«Життя насправді коротке, тому слід цінувати кожен момент»

Доля така бентежна та непередбачувана. Для когось усипана трояндовими пелюстками, для іншого – тернями. Добре, коли вона котиться протореною дорогою, але ніхто й ніколи не дасть гарантій, що завтра, десь за крутим поворотом, не викине на манівці. Сповна з цими словами погодиться Міндер Віра Романівна – бібліотекар за професією та півча церковного хору за покликанням. Вона понад усе любить книги, людей та життя. Особливо – життя, бо знає його справжню ціну.

Бібліотекар зустрічає нас серед полиць Селецької книгозбірні. У цьому достатку літератури створює затишок не одне десятиліття – літом відзначить 40-річний професійний ювілей. Хоча плани у юної Віри були зовсім інакші.

«Народилась у Круповому, в багатодітній сім’ї трударів. Мама – проста неграмотна селянка, тато робив в лісгоспі. Я ж марила медициною. Дуже вона була мені до душі. Можливо тому, що старша сестра працювала медсестрою. Хоча саме вона настояла, аби я обрала інший фах. Перечити не мала права, виховання у нас було таке. Після 8 класу вступала до Дубнівського культосвітнього училища на бібліотекарську справу. На жаль, не добрала одного балу. Але через два місяці прийшло звідти повідомлення, чи не маю бажання навчатися. Напевно, доля так підказала, що це справді моє», - згадує Віра Романівна.

Після училища молодого спеціаліста направили до Сельця. «Тоді він звучав на весь район завдяки колгоспу під керівництвом Баришевського. Навіть спочатку трохи лякала дисциплінованість та вимогливість Петра Денисовича, але зараз отакої дисципліни й не вистачає. Отримала у своє розпорядження хороми – бібліотеку на чотири кімнати. Було, де розвернутись, де що поставити. Це тепер маю невеличке приміщення. Але жалітись нічого. Раніше доводилось палити грубки, тепер же централізоване опалення, пластикові вікна. Чим не Європа?».

Попри всі блага цивілізації, працювати стало складніше, зізнається бібліотекар. «Немає зацікавленості у читачів. Колись бібліотека була культурним центром. Сюди масово ходили від малого до старого. Зачитувалися художньою літературою, періодикою – лиш газет було 15 найменувань. В нас же час новітніх технологій та Інтернету важко підтримати та виховати любов до книжки. Та й життя стало непростим, люди думають як вижити, а не що прочитати. Щодо молоді, то, на жаль, сільська бібліотека не може задовольнити їхні сучасні запити. Адже нового поповнення маємо мало. Дуже шкода, що Україна випускає стільки якісної літератури, а до нас доходить мізер. Раніше отримувала по кілька сотень книжок, тепер – 45-50. Якщо списати всю радянську літературу, то фонд зовсім оміліє».

Втім у своїй роботі Віра Романівна користується головним правилом: читач не повинен вийти без нічого. Хай це навіть буде не книжка, а порада. Бо саме за спілкуванням зараз часто йдуть до книгозбірні. «Бібліотекар – той же лікар. Медик лікує хворобу, а ти – душу», –  говорить жінка. Ось так зцілює душі пані Віра й учасницям клубу «Зоряниця», який діє при бібліотеці. «Часто заходили до мене дівчата поговорити, поділитись сокровенним. Відтак якось кажу, чому б нам не зорганізуватись та не створити клуб за інтересами «кому за 30». Перше засідання пройшло успішно. І вже тринадцять років регулярно збираємось. Нині є 16 зоряниць. Вони полишають домашні турботи і приходять сюди відпочити душевно. Обговорюємо болючі проблеми, спільно шукаємо рішення. Для кожної зустрічі вибираємо тему: багатодітні матері, вдови, атовці, рідне село тощо. Адже, хто як не жінка, зуміє зрозуміти, поспівчувати та порадити».

Страшать бібліотекаря розмови про зникнення паперової книжки, бо не уявляє себе без неї. «Яка б не була втомлена, ввечері мушу щось почитати. І одразу втома відступає, на цей час забуваються проблеми. Ніяка електроніка не замінить енергетику, запах книжки. Я завжди наводжу приклад: одна справа поговорити по телефону, зовсім інша – поспілкуватись в живу. Люблю Лесю Українку. В домашній колекції маю чотирьохтомник творів поетеси. Коли важко, згадую її «Без надії таки сподіваюсь…». Мабуть припала мені до душі, бо теж має непросту долю».

Не уявляє себе Віра Романівна і без книгозбірні, вважає її другим домом. «Інколи думаю, чи змогла б я працювати десь інше. Тут розвиваєшся, наповнюєшся, як посудина, чимось новим. Адже постійно треба йти в ногу з часом, тримати руку на пульсі сьогодення. Організовувати виставки, тематичні вечори, спілкуватись з людьми. Відтак в такому русі розумієш, що потрібна, а отже жива. Без бібліотеки, мабуть, давно пропала б».

Про вагомість руху та життя жінка говорить не спроста. Тринадцять років тому її збив автомобіль. Водій сказав, мовляв, не помітив. Втім чиясь халатність обійшлась пані Вірі дорогою ціною. «Було зламано вісім ребер, лопатки зміщені, роздроблена ліва нога та права рука. З такими травмами ніхто не давав шансів, що я виживу. Кілька місяців лежала без свідомості. Так мій організм захищався від больового шоку. До мене приходили, я навіть щось говорила. Але абсолютно нічого не пам’ятаю. Та й дочка не раз дивувалась: вдягне мені футболку, а вранці вона задом на перед, не зважаючи на витяжку.

Після виписки з нашої лікарні, сама наважилась рушати в Рівне. Грошей особливо не було, втім розуміла, що робити щось треба. І якби не та поїздка, не знаю, чи зараз нормально ходила б. Там зробили мені операцію на ногу. А потім ще й на руку, втім поки вона не працює. Тоді лікар сказав, якщо буде больовий синдром, нерв оживає. І ось 13 років той больовий синдром  мене турбує.

Після трагедії пані Вірі доводилось вчитись жити по-новому. «Важко давалися елементарні речі. Викрутити тряпку однією рукою ставало трагедією, бо відчувала себе безпомічною. Було складно не так фізично, як морально. Втім поступово навчилася писати лівою, прибирати, городину полоти. Зараз й вареники ліплю, й дерунів можу натерти. В мене в лікарні питали, «що ж я перше зроблю, коли запрацює права рука?». Безперечно, перехрещусь. Бо саме молитва та віра стали в той непростий час головною відрадою та підтримкою».

Жінка дякує Богу, що подарував їй ще один шанс. Відтак віддячує Всевишньому щонеділі у церкві, там співає в хорі, читає канони на церковнослов’янській. Вивчила її поки лежала в лікарні. Каже, що після аварії зовсім по-іншому почала ставитись навіть до буденних дрібниць. «Велике щастя, коли бачиш сонце. Життя насправді коротке, тому слід цінувати кожен момент. Любити та поважати ближнього, прощати образи. Бо тільки добро, милосердя та любов врятують наш буремний світ».

Завжди вражають такі сильні духом люди, які у вирі негараздів та труднощів, вміють зберігати внутрішнє світло. Тож бажаємо пані Вірі здоров’я та наснаги, аби ще не десятиліття заряджала цим світлом інших.

Леся КОНДРАТИК.