предки Олександри як за батьківською, так і за материнською лінією – Шевели (у метриках це прізвище незмінно фігурує як Шевела), Чернюки, Гладкі (Гладковичі), Углики – були уродженцями Дубровиці, господарювали на землі, хрестилися-вінчалися у місцевій Свято-Миколаївській церкві, переживали сімейні драми.

Ці локальні родинні трагедії імперського XIX ст. виявилися, однак, не до порівняння з тим, що довелося її родині пережити у XX ст. - дві світові війни, три революції (падіння самодержавства, постання самостійної України і більшовицького режиму), почергову зміну кількох державних влад – російської імперської, української, російської більшовицької, польської, знову російської більшовицької, нацистської, знову польської. Кожна з них залишала свій слід у житті родини Шевелів-Чернюків.

Пилип Шевело воював на фронтах Першої світової, отримав чин прапорщика. Демобілізувавшись і похоронивши батьків, змушений був незабаром знову братися до зброї. Його фронтового досвіду потребувало революційне більшовицьке військо – колишнього прапорщика залучили до роботи в оперативному відділі штабу Дубровицького збройного повстання. Пилип Шевело досить швидко зорієнтувався в ситуації і, облишивши більшовицьких повстанців, котрі встигли знищити графів Плятерів та їх маєток, перейшов до українського війська.

Опинившись у Рівному, він незабаром став ад’ютантом командуючого Північною групою Армії УНР, отамана Володимира Оскілка. Після невдалої спроби державного перевороту, здійсненої В. Оскілком 29 квітня 1919 р., Пилип Шевело потрапив під підозру щодо співучасті у перевороті, був заарештований та утримувався під вартою в Дубному і Тернополі. Згодом звільнений, воював у 1-му кінному полку 3-ї залізної дивізії, однак після того як Армія УНР, затиснута у «трикутнику» на Волині та Поділлі мусила вирушити в Перший зимовий похід тилами червоних і білогвардійців, залишив військо і повернувся до Дубровиці.

У міжвоєнному часі Пилип Шевело постійно мешкав у Дубровиці, одружився з Яриною Чернюк, вони народили четверо дітей. Пилип відкрив невеликий ресторан, а згодом осів на господарстві. Мали відносний достаток, батько сімейства користувався авторитетом серед місцевої громади, діти підростали, але втрутилася нова війна. У результаті пакту Молотова-Ріббентропа Річ Посполита була розподілена і окупована Німеччиною. Західні українські землі, у тому числі й Дубровиця, опинилися в складі СРСР. НКВС відразу ж розпочав полювання за неблагонадійними особами, до числа яких однозначно потрапив «петлюрівець» Пилип Шевело. Не допомогли ні співпраця з новою владою у революційному комітеті, ні неабиякий авторитет серед земляків.

З квітня 1940 р. бере свій початок мученицька одіссея родини Шевелів. Дубровицьким районним відділенням НКВС заарештований глава сім’ї: слідство щодо нього тривало чотири місяці. Зрештою, за постановою позасудового відділу Особливої наради при НКВС СРСР – 2 листопада 1940 р. Пилипа Шевела було засуджено до виправно-трудового табору на 8 років. Упродовж часу, поки тривало слідство та суд: сім’ю – дружину і чотирьох дітей – вислали на спецпоселення до Казахстану.

Завдяки тому, що Пилип Шевело задекларував себе громадянином Речі Посполитої, він потрапив під дію указу Президії Верховного Суду СРСР від 12 серпня 1941 р. «Про надання амністії польським громадянам, які утримуються в ув’язненні на території СРСР», що з’явився внаслідок підписання 1941 р. у Лондоні двостороннього договору про відновлення дипломатичних стосунків між СРСР і урядом Польської Республіки у вигнанні. Звільнили Пилипа з табору лише на початку 1942 р., після чого він зміг поїхати до сім’ї, яка перебувала у Черемшанці Північно-Казахстанської області.

Власне про казахський період у житті родини Шевелів (1940-1946) розповіла в своїх спогадах донька Пилипа Шевела Олександра. Колективний епос, що створювався у післявоєнні роки польськими спецпоселенцями в СРСР, найчастіше окреслюють терміном «спогади сибіряків». Книжка Олександри Новацької-Шевело «Смак акації» (2013) виразно виділяється з їх ряду тим, що будні життя спецпоселенців авторка передає через призму пам’яті дво-семирічної дитини, окресливши жанр своїх спогадів, як «образки з Казахстану». Її пам’ять зберегла наповнені чарами дитячого сприйняття, а від цього ще розпачливіші, замальовки побуту сім’ї Шевелів на засланні в Казахстані.

Книжка Олександри Новацької не є документальним записом тодішніх реалій і обставин. Як зазначила рецензентка Єва Шарковська, «ці прості, короткі історії, подекуди забавні, подекуди стискаючі горло, дають уявлення про те, яким було життя дітей на засланні, чим вони розважалися і як проводили вільний час тоді, коли дорослі були зайняті працею або пошуком засобів для життя».

Після приїзду 1946 р. із заслання до Польщі родина Шевелів мешкала біля Познані. Згодом шляхи молодших і старших членів сім’ї розійшлися. Борис-Бронек Шевело повернувся в Україну, до Дубровиці. Пилип Шевело відійшов у вічність 1974 р., його дружина Ярина – 1994 р. Олександра Шевело, взявши шлюб зі Станіславом Новацькім, перебралася з ним 1965 р. до Білостока, де живуть і сьогодні. У 1995 р. донька виконала заповіт батьків, перепоховавши їх на батьківщині, у рідній Дубровиці.

У Польщі Олександра Новацька-Шевело відома також як поетеса. Першу збірку віршів «Послання» видала у 1999 р. Ця і наступні поетичні збірки – «Шукаю людину», «Гармонія псалму», «Спів супрасльської душі» (дві останні у двох мовах польській і українській та польській і білоруській) – були прихильно зустрінуті літературною критикою.

У 2016 р. вийшла книга Олександри Новацької «Незламний», у якій вона веде мову про свого брата, полковника Юрія-Єржи Шевела. Після закінчення військової академії у Варшаві він служив у Війську Польському. У 1981 р., коли в країні запровадили надзвичайний стан у зв’язку з антикомуністичним протестним рухом, ініційованим профспілкою «Солідарність», полковника Єржи Шевела призначили військовим комісаром на шахту «Зимовіт» у місті Лендзини, де знаходився потужний осередок організації. Він не лише не допустив розправи над колективом протестувальників, а й фактично перейшов на їх бік, поставивши хрест на своїй військовій кар’єрі. Після перемоги демократії полковник Шевело став почесним громадянином міста поповнивши, поруч з Анною Валентинович-Любчик, ряди українців, які долучилися до творення і захисту «Солідарності» і нової Польщі.

Пам’ять про родину Шевелів та всіх дубровичан, засуджених, замордованих, висланих, розсіяних у світах, повернулася до міста у вигляді пам’ятного знаку, встановленого кілька років тому край вулиці Миру, на місці колишнього обійстя Шевелів, з ініціативи і зусиллями Олександри Новацької. Пам’ять про пережите ними повертається в Україну також перекладом її «Смаку акації»  та інших її творів, що увійшли до книги дев’ятої «Реабілітованих історією».

Людмила РОДІНА.

Олександра і Станіслав Новацькі.

Пилип Шевело – вояк армії УНР.

Олександра, Борис і Юрій Шевели.