пʼятниця, 30 червня 2017 р.

Українці повинні цінувати те, що мають
25-річна уродженка Камеруна Сідоні здобула на своїй батьківщині фах журналіста, однак за професією вона ще не працює. Дівчина мріє продовжити навчання у Європі, отож побачити одну з європейських країн хотіла давно. Сідоні взяла участь у волонтерській програмі, отак і потрапила в Україну, на Рівненщину, спочатку в Озеро Володимирецького району, а потім в Дубровицю. У нашому ліцеї вона допомагала учням удосконалювати англійську. Щоб дістатися місця призначення, дівчина спочатку 6 годин їхала вдома до столиці Камеруна. А згодом 9 годин літаком прямувала до Києва. Далека дорога подарувала їй незабутні враження.

Про зустріч з Сідоні вдалося домовитися на останній день перебування камерунки у нашому місті, бо попередні 5 днів її графік був похвилино розписаний, насичений і цікавий. У нашому ліцеї далеку гостю прийняли дуже гостиннно, здружилися з Сідоні і педагоги, і учні. Про першу зустріч газета вже писала, а потім були дні спілкування у мовному таборі, прогулянки містом, відпочинок на Вербівському озері, спілкування з тележурналістами.
У п’ятницю Сідоні вже вирушала додому. Отож чекаю гостю біля ліцею. Разом з Тамарою Олексіївною Семенюк вона виходить з авто, усміхається, і цей звичний літній ранок наповнюється особливою атмосферою. Тендітна, з притаманною для її континенту зачіскою з багатьма дрібними косичками, добрими очима. Отакою я побачила Сідоні, про яку вже багато чула.
Поспілкуватися ми присідаємо на лавочку і біля нас відразу збираються діти. Вони пильно стежать за нашою розмовою і складається враження хвилюються, щоб їх нову подругу я (журналіст) ненароком не образила, опікують ліцеїсти  свою Сідоні.
Волонтерка ж не зводить очей з Тамари Олексіївни Семенюк (викладача англійської), яка люб’язно згодилася допомогти нам поспілкуватися. Саме Тамара Олексіївна прийняла волонтерку у своєму домі і створила їй домашній затишок. Вони багато переговорили. Отож відповіді на окремі питання вчителька доповнює почутим раніше. Як сказала Сідоні, за час перебування у Дубровиці, вона полюбила Тамару Олексіївну як маму. Погодьтеся, дуже висока і щира оцінка.
 А зараз найголовніші думки нашої гості про наш край і людей, які в ньому живуть.

Про ліцей
– Це дуже гарний і просторий заклад. У вас привітні і розумні учні. Діти, вони всюди діти, безпосередні і цікаві. Маленькі камерунці більш неслухняні і дуже верткі. Ваші учні більш зібрані, більш комунікабельні і відкриті. У Камеруні навчання у школі починається з шести років. Тривалість - 6 років. Після чого учень проходить два іспити. Середня освіта складається з 5-річного курсу. Згодом учні вступають у вищі навчальні заклади. У нас є різні школи, але вони менші, у класах навчається від 40 до 80 дітей.
 У вас набагато кращі можливості здобувати якісну освіту, бо школи просторі і гарно обладнані. Чудові вчителі і учнів у класах менше. У вас є всі можливості. Треба тільки бажання вчитися і ви багато здобудете у житті. Я вдячна педагогам і учням ліцею за час, який провели разом. Мене прийняли як рідну.

Про Україну
Багато вражень повезу додому про Україну. Мене тут оточили атмосферою добра і уваги. Клімат, звичайно, не такий, як у нас, але я перенесла його добре. Знаю, що в Україні триває збройний конфлікт. Війна – це велике горе. У нас бувають воєнні конфлікти із Нігерією, це біль, розпач, втрати. Бажаю Україні миру. Ви знаєте, я милувалася Дубровицею. Зелено всюди, чисто, для дітей стільки гарних місць відпочинку – це добре. Я вважаю, що ви живете гідно. Жила у Тамари Олексіївни, вона така добра господиня, є все необхідне для життя в оселі. Я знаю, що у вас у кожного є затишний дім. Не треба скаржитися на життя, бо воно у вас достойне. Цінуйте те, що маєте. Любіть свою країну і свою Дубровицю. Мені дуже смакували ваші вареники та налисники з сиром, такі смачні страви. Ця ваша національна страва – вареники, я не забуду їх смак і розповідатиму друзям про ці смаколики.
Від автора: на моє запитання, що найбільше здивувало в Україні, Сідоні гортає знімки в телефоні, а потім мені показує світлину кущика чорниць.
– О, вони такі незвичайні і такі смачні (посміхається). Всім вдома покажу цю диковинку. Вперше їх побачила.

Про настрій
Дуже тепла атмосфера довкола мене. Знаєте, я спілкувалася з вашими синами та доньками, бачила їх щирі очі і мені було надзвичайно приємно. Ми відпочивали на озері, я стільки побачила краси довкола себе. Мене пригощали юшкою, картоплею з салом. Все у вас таке смачне-смачне. Дуже цікаво проходив кожен день у товаристві ваших вчителів та дітей. Думаю, що разом ми не лише удосконалювали англійську мову, а й дарували один одному часточку серця.
Вже згодом бачила, як Сідоні на подвір’ї ліцею обступили діти. Вони принесли їй подарунки. На згадку про себе виготовили власноруч талісмани, хто браслет, хто кулочник чи намисто. Робили подарунки і вчителі. Згодом поцікавилася, чи просили вчителі дітей щось подарувати гості на пам’ять? Почула відповідь, що це – ініціатива самих учнів.
Дуже приємне спілкування з чарівною гостею з далекої Африки, на жаль, було коротким. Однак, відчула її позитив і щирість. Думаю, що літо 2017 року ліцеїсти і Сідоні не забудуть ніколи. Наш світ такий великий і водночас такий близький.
Любов КЛІМЧУК
з великою допомогою нашої шанованої Тамари Олексіївни Семенюк.




РАК «РОДОМ» З НАШОЇ МОЛОДОСТІ

Чому на Рівненщині зростає кількість онкохворих і чи можна вберегтися від цієї страшної хвороби, «Дубровицький вісник» з’ясовував у завідувача поліклінічним відділенням Рівненського обласного онкологічного диспансеру, лікаря-хірурга-онколога вищої категорії Юрія Чишкевича, котрий нещодавно взяв участь в засіданні районної протиракової комісії. Йшлося там про важливість ранньої діагностики онкології. Окрім того, Юрій Володимирович провів й «лікбез» серед місцевих медиків, запропонувавши до їхньої уваги три чудові презентації щодо виявлення різновидів раку на ранніх стадіях. Переглянувши ці презентації, чимало нового й необхідного винесла для себе й представниця газети.


Юрію Володимировичу, яка ситуація з онкозахворюваннями в області на цей час?
Вона ніколи не була легкою, але є число, яке нас надзвичайно тривожить: ми вже три роки тому переступили тритисячну межу. До цього часу щороку в середньому виявляли до трьох тисяч онкохворих. Торік в області зафіксовано 3200 нових випадків раку. Хоча на загальноукраїнському рівні це далеко не найвищі показники, але в межах нашої області відбулося суттєве зростання захворюваності. Страждають в основному легені, шлунок, пряма кишка, молочні залози та гінекологічні органи в жінок. Одна з причин зростання: виявлення раку на ранніх – першій чи другій стадії. Але є й друга причина – абсолютний ріст кількості онкологічних захворювань.
Збільшилась кількість онкозахворювань серед дітей. Щороку маємо хворих на рак більше 50 діток від народження до восьми років. Це в основному хвороби генетичного рівня, які дуже тяжко лікуються.
Які основні причини виникнення раку?
Більшість із них відомі всім: це й наслідки Чорнобильської АЕС, і гормональні збої, і порушення харчування, і шкідливі звички. Ми прекрасно знаємо, що, на жаль, і харчування у наших людей не збалансоване, і розповсюдження шкідливих звичок стрімке.
Наприклад, незважаючи на те, що у нас оголошена «боротьба з курінням», ефекту від неї ми поки що не бачимо: рівень захворюваності на рак легень не зменшується. Рак страшний і неприємний тим, що він мультипричинний. Ніколи не можна сказати, що саме та чи інша причина викликала хворобу. Зазвичай це комплекс причин.
Чи відбулися зміни у фінансуванні онкодиспансеру державою? Кажуть, що на цей рік воно ще більше скорочується?
У нас, як і в усьому світі, онкологічне лікування дуже дороге. Через це жодна держава не може взяти на себе повне забезпечення онкохворих ліками. В основному державного фінансування на наш диспансер вистачає виключно на зарплату та енергоносії. На харчування одного хворого, приміром, закладено десь 3 гривні 44 копійки на день. От і як бути?
Де ж вихід? Пересічна людина не має достатньо коштів, щоб протистояти недузі.
На жаль, нині ситуація така, що хворих на рак людей, попри задекларовану в Конституції безкоштовну медицину, лікуємо за їхній рахунок. Це нонсенс, але в тих обставинах, що склалися, іншого виходу нема. Я завжди кажу: «Що чесніше: робити вигляд, що ми лікуємо, і не лікувати, а чи казати людині, скільки це коштує, і лікувати?» На жаль, ми саме в такій ситуації. Якщо в 2013 році частину хворих усе-таки забезпечували безкоштовною хіміотерапією, то ціни на онкопрепарати і були, і є дуже високими. Вони просто зашкалюють. І коли при іншій патології можна обійтися антибіотиками, які коштують 100-200 гривень, то одна ампула препарату для наших хворих може обходитися в 40 тисяч гривень. І розрахована вона на 21 день. На жаль, це світові ціни.
Скільки ж коштів усе-таки витрачається на лікування одного онкологічного хворого? Розумію, що конкретну суму назвати важко, але скажіть хоча б середній показник.
Це справді важко визначити. Онкологія – специфічна галузь. У нас при кожній патології використовуються специфічні препарати, для кожного виду раку є своя хіміотерапія. Але якщо узагальнити, то в середньому доба перебування хворого в реанімації обходиться у 7-8 тисяч гривень. Самі операції – об’ємні, травматичні, і, звичайно, медикаментозне забезпечення має бути високого рівня. Щоб здешевити їх, ми й так намагаємося багатоетапні операції проводити за одне втручання. В цілому ж 90-95% від того, що хворий витрачає на лікування, становить вартість медикаментів, ціну на які визначає не установа, а аптечна мережа.
Є хворі, які не можуть подолати такий ціновий поріг і відмовляються від лікування?
Хворий має право відмовитися. Але з будь-якої ситуації є вихід. Більш ефективні, але водночас дуже дорогі імпортні препарати можна замінити менш ефективними, зате дешевшими ліками вітчизняного виробництва. Між іншим, з’явилися досить непогані вітчизняні препарати. Ціни на них нижчі. Звичайно, не в сотні разів, а вдвічі чи втричі, але й це суттєво для хворого. Тобто альтернативи є. Звичайно, це тяжко для пацієнта, не менш тяжко і для нас. Коли ти знаєш, що хворому стовідсотково допоможе певний препарат, але не можеш його забезпечити ним, це вбиває морально.
Чи існують дієві методи профілактики онкозахворювань?
Так, існують. Я не буду говорити про правильний спосіб життя, відмову від шкідливих звичок і т.д. Хоча особисто впевнений: всі наші хвороби «родом» з юності. Від того, як ми себе в цей період поводимо, що робимо й до чого маємо слабкість, у майбутньому залежить дуже багатою. Ви, напевно, бачили пачку цигаром «Мальборо», де намальовано два ковбої? Хлопці, що прорекламували цей продукт, отримали від компанії в якості бонусу можливість безкоштовно все життя палити. Однак вік їхній виявився недовгим – обидва померли від раку. Якщо брати медикаментозні методи, то останнім часом у Сполучених Штатах, та й у нас, уже роблять вакцинацію проти раку шийки матки у жінок. Вакцини досить дорогі, і ефективність їх ще досліджується, а в нашій країні вони ще мало розповсюджені з огляду на наш менталітет. Ця вакцина вводиться дівчаткам до 10-11 років, тільки тоді вона може дати якийсь захист у подальшому. Скажіть, чи багато батьків витрачатимуть великі гроші для того, щоб вакцинувати десятирічну дитину від хвороби, яка може з’явитися у неї в зрілому віці, а може й не з’явитися?
Тобто не всі профілактичні заходи остаточно досліджені?
Можна сказати й так. Візьмемо історію з Анджеліною Джолі, яка видалила молочні залози, щоб захистити себе від можливого раку грудей. Науковці до цього ставляться неоднозначно. Так, теоретично у неї могло виникнути захворювання, бо від цієї патології померла її мати. Я на всіх презентаціях повторюю: якщо, приміром, є спадкова схильність до меланом, то людині ліпше завчасно видалити всі неуси задля профілактики. Більш точно цю схильність допоможе встановити генний аналіз. Але цей аналіз – надзвичайно дорога штука. Щоб відслідкувати генні мутації людини, треба витратити великі гроші. Чи доцільно видаляти молочні залози з профілактичною метою? Ми вже пройшли таку історію в 60-70-х роках, коли профілактично видаляли всім апендикс…
Але є інші питання профілактики: це своєчасне виявлення захворювання і своєчасне звернення хворого до лікарів. Коли головного онколога Радянського Союзу академіка Блохіна запитали, чи існує специфічна реакція на рак, він відповів: «Так, є дві специфічні реакції – нормальна реакція на свої відчуття і нормальна реакція лікаря на скарги хворого».
Для того, щоб уберегти себе від раку, треба, як мінімум, любити себе і довіряти своїм відчуттям, хоча б раз на рік задля власного заспокоєння відвідувати онколога, особливо, якщо вже переступив сорокарічний поріг. А у нас більшість хворих звертаються до лікаря тоді, коли вже впадуть. Так  й у вашому районі серед тих хворих, чиї історії захворювання розглядали на протираковій комісії. Запитуєш: «Чого не прийшли раніше?» Відповідають: «Думав, що минеться».
Складається враження, що вся відповідальність за хвороби лежить на самих хворих…
Скоріше, на суспільстві в цілому. Колись при Союзі діяла система диспансеризації. Тепер, на жаль, цього немає. Не можу сказати, що держава не намагається вплинути на ситуацію: формується нова система сімейної медицини. Хоча є й багато різних відгуків проти неї, та онкологи двома руками «за». Якщо сімейний лікар буде курувати сім’ю, він завжди побачить, що з людиною щось не так, і скерує її до фахівця. В усякому разі, надія на це є.
Але зараз питання звучить так: ріст онкологічних захворювань – це процес глобальний, на який ми, медики, впливати не можемо. Ми можемо вплинути тільки на раннє виявлення раку і його лікування на ранній стадії.
На жаль, мова цифр досить жорстка: в Рівному та Дубні – один із найнижчих показників виявлення захворювань на перших стадіях. Рівне також може «похвалитися» одним із найвищих в області показників, коли хворі звертаються до лікаря на четвертій стадії онкозахворювання.
Візьмемо елементарне: виявлення раку молочної залози на першій стадії. Це мамографія та операція. Все. Те саме захворювання, але виявлене на третій стадії, зумовлює значно складнішу діагностику, доопераційний курс променевої та хіміотерапії, операцію, післяопераційні курси хіміотерапії і так далі. Навіть чисто економічно (і для держави, і для пацієнта) вигідніше, щоб захворювання було виявлено на першій стадії. У цьому є логіка, але, на жаль, нею мало хто керується.
Чи завжди хворий винен у пізньому зверненні до фахівців? Чи все-таки частина вини лежить на лікарях, які вчасно не встановили діагноз?
Так, проблема рівня онкологічних обстежень лікарями загальної практики є. Як не дивно, в Рівному вона більш гостра, ніж у районах. У районах люди звертаються до дільничного терапевта, який краще знає кожного свого пацієнта. В місті, де є велика кількість вузьких спеціалістів, хворий обходить усіх спеціалістів по колу, і саме це інколи приводить до пізньої діагностики.
Звичайно, є питання онкологічної настороженості населення, але ніхто не знімає і питання онкологічної настороженості лікарів. Стара земська медицина спочатку виключала туберкульоз і рак, а тоді думала про інші захворювання. Над цим і б’ємося.
А які з онкологічних проблем, на вашу думку, нині головні?
В онкології взагалі більше проблем, ніж здобутків. Хоча, звісно, здобутки також є. Наприклад, деякі види патології, які ще 20-30 років тому не лікувалися, зараз виліковуються досить успішно. У нашій області сьогодні 61,8% хворих живуть понад п’ять років після лікування. Це достатньо високий показник, навіть на рівні України.
Сучасна позиція онкологів: рак – це звичайне хронічне захворювання, яке на ранніх стадіях успішно лікується. От і головна проблема – населення треба переконувати, що раку не варто боятися, його треба вчасно виявляти і лікувати.
Французькі онкологи кажуть, що в кожної людини є свій рак, але не кожна до нього доживає. Це чорний гумор, але так і є. Не буду проводити аналогію з Європою, бо там народ законослухняний, і якщо йому скажуть, що треба раз на рік робити мамографію, то її роблять, скажуть, що раз на півроку треба відвідувати дантиста, йдуть до дантиста.
Можливо, українці просто бояться? Для нас слово «рак» звучить як вирок.
Є й таке, але ця хвороба, на жаль, сама по собі не зникає. І не треба сподіватися на допомогу екстрасенсів. Не лікується рак накладанням рук і травами. Хоча повністю відкидати народні методи теж не стану. Я починав із усвідомлення, що лікування раку надзвичайно травматичне. І променева терапія, і оперування, і хіміотерапія – це пошкоджуючі методи лікування. А після них можна знімати побічні явища фітотерапією чи чимось іншим. Ми ж часто бачимо, що хворий, якому призначене лікування, йде до якогось діда, який дає таблетки чи травичку і обіцяє швидке одужання. Звичайно, краще попити травичку, ніж лягати під ніж, але результат такого лікування – четверта стадія раку, з якою хворих привозять до нас.
Є версія, що рак – грибкове захворювання. Це правда?
Я працюю в онкології нанцять років. Таких версій походження раку за рік з’являється п’ять або шість. Була й теорія, що рак – це один із видів прокази. На жаль, більшість із них не витримують жодної критики. Тому досі немає єдиної чіткої думки щодо походження раку.
Хоча у моїй практиці був випадок, коли я оперував пухлину шлунка, а на гістології це були друзи грибка. Але це один випадок за все моє хірургічне життя. Хоча вже доведено, що деякі види раку мають вірусну або генетичну етіологію. Наприклад, рак молочної залози може передаватися по жіночій лінії. Жінки, у яких дуже рано почалися і дуже пізно закінчилися менструації, також частіше хворіють на рак молочної залози. Є так званий «сімейний» рак товстої кишки. Але це не вирок, просто такі люди повинні досконаліше і частіше обстежуватися.
Як ви гадаєте, чи ці нинішні бурштинові розкопи, що охопили північ області, й по суті вчергове збурили ті радіактивні ізотопи, що вже за роки по Чорнобилю глибоко осіли в грунт, не спричинять нову хвилю онкології?
Медицина – це наука, яка ґрунтується на точних фактах. На превеликий сором, цей аспект бурштинової лихоманки, попри неодноразові застереження екологів, ніхто не взяв до уваги й досі. Жодних замірів радіаційного фону на тих уражених такою напастю наживи територіях ніхто, наскільки мені відомо, не робив. Цілком ймовірно, що у вашому запитанні й є рація. На жаль, ми, онкологи, дізнаємося про це лише трохи згодом й, що найприкріше – вже коли «дослідимо» цю проблему на операційному столі.

Людмила РОДІНА.
* Акценти
Очільник РДА їздив туди,  де починається Україна
У четвер з робочою поїздкою голова РДА Микола Петрушко відвідав Висоцьку ОТГ, Туменську сільраду та пункт пропуску «Городище». А ще побував на нейтральній полосі між Україною та Білорусією. Про будні новоствореної територіальної громади, міркування мешканців прикордоння щодо децентралізації та спілкування з вартовими нашого кордону читайте у наступному номері газети.

Мобільний сервісний центр МВС працював у райцентрі
Дубровиця стала черговим населеним пунктом Рівненщини, де громадян обслуговував пересувний сервіс МВС. 15 червня люди швидко та зручно змогли замінити свої посвідчення водія старого зразка на нові, зареєструвати чи переєструвати транспортні засоби та замовити довідку про несудимість. Загалом такими послугами силовиків скористався 21 бажаючий.
Мобільний центр виїжджає у якийсь з районів після запиту місцевої влади, який формується по мірі надходження заяв від мешканців. Їх щонайменше потрібно бути десять.

Бурштинові сутички: сотня озброєних старателів вийшла проти поліції
На Дубровиччині знову заворушення: озброєні копачі перевернули автомобілі поліції, поранили правоохоронців. Троє спецпризначенців з Черкаської області, які несуть службу в нашому районі, отримали числені забої та травми голови.
Сталося це у лісі біля села Великий Черемель. Там придані сили виявили старателів, які за допомогою двох мотопомп видобували бурштин. Однак своє приладдя копачі поліції  віддавати не захотіли.В результаті більш, як сотня невідомих спиляли дерева та перекрили рух десятку правоохоронців. З натовпу старателів лунали постріли. Втім є постраждалі і серед них. Як запевняють двоє молодих жителів сіл Вежиця та Старого Села, котрі з вогнепальними пораненнями ніг дробом звернулися до Рокитнівської райлікарні, їх поранили під час цієї сутички. Та як повідомляють у Нацполіції, на озброєнні у правоохоронців немає спецзасобів, які споряджаються патронами із вмістом дробу  Слідчі розпочали досудове розслідування.

Міський пляж безпечний для купання

Принаймні про це повідомляє Рівненський лабораторний центр. Закладом за травень-червень було досліджено проби води річки Горинь, питного фонтанчику та ґрунту. Відтак всі результати відповідають вимогам. Тож міський пляж безпечний, хотілося б, що він був ще й чистий та комфортний. 
У МОВНОМУ ТАБОРІ ЛІТО УСМІХНЕНЕ І КОРИСНЕ!

Питання відпочинку школярів влітку завжди ставить багато запитань перед батьками. Дуже добре, якщо є найпростіші і водночас найкращі шляхи його вирішення, як наприклад, гостювання у родини у селі (найчастіше у бабусі) або шкільні канікули збігаються з відпустками батьків. Природа, чисте повітря, море чи гори завжди гарно оздоровлюють дітей. Інша справа, як переважну більшість часу хлопчики та дівчатка проводять біля комп’ютера. Це для здоров’я не так корисно. Як правило, на початку червня долучаються до організації відпочинку дітей навчальні заклади. Сьогодні розказуємо про роботу одного з них у Дубровицькому НВК «школа-ліцей». Отож враження і думки.

Ольга ДУЛІНЕЦЬ, керівник кафедри іноземних мов, класний керівник 8-СГ класу:
Пришкільний мовний табір діяв у нашому ліцеї з 29 травня  по  16 червня. Кафедра іноземних мов нашого закладу взяла участь у проекті GoCamp. Це новий формат табору, робоча мова у ньому англійська або німецька. Мета діяльності – зацікавити учнів вивчати іноземні мови, підвищити рівень володіння ними, здобути необхідні мовні навички, наповнити відпочинок веселим та пізнавальним спілкуванням, забезпечити змістовне дозвілля. Наші діти взяли участь в реалізації захоплюючих проектів та завдань, поспілкувалися англійською з іноземними волонтерами та змістовно відпочили. Вони навчалися працювати в команді, критично мислити та бути толерантними до інших. Зараз Україна активно співпрацює з Євросоюзом, нам відкрилися нові можливості пізнавати світ, отож державі потрібне покоління всебічно розвинених та освічених молодих людей, які усвідомлюють себе громадянами України і готові до викликів 21-го століття.
Зі своїм класом я працюю два роки. Люблю всіх своїх вихованців, кожен з них – непересічна особистість, з своїм характером та уподобаннями. А разом ми – дружна команда. Учні поглиблено вивчають англійську мову та німецьку як другу іноземну. Оскільки наступного року клас буде випускним, то дуже хочу, щоб мої школярі вже орієнтувалися щодо вибору майбутнього, поступово замислювалися над тим, де хочуть себе реалізувати. Хіба ж можна краще розповісти дітям про професії, аніж продемонструвати певні складові того чи іншого фаху? Цікавим було спілкування з працівниками Державної пожежної частини № 21 нашого міста (31 травня). Учні прослухали профілактичні бесіди поводження з електроприладами та поводження на природі під час канікул. Нам продемонстрували роботу пожежної машини оснащеної пожежно-технічним  обладнанням, що використовується під час пожежно-рятувальних роботах, а також спецодяг. 2 червня ми відвідали Дубровицьке відділення поліції. Старший інспектор з ювенальної превенції, старший лейтенант поліції Василь Салівонов  провів профілактичну бесіду щодо поводження біля водойм та купання в водоймах, продемонстрував озброєння та спецзасоби, провів екскурсію по відділку. Учні ставили запитання, фотографувалися, оглянули фотогалерею, вимпели і кубки, які були завойовані в спортивних змаганнях працівниками поліції. 
Я щиро вдячна нашим землякам за змістовні екскурсії, спілкування з моїми учнями і бажаю і нашим пожежникам, і працівникам поліції успіхів у роботі. А зараз про перебування у мовному таборі вустами моїх вихованців:
Діана РАДЬКО: Мені дуже подобається перебування в мовному таборі. Це дуже чудовий шанс для нас покращити свою англійську. Дякую всім вчителям, які працювали з нами, були у цей час і наставниками, і просто друзями. У нашому ліцеї найкращі педагоги, вони прагнуть навчити нас по-максимуму. Ми працювали командою, спілкувалися з учнями інших класів, розвивали фантазію під час виконання проектних робіт. Цікаво проведений протягом екскурсій час був вдало поєднаний із заняттями іноземними мовами. Це гарна можливість цікаво відпочити, а не сидіти вдома перед телевізором чи гаджетом. І це зовсім інше спілкування ніж під час навчання. Бо в період уроків панує більш ділова атмосфера довкола.
Яна КОЛОДА: 2 червня я з класом відвідала вперше Дубровицьке відділення поліції. Під час екскурсії я отримала безліч позитивних емоцій та цікавої інформації про роботу поліцейських. Мене все вразило! Але найбільше – наші захисники-поліцейські. Вони привітно нас зустріли, провели екскурсію, навіть сфотографувалися з нами. Також ми приміряли спецзасоби й прослухали лекцію про цю професію. Завдяки цій екскурсії я визначилася з своєю мрією хотіла б в майбутньому стати захисником порядку мого міста.


Колкам – 450. Це село патріотів і щирих людей.
11 червня, в день святкування ювілею, Колки рясно омив дощ. Це до добра, як кажуть у народі. У цьому селі живуть люди, які щиро люблять рідний край і хочуть бачити його чистим та затишним.
37 жителів Колківської сільської ради захищали нашу рідну Україну в неоголошеній війні на Сході, і зараз мешканці Колок служать за контрактом в ЗСУ. Цей факт не потребує особливих коментарів, красномовний і якнайкраще свідчить, яких синів виховують батьки, школа, громада. Низький уклін вам, хлопці – наші захисники! Саме завдяки вам ми й маємо змогу відзначати  свята і радіти ювілеям! Ваші земляки вас згадували на урочистостях, аплодували і дякували вашим батькам. Вас шанують у рідном селі і чекають додому. Тільки уявляю, скільки матерів у Колках пронесли і проносять цю неоголошену війну крізь своє серце. Хай Бог хранить ваших дітей, дорогі неньки!
Може селу й більше. Хтозна…
Перша писемна згадка про село датується 1567 роком. Згадується про село й у пізніших джерелах минулого століття, зокрема, у книзі О. Цинкаловського «Стара Волинь і Волинське Полісся»: «Колки, село. Рівненський повіт. Любиковицька волость, над річкою Случчю при залізниці Рівне-Лунінець, на південь, від устя річки Горинь й на південний захід від міста Дубровиці. Село колись належало до величезних маєтків князів Дубровицьких (XVI ст.), а пізніше ділило долю сіл і осель, які часто переходили від одного до другого власника. Місцеві селяни від найдавніших часів займалися, крім рільництва й годівлі худоби, рибальством і мисливством. За переписом 1911 року село Колки, яке було віддалене від міста Рівного на 157 кілометрів, мало 1673 жителі, однокласову школу, горілчану крамницю і ґуральню». Ми говоримо про першу згадку, але цілком ймовірно, що поселення у цьому затишному місці виникло значно раніше. Рідко коли Бог живить населений пункт аж двома водними артеріями, буває, що й невеликого ставочка у селі нема. Вода – це життя. Так щиро благословляє Бог мешканців села на життя і продовження роду людського.

Цей незабутній червневий день
Свято передусім благословили молитвою у місцевому храмі Всіх Святих. Сайт Сарненської єпархії розповів про святкову службу так: «11 червня, в неділю 1-у після П’ятидесятниці, у свято Всіх Святих, митрополит Сарненський і Поліський Анатолій відвідав церковну громаду Всіхсвятського храму села Колки, Поліського краю, де з нагоди храмового свята та 450-річчя заснування села звершив Божественну Літургію.
Свого архіпастиря зустріли парафіяни у вратах храму, в знак поваги та християнської любові піднесли коровай та квіти. На святкове богослужіння зібралося багато мешканців села, прибули прочани з інших сіл району. На малому вході митрополит Анатолій освятив оновлений розпис храму. За традицією після читання Євангелія владика виголосив проповідь на тему Всіх Святих, котрі ввійшли в історію Святої Церкви».
Працювали у центрі села дитячі аукціони, у будинку культури діяла виставка народних умільців. По обіді розпочалася урочиста частина свята. Перед тим поспілкувалася з жителями села, у всіх був відмінний настрій, говорили про рідне село люди щиро і небайдуже.
Початок урочистого дійства. У залі яблуку ніде впасти. Багато людей стоїть. Спостерігаю, як сільський голова спілкується з художнім керівником Мирославою Мороз, останні нюанси обговорюють перед початком урочистостей. Приємно, коли є така співпраця, бо лише спільно у будь-якій громаді можна гарно організувати для людей свято. Вже п’яте скликання головує у Колках Петро Яцута. Такий головинський стаж – це показник високої довіри жителів села. Більшість глядачів у залі з емблемами села – таку візитівку розробили організатори.
На урочистостях до жителів Колок та гостей свята звернулися з добрими словами голова Дубровицької РДА Микола Петрушко, голова райради Микола Кухарець, військовий комісар Анатолій Білаш, міський голова Богдан Микульський, секретар міськвиконкому Оксана Краглевич, композитор Віктор Торчик, начальник відділу культури й туризму Сарненської РДА Едуард Раковець. Керівники району вручили грамоти районної ради та райдержадміністрації настоятелю місцевого храму, шанованому Андрію Удоду, фельдшеру швидкої, підприємцю Валентині Олексійовець, художньому керівнику СБК Мирославі Мороз. Так відзначили цих чудових людей за великий вклад у життя громади, за співпрацю з ЗСУ, сприяння і допомогу військовим, за організацію збору допомоги нашим солдатам.
Військовий комісар вручив грамоти Петру Яцуті та пресвітеру місцевої церкви ХВЄ Андрію Хомичу.
Схвильовано, від душі подякував усім землякам за любов до рідного села сільський голова. Особливі слова шанування прозвучали на адресу нашого депутата Василя Яніцького, який завжди за допомогою свого помічника Оксани Слободзян, сприяє проведенню творчих і спортивних заходів у селі. Тепло згадав Петро Яцута і благодійника Вітора М’ялика, який допомагав вирішувати проблемні питання багатьом сельчанам. «Без таких добрих людей неможливо рухатися вперед», – сказав сільський голова. Петро Петрович відзначив своїх шанованих земляків у кількох номінаціях і нагородив їх грамотами та преміями сільської ради. Зокрема всі присутні щирими оплесками вшанували: Олексійовця Якима Дмитровича (найстарішого жителя), багатодітну матір Світлану Ясак, наймолодших жительку і жителя – Іванка Котяша (батьки, Тетяна Таборовець та Тарас Котяш) і новонароджену дівчинку, яку ще тоді навіть не назвали (батьки: Микола та Анна Малош, вже дали ім’я донечці Даринка),  пару, яка найдовше прожила у шлюбі – Олексійовців Івана Йосиповича та Єлизавету Денисівну(60 років разом), найкращих господарів: на селі – Дем’яненка Андрія Володимировича, на Cивиці – Остаповця Леоніда Андрійовича; на Джерелі – Будкевича Петра Володимировича; майстриню-вишивальницю – Суслову Галину Михайлівну; вишивальницю – Дем’яненко Софію; найкращого водія маршрутного таксі – Віктора Жакуна.
Оксана Слободзян згодом зазначила: «Від імені народного депутата України Василя Яніцького, я привітала людей із знаменним ювілеєм, побажала процвітання й благополуччя кожній родині. Школа отримала в подарунок від БФ «Наш край» принтер, а мешканці села Микола Жакун та Іван Герасимчук отримали Подяки та премії від народного депутата. Було дуже зворушливо, коли, подякувавши за визнання їх заслуг перед громадою, ці чоловіки тут же віддали премії на фінансування своєї екологічної акції по очистці побережжя Горині».
Концертна програма була насиченою, цікавою, різноманітною. Приємно, що долучилися до відзначення гарної дати багато мешканців села: від працівників культури до вихованців дитсадка. Таких світлих і файних номерів розважальної програми вистачило б на три концерти. Мирослава Мороз, художній керівник СБК, поділилася думкою: «Спасибі всім, хто зробив святковий день незабутнім, всім землякам, які не стоять осторонь творчого життя в селі. Я дуже вдячна за розуміння та співпрацю директору Дубровицького РБК – Олександру Лавору, Петру Паську, Олегу Анісімову, Віктору Гурику, які допомогли з музичним супроводом. Спасибі колегам-культпрацівникам – Дубровицькому фольклорному ансамблю «Намисто» (особливо Ірина Потер), нашому шкільному лаборанту – Анатолію Покидьку (за ним була мультимедійка), всім учасникам нашого концерту, бо кожен додав родзинки у свято. Вдячні учителям за виставку, яку вони організували у СБК, любимо дивитися за виступами вихованців нашого садочка. Особливе «дякую» сусідам-сарнечанам. Вони приїхали і показали свій креативний почерк у мистецтві, вдячна своїм дівчатам з ансамблю, за їхнє розуміння, підтримку. А згодом були частування для всіх земляків – куліш та юшка. Завершився день масовим гулянням.
А зараз трішки про село вустами його жителів. Слово й про самих мешканців Колок – людей непересічних і ширих.

Єдуард Годунко, наш захисник, наразі служить у Збройних Силах України. Піски:
Звичайно, знаю, що у мого села така гарна ювілейна дата цього року. Дуже люблю рідні Колки, бо виріс серед гарної природи та чудових людей. Це ж мій рідний дім, а де буває краще, як вдома? Радий, що організували у нас таке чудове свято. Дивився фото з урочистих подій в інтернеті.
Щиро вітаю всіх своїх земляків з такою великою і важливою подією, як 450-ліття села. Миру всім. Хай у нас сміються дітки, буде чисте небо і цвітуть квіти. Думаю, що у мого села – гарне майбутнє. Всіх щиро вітаю, обіймаю рідних, які на мене чекають, і я дуже відчуваю їх любов і підтримку. Знаю, щохвилини хвилюються за мене батьки – Надія Григорівна та В’ячеслав Максимович. Моя служба – це і їх служба, бо кожен день тут – це випробування для тата і мами.
Я навчався в Дубровицькому професійному ліцеї, потім в Дубровицькій автошколі на водія. Згодом служив в армії. 10 липня 2015 був мобілізований, служив у Донецькій області, звільнився 27 жовтня 2016 року. Телефонували бойові побратими, розказували, як у них там, на Сході. Отож не витримав сидіти вдома і 18 березня 2017 підписав контракт. Працюю тут водієм багатоцільового тягача. Маю щирих друзів і побратимів. Хочу запевнити своїх земляків, що все у нас буде добре. Я вважаю, що тут, на Сході, моє місце, бо ми ж сини України, а матір треба захищати!

Валентина Олексійовець, медик, шанована і знана у всьому районі фельдшер швидкої допомоги:
Дуже люблю село і своїх земляків. Я не місцева, але вже багато років живу у Колках. Отож вважаю село рідним і дорогим серцю. Дуже рада, що доля дала можливість прислужитися землякам, ми відкрили у селі аптеку. Бо хочемо, щоб людям під рукою завжди було найнеобхідніше. Вважаю, що у кожному селі має бути аптечний заклад і кіоск. Бажаю всім своїм землякам спокою в душі, мирного неба і сонечка. Звичайно, як медик, закликаю всіх берегти своє здоров’я, бо це найважливіше. Бережіть себе та рідних.
Користуючись нагодою, що зустрілися напередодні Дня медичного працівника розпитую у Валентини Гнатівни про шлях, пройдений у медицині.
«Загалом 30 років працюю в галузі охорони здоров’я. Здається, ніби вчора закінчила Рівненське медучилище, а стільки літ пробігло у роботі. По закінченню медзакладу трудилася медсестрою в райлікарні, згодом на фабриці надавала працівникам медичну допомогу, а вже потому прийшла на швидку. Всюди своя специфіка. Всюди свої нюанси в роботі. Дякую долі, що можу бути в нагоді жителям району в найпотрібніші моменти. Завжди з добрим серцем і найкращими думками і намірами поспішаю до хворих.
Як зараз пригадую свій перший виклик. Він був із Смородська. Вже дорогою хвилювалася. Їхала до вагітної, у якої починалися пологи. Це було перше травня 1983 року. Ніколи не забуду. Фельдшер Григорій, який працював на ФАПі, зустрівши мене, сказав: «Ось тобі, моя дорога, рукавички, працюй». Я була шокована, як  справитися з пологами, що розпочалися вдома? Прохала Бога про сприяння. Але все минулося добре. Прийняла хлопчика. Закутала  його і заплакала. Так багато переживань огорнуло серце, рада була, що допомогла мамі подарувати світу нове життя. Потім фельдшер сказав мені, що обов’язково допоміг би у разі потреби, але треба було прийняти «бойове хрещення». От таке воно у мене було, це хрещення, на швидкій.
Другий виклик знову був у Смородськ, знову до породіллі, це була двійня. Десь близько 30 діткам допомогла прийти у цей світ. Я щиро вдячна долі, Богові за те, що моїми руками виконувалася така почесна місія. Допомагати хворим – це моя життєва дорога,  вона непроста, але благородна. Ми завжди поспішаємо туди, це важко.
Ось, наприклад, в Осову їдемо 27 хвилин, у Переброди – одну годину. Закликаю всіх людей поспішати себе рятувати, не зволікайте, як бачите, що треба медична допомога».
Від автора: користуючись нагодою напередодні дня медичного працівника щиро вітаємо від наших читачів Валентину Гнатівну з професійним святом. Дякуємо за життєву позицію, за милосердя, за фаховість і професіоналізм!

Хомич Василь Андрійович, пресвітер церкви ХВЄ, Колки, батько 4 дітей і дідусь 18 онуків:
Добрі люди живуть у нашому селі, трудівники і господарі. Найважливіше, щоб кожен з нас жив за заповідями Божими і любив ближнього, як самого себе. Саме на цьому повинен триматися світ.
85 членів налічує наша церква у Колках. Молимося Богові за Україну, за мир і рідне село. У дусі християнської любові виховуємо молодь і діток. Організовуємо молодіжні спілкування, табори відпочинку для діток. Ми активно долучилися до збору допомоги нащим захисникам. Члени нашої церкви усього Дубровицького району за час АТО передали на Схід більш як 100  тонн гуманітарних вантажів. Це наш обов’язок – сприяти захисту Батьківщини.
Отож вітаючи зі святом, щиро зичу всім миру і Божого благословення.

Післямова: Дякую жителям Колок за атмосферу свята, яку побачила в день ювілею. Дякую всім за настрій, за позитив. Часто спілкуюся з молоддю села, чи то в соцмережах, чи зустрічаючись у Дубровиці. Хочу відмітити, що виховують у Колках чудових синів і доньок України – патріотів, щирих і комунікабельних людей. Наприклад, не раз спілкувалася з талановитою дівчиною Альоною Воробей, яка має чудовий голос, вже робить перші кроки у модельній кар’єрі, говорила з випускниками Колківського НВК, хлопцями, які служать в армії. Отож, це найважливіше, що батьки, школа, культура виховують таке чудове молоде покоління у Колках.
Багато побажань звучали для мешканців села. Я додам, що у Колках люди скромні і терплячі. Бо було багато влад, але ніхто не спромігся збудувати у Колках сучасну школу чи пристойний, просторий дитсадок. (Силами бюджету сільради це неможливо). Кожен попередній керманич тягнув бюджетне «покривало» більш до свого рідного села.
Зараз районну раду очолює достойна людина, уродженець і житель Колок Микола Кухарець. Думаю, що разом з головою РДА Миколою Петрушком, нашим народним депутатом вони могли б якось зрушити з місця хоча б питання ремонту садочка. Вірю, що це нашим керівникам «болить». Однак гряде примусова «децентралізація». Невідомо що буде вже найближчим часом. А щоб там не було, особисто я зичу, щоб хоча б онуки тих багатьох жителів села – наших захисників, які ризикували на фронті своїм життям, могли навчатися у школі ХХІ століття і відвідувати садок, де будуть просторі зали, ігрові, спальні!
Допоможи, Боже, цьому селу! Зі святом, КОЛКИ!
Любов КЛІМЧУК.













* Акценти
Дубровичанина відзначили за відвагу
Голову спілки атовців  району Миколу Шкільнюка  нагородили знаком народної пошани – медаллю «За відвагу». Минулої п’ятниці її вручили Миколі Івановичу в Київському обласному військоматі, подякувавши за допомогу ЗСУ у виведенні особового складу військової частини з-під ворожого оточення. 
До слова, це всеукраїнська недержавна нагорода з особливим статусом, започаткована з метою вшанування суспільством героїв  АТО, котрі в складних умовах служби довели вірність обов’язку і народу України.

                                                 Калейдоскоп свят від церкви «Благодать»
До 500-річчя реформації в Україні євангеліська церква влаштовує вервечку заходів для малечі та дорослих. Відтак 18 червня на Майдані Злагоди відбудеться яскраве дитяче свято з батутами, іграми та безкоштовними солодощами. З 26 по 30 червня малечу запрошують у християнський табір біля Дому молитви. 25 червня знову ж на центральній площі Дубровиці у спілкуванні та зі святковим концертом пройде День Біблії. А захід 6-9 липня зацікавить молодь, адже для них організують табір. З собою мати палатку, спальник та хороший настрій. Натомість чекають біблійні майстер-класи, спортивні та інтелектуальні ігри, вечірні спілкування біля вогнища, нові знайомства та незабутні спогади.

Прийняли статути сіл
та обрали громадські ради
На порозі децентралізації мешканці Соломіївської сільської ради подбали, аби в разі приєднання до якоїсь громади не позбутися майна та земель. Отож в усіх селах пройшли сходи сіл, де обговорили сільські статути. Відповідно до цього документу будь-які рішення щодо майна та земель на території населених пунктів прийматимуться тільки за погодженням з громадою села. Обговорили також й формат майбутньої громади. На даному етапі селяни воліли б стати частиною громади, до якої ввійшли б Осівська, Трипутнянська, Нивецька, Бережницька, Соломіївська, Берестівська сільські ради. Щодо центру громади поки що не визначалися. Обрали на сході села й громадську раду у складі 17 чоловік. В Орв’яниці громадську раду очолила Любов Панько, в Соломіївці – Людмила Берестень, в Кураші – Ірина Радько.

На Дубровиччині викрили чергове
бурштинове угрупування
Правоохоронці провели 13 обшуків у районі – в результаті знайшли підпільний цех, де обробляли незаконно видобутий бурштин, гроші, чорну бухгалтерію, більше десяти кілограмів дорогоцінного каміння, цілі гори пожежних рукавів, мотопомп та іншого обладнання «старателів» на суму понад один мільйон гривень.
У Нацполіції України заявляють, що у «долі» разом із копачами були і лісники.
«У подальшому було встановлено, що у злочинній схемі, окрім організаторів  та старателів, задіяні працівники лісової охорони. Троє працівників лісгоспу забезпечували «спокій» бригаді бурштинокопачів. Також у цій схемі були задіяні і представники комерційної структури, які попередньо узгоджували з працівниками лісової охорони дату та місце незаконного видобування бурштину», – йдеться у прес-релізі силового відомства.
Загалом нарахували 12 чоловік, які працювали разом. Селяни видобували бурштин, лісники їх страхували, а на грошах «сиділи» головні куратори.


Щасливий я, бо живу серед
добрих людей…

8 червня моєму шанованому другу, почесному громадянину нашого міста Федору Івановичу Креньку виповнилося 90. Але це неправда, це так за паспортом. А по душі цій непересічній, знаній у районі і за його межами людині, просто двічі по 45.
Багато написано про Федора Івановича, а ще більше не написано. Його життя – це мозаїка. З дитячих душ складається вона. Федір Іванович – Вчитель, митець, хореограф, музикант. Як би й хотіла, але не розкажу сповна про його долю. Просто нема у природі стільки фарб, щоб описати красу душі цієї людини, помножену на ті уроки творчої педагогіки, яких за життя було десятки тисяч.
БІОГРАФІЧНО:
Наше управління освіти, молоді та спорту на своєму сайті пише про шанованого ветерана так:
«Федір Іванович Кренько з покоління тих підлітків, яким у 1941 році було 14. Народився у обдарованій і багатодітній родині. Ріс старшим братом серед дев’яти дітей. Були в родині і гармоністи, і співаки. Сестра Ніна Іванівна могла співати оперним голосом, а племінниця Валентина Архіпова – знайшла в музиці професію, відома як солістка районної сцени, вона переможниця обласних оглядів художньої самодіяльності.
У дитинстві Федір Іванович відвідував заняття «Просвіти», грав на балалайці у музичному гурті, яким керував наставник церковного хору. У воєнні роки гурт виступав перед пораненими у госпіталі.
В лави Червоної Армії юнака призвали у 1944 році. Воював на Першому Далекосхідному фронті у піхотній бригаді прориву. Здобув армійську професію радиста–коректувальника. Федір Іванович нагороджений медалями «За бойові заслуги», «За перемогу над Японією», ювілейними медалями, орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня.
Саме в армії він вивчив ази радіотехніки, фотосправи, кіноапаратури. Тут розкрився його потяг до музики і пісні. Здійснилася юнацька мрія – він сам навчився грати на баяні, танцював в армійському ансамблі.
У 1951 році повернувся у рідну Дубровицю. Звуки його баяна збирали навколо себе молодь. І лунали над парком і річкою Горинню задушевні мелодії, які ідуть з ним через усе життя. Його запримітили відразу і запросили працювати в районний будинок культури і міську школу. Працював із самими маленькими в дитячому садочку №1 м. Дубровиці, а з 1954 року він незмінний керівник гуртків Палацу піонерів.
Молодий, вродливий вчитель у військовій формі почав проводити ранкову гімнастику в школі №1 під супровід баяна. Для дубровицьких дітей це було справжнім дивом і кожен прагнув неодмінно встигнути на зарядку. Незабутніми для учнів 50-х років є заняття в гуртках акробатики, танцю і хору, вокальних груп».
Федір Кренько мені розповів:
– Я прийшов з фронту, сів у парку на лавці у військовій формі і заграв «На полянке». Повз проходив другий секретар райкому, почув мій спів і сказав: «Воєнний, зайдіть в райком!». Згодом, вже в його кабінеті, я почув такі слова: «Нам надо такой человек!». От я й Дубровиці прислужився (усміхнувшись).

НОСТАЛЬГІЧНО…
У 4 класі ми з подружкою пішли записуватися на танцювальний гурток у тодішній Палац піонерів. Чому саме на цей гурток? Бо всі мої друзі прагнули пізнати таємницю танців, знаний  цей гурток був у Дубровиці і за її межами. Я не мріяла стати великою танцівницею, швидше фігуристкою. А шлях до олімпійської медалі у фігурному катанні бачила і через танці. Отож з великою цікавістю записалася на заняття до Федора Івановича, куди бігли практично всі дівчатка з класу. Вже на початках зрозуміла, що танець, навіть найпростіший, – річ не така приземлена, як здається на перший погляд. Була незграбною, порівнювала себе з іншими учасницями гуртка, і розуміла, що «а вы, друзья, как не садитесь, вы в музыканты не годитесь». Хоча й вдома перед дзеркалом повторювала рухи, але так і не навчилася управляти своїм тілом так гарно, як вдавалося деяким подружкам. Але уроки танцю – це не лише уроки рухів. На все життя запам’ятала, як до нас ставився Вчитель Федір Іванович, шановано і з повагою, як до маленьких леді і джентльменів. Це не були просто уроки танців – це були уроки такту, етикету, творчості. Федір Іванович ніколи не підвищував голос, толерантно виправляв наші рухи і терпляче вчив, навіть таких «нетанцювальних», як я.
Отож, танцівницею не стала, а були дівчатка такі здібні-здібні, як билинки гнулися. Їм природа заклала хист до танців. Хоча особливих умов для занять у Дубровиці не було, кожне заняття все ж було особливим. Ми навчалися у невеличкій залі старого приміщення Палацу піонерів, що було пристосоване просто з житлового будинку. (Досі не розумію, як можна було таку невеличку будівлю називати палацом?). Було затісно, нас було багато. Набігаємося. Розігріємося. А навіть води проточної у будівлі не було, бігли пити з кухля до бачка, що стояв  у коридорі. Було затісно, але так багато простору для душі давали заняття у Федора Івановича.
Згодом я лише спостерігала, як наставник виводив на сцену танцювальні колективи, як сідав у пеший ряд і хвилювався-хвилювався за кожен рух своїх вихованців. Коли вже танцюристи йшли на уклін, то, здається, його душа щоразу умивалася світлом, як сонячною росою квітка, що усміхається вранці сонцю. У Федора Івановича і зараз є колектив з колишніх учнів, які вже мають навіть онучків. Це прекрасні люди, а не лише танцюристи. Вони дуже світлі і позитивні. Знаю всіх, найчастіше перетинаюся з Людмилою Углік та Тамарою Буткевич, от сто відсотків є в цих людях щось Кренькове. Світле і дуже позитивне, є!

ЖИТТЄВО
«Ти несерйозна, – каже мені Федір Іванович, вчергове зустрічаючи у міському парку. - Хто так літню людину обманює? Кажеш: прийду, прийду, а сама тільки обіцяєш. Прийшла б, побачила б мій фотоархів і як я живу, як господарюю, що то важко на чай зайти?».
Я ніяковію, я червонію і знову обіцяю, і знову не йду. Це триває кілька років. А от цієї весни десь втулила на роботі  світлину Федора Івановича (він давав її до одного з матеріалів), шукала її довго, знайшла, і вже геть ніяковіючи, вирішила віднести знімок особисто йому додому. Це було на початку травня. Йшла вулицею Червоного Хреста, милувалася квітами, які розцвіли у господинь і переконала себе, що ця вулиця така затишна і особлива. Веде вона до стадіону, а там рукою до Горині подати. Нешумно тут і квітно. А дім Федора Івановича взагалі від дороги на віддалі, стежка веде до хати, яка потопає серед фруктових дерев.
Дивлюся, грядочки на подвір’ї Федора Івановича доглянуті і рівненькі. Он попід хатою тюльпани один в один стали і горять–горять. Милуюся квітами, вони рівні, як струни, господар тут не раз, думаю, заглядається у вільну хвилину. А квіти, як танцівниці, одна в одну, так хочуть догодити Майстру.
Двері одчиняю, за коридором невелика кімната з настільною лампою на столі, купа газет лежить, окуляри. Думаю: читає тут собі Федір Іванович вечорами. Господар виходить і дуже приємним, але здивованим поглядом зустрічає мене. Я ж вітаюся: «А що, не чекали. А я така обманщиця і прийшла».
А потім довго говоримо про все, як екскурсію Федір Іванович мені проводить по своїй долі. Як багато знаю про нього, а ще більше не знаю. У будь-якій долі є особливі закутки душевні, у них спогади, записані особливим почерком душі.
 
Романтично-тужливо
Переглядаємо сімейні світлини. Щоразу, як дивиться Федір Іванович на покійну дружину Ольгу, то особлива іскорка з’являється в очах. Відчуваю, він досі її любить (вірніше любить вже спогади про дружину), бо ніхто не любив його більше од неї. З Ольгою прожили щасливо довгих 47 років. Федір Іванович демонструє мені портрет коханої, з якого на мене дивиться  вродлива, інтелігентна жінка:
– Їй було 20, а мені 32. Вона переселенка з Польщі, хоча  народилася в сім’ї українців.
Оля – вчителька музики. Її направили у Дубровицю, в школу на роботу, на моє місце. Приїхала з домрою. Як зараз бачу: 15 серпня, прийшла до нас така гарна, статна, інтелігентна дівчина. Я глянув, і відразу душа закохалася у цю прекрасну пані. Я ж не знав, як до неї підступити. Зрештою, попросив Олю допомогти мені з хором! Шлях до її серця обрав через творчість і музику. Ще пригадую, як був вечір осені, як вперше танцював з дружиною у будинку культури. Було й таке, що якось прикинувся п’яним, хотів побачити її реакцію на таку ситуацію. Стояв біля хати, де вона квартирувала, спершись на штахетник. А моя Оля каже: «Дівчата, давайте заберем його пересидіти, бо ж замерзне». Отак, я зрозумів, що вона гарна людина. У Олі був дуже багатий кавалєр – лікар з військового госпіталю. Я боявся її втратити.
Я ж збудував хату, купив в першу чергу фіранки, стільці, стіл. До Олі приїхав батько з Тернополя і я запросив їх до себе в гості. Він тоді сказав: «Дочко, йди за нього заміж. Бо якщо збудував хлопець сам хату, то буде гарним сім’янином». Незабаром і весілля зробили у хаті, на 60 чоловік.
Ще на початках спільного життя жінка зварила зумисне мені дуже солений борщ. Поставила переді мною тарілку та й присіла. Я спробував, змовчав і далі ложку до миски тягну. А вона: «Не їж, то ж він пересолений. Я думала, що ти будеш кричати і жбурляти тарілку». Отак ми психологічно перевіряли один одного.
Федір Іванович додає:
– Дружина берегла мне, як зіницю ока. Я хочу йти на підзаробітки, а вона каже, що не треба нам багато грошей: «Головне, щоб ти був поряд з родиною, здоровий і дужий». Дбайлива Оля така була, я з хати, а вона завжди огляне мене, щоб якнайкраще виглядав. У нас народилося дві доньки – Людмила та Ірина. Я пізнав щастя жити з коханою жінкою. Дякую за це Богові. Дякую Господу за доньок і онуків, за рідних і друзів. Хочу сказати всім чоловікам – хороша дружина – це найбільше багатство. Бережіть своїх рідних. А я щасливий й тим, що живу серед прекрасних людей. Дякую всім за спілкування.
Потім Федір Іванович показує мені ще один портрет – виразний, такий глибокий. Тут він у вишиванці геть молодий, а очі такі гарні і вже мудрі.
– Мій портрет Михайло Конончук намалював наприкінці 50-х. Ми сиділи. Спілкувалися, а Міша й каже: «Давай я тебе намалюю». За кілька годин вручив мені цей дорогий серцю дарунок. От такий я, як бачите.
Я ловлю себе на думці, як цікаво було б послухати розмову Кренька й Конончука – двох творчих титанів нашого краю. Як сприймали вони життя довкола себе в епоху, яка вже стала історією.

Шоколадно
– Будемо пити чай чи каву? – допитується Федір Іванович, запросивши мене до столу.
Закипає вже чайник. Він дістає чашку і береться готувати мені каву. Виносить і цукерки, і шоколадку.
– Та я ж стільки не подужаю, не розкривайте шоколад, я візьму цукерку до кави та й годі, - спробую зупинити я.
– Ну ти, не керуй, чим мені пригощати, - з усмішкою картає мене Федір Іванович, - зайшла раз на сто років і не спробуєш шоколад, який донька з Києва привезла? Образиш мене.
В повітрі пахне кавою, спогадами, шоколадом. Люблю ці аромати, тим паче у товаристві з людиною, яку люблю як друга і Вчителя. Дякую, Федоре Івановиче, за мудрість. Дякую за те, що можу побалакати з вами про все – життя і роботу, про батьків і сина, про чоловіків і стосунки, тюльпани та каву. Дякую, що поряд з вами відчуваю смак життя, як смак вашого київського шоколаду. Неймовірний дует смаків у ньому: спіла вишня має приємну кислинку, що гармонійно поєднується з насиченим смаком чорного шоколаду. Немов відчуваю літню ранкову свіжість, огорнуту солодким сонячним теплом. Поряд з вами, Федоре Івановичу, я пізнаю глибше цей світ. Живіть ще багато років, аби я ще не раз отак просто зайшла на каву.

Любов КЛІМЧУК.