четвер, 9 березня 2017 р.

* Комунальний тиждень

ПРО БЕЗПЕКУ РУХУ ШКОЛЯРІВ

подбали міські комунальники. П’ять «лежачих поліцейських» буде встановлено у Дубровиці найближчими днями – чотири з них поблизу навчальних закладів. Монтаж таких обмежувальних пристроїв вже розпочали біля міської ЗОШ №1, на часі – перехрестя біля НВК «Ліцей-школа». Буде облаштована «лежачим поліцейським» й територія біля пам’ятника Героям Небесної Сотні. Як розповів керівник комунальної служби міста Віктор Садовський, у планах ще кілька таких запобіжних обмежувачів на шляхах – ними буде обладнано під’їзди поблизу міської ЗОШ №2 та дитячого садочка №5.



МОГЛИ ПОТОНУТИ У СМІТТІ… ЛЬВІВСЬКОМУ

Фуру з львівськими відходами було виявлено поблизу міського сміттєзвалища. Щоправда, сміття в Дубровиці не розвантажили. Завантажене авто напросто забуксувало на під’їзді до звалища у піску. Водії розповіли, що такою дорогою спрямував їх місцевий житель «Сєрьога» до заправки, а викидати сміття тут у їхні плани не входило. Перед тим вони відпиралися від сміття зовсім. Мовляв, їхній вантаж – дошки. Проте сморід з-під тенту не дає підстав для сумніву, що там приховується насправді. Як би там не було, можливо, саме завдяки місцевому «Сусаніну» вдалося запобігти львівському сміттєвому «паводку», який вже заполонив територію майже всієї України. Першим про «львівський слід» редакцію сповістив керуючий КП «Будинкоуправлінням» Сергій Столярець, він же й попередив водіїв про серйозні неприємності, якщо спробують розвантажитися в Дубровиці.
У довірливій розмові один з супроводжувачів смердючого львівського «подарунку» розповів, що такий же вантаж рушив й у сусідній райцентр Зарічне. Там буцімто з розвантаженням проблем не повинно виникнути. «А ви вже прослідкуйте, хто наживається на львівському смітті там», - сказав молодик.
Людмила РОДІНА.




ГІДНО ПРЕДСТАВИВ УКРАЇНУ НА СВІТОВІЙ АРЕНІ

На початку березня в місті Дубаї (Об’єднані Арабські Емірати) за участю представників України проходив Кубок світу з пара-пауерліфтингу.
Гарний ужинок нагород привезли додому українські хлопці та дівчата. У доробку наших спортсменів, які змагались за найвищі нагороди Кубку світу з представниками 33 країн (більше 100 паралімпійців), - 10 високих нагород, серед яких 5 золотих, 2 срібні та 3 бронзові медалі. До слова, у складі національної паралімпійської збірної команди з пауерліфтингу лише 14 спортсменів.
Уже в перший день змагань українські паралімпійці успішно відкрили медальний рахунок та здобули одну золоту та дві срібні нагороди. На найвищу сходинку п’єдесталу піднялася Раїса Топоркова, яка здобула перемогу у ваговій категорії 50 кг. Володарями срібних нагород стали: Марина Копійка у ваговій категорії 45 кг та Василь Рожко серед юніорів.




Ми щиро вітаємо нашого юного земляка з Жадені (нині студента Рівненського вузу) з таким успіхом на світовій арені. Знаємо, що хлопець давно і серйозно займається спортом, його всіляко підтримують батьки, отож перемога Василя - це перемога і його тренера, і його родини.
Ось як прокоментувала в Фейсбуці успіх спортсмена помічник-консультант народного депутата Василя Яніцького Оксана Слободзян: «Я просто в захваті!!! Його мрії збуваються. Але не самі по собі. Він крок за кроком наближує їх неймовірною працею і силою волі. Талановитий і наполегливий хлопець. Таким належить світ. Хай Бог посилає щастя в його долю. Василькові було лише 13, коли я писала нарис про нього до «Вільного слова». Уже тоді були перші перемоги на обласному рівні під керівництвом талановитого Петра Велінця. Мене тоді вразила його відповідь на запитання: «Про що ти мрієш?». Він миттєво відповів: «Хочу стати олімпійським чемпіоном». Так і буде! Мої вітання Василю, батькам і тренерам!».
Батько спортсмена Геннадій Рожко (заступник голови об’єднаної Миляцької громади) зазначив нам у розмові, що дуже радий такому успіху Василя і вірить у нові перемоги сина. Зрозуміло, що родина щиро вболівала за виступ хлопця у далеких Арабських Еміратах. А найбільші переживання для рідних були тоді, як на три години запізнився літак зі спортсменами в Україну. Молилися Богу, щоб все було гаразд.
Зараз наш знаний земляк продовжує своє навчання у Рівненському виші. Переконані, що попереду в нього багато успіхів і перемог. Василь ще раз довів, що мрії збуваються, якщо докласти до цього свої зусилля.

Любов КЛІМЧУК.
За плечима – досвід роботи

Про роботу Дубровицького земельно-кадастрового бюро розповідає його керівник Анатолій Красько

Наше бюро розпочало свою роботу у 2006 році. Основна мета діяльності: виготовлення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок в постійне користування, у власність шляхом викупу, в оренду юридичним та фізичним особам, виготовлення технічних документацій із землеустрою на право власності на землю громадянам, також ми робимо на прохання земляків експертну та грошову оцінку землі тощо.
Коли  людина стає повноцінним власником земельної ділянки?
Право власності на земельну ділянку виникає тільки після одержання її власником відповідно зареєстрованого документа. Таким є право власності. Його виготовлення – це комплекс робіт, який складається з багатьох етапів: збирання, аналізу інформації з наявних планів використання землі, зйомки та встановлення на місцевості меж ділянок, виготовлення кадастрового плану, державної реєстрації актів.
Згідно з ст.118 Земельного кодексу України на земельну ділянку, яка перебуває у фактичному користуванні фізичної особи, зацікавленої у її приватизації, виготовляється технічна документація із землеустрою для складання документу (державного акту), що посвідчує право власності на земельну ділянку. Якщо земельна ділянка у користуванні фізичної особи не перебуває, то для того, щоб одержати  право власності на земельну ділянку, виготовляється проект відведення земельної ділянки і технічна документація із землеустрою. Проект відведення земельної ділянки є однією із важливих стадій порядку оформлення права власності на земельну ділянку.
Ви також готуєте документи для визначення  експертно- грошової оцінки  та нормативно-грошової оцінки земельної ділянки…
Так, нагадаю, що експертна грошова оцінка земельної ділянки – це ринкова вартість земельної ділянки, яку необхідно визначати при оформленні цивільно-правових угод, при прийнятті управлінських рішень та при викупі земельної ділянки з державної та комунальної власності відповідно до державного акта на право постійного користування земельною ділянкою або договору оренди землі за умови, якщо на земельній ділянці знаходяться об’єкти нерухомого майна, що належать землевласнику або землекористувачу.
Як бачимо, ваша структура сьогодні виконує вагомі функції земельних відносинах. Зрозуміло, що важливо вчасно подбати про документи на свою земельну ділянку. Чому слід звертатися з питаннями щодо їх виготовлення саме до вашого земельно-кадастрового бюро?
За час роботи ми вдосконалювалися, підвищували свій кваліфікаційний рівень, на сьогодні маємо колектив, який повністю відповідає всім вимогам і специфіці нашої роботи. В штаті  працюють сертифіковані інженери-землевпорядники, інженери-геодезисти з метою розробки та організації погодження проекту землеустрою. За час роботи бюро нашими послугами скористалися майже 20 тисяч жителів району, найбільше з Сварицевицької, Перебродівської сільських та міської ради. Отож, за плечима – великий досвід роботи. Забезпечуємо якісне і швидке виконання замовлень.
До того ж пропонуємо землякам послуги за досить помірні ціни. Наприклад, технічна документація з виготовлення права власності на земельну ділянку коштує 1000 гривень, проект відведення – 2200 гривень. Ми надаємо досить вагомі знижки на виготовлення такої  документації учасникам АТО.
Отож, шановні земляки, звертайтеся до нашого бюро, не зволікайте із законним оформлення земельних ділянок. Адже приходить час, і вам треба буде робити певні юридичні дії з вашими земельними ділянками: писати заповіт, продавати, дарувати, інше. Для цього, зрозуміло, потрібна відповідна документація. Допоможемо вам вирішити всі нагальні питання щодо її оформлення.
Наша адреса: Дубровиця, Макарівська, 7а, тел. для довідок  067 36 44 645.
Розмовляла Любов Клімчук.


Вічно живий у пам’яті народу
У день народження Тараса Шевченка, 9 березня, десятки дубровичан зібралися біля пам’ятника Кобзарю. Представники влади, школярі, громадськість згадували його пророчі слова, говорили про неоціненний вклад в історію нашого народу та декламували безсмертні вірші поета. По-особливому чуттєво та щиро звучали рядки творця з вуст Надії Євгенівни Кренько, для котрої за словами «Якби ви знали паничі, де люди плачуть живучи» ховається власна життєва історія.

Тарас Шевченко ніколи не був і не буде людиною з минулого, бо творчість його актуальна завжди – і сто років тому, і зараз, і через сто років після нас: «Свою Україну любіть, любіть її во время люте. В останню, тяжкую минуту за неї Господа моліть».





Торговельний центр «Серп»: вісім тортів – до восьмого березня
Незважаючи на політичний окрас свята, що ми, можливо, цьогоріч востаннє відзначили восьмого березня, жінки, на щастя,обділені увагою не були. Продавець квітів Тетяна, яка розгорнула напередодні торгівлю перед ТЦ «Серп» розповіла, що кілька разів довелося поповнювати асортимент – стільки було охочих привітати представниць прекрасної половини людства. В особливій пошані до 8 березня, каже продавчиня, тюльпани. Їх купували чоловіки для своїх найдорожчих навіть оберемками.
Не проігнорував Жіночий день і сам торговельний центр «Серп». За два тижні до восьмого березня магазин оголосив серед наймолодших своїх покупців конкурс «Моя прекрасна мама!», переможцям якого 7 березня о 15:00 вручили вісім солодких призів. А всім іншим учасникам конкурсу дісталися шоколадки.
Виставку дитячих малюнків, напевно, бачили всі відвідувачі магазину. А от переможців мали можливість зазнімкувати ми. Всього у конкурсі виявили бажання позмагатися 35 учасників (були серед них й колективні роботи). Найактивнішими чомусь виявилися малята з Колок та Берестя, відтак саме туди й поїхали більшість тортів.
Третьокласниця Іванка Кухарець, надсилаючи свій малюнок на конкурс, прагнула перемоги як ніхто інший. Адже восьмого березня у її матусі – День народження. Тож такий солодкий приз став гарним подарунком для неї. А шестилітній джентльмен Антон Пінчук, який так само потрапив до числа щасливчиків, свій солодкий подарунок галантно підніс неньці тут же у торговельній залі магазину.
Людмила РОДІНА.
















ЖІНКА – ЦЕ ВЕСНА

Концертна програма з нагоди Міжнародного жіночого дня у районному будинку культури вдалася на славу. Незаангажована атмосфера, вдалі номери, улюблені публікою виконавці – все було спрямоване на хороший настрій та позитивні емоції. Вкотре працівники культури порадували нестандартним підходом.

Щоправда, власне вітань на святі було небагато. Від віншувань утрималися районна та міська влада. На цьому фоні вдало виглядав наш народний депутат Василь Яніцький. Як дотепно підмітила зі сцени його помічник-консультант Оксана Слободзян, «схоже, із джентльменів у дубровиці лишився один Василь Петрович». Отож Оксана Семенівна передала усім представницям прекрасної половини людства найтепліші вітання від народного депутата, а окремим вручила ще й подарунки. Цього разу відзнаки удостоїлися вчитель Озерського НВК Лілія Серко, керівник прес-служби Оксана Голяка та депутат районної ради, завідуюча ФАПом с. Залужжя Наталія Яцута. А яке ж свято без квітів? Чудовим доповненням до теплих слів стали й розкішні тюльпани. Корзина цих першоцвітів – так само дарунок Василя Яніцького – прикрашала районну сцену.












* Акценти

Спецпризначенці знову на Поліссі

Більше двохсот правоохоронців в понеділок прибули у північні райони Рівненщини для боротьби  з нелегальними копачами «сонячного» каміння. Відтак оперативний штаб створений і на території Дубровиччини.
«До роботи оперштабу залучено сили та засоби Нацполіції в Рівненській області та Національної поліції України, в тому числі роти поліції особливого призначення, патрульної поліції та військовослужбовці Національної гвардії України. Основна мета формування – забезпечення публічної безпеки та порядку, зокрема відпрацювання урочищ для припинення у подальшому незаконного видобутку бурштину-сирцю», – повідомив в.о. начальника ГУНП в Рівненській області Валерій Самчук.

На Дубровиччині інвестори
обіцяють створити робочі місця

Про таку перспективу підприємці говорили з першим заступником РДА Миколою Кохном. Бізнесмени планують займатись вирощуванням сільськогосподарських культур на землях нашого району, і вже зареєстрували ТзОВ «Діброва-Фармз» на території Залузької сільської ради.
Цієї весни інвестори хочуть засіяти більше 300 гектарів. 93 гектари земель уже з осені підготовлені до посіву ярих культур. Тут зробили вапнування (для знекислення ґрунту) та дискування під посіви зернових, зернобобових та технічної коноплі.
Бізнесмени також сподіваються укласти договори з пайовиками та співпрацювати з місцевою владою  Залузької, Лісівської  та Сварицевицької сільських рад. Натомість обіцяють спочатку створити до 10 робочих місць. А в майбутньому – ще й побудувати завод з виготовлення піллетів з енергетичної верби.

Лісові баталії: інформація за сімома замками

Чергова операція під керівництвом Арсена Авакова сколихнула Рівненщину. Щоправда, цього разу в центрі уваги опинилися не бурштинокопачі, а корумповані лісівники. Про 10 обвинувачених Міністр внутрішніх справ відзвітувався у Фейсбуці.
«5 березня, затримали в.о. начальника і екс-керівника управління лісового та мисливського господарства Рівненської області та 8 директорів лісгоспів, які «сумлінно» працювали навіть у вихідні. До речі, колишній керівник пішов зі свого поста місяць тому. Його «справу» продовжив новопризначений начальник. 15 тисяч євро і 5 тисяч доларів привезли директори лісгоспів керівництву управління. Вказану суму повинні були передати перевіряючим з Держлісагентства за приховування виявлених порушень. Корупція в класичному вигляді, якісно задокументовані і ті, хто брав, і ті, хто давав».
Наступного дня управління лісового та мисливського господарства знову ж у соцмережі повідомило, що всі очільники лісгоспів вийшли на роботу. У прес-службі Департаменту захисту економіки це пояснили тим, що за грати нікого не поміщали, а лиш висунули обвинувачення. Зараз проводяться слідчі дії, тому детальні нічого не можуть сказати.
Відтак точні імена тих, хто «погорів» на хабарі – не відомі ні лісовому управлінню, ні обласній владі. Принаймні, про це запевняє голова облради Микола Драганчук. До слова, він перед журналістами телефонував до директора Висоцького лісгоспу Віталія Суховича, котрий був відсутній 6 березня на засіданні будівельної комісії, чим викликав чутки. Наш земляк повідомив, що перебував у Києві і про затримання нічого не знає, як і про затриманих колег. Та пообіцяв оскаржувати неправдиву інформацію, яку поширили деякі ЗМІ.
Заперечили свою причетність до цієї справи і більшість керівників лісгоспів в коментарях «Четвертій владі». Хоча очільник Сарненського лісового господарства зізнався, що таки їздив у прокуратуру, правда, як свідок. Хто ж в результаті винен, а хто ні – покаже подальше слідство. 


четвер, 2 березня 2017 р.

улюбленець небес

Погодьтесь, ми стали мало посміхатися. Рутинні турботи та часто надумані проблеми тягарем падають на плечі, не даючи змоги по-справжньому оцінити те, що маємо. І як свіжий ковток повітря – знайомство з Анатолієм Садом. Хлопцем, який сприймає життя у всіх його барвах, навіть не маючи фізичної можливості їх побачити. Більше того ділиться цим позитивом з людьми, підіймаючи на ноги при важких недугах.
Про незрячого 26-річного масажиста із Зелені ми дізналися від зарічненських колег. Відтак не пропустили нагоди поспілкуватись з ним.


Анатолій не на словах знає, який прекрасний світ довкола. В дитинстві ще трохи бачив. Досі згадує, як ганяв на велосипеді. Втім згодом зір повністю впав. Лікарі запевнили, що зарадити цьому не можна. «Мабуть, це й добре, – каже хлопець. – В мене є знайомі, які перенесли по 15-18 операцій. І марно. Замість покращення отримали підірвану нервову систему і косметичні наслідки швів». Причиною ж медики назвали аварію на ЧАЕС, тато Анатолія був ліквідатором. Така сама проблема і в меншого брата.
Спочатку хлопець вчився індивідуально,  далі місяць провів у Клеванській школі-інтернаті. А коли із зором стало зовсім сутужно, потрапив до Львівської школи для незрячих, де провів 10 років. «Було морально дуже тяжко їхати з дому в чуже місто до чужих людей, тим більше на такий тривалий час. Зараз же можу подякувати школі. Саме там я освоїв ази масажу і визначився з майбутнім фахом. Хоча спочатку планував стати психологом. Але вчасно одумався і вступив до Міжнародного медичного коледжу в Києві. Це один із закладів, де викладали для незрячих. На жаль, його уже закрили. Моєму курсу чи не останньому пощастило отримати дипломи та набратись знань у хороших вчителів».
Та й сама столиця стала для Анатолія справжньою школою життя. «У Львові нас мало вчили орієнтуванню. Тому в Києві довелося все освоювати на практиці. Звісно, перший місяць було непросто. Однак нині можу вільно пересуватися містом, запросто спуститись у  метро чи проїхатись в тролейбусі. Певний час навіть займався продажами: купував товар в одній частині Києва, а продавав – в іншій».
Після закінчення коледжу разом з товаришами хлопець пробував відкрити масажний кабінет. Уже й підшукував зйомну квартиру. Але якраз тоді вдома почали активно звертатись люди за допомогою. Відтак Анатолій вирішив  повертатися в село. І як виявилось, недарма.
Хлопець робить лікувальний, косметичний та дитячий масажі. Нещодавно опанував ще й китайський. «Люблю розвиватися. В Китаї – найкраща та найефективніша медицина, хоча по-суті вона є нетрадиційною. Принаймні для нас. Про точковий електропристрій, котрий імпульсами оздоровлює організм, читав давно. А от придбати його наважився після рекомендації друга, який лежить паралізований. Уже випробував засіб і на своїй мамі, і на пацієнтах. Результатом задоволений».
Масажист розповідає, що люди приїжджають як із нашого району, так і Зарічненського, Володимирецького, Сарн, Рівного. «Коли тільки починав працювати, то інколи приймав до 18 відвідувачів в день. Зараз звісно так не вимотую себе, бо це надзвичайно фізично складно. Пацієнти звертаються різного віку. З недавніх найбільше запам’яталась 92-річна клієнтка. Найчастіше люди скаржаться на спину, хребет, грижі. Щодо останніх, то існує міф, мовляв, їх масажами лікувати не слід. Але якщо робити все правильно, то можна обійтися й без операції. Хоча тут лише половина моєї роботи, як і при будь-якій іншій недузі, інша – залежить від самого хворого. Якщо він не буде берегти себе, не виконуватиме рекомендації, то навіть найкращий масаж не допоможе. Загалом всім раджу простий універсальний рецепт здоров’я: зарядка зранку, правильне, системне харчування та побільше позитивних емоцій, адже нервування ще нікому не пішло на користь».
Та масаж лише невелика частина захоплень юнака. Анатолій має хороший музичний слух, отож грає на гітарі, скрипці та сопілці. Може без проблем налаштувати телефон чи ноутбук, розібрати їх і навпаки. Або ж порадити, який гаджет краще придбати. Активно вивчає сферу економіки та фінансів, працює на американській біржі. Займається продажом та купівлею товарів через Інтернет. З мережею працює завдяки спеціальним програмам, що начитують текст з екрану.
Диву даєшся, адже навіть здорова людина не завжди може освоїти й половину перерахованого. Втім недарма кажуть, якщо Бог забирає щось, то натомість дає дар іншого. Цей хлопець – точно улюбленець небес.


Крізь стереотипи до медалей

Нині ролі чоловіка і жінки дещо змінилися, порівняно з тим, як жили наші предки сто-двісті років тому. Жінка перестала бути просто берегинею домашнього вогнища, а чоловік не завжди є головою родини. Та й кордони між поняттями «чоловічий» і «жіночий» поволі стираються. Спочатку прекрасна частина людства отримала право голосувати, одягла штани, пішла на роботу та в політику. А у 80-і роки «слабкій статі» підкорилися й види спорту, які до цього вважалися суто «чоловічими». Разом з тим виникло твердження, мовляв, силовий спорт позбавляє жінок природного шарму, робить з них «залізних леді» в спідницях. Впевнено переконують в протилежному наші тендітні землячки – дворазова чемпіонка України з пауерліфтингу Ольга Каплун та бронзова призерка чемпіонату Європи з боксу Тетяна Петрович. Про своє спортивне життя вони розповіли «Дубровицькому віснику».

«Тренер думав, що я не прийду
на друге заняття»
Чи вірите ви, що 48-кілограмова дівчина підіймає 105-кілограмову штангу? Ні? А доведеться. Ольга Каплун із Сельця довела це на нещодавніх обласних змаганнях з пауерліфтингу, перевершивши свій особистий рекорд. І на цьому зупинятись не збирається.
Після школи Оля вступила до РДГУ, де зараз освоює фах психолога. Про те, що колись серйозно займатиметься спортом, навіть не уявляла.

«Півтора роки тому у тренажерний зал мене привела, мабуть, доля, – згадує дівчина. – Якраз тоді тренер з «Інваспорту» (спортивної організації для інвалідів) шукав підопічних. Я маю проблеми із зором, тому він зв’язався зі мною, запропонувавши випробувати свої сили у пауерліфтингу. Напевне, як і більшість, сприйняла це із осторогою. Адже тоді здавалось, що тягання заліза - далеко не дівоче захоплення. Втім цікавість взяла гору. Спробувала і мені сподобалось. Хоча тренер думав, що я не прийду на друге  заняття. Адже тоді важила 46 кілограм, була маленька та худенька. Втім бажання виявилось сильнішим за фізичний біль».
«Коли отримуєш перші плоди своєї роботи, перші визнання, медалі, то з’являється азарт і прагнення досягати  більшого і більшого, – продовжує спортсменка. – Відтак через півтора місяці після «знайомства» зі штангою я отримала перемогу на чемпіонаті України з пауерліфтингу серед людей з обмеженими можливостями і стала кандидатом у майстри спорту. На наступному чемпіонаті я знову була першою і  отримала звання «майстра спорту». Між цими були обласні змагання. Тепер активно готуюсь до світового чемпіонату. Хочу там зайняти призове місце і ввійти до збірної України. Зараз для мене це головні цілі, задля яких наполегливо працюю. Тренуюсь три рази на тиждень. В ці дні займаюсь в залі і додатково підтримую форму на фітнесі. Адже втриматись у моїй ваговій категорії (48 кілограм) не так і просто. Доводиться докладати зусиль і правильно харчуватись».
Спортсменка каже, що особливого секрету успіху не має. Головне - багато тренуватись, мати величезне бажання та дослухатись до тренера.
«Також спорт потребує сили волі та витримки, – додає вона, – слід розуміти, що буде складно. Мій тренер часто жартує: «Хочеш, щоб було легко, йди на легку атлетику». А ще треба позбутись усіх стереотипів, що витають навколо цього виду спорту. Скільки б жінка не займалася пауерліфтингом, вона не стане подобою Шварценеггера. Без прийому спеціальних препаратів (анаболіків) кардинально змінити фігуру неможливо. Пауерліфтинг – це не культуризм. Він передбачає силу, а не об’єм м’язів. Так само не варто боятися травматизму. Під час виконання кожної вправи, ти відчуваєш підтримку тренера, який у будь-яку хвилину може підстрахувати».
«Загалом, як і будь-який силовий спорт, пауерліфтинг покращує не тільки здоров’я та зовнішній вигляд, але й загартовує характер, допомагає добиватися своїх цілей та додає впевненості. За що мені він і подобається», - підсумовує чемпіонка.

«Хочеться, як, напевно, і всім спортсменам, потрапити на Олімпійські ігри»
Ясинчанка Тетяна Петрович теж до університету не займалась боксом та не планувала кар’єру Кличків. Втім така перспектива цілком можлива, адже всього за три роки занять вона стала бронзовою призеркою чемпіонату Європи, а цього місяця здобула срібло на чемпіонаті України. А розпочалось все знову ж таки з цікавості.

«При моєму вузі була секція з боксу. Якось пішла подивитися туди, спробувала і почала займатись. Звісно труднощі спочатку виникали, та й зараз вони є. Адже це різноплановий вид спорту, що потребує і фізичних даних, і витривалості, і майстерності. Всього цього треба досягати постійними тренуваннями та роботою над собою. Звичайно, не обходиться і без травм. Зараз спорту віддаю більшість часу. Маю по 2 тренування кожного дня».
Дівчина каже, що до збірної, яка представляла нашу державу в Болгарії, потрапила чудом: «Вперше на чемпіонаті України зайняла 3 місце. Але на олімпійську базу, де відбувалась підготовка до європейських змагань, таки поїхала. Переможниця у моїй ваговій категорії (69 кілограм) неочікувано захворіла, і я замінила її».
«Емоції від чемпіонату складно передати словами, – згадує Таня. – Вони були яскравими і водночас кардинально різними. Для мене це були перші змагання такого масштабу. До Софії з’їхалися представниці з різних країн, і кожна була готова боротися до останнього за медаль. Відчуваючи конкуренцію і величезну відповідальність перед тренером  та й державою загалом, було складно морально. Відтак ще раз зрозуміла, що бокс – насамперед психологічний вид спорту.
Вагову категорію до 69 кілограм представляло 10 учасниць. В полуфіналі моєю суперницею була представниця Угорщини, в котрої я  виборола бронзову медаль. Далі за вихід у фінал на ринзі зійшлась з боксеркою з Туреччини, якій й поступилася сріблом.
Набралася досвіду, познайомилась зі спортсменками та тренерами інших країн, від чого, звісно, залишились хороші враження. Хоча не обійшлося і без негативних наслідків суддівства, особливо для нашої команди.
А от від столиці Болгарії не в захваті. В Києві є значно більше цікавих місць. Хоча мали ми лише один день вихідних, тому все розгледіти часу не було».
Дівчина розповідає, що якщо раніше бокс сприймала, як хобі, то нині він став для неї професією, що приносить не лише моральне задоволення, але й певний прибуток. Загалом вона планує і надалі розвиватись, тренуватись, набиратись досвіду та перемагати. «І хочеться, як, напевно, і всім спортсменам, потрапити на Олімпійські ігри», – зізнається Таня. 
Нам залишається лиш побажати, щоб оліймпійський вогник неодмінно засвітив для наших спортсменок. Адже зважаючи на цілеспрямованість та талант дівчат, іншого фіналу не може бути.


ЩОБ ЛИШИТИ ПО СОБІ СЛІД ВІЧНИЙ
24 лютого по-справжньому врожайним видалося для  відомого в нашому краї літератора Анатолія Щура. Врожайним не просто на літа, а насамперед – на гарні емоції, щирих друзів, щемні спогади.





Цей день покликав у стіни його рідної Кривицької школи велике коло шанувальників небуденного таланту поета – учнів та вчителів, родину, односельчан, однокласників, представників місцевої влади та колег по перу «журавлинців», щоб розділити з ювіляром радість прожитих 60-ят.
«Людина народжується на світ не для того, щоб зникнути безвісною пилинкою. Людина народжується, щоб лишити по собі слід вічний», – сказав Василь Сухомлинський. Творчість наших сучасників, письменників рідного краю безцінна. Читаючи їхні твори, ми ще більше розуміємо і відчуємо красу і неповторність рідної землі, вчимося розуміти найголовніше – чесна праця й благородні діяння ніколи не пропадуть марно, бо вони стали найдорожчими людськими цінностями.
Зустріч з поетом Анатолієм Власовичем Щуром, людиною праці, людиною, яка живе поруч з нами, яку, здавалося б, добре знаємо, була піднесено-проникливою. Ми по-новому відкривали земляка. Побачили його Людиною талановитою, творчою, закоханою у свій рідний край, в рідну Україну.
Нахил до віршування прокинувся в Анатолія рано. Ще у шкільні роки почав він писати перші свої вірші. Поступово зростав і міцнів талант поета. А от друкуватися почав значно пізніше. Перша збірка його поезій під назвою «Життя» побачила світ тільки в 2012 році. У запропоновану читачеві другу збірку «Життя мого печалі і тривоги», яка вийшла друком у 2013 році, Анатолій Щур відібрав кращі вірші різних років, опубліковані і неопубліковані, але вистраждані життям і серцем. У ній пломеніє любов до рідного краю, його працелюбних і талановитих людей, мальовничої природи, звідкіля і черпає він своє натхнення. Одна з поезій цієї збірки «Горобина» вже стала піснею, завдяки композитору Павлові Дуці.
«Життя дороги всі ведуть додому» – назва третьої поетичної збірки (видана у 2013 році). В ній автор повертає нас у часи дитинства і юності, веде нелегкими життєвими дорогами, освічує шлях материнським серцем, запрошує у чарівний світ природи. У 2015 році вийшли книга для дітей «Казки діда Власа» та збірка «Майдан мого життя».
Вірші Анатолія Власовича вражають глибиною емоційної напруги, силою духовних і моральних випробувань, людяністю, пронизані глибокими філософськими роздумами про життя, призначення людини на Землі, великим патріотизмом, турботою про майбутнє України.
Свій вибір поет зробив. Його місія – жити для України, бути потрібним людям, творити добро, засвітити свою свічу, пам’ятати своє коріння, продовжувати свій козацький родовід.
Ось такий він – наш земляк, наш поет, наша гордість!
Найщиріші слова вітання линули на адресу ювіляра від членів міжрайонного творчого літературного об’єднання «Журавлина». Привітала поета, громадського активіста, щирого патріота, добру людину й просто симпатичного чоловіка Анатолія Щура із 60-річчям Оксана Слободзян – помічник-консультант депутата Верховної Ради України Василя Яніцького та вручила від імені депутата імениннику Подяку за  активну життєву позицію й виховання молодого покоління в дусі любові до рідного краю та України. В додаток до неї – грошова премія.
Тон щирості задала начальник управління освіти, молоді та спорту Дубровицької РДА Ніна Стасюк. Його підхопив депутат районної ради Василь Воробей. Оригінальним був голова Трипутненської сільради Роман Щур – у супроводі гітари прозвучало його пісенне вітання ювілярові. Учні школи читали вірші земляка, танцювали й співали. Було по-родинному тепло й затишно.

Організатори заходу з Кривицької ЗОШ.
Пролісок, що проріс
крізь камінь

Картина літерами до 80-го ювілейного року уродин художника Михайла КОНОНЧУКА
Літо 1960-го або ж 1963-го. На мальовничому березі Горині з вудкою в руках сидить вродливий юнак. Він милується красою природи і намагається дати лад своїм хаотичним думкам. Душа молода, але вже трохи зранена, бо відчуває хлопець, що навряд чи зможе втілити в життя свою велику мрію – малювати професійно у власній майстерні. Отут серед краси поліської природи, усамітнившись, він може уявити себе саме в такій майстерні, уявити, як світло з вікна заливає його мольберт з першими штрихами пейзажу. Малює, готуючись до грандіозної особистої виставки… Скільки раз у голові малював рибалка такі миті життя, знає лише Бог. Малював, а й сам не вірив у таке.


Він, простий хлопець, становлення особистості якого проходить в сувору радянську епоху. Він добре розуміє, що він не син навіть районного партійного діяча чи начальника. Шлях у мрію такі як він торують лише власним талантом. А так багато терну на цьому шляху. Босоніж по терну йшов би та й йшов би. Але чорно-біла дійсність не дасть побачити світло в кінці тунелю з чіткими і сталими законами буття. Та й оця краса на полотні хіба ж важливіша за темпи розвитку промисловості чи сільського господарства? У тодішній державі – однозначно «ні». Тим паче експресія на картинах навіть чужа для реалій побудови комунізму. Не розквітне мрія – так і залишиться, як зелена брунька, бовваніти посеред весни. Але квітнутиме талант. Його оцінять, точніше сповна оцінять його роботи вже потім, як не стане цього чоловіка на світі, що зовсім не дивно у людському суспільстві.
Саме таким постає в моїй уяві молодий і талановитий Михайло Конончук. А як прийде з рибалки, то краса Горині пензлем почне співати на полотні.
4 березня цього року художнику і поету Михайлу Івановичу Конончуку виповнилося б 80-ят.
Як багато картин намалював цей талановитий дубровицький художник, скільки чудових поезій лягло на папір з-під його пера!
Якби жив досі, то скільки полотен він міг би написати, у скількох віршах оспівав би непрості людські почуття та природу? Про це не знає ніхто. Бог часто забирає талановитих людей завчасно, бо їх свічки горять занадто яскраво у царині земного життя. Сьогодні можемо згадати про цей непересічний талант, обговорити картини майстра й сумно констатувати, що рано полишив він цей світ.
Вивчаючи життя і творчість земляка, зробила висновок: природа наділила його працездатністю, пам’яттю, здатністю яскраво відтворювати побачене, умінням відрізняти правду від лжі.
Звідки ж такий талан? Це поліська земля виплекала собі сина, який й згодом оспівав свою матінку-природу у живописі та віршах.
Око Конончука було настільки ніжним, що найменша фальш або неточність у колориті були у нього немислимі. Його висока обдарованість найтоншим «слухом живопису» дозволяла йому передавати найтонші риси стану природи. Художня скрипка маестро проспівала нам про незабутню красу скромного Полісся. Серед його робіт, які полишив по собі, переважають пейзажі рідних місць: природа Полісся, чарівна краса Рівненщини. Художнику подобалася місцевість рідного краю, тихий плин Горині і чисте повітря лісу. Ще раз шукаю відповідь: «Звідки ж взявся серед сталої  бюрократичної системи лірик-художник такої тонкої душі? Він, як пролісок, що проріс крізь асфальт, хотів змусити людей бачити світ довкола себе у інших фарбах та настроях», не раз собі відповідаю: Бог послав Поліссю цю творчу душу-натуру.
А Вікіпедія пише так: «Конончук Михайло Іванович народився 4 березня 1937 року (Домбровиця, Волинське воєводство, Польща, нині Рівненська область, Україна), а помер 25 жовтня 1977 року (Дубровиця, УРСР) – український поет і художник».
Отож саме на початку весни, як десь там на світ от-от вийдуть проліски, прийшов у це життя хлопчик, у сім’ї хліборобів Конончука Івана Михайловича та Клімчик Марти Григорівни.
Закінчив 7 класів Дубровицької СШ (нині Дубровицька ЗОШ №1). Вступив до Львівського художнього училища, навчання, на жаль, не завершив. Працював вільним художником.
В 50-ті роки минулого століття власноруч розписав Церкву Різдва Пресвятої Богородиці. Проте, з часом ця робота була знищена. Працював художником у Дубровицькому лісовому господарстві. Картини Михайла Івановича неодноразово експонувалися на виставках всіх рівнів, були розміщені в Дубровицькому музеї. У своїй більшості це були мальовничі краєвиди рідного краю.
Також Михайло Іванович писав чудову поезію. Бог подарував художнику разом з дружиною двох доньок. Дуже любив порибалити.
З життя пішов рано, сорокалітнім, залишивши по собі яскравий творчий слід на небосхилі рідного поліського краю.
Переглядаю світлини окремих робіт. На кожному полотні відчувається особливий мотив. Це той мотив, який його підкорив. Він часто повторює свої улюблені мотиви, але кожного разу – це новий твір, написаний в іншому освітленні і стані.
Михайло Конончук працював у жанрі пейзажної лірики. Лірика – це стан душі, яку він передавав, це спілкування його душі з природою, певні емоції. Він працював в різних техніках, ближче до імпресіонізму, експресіонізму, акцентував увагу на ритміці кольору. Лірика сама по собі була його стихією, вона не стояла на місці, а постійно рухалася. Його картини треба бачити, бо неможливо сповна передати словами їх настрій і красу.
А зараз про Михайла Івановича вустами тих людей, хто його знав, любив і поважав.
Інна Вінтюк (Конончук), донька художника:
Мені було лише 12 років, як не стало тата. Сестрі Софії на той час виповнилося 20. Звичайно, це була дуже велика втрата для нас, бо тато завжди нас безмежно любив, балував, хотів дати все, що міг. Його щедрість завжди дозволяла мені хитрувати. Як тільки у тата зарплата, за руку вела його до крамниці і пальчиком показувала, що хотіла. Він ні в чому не відмовляв, проводив зі мною багато часу.
Пригадується, як любила у майстерні спостерігати за рухами його рук, так цікаво було – швидко  на полотні з’являлися гарні обриси. Я милувалася. А фарби замовляв у Ленінграді, у нас ніде було їх придбати. Вдома у коробках маленьких баночок з фарбами стояло так багато. Піде по гриби чи до річки, а ввечері вже відтворює побачену красу, як фотографував світ довкола себе.
Тато мені часто приносив розмальовки. Дивився, як я підбирала кольори, і наголошував, що вмію це робити правильно. Думаю, що він дуже хотів, щоб його донечка малювала. Але мені, на жаль, це не дано. Ще змалювати можу, а от з уяви, так як він, відтворити картину – ні. Покійна сестра Софія була вправніша у цій справі.
Пригадую силу-силенну людей, які проводжали тата в останню дорогу. Його любили друзі, знайомі, однокласники, бо така відкрита душа зрідка зустрічається. Тато просто так, від щирого серця і картини дарував людям. Ніхто не знає, скільки їх загалом він створив. Не стало тата, я втратила силу його любові і таку незамінну батьківську опіку.
Юрій Нашора, художник:
З Михайлом Конончуком я мав щастя і нагоду познайомитися   під час випускного вечора. З донькою художника Софією я навчався у паралельному класі. Пригадую, як хтось мені підказав: он стоїть Михайло Конончук, художник. Трохи зніяковів перед тим, як підійти до цієї людини. Для мене його постать вже на той час була дуже неординарною і дуже цікавою. Я ж бо любив малювати ще зі школи, а в Дубровиці отримати, як тепер кажуть, «майстер-клас» від такої талановитої людини було просто щастям. От перші фахові уроки з художньої справи саме надав мені Михайло Іванович. Але згодом я пішов до армії. Наше спілкування перервалося. На жаль, не все, що хотілося, почерпнув від цієї талановитої людини.
Роботи митця впізнаю з першого погляду, його бачення світу і його пензель відчуваю душею. Знаю, що у Дубровиці є багато його картин. Про місцезнаходження всіх невідомо. Деякі, з дозволу власників, ми перефотографували. Організовували виставку картин художника (вірніше частини картин) і копій його полотен.
Я дуже намагався і намагаюся зробити бодай фотогалерею всіх його робіт. Завжди просив: якщо у когось є пошкоджені часом роботи художника, то принесіть, я відреставрую їх безоплатно. Справа ця просувається складно, далеко не всі готові підтримати мої ідеї, на жаль.
Але дякую долі, що дала мені можливість знати і спілкуватися з цією талановитою людиною. Досі в серці щем за тим часом.
Ігор Клюйко, директор ЗОШ №1:
Мій тато, Василь Якович Клюйко, у свій час працював разом з покійним Михайлом Івановичем у системі кіномережі. Тато згадує про художника теплими і дуже добрими словами. Михайло був людиною дуже щирої душі і до нього тягнулися люди. Художник розповідав татові про період свого навчання у Львові. Як він казав, тамтешні викладачі були вражені рівнем майстерності свого учня Михайла Конончука, бо початківці, які прийшли навчатися, малювали лише елементарні речі. А Конончук вже презентував чудові полотна поліської природи. Зрозуміло, що викладачі ніяковіли: «Чому ж навчати такого майстра, який на три голови вище студентів?». Знаю, що навчання у Львові Михало  Іванович не закінчив, але у нього були найтепліші спогади про місто Лева.
У нашій родині є дві картини художника. Митець подарував їх батькам на весілля. Одну з них тато й мама передали вже нам з дружиною, як ми стали на рушничок щастя.
Неповторні емоції викликають ці полотна і бентежать душу ліричною простотою і водночас складністю їх виконання.
Галина Іванівна Янчук, рідна сестра художника:
З дитинства пам’ятаю брата дбайливим і добрим. Нас у сім’ї було троє, я та брати Григорій та Михайло. Тато й мама, Іван Михайлович та Марта Григорівна – прості трудівники з Дубровиці. З дитинства нам батьки прищеплювали життєві чесноти і вчили бути хорошими людьми. Народився Михайло, як і всі ми, на вулиці Щанкіна, теперішня Макарівська.
Брата пригадую часто з книгою у руках. Ми всі тоді багато читали, бо ж читання – це був головний духовний хліб. Михайло  дуже любив поезію, обожнював Єсеніна, Блока. Була у дитинстві  й романтика: наприклад, як ми вночі пасли під зорями коней. Це неподалік теперішнього адмінприміщення лісгоспу. Взагалі ж наші батьки були людьми хазяйновитими, тримали і коней, і корову. Трудилися, не покладаючи рук.
 Наша родина була дуже боголюбива. Все життя тато співав у церковному хорі, Міша школярем теж прислужував у церкві. Він робив це з великою і відкритою душею. У школі брат добре вчився, мав гарний почерк, але навіть на уроках, користуючись кожною вільною хвилиною, брав до рук клаптик паперу і малював-малював.
 Згодом я вступила до Рівного, в педінститут, на фізмат. Звісно, тоді додому їздили студенти не часто. Здебільшого, писали рідним листи. Від Михайла я вісточки отримувала у віршованій формі. Як приємно було читати ці невеликі його шедеври з рідної Дубровиці.
 Брат дуже швидко малював, роботи, як струмки, виходили з-під його пензлів. Шукав натхнення і у повсякденні, і у почуттях. Безмежно кохав свою дружину Аню, донечок Софію та Інну. От тільки шкода, що не побачив онуків, свого продовження на землі у чоловічих рисах.
Не стало Міши, як грім страшний вдарив. А за кілька днів відійшла у вічність наша мама. Мабуть, смерть сина підкосила її так швидко, хоча й була недужа, але до цієї втрати ще трохи  трималася. Горе, одне за одним спіткало родину.
У моїй пам’яті – мій світлий, добрий, щирий і розумний брат. Творив так, як поспішав жити. Любив життя, як і кожен із нас.
Парасковія Степанівна Гец, колишній керівник кіномережі району:
Михайло Іванович працював у нас художником-оформлювачем. У той час діяли на повну потужність кінотеатри у Дубровиці та селах району. Кіно було невід’ємною і передовою частиною культури. Треба було малювати багато афіш, лише 40 кінощитів мали у районі. А скільки стендів оформлялося! Бувало не лише назву фільму гарно Михайло Іванович вишліфує, а й цілу картину вимальовував до сюжету. Це також були його маленькі шедеври.
Михайло Іванович у моїй пам’яті дуже розумна і начитана людина, він часто у спілкуванні цитував класику, свої прекрасні вірші писав. Знаю, що художник брав участь у реставрації Софії Київської. Пригадую, якось розмовляємо, відволіклася на хвильку, а Михайло Іванович за кілька хвилин і мій портрет уже накидав. Це був Талант з великої букви, з прекрасною душею. Безвідмовний і простий. Такі люди завжди створюють біля себе позитив, особливу ауру.
Знаю, що багато його картин було по лісництвах, в лісгоспі. Якби була можливість зібрати всі, щоб насолодитися талантом митця сповна, це було б чудово і неперевершено. 
***
Моя тоненька голуба осико,
Моя ромашко свіжа, лугова,
Де ти ходила – скошена трава,
А серце доживе з тобою віку.

Яка б у ньому радість не цвіла,
Яка б кого не ранила знемога –
Ніщо тебе не витіснить із нього –
Ти перше джерело його тепла.

Ти перших ревнощів нестерпний біль,
Солодка мука першого кохання,
Пекучий поцілунок на світанні
І очі, як безодня, голубі…

Хай думка переслідує нестерпна:
Не буде нас – кохання буде жить…
Ну що ж! Я вірю у безсмертя
І вічність людської душі!
Михайло КОНОНЧУК, 1965 р.


Від автора: Філософ Лесінг писав: «Художники малюють очима любові, й тільки очима любові слід розглядати їх».
Лише частково мала можливість ознайомитися з творчістю Михайла Конончука і не маю наміру аналізувати цю творчість, бо не фахівець в галузі мистецтва. Втім, безперечно, його картини викликають у мене гарні, світлі роздуми, замилування і романтичну тугу. Дивишся і міркуєш:
«Що робить людину кращою, чистішою, більш доброю? Мрія про ідеальне. Якщо цієї мрії немає, людина стає байдужою, у неї відсутній стимул рухатися вперед, удосконалюватися. Вмирає мрія – втрачає інтерес до життя людина.
Ви звернули увагу, що талановиті художники – мрійники? На їхніх картинах чудова природа й одухотворені обличчя. Їхні твори пройняті радістю майбутнього і медитаційним смутком, вони відтинають-відсівають незначуще, злостиве, потворне.
Михайло Конончук вражаюче яскраво поєднував у своїй творчості мрію і ностальгію, можливо, тому його пронизливі краєвиди викликають такі відчуття, що ти, глядач, допитливо вдивляєшся у власне дитинство чи в майбуття, про яке мріяв. Шкода, що він не створив своїх чудових картин значно більше. Просто не встиг. Зупинився на землі годинник Його яскравого життя. Богові також треба на небі таланти…
Любов КЛІМЧУК.