Пролісок, що проріс

крізь камінь

Картина літерами до 80-го ювілейного року уродин художника Михайла КОНОНЧУКА

Літо 1960-го або ж 1963-го. На мальовничому березі Горині з вудкою в руках сидить вродливий юнак. Він милується красою природи і намагається дати лад своїм хаотичним думкам. Душа молода, але вже трохи зранена, бо відчуває хлопець, що навряд чи зможе втілити в життя свою велику мрію – малювати професійно у власній майстерні. Отут серед краси поліської природи, усамітнившись, він може уявити себе саме в такій майстерні, уявити, як світло з вікна заливає його мольберт з першими штрихами пейзажу. Малює, готуючись до грандіозної особистої виставки… Скільки раз у голові малював рибалка такі миті життя, знає лише Бог. Малював, а й сам не вірив у таке.

Він, простий хлопець, становлення особистості якого проходить в сувору радянську епоху. Він добре розуміє, що він не син навіть районного партійного діяча чи начальника. Шлях у мрію такі як він торують лише власним талантом. А так багато терну на цьому шляху. Босоніж по терну йшов би та й йшов би. Але чорно-біла дійсність не дасть побачити світло в кінці тунелю з чіткими і сталими законами буття. Та й оця краса на полотні хіба ж важливіша за темпи розвитку промисловості чи сільського господарства? У тодішній державі – однозначно «ні». Тим паче експресія на картинах навіть чужа для реалій побудови комунізму. Не розквітне мрія – так і залишиться, як зелена брунька, бовваніти посеред весни. Але квітнутиме талант. Його оцінять, точніше сповна оцінять його роботи вже потім, як не стане цього чоловіка на світі, що зовсім не дивно у людському суспільстві.

Саме таким постає в моїй уяві молодий і талановитий Михайло Конончук. А як прийде з рибалки, то краса Горині пензлем почне співати на полотні.

4 березня цього року художнику і поету Михайлу Івановичу Конончуку виповнилося б 80-ят.

Як багато картин намалював цей талановитий дубровицький художник, скільки чудових поезій лягло на папір з-під його пера!

Якби жив досі, то скільки полотен він міг би написати, у скількох віршах оспівав би непрості людські почуття та природу? Про це не знає ніхто. Бог часто забирає талановитих людей завчасно, бо їх свічки горять занадто яскраво у царині земного життя. Сьогодні можемо згадати про цей непересічний талант, обговорити картини майстра й сумно констатувати, що рано полишив він цей світ.

Вивчаючи життя і творчість земляка, зробила висновок: природа наділила його працездатністю, пам’яттю, здатністю яскраво відтворювати побачене, умінням відрізняти правду від лжі.

Звідки ж такий талан? Це поліська земля виплекала собі сина, який й згодом оспівав свою матінку-природу у живописі та віршах.

Око Конончука було настільки ніжним, що найменша фальш або неточність у колориті були у нього немислимі. Його висока обдарованість найтоншим «слухом живопису» дозволяла йому передавати найтонші риси стану природи. Художня скрипка маестро проспівала нам про незабутню красу скромного Полісся. Серед його робіт, які полишив по собі, переважають пейзажі рідних місць: природа Полісся, чарівна краса Рівненщини. Художнику подобалася місцевість рідного краю, тихий плин Горині і чисте повітря лісу. Ще раз шукаю відповідь: «Звідки ж взявся серед сталої  бюрократичної системи лірик-художник такої тонкої душі? Він, як пролісок, що проріс крізь асфальт, хотів змусити людей бачити світ довкола себе у інших фарбах та настроях», не раз собі відповідаю: Бог послав Поліссю цю творчу душу-натуру.

А Вікіпедія пише так: «Конончук Михайло Іванович народився 4 березня 1937 року (Домбровиця, Волинське воєводство, Польща, нині Рівненська область, Україна), а помер 25 жовтня 1977 року (Дубровиця, УРСР) – український поет і художник».

Отож саме на початку весни, як десь там на світ от-от вийдуть проліски, прийшов у це життя хлопчик, у сім’ї хліборобів Конончука Івана Михайловича та Клімчик Марти Григорівни.

Закінчив 7 класів Дубровицької СШ (нині Дубровицька ЗОШ №1). Вступив до Львівського художнього училища, навчання, на жаль, не завершив. Працював вільним художником.

В 50-ті роки минулого століття власноруч розписав Церкву Різдва Пресвятої Богородиці. Проте, з часом ця робота була знищена. Працював художником у Дубровицькому лісовому господарстві. Картини Михайла Івановича неодноразово експонувалися на виставках всіх рівнів, були розміщені в Дубровицькому музеї. У своїй більшості це були мальовничі краєвиди рідного краю.

Також Михайло Іванович писав чудову поезію. Бог подарував художнику разом з дружиною двох доньок. Дуже любив порибалити.

З життя пішов рано, сорокалітнім, залишивши по собі яскравий творчий слід на небосхилі рідного поліського краю.

Переглядаю світлини окремих робіт. На кожному полотні відчувається особливий мотив. Це той мотив, який його підкорив. Він часто повторює свої улюблені мотиви, але кожного разу – це новий твір, написаний в іншому освітленні і стані.

Михайло Конончук працював у жанрі пейзажної лірики. Лірика – це стан душі, яку він передавав, це спілкування його душі з природою, певні емоції. Він працював в різних техніках, ближче до імпресіонізму, експресіонізму, акцентував увагу на ритміці кольору. Лірика сама по собі була його стихією, вона не стояла на місці, а постійно рухалася. Його картини треба бачити, бо неможливо сповна передати словами їх настрій і красу.

А зараз про Михайла Івановича вустами тих людей, хто його знав, любив і поважав.

Інна Вінтюк (Конончук), донька художника:

Мені було лише 12 років, як не стало тата. Сестрі Софії на той час виповнилося 20. Звичайно, це була дуже велика втрата для нас, бо тато завжди нас безмежно любив, балував, хотів дати все, що міг. Його щедрість завжди дозволяла мені хитрувати. Як тільки у тата зарплата, за руку вела його до крамниці і пальчиком показувала, що хотіла. Він ні в чому не відмовляв, проводив зі мною багато часу.

Пригадується, як любила у майстерні спостерігати за рухами його рук, так цікаво було – швидко  на полотні з’являлися гарні обриси. Я милувалася. А фарби замовляв у Ленінграді, у нас ніде було їх придбати. Вдома у коробках маленьких баночок з фарбами стояло так багато. Піде по гриби чи до річки, а ввечері вже відтворює побачену красу, як фотографував світ довкола себе.

Тато мені часто приносив розмальовки. Дивився, як я підбирала кольори, і наголошував, що вмію це робити правильно. Думаю, що він дуже хотів, щоб його донечка малювала. Але мені, на жаль, це не дано. Ще змалювати можу, а от з уяви, так як він, відтворити картину – ні. Покійна сестра Софія була вправніша у цій справі.

Пригадую силу-силенну людей, які проводжали тата в останню дорогу. Його любили друзі, знайомі, однокласники, бо така відкрита душа зрідка зустрічається. Тато просто так, від щирого серця і картини дарував людям. Ніхто не знає, скільки їх загалом він створив. Не стало тата, я втратила силу його любові і таку незамінну батьківську опіку.

Юрій Нашора, художник:

З Михайлом Конончуком я мав щастя і нагоду познайомитися   під час випускного вечора. З донькою художника Софією я навчався у паралельному класі. Пригадую, як хтось мені підказав: он стоїть Михайло Конончук, художник. Трохи зніяковів перед тим, як підійти до цієї людини. Для мене його постать вже на той час була дуже неординарною і дуже цікавою. Я ж бо любив малювати ще зі школи, а в Дубровиці отримати, як тепер кажуть, «майстер-клас» від такої талановитої людини було просто щастям. От перші фахові уроки з художньої справи саме надав мені Михайло Іванович. Але згодом я пішов до армії. Наше спілкування перервалося. На жаль, не все, що хотілося, почерпнув від цієї талановитої людини.

Роботи митця впізнаю з першого погляду, його бачення світу і його пензель відчуваю душею. Знаю, що у Дубровиці є багато його картин. Про місцезнаходження всіх невідомо. Деякі, з дозволу власників, ми перефотографували. Організовували виставку картин художника (вірніше частини картин) і копій його полотен.

Я дуже намагався і намагаюся зробити бодай фотогалерею всіх його робіт. Завжди просив: якщо у когось є пошкоджені часом роботи художника, то принесіть, я відреставрую їх безоплатно. Справа ця просувається складно, далеко не всі готові підтримати мої ідеї, на жаль.

Але дякую долі, що дала мені можливість знати і спілкуватися з цією талановитою людиною. Досі в серці щем за тим часом.

Ігор Клюйко, директор ЗОШ №1:

Мій тато, Василь Якович Клюйко, у свій час працював разом з покійним Михайлом Івановичем у системі кіномережі. Тато згадує про художника теплими і дуже добрими словами. Михайло був людиною дуже щирої душі і до нього тягнулися люди. Художник розповідав татові про період свого навчання у Львові. Як він казав, тамтешні викладачі були вражені рівнем майстерності свого учня Михайла Конончука, бо початківці, які прийшли навчатися, малювали лише елементарні речі. А Конончук вже презентував чудові полотна поліської природи. Зрозуміло, що викладачі ніяковіли: «Чому ж навчати такого майстра, який на три голови вище студентів?». Знаю, що навчання у Львові Михало  Іванович не закінчив, але у нього були найтепліші спогади про місто Лева.

У нашій родині є дві картини художника. Митець подарував їх батькам на весілля. Одну з них тато й мама передали вже нам з дружиною, як ми стали на рушничок щастя.

Неповторні емоції викликають ці полотна і бентежать душу ліричною простотою і водночас складністю їх виконання.

Галина Іванівна Янчук, рідна сестра художника:

З дитинства пам’ятаю брата дбайливим і добрим. Нас у сім’ї було троє, я та брати Григорій та Михайло. Тато й мама, Іван Михайлович та Марта Григорівна – прості трудівники з Дубровиці. З дитинства нам батьки прищеплювали життєві чесноти і вчили бути хорошими людьми. Народився Михайло, як і всі ми, на вулиці Щанкіна, теперішня Макарівська.

Брата пригадую часто з книгою у руках. Ми всі тоді багато читали, бо ж читання – це був головний духовний хліб. Михайло  дуже любив поезію, обожнював Єсеніна, Блока. Була у дитинстві  й романтика: наприклад, як ми вночі пасли під зорями коней. Це неподалік теперішнього адмінприміщення лісгоспу. Взагалі ж наші батьки були людьми хазяйновитими, тримали і коней, і корову. Трудилися, не покладаючи рук.

 Наша родина була дуже боголюбива. Все життя тато співав у церковному хорі, Міша школярем теж прислужував у церкві. Він робив це з великою і відкритою душею. У школі брат добре вчився, мав гарний почерк, але навіть на уроках, користуючись кожною вільною хвилиною, брав до рук клаптик паперу і малював-малював.

 Згодом я вступила до Рівного, в педінститут, на фізмат. Звісно, тоді додому їздили студенти не часто. Здебільшого, писали рідним листи. Від Михайла я вісточки отримувала у віршованій формі. Як приємно було читати ці невеликі його шедеври з рідної Дубровиці.

 Брат дуже швидко малював, роботи, як струмки, виходили з-під його пензлів. Шукав натхнення і у повсякденні, і у почуттях. Безмежно кохав свою дружину Аню, донечок Софію та Інну. От тільки шкода, що не побачив онуків, свого продовження на землі у чоловічих рисах.

Не стало Міши, як грім страшний вдарив. А за кілька днів відійшла у вічність наша мама. Мабуть, смерть сина підкосила її так швидко, хоча й була недужа, але до цієї втрати ще трохи  трималася. Горе, одне за одним спіткало родину.

У моїй пам’яті – мій світлий, добрий, щирий і розумний брат. Творив так, як поспішав жити. Любив життя, як і кожен із нас.

Парасковія Степанівна Гец, колишній керівник кіномережі району:

Михайло Іванович працював у нас художником-оформлювачем. У той час діяли на повну потужність кінотеатри у Дубровиці та селах району. Кіно було невід’ємною і передовою частиною культури. Треба було малювати багато афіш, лише 40 кінощитів мали у районі. А скільки стендів оформлялося! Бувало не лише назву фільму гарно Михайло Іванович вишліфує, а й цілу картину вимальовував до сюжету. Це також були його маленькі шедеври.

Михайло Іванович у моїй пам’яті дуже розумна і начитана людина, він часто у спілкуванні цитував класику, свої прекрасні вірші писав. Знаю, що художник брав участь у реставрації Софії Київської. Пригадую, якось розмовляємо, відволіклася на хвильку, а Михайло Іванович за кілька хвилин і мій портрет уже накидав. Це був Талант з великої букви, з прекрасною душею. Безвідмовний і простий. Такі люди завжди створюють біля себе позитив, особливу ауру.

Знаю, що багато його картин було по лісництвах, в лісгоспі. Якби була можливість зібрати всі, щоб насолодитися талантом митця сповна, це було б чудово і неперевершено. 

***

Моя тоненька голуба осико,

Моя ромашко свіжа, лугова,

Де ти ходила – скошена трава,

А серце доживе з тобою віку.

Яка б у ньому радість не цвіла,

Яка б кого не ранила знемога –

Ніщо тебе не витіснить із нього –

Ти перше джерело його тепла.

Ти перших ревнощів нестерпний біль,

Солодка мука першого кохання,

Пекучий поцілунок на світанні

І очі, як безодня, голубі…

Хай думка переслідує нестерпна:

Не буде нас – кохання буде жить…

Ну що ж! Я вірю у безсмертя

І вічність людської душі!

Михайло КОНОНЧУК, 1965 р.

Від автора: Філософ Лесінг писав: «Художники малюють очима любові, й тільки очима любові слід розглядати їх».

Лише частково мала можливість ознайомитися з творчістю Михайла Конончука і не маю наміру аналізувати цю творчість, бо не фахівець в галузі мистецтва. Втім, безперечно, його картини викликають у мене гарні, світлі роздуми, замилування і романтичну тугу. Дивишся і міркуєш:

«Що робить людину кращою, чистішою, більш доброю? Мрія про ідеальне. Якщо цієї мрії немає, людина стає байдужою, у неї відсутній стимул рухатися вперед, удосконалюватися. Вмирає мрія – втрачає інтерес до життя людина.

Ви звернули увагу, що талановиті художники – мрійники? На їхніх картинах чудова природа й одухотворені обличчя. Їхні твори пройняті радістю майбутнього і медитаційним смутком, вони відтинають-відсівають незначуще, злостиве, потворне.

Михайло Конончук вражаюче яскраво поєднував у своїй творчості мрію і ностальгію, можливо, тому його пронизливі краєвиди викликають такі відчуття, що ти, глядач, допитливо вдивляєшся у власне дитинство чи в майбуття, про яке мріяв. Шкода, що він не створив своїх чудових картин значно більше. Просто не встиг. Зупинився на землі годинник Його яскравого життя. Богові також треба на небі таланти…

Любов КЛІМЧУК.