Щасливий я, бо живу серед

добрих людей…

8 червня моєму шанованому другу, почесному громадянину нашого міста Федору Івановичу Креньку виповнилося 90. Але це неправда, це так за паспортом. А по душі цій непересічній, знаній у районі і за його межами людині, просто двічі по 45.

Багато написано про Федора Івановича, а ще більше не написано. Його життя – це мозаїка. З дитячих душ складається вона. Федір Іванович – Вчитель, митець, хореограф, музикант. Як би й хотіла, але не розкажу сповна про його долю. Просто нема у природі стільки фарб, щоб описати красу душі цієї людини, помножену на ті уроки творчої педагогіки, яких за життя було десятки тисяч.

БІОГРАФІЧНО:

Наше управління освіти, молоді та спорту на своєму сайті пише про шанованого ветерана так:

«Федір Іванович Кренько з покоління тих підлітків, яким у 1941 році було 14. Народився у обдарованій і багатодітній родині. Ріс старшим братом серед дев’яти дітей. Були в родині і гармоністи, і співаки. Сестра Ніна Іванівна могла співати оперним голосом, а племінниця Валентина Архіпова – знайшла в музиці професію, відома як солістка районної сцени, вона переможниця обласних оглядів художньої самодіяльності.

У дитинстві Федір Іванович відвідував заняття «Просвіти», грав на балалайці у музичному гурті, яким керував наставник церковного хору. У воєнні роки гурт виступав перед пораненими у госпіталі.

В лави Червоної Армії юнака призвали у 1944 році. Воював на Першому Далекосхідному фронті у піхотній бригаді прориву. Здобув армійську професію радиста–коректувальника. Федір Іванович нагороджений медалями «За бойові заслуги», «За перемогу над Японією», ювілейними медалями, орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня.

Саме в армії він вивчив ази радіотехніки, фотосправи, кіноапаратури. Тут розкрився його потяг до музики і пісні. Здійснилася юнацька мрія – він сам навчився грати на баяні, танцював в армійському ансамблі.

У 1951 році повернувся у рідну Дубровицю. Звуки його баяна збирали навколо себе молодь. І лунали над парком і річкою Горинню задушевні мелодії, які ідуть з ним через усе життя. Його запримітили відразу і запросили працювати в районний будинок культури і міську школу. Працював із самими маленькими в дитячому садочку №1 м. Дубровиці, а з 1954 року він незмінний керівник гуртків Палацу піонерів.

Молодий, вродливий вчитель у військовій формі почав проводити ранкову гімнастику в школі №1 під супровід баяна. Для дубровицьких дітей це було справжнім дивом і кожен прагнув неодмінно встигнути на зарядку. Незабутніми для учнів 50-х років є заняття в гуртках акробатики, танцю і хору, вокальних груп».

Федір Кренько мені розповів:

– Я прийшов з фронту, сів у парку на лавці у військовій формі і заграв «На полянке». Повз проходив другий секретар райкому, почув мій спів і сказав: «Воєнний, зайдіть в райком!». Згодом, вже в його кабінеті, я почув такі слова: «Нам надо такой человек!». От я й Дубровиці прислужився (усміхнувшись).

НОСТАЛЬГІЧНО…

У 4 класі ми з подружкою пішли записуватися на танцювальний гурток у тодішній Палац піонерів. Чому саме на цей гурток? Бо всі мої друзі прагнули пізнати таємницю танців, знаний  цей гурток був у Дубровиці і за її межами. Я не мріяла стати великою танцівницею, швидше фігуристкою. А шлях до олімпійської медалі у фігурному катанні бачила і через танці. Отож з великою цікавістю записалася на заняття до Федора Івановича, куди бігли практично всі дівчатка з класу. Вже на початках зрозуміла, що танець, навіть найпростіший, – річ не така приземлена, як здається на перший погляд. Була незграбною, порівнювала себе з іншими учасницями гуртка, і розуміла, що «а вы, друзья, как не садитесь, вы в музыканты не годитесь». Хоча й вдома перед дзеркалом повторювала рухи, але так і не навчилася управляти своїм тілом так гарно, як вдавалося деяким подружкам. Але уроки танцю – це не лише уроки рухів. На все життя запам’ятала, як до нас ставився Вчитель Федір Іванович, шановано і з повагою, як до маленьких леді і джентльменів. Це не були просто уроки танців – це були уроки такту, етикету, творчості. Федір Іванович ніколи не підвищував голос, толерантно виправляв наші рухи і терпляче вчив, навіть таких «нетанцювальних», як я.

Отож, танцівницею не стала, а були дівчатка такі здібні-здібні, як билинки гнулися. Їм природа заклала хист до танців. Хоча особливих умов для занять у Дубровиці не було, кожне заняття все ж було особливим. Ми навчалися у невеличкій залі старого приміщення Палацу піонерів, що було пристосоване просто з житлового будинку. (Досі не розумію, як можна було таку невеличку будівлю називати палацом?). Було затісно, нас було багато. Набігаємося. Розігріємося. А навіть води проточної у будівлі не було, бігли пити з кухля до бачка, що стояв  у коридорі. Було затісно, але так багато простору для душі давали заняття у Федора Івановича.

Згодом я лише спостерігала, як наставник виводив на сцену танцювальні колективи, як сідав у пеший ряд і хвилювався-хвилювався за кожен рух своїх вихованців. Коли вже танцюристи йшли на уклін, то, здається, його душа щоразу умивалася світлом, як сонячною росою квітка, що усміхається вранці сонцю. У Федора Івановича і зараз є колектив з колишніх учнів, які вже мають навіть онучків. Це прекрасні люди, а не лише танцюристи. Вони дуже світлі і позитивні. Знаю всіх, найчастіше перетинаюся з Людмилою Углік та Тамарою Буткевич, от сто відсотків є в цих людях щось Кренькове. Світле і дуже позитивне, є!

ЖИТТЄВО

«Ти несерйозна, – каже мені Федір Іванович, вчергове зустрічаючи у міському парку. - Хто так літню людину обманює? Кажеш: прийду, прийду, а сама тільки обіцяєш. Прийшла б, побачила б мій фотоархів і як я живу, як господарюю, що то важко на чай зайти?».

Я ніяковію, я червонію і знову обіцяю, і знову не йду. Це триває кілька років. А от цієї весни десь втулила на роботі  світлину Федора Івановича (він давав її до одного з матеріалів), шукала її довго, знайшла, і вже геть ніяковіючи, вирішила віднести знімок особисто йому додому. Це було на початку травня. Йшла вулицею Червоного Хреста, милувалася квітами, які розцвіли у господинь і переконала себе, що ця вулиця така затишна і особлива. Веде вона до стадіону, а там рукою до Горині подати. Нешумно тут і квітно. А дім Федора Івановича взагалі від дороги на віддалі, стежка веде до хати, яка потопає серед фруктових дерев.

Дивлюся, грядочки на подвір’ї Федора Івановича доглянуті і рівненькі. Он попід хатою тюльпани один в один стали і горять–горять. Милуюся квітами, вони рівні, як струни, господар тут не раз, думаю, заглядається у вільну хвилину. А квіти, як танцівниці, одна в одну, так хочуть догодити Майстру.

Двері одчиняю, за коридором невелика кімната з настільною лампою на столі, купа газет лежить, окуляри. Думаю: читає тут собі Федір Іванович вечорами. Господар виходить і дуже приємним, але здивованим поглядом зустрічає мене. Я ж вітаюся: «А що, не чекали. А я така обманщиця і прийшла».

А потім довго говоримо про все, як екскурсію Федір Іванович мені проводить по своїй долі. Як багато знаю про нього, а ще більше не знаю. У будь-якій долі є особливі закутки душевні, у них спогади, записані особливим почерком душі.

 

Романтично-тужливо

Переглядаємо сімейні світлини. Щоразу, як дивиться Федір Іванович на покійну дружину Ольгу, то особлива іскорка з’являється в очах. Відчуваю, він досі її любить (вірніше любить вже спогади про дружину), бо ніхто не любив його більше од неї. З Ольгою прожили щасливо довгих 47 років. Федір Іванович демонструє мені портрет коханої, з якого на мене дивиться  вродлива, інтелігентна жінка:

– Їй було 20, а мені 32. Вона переселенка з Польщі, хоча  народилася в сім’ї українців.

Оля – вчителька музики. Її направили у Дубровицю, в школу на роботу, на моє місце. Приїхала з домрою. Як зараз бачу: 15 серпня, прийшла до нас така гарна, статна, інтелігентна дівчина. Я глянув, і відразу душа закохалася у цю прекрасну пані. Я ж не знав, як до неї підступити. Зрештою, попросив Олю допомогти мені з хором! Шлях до її серця обрав через творчість і музику. Ще пригадую, як був вечір осені, як вперше танцював з дружиною у будинку культури. Було й таке, що якось прикинувся п’яним, хотів побачити її реакцію на таку ситуацію. Стояв біля хати, де вона квартирувала, спершись на штахетник. А моя Оля каже: «Дівчата, давайте заберем його пересидіти, бо ж замерзне». Отак, я зрозумів, що вона гарна людина. У Олі був дуже багатий кавалєр – лікар з військового госпіталю. Я боявся її втратити.

Я ж збудував хату, купив в першу чергу фіранки, стільці, стіл. До Олі приїхав батько з Тернополя і я запросив їх до себе в гості. Він тоді сказав: «Дочко, йди за нього заміж. Бо якщо збудував хлопець сам хату, то буде гарним сім’янином». Незабаром і весілля зробили у хаті, на 60 чоловік.

Ще на початках спільного життя жінка зварила зумисне мені дуже солений борщ. Поставила переді мною тарілку та й присіла. Я спробував, змовчав і далі ложку до миски тягну. А вона: «Не їж, то ж він пересолений. Я думала, що ти будеш кричати і жбурляти тарілку». Отак ми психологічно перевіряли один одного.

Федір Іванович додає:

– Дружина берегла мне, як зіницю ока. Я хочу йти на підзаробітки, а вона каже, що не треба нам багато грошей: «Головне, щоб ти був поряд з родиною, здоровий і дужий». Дбайлива Оля така була, я з хати, а вона завжди огляне мене, щоб якнайкраще виглядав. У нас народилося дві доньки – Людмила та Ірина. Я пізнав щастя жити з коханою жінкою. Дякую за це Богові. Дякую Господу за доньок і онуків, за рідних і друзів. Хочу сказати всім чоловікам – хороша дружина – це найбільше багатство. Бережіть своїх рідних. А я щасливий й тим, що живу серед прекрасних людей. Дякую всім за спілкування.

Потім Федір Іванович показує мені ще один портрет – виразний, такий глибокий. Тут він у вишиванці геть молодий, а очі такі гарні і вже мудрі.

– Мій портрет Михайло Конончук намалював наприкінці 50-х. Ми сиділи. Спілкувалися, а Міша й каже: «Давай я тебе намалюю». За кілька годин вручив мені цей дорогий серцю дарунок. От такий я, як бачите.

Я ловлю себе на думці, як цікаво було б послухати розмову Кренька й Конончука – двох творчих титанів нашого краю. Як сприймали вони життя довкола себе в епоху, яка вже стала історією.

Шоколадно

– Будемо пити чай чи каву? – допитується Федір Іванович, запросивши мене до столу.

Закипає вже чайник. Він дістає чашку і береться готувати мені каву. Виносить і цукерки, і шоколадку.

– Та я ж стільки не подужаю, не розкривайте шоколад, я візьму цукерку до кави та й годі, - спробую зупинити я.

– Ну ти, не керуй, чим мені пригощати, - з усмішкою картає мене Федір Іванович, - зайшла раз на сто років і не спробуєш шоколад, який донька з Києва привезла? Образиш мене.

В повітрі пахне кавою, спогадами, шоколадом. Люблю ці аромати, тим паче у товаристві з людиною, яку люблю як друга і Вчителя. Дякую, Федоре Івановиче, за мудрість. Дякую за те, що можу побалакати з вами про все – життя і роботу, про батьків і сина, про чоловіків і стосунки, тюльпани та каву. Дякую, що поряд з вами відчуваю смак життя, як смак вашого київського шоколаду. Неймовірний дует смаків у ньому: спіла вишня має приємну кислинку, що гармонійно поєднується з насиченим смаком чорного шоколаду. Немов відчуваю літню ранкову свіжість, огорнуту солодким сонячним теплом. Поряд з вами, Федоре Івановичу, я пізнаю глибше цей світ. Живіть ще багато років, аби я ще не раз отак просто зайшла на каву.

Любов КЛІМЧУК.