ІСТОРІЯ З ПРИСМАКОМ СМУТКУ

Єврейські громади були потужними

Зовсім нещодавно світ відзначав Міжнародний день пам’яті жертв Голокос́ту. Про цей період в Україні написано багато наукових історичних досліджень. Чимало публікацій є і про знищення єврейського населення на Рівненщині.

 

Для вас трохи статистичної інформації. Вагомий внесок в економічний та культурний розвиток Волині (Рівненщини) зробили євреї. Вони довгий час складали значну частину народонаселення  регіону. У 1928 році єврейське населення Волині складало 12% (209 000 з 1 694 800). А в містечках – до 70-80 відсотків.  На 1 січня 1941 року в Рівненській області мешкало 8,9% євреїв (101 449 з 1 139 868), а в обласному центрі (Рівному) – до 60% від загальної чисельності населення. Як каже Вікіпедія, у 1937 році  у Дубровиці, до прикладу, жило 3225 євреїв (43,4 % населення міста).

Основними напрямками діяльності єврейського населення були сфери обміну та посередництва. Займались лихварством, промислами, ремеслами, торгівлею. Серед євреїв були лікарі, юристи, вчителі, літератори. Порівняно менше євреїв було зайнято у сільському господарстві.

Єврейські громади утримували спортивні товариства, навчальні заклади, лікарні, притулки.

Єврейські громади збудували на території Рівненщини багато синагог. Більшість з них були знищені в 40-ві роки, або перебудовані. Багато читала про те, що під час окупації фашисти складали майно розстріляних єврейських родин, ретельно пакували й вивозили його до Німеччини. Але чи тільки фашисти забирали майно розстріляних євреїв?  Не раз чула у Дубровиці такий вислів: «Їх родина має ще єврейське золото...». Про що йдеться, довго не розуміла. Відповідь на це та багато інших запитань нещодавно знайшла у дослідженні Петра Долганова - історика, кандидата історичних наук, викладача політичних наук у Рівненському державному гуманітарному університеті. Його праця має назву «Бенефіціари Голокосту: роль «сусідів» у пограбуванні євреїв Волині в період нацистської окупації». Скажу чесно, далеко не всі факти і свідчення у цьому дослідженні читалися мені з приємністю. Не все припаде до душі і вам. І свідченням не зовсім приємних реалій сорокових років минулого століття стали спогади людей, які пережили Голокост. Пропоную вам  тези дослідження, які стосуються Дубровиці і не тільки. Висновки про факти, викладені у дослідженні, робіть самі.

 

Прошу передати...

До Районової Управи в Домбровиці!

Пінькевича Петра, що

проживає в Домбровиці по вул. Шосовій, 31

Прохання

Згідно дозволу на відкриття мною закладу фотографічного, прошу передати в моє користування приміщення з трьох кімнат, лабораторію і альтану булих фотографів жидів... при вулиці Шосовій, 27. Одночасно прошу виделігувати представника для усталення кошторису ремонту, який конечно треба перепровадити в означеному приміщенні. Прошу дати свою згоду на продажу нижче виміняних речей, необхідних для обставлення закладу: 2 столи, 6 табуреток, 6 крісел, шафу, приладдя і виконані роботи, 1 відро, 1 кубок металевий, 3 цілих простині для намалювання декорації, 5 старих простинь або пошивок для зроблення заслону – штор під скляний дах.

Домбровиця, дня 3.11.1942                                     П. (підпис)

Цю заяву було написано до міської управи невеличкого волинського містечка Дубровиця (під час окупації – Домбровиця) через півтора місяця після ліквідації в ньому гетто. Це лише одна із близько 70 заяв, поданих охочими заволодіти майном жертв Голокосту та їхніми підприємствами у цьому місті, що зберігаються в Державному архіві Рівненської області. Кількість таких заяв на Волині вимірюється сотнями, а то й тисячами. Лише у фондах Дубровицької і Костопільської міських і Корецької районної управ було виявлено близько 500 заяв на отримання майна жертв Голокосту, поданих упродовж 1941-1942 рр. І це лише залишки тих документальних свідчень, що вціліли після Другої світової війни. Заяви на єврейське майно писали не лише фізичні особи, а представники установ, що діяли в регіоні.

 

Грабувати до півночі

За допомогу євреям на окупованих нацистами теренах СРСР і Польщі карали на смерть, тож можна зрозуміти, чому місцеве населення боялося прийти на допомогу жертвам Голокосту. Однак потрібно зважати на ще один чинник – матеріальний зиск, який спонукав частину населення до участі в Голокості. Така поведінка у різний спосіб впливала на шанси виживання жертв.

Стрімко просуваючись, німецькі війська уже на початку липня 1941 року захопили більшу частину регіону Західної Волині й, зокрема, Костопіль, Корець та Дубровицю. На цьому етапі на окупованих територіях відбулася низка погромницьких акцій. Чимало з них були зумовлені бажанням населення пограбувати своїх єврейських сусідів. Єврейські погроми, але вже з ініціативи німецької армії, було організовано в Дубровиці та Корці. Едіт Кімельман із с. Расник поблизу Дубровиці розповіла, що під час бомбардування вона, тоді ще маленька дівчинка, разом із мамою втекла в поле. Повернувшись, вони знайшли пограбований будинок, з якого винесли більшість цінних речей і меблів. Едіт Кімельман згодом випадково зустріла на вулиці свою українську подругу Люсі, одягнену в її сукню. На вимогу віддати річ Люсі відповіла: «Тепер це не твоя сукня, а моя, мої батьки сказали, що євреям тепер заборонено мати будь-що». Едіт пригадує, що одразу після пограбування українська допоміжна поліція облаштувала свій офіс у вітальні та одній зі спалень їхнього будинку.

Пограбування євреїв Дубровиці в липні 1941 р. добре запам’ятала Маня Фельдман. За її словами, його зрежисерували новоприбулі німецькі війська, які дозволили неєврейському населенню безкарно чинити грабунки єврейських будинків. «Вони дали неєврейському населенню відкриту свободу йти і грабувати, хапати, красти і брати все, що забажає їхнє серце у єврейських будинках. І вони робили це. Вони грабували. Вони хапали все, що потрапляло до їхніх рук у твоєму будинку. Проте німці дали команду, що ти можеш грабувати тільки до півночі. Потім це має зупинитися...», – розповідала Маня Фельдман. Остання згадує про кілька форм пограбування євреїв Дубровиці: вилучення цінних речей і конфіскацію особистого майна жертв. Якщо реквізовані через накладення контрибуцій коштовні метали майже завжди опинялися в руках німецької адміністрації, то особисте майно, як-от  меблі, могли стати у пригоді місцевим загонам допоміжної поліції або їхнім родичам.

 

Золото – за продукти

Серед подальших заходів окупаційної влади, які грали на користь місцевих селян, – обмеження торгівлі, накладені на євреїв окупаційною владою. Григорій Харваш із Корця пригадує, що євреям дозволили купувати на ринку тільки по четвергах із 8-ї до 10-ї години ранку. Архівні документи також свідчать про обмежений доступ євреїв до ринків. Щоправда, у розпорядженні від 6 серпня 1941 р. йдеться про дозвіл євреям здійснювати торгівлю з 10-ї до 12-ї. Приблизно в цей самий час аналогічна ситуація розгорталась у Дубровиці. Ці перші економічні обмеження загострювали відносини між євреями й місцевим населенням. Потребуючи їжі й не маючи можливості її придбати, євреї були ладні вдаватися до нерівноцінних обмінів: віддавали золото та інші цінності, одяг за продукти. Великий зиск із цього мали місцеві українці й поляки. Торгівля розгорталася як у дозволені нацистським режимом години на базарі, так і на чорному ринку (який «розквітне» згодом – у період існування гетто).

 

У будинках з’являлися нові власники

Дубровицькі  євреї наприкінці 1941 р. мешкали у своїх домівках, оскільки окупаційна влада ще не створила гетто. Розпорядження сарненського гебітскомісара № 489 про створення гетто в Дубровиці з’явилося 14 квітня 1942 р. У Дубровиці перше масштабне «легалізоване» пограбування жертв було пов’язане з «квартирним питанням».

Одразу після створення гетто на початку травня 1942 р. більшість залишених євреями будинків придбали нові власники. Це сталося навіть ще до того, як райхскомісар надав офіційний дозвіл на продаж єврейської нерухомості у червні 1942 р. У фонді Дубровицької міської управи зберігся реєстр передання цього майна новим власникам. Серед тих, хто отримував вигоду від переслідування та вбивства євреїв, були не лише фізичні, а й юридичні особи. Продавалися не тільки житлові будинки, а й підприємства, магазини та ремісничі майстерні євреїв (крамниці, кузні, склади тощо).

У Дубровиці гетто створили досить пізно, воно було відкритого типу, без огорожі, режим контролю за периметром цього гетто був послаблений, що суттєво полегшувало бранцям налагодження торгівлі з селянами. Зокрема, місцевим євреям вдавалося торгувати із власником місцевого млина. Активно заробляла на таких заборонених торгових операціях і допоміжна поліція. Свої цінні речі євреї обмінювали на  харчі.

Як йдеться у дослідженні, У Дубровиці та Корці використання примусової праці євреїв здійснювалося не лише нацистською окупаційною владою, а й місцевими українцями для роботи в полях (збирання картоплі, іншого врожаю тощо) у сільській місцевості, де не було великих підприємств і значної кількості представників німецької адміністрації. «Ми могли ходити на роботу до неєвреїв, в поля, щоб щось заробити, щось поїсти. Ми багато торгували, обмінювали одяг (блузки, сорочки) на їжу. Але скільки ж ти міг мати, щоб міняти», – згадувала Фаня Ведро.

 

ШАНС СТАТИ ПІДПРИЄМЦЕМ

Черговий сплеск масштабних грабунків майна жертв Голокосту припадає на час ліквідації гетто (літо – осінь 1942 року). Привласнення майна євреїв відбувалося як «легальними» способами через купівлю у міських управ, так і шляхом стихійного пограбування. Переважали саме стихійні грабунки. Зокрема, євреїв Дубровиці вивезли потягом до Сарн. Маня Фельдман згадує про ці події: «У цей час євреї намагалися втекти з потяга, вони вистрибували з вагонів. У них стріляли. Дехто зміг не схопити кулю, але багатьох застрелили. У цей час кілька місцевих жителів пішли до лісу, щоб грабувати євреїв. Вони знали, що євреї тікали з гетто, і вони мали з собою якісь коштовності або гроші».

Після ліквідації гетто в Дубровиці та Костополі також укотре відбувся продаж майна жертв Голокосту, за який відповідали тамтешні міські управи. На жаль, заяви на майно жертв у Костополі не збереглися. 26 серпня було ліквідовано дубровицьке гетто. Після цього там знову запрацював «ринок нерухомості». Упродовж серпня – грудня 1942 р. мешканці Дубровиці й довколишніх сіл подали 86 заяв із проханням дозволити їм придбати житлові будинки та ремісничий реманент убитих євреїв. Здається, чи не найбільше виграли від ліквідації гетто ті особи, які просили приміщення для підприємницької діяльності. Для них масове вбивство створило нові можливості для соціальної мобільності у малорозвиненому регіоні, адже місцеве населення майже не мало шансів стати підприємцями, окрім як потіснити своїх єврейських сусідів.

 

Євреїв знищували по-різному

Описані вище випадки економічної взаємодії із місцевим населенням допомагали євреям вижити. Зовсім іншу ситуацію окреслили у своїх спогадах жертви Голокосту, які переховувалися поблизу Степаня (гебіт «Костопіль»). Шмуль Танцман і Гаррі Магід переповідають одну й ту саму історію: як представники Української повстанської армії у 1943 р. виманили з лісів єврейських ремісників, що переховувались. УПА потребувала лікарів, дантистів, чоботарів, шевців. Тому вони запропонували євреям, які мали такі навички, їжу і притулок в обмін на їхні послуги. Як зазначають свідки, із наближенням радянської армії у 1944 р. члени УПА розстріляли всіх цих євреїв. Схожу історію розповідає Віра Щетінкова, котра також переховувалася у лісах поблизу Степаня.

Найбільш цинічними були  мисливці на євреїв, які виявляли євреїв з метою отримання будь-якої вигоди. Нацистська окупаційна влада заохочувала таку поведінку. У сільській місцевості німецьких солдатів і жандармів майже не було. Тому очима та руками режиму тут ставали представники допоміжної поліції і сільські старости. Якщо хтось виявляв євреїв, які переховувалися, він повідомляв про це сільського старосту, той – допоміжну поліцію, а вона вже або власноруч чинила розправу, або ж залучала до цього німецьких жандармів. Однак селяни подеколи й самі вбивали євреїв, щоб не ділитися їхнім майном із поліцейськими або жандармами. Так само чинили поліцейські, не повідомляючи німецьку жандармерію. Якщо ж селяни хотіли отримати винагороду, бо в жертви нічого цінного не було, – вони повідомляли поліцію чи старосту. За це давали кілограм солі, спиртне або пальне.

 Маня Фельдман, розповідаючи про ліквідацію дубровицького гетто, зазначила: «У час, коли євреїв вели до залізничної станції близько двох кілометрів, вони тікали. У полях пастухи ловили їх, інші місцеві мешканці також ловили євреїв та повертали їх німцям. І німці давали їм трохи цукру та солі як винагороду. Вони оголошували, що за кожного єврея, якого доставлять, буде отримана винагорода».

Чимало можливостей отримати вигоду від полювання на євреїв серед місцевого населення мали службовці допоміжної поліції. Очевидці часто зазначають про матеріальний мотив їхньої діяльності. Іноді поліцейські дуже легко піддавалися спокусі отримати хабар. Траплялося, що межа між мисливцями та рятівниками проходила в межах родини. Віра Щетінкова розповіла про таку ситуацію: одна сім’я дала їй прихисток і пообіцяла переховувати, а племінник господаря, виявивши її сховок, намагався розстріляти єврейку. Вірі вдалося відкупитися золотою монетою.

Ось такі свідчення, факти, викладені в статті рівненського історика-дослідника. Вони полярні тим історіям, про які розповідала наша газета, історіям порятунку євреїв-земляків. Ми писали про родини, які, ризикуючи життям, переховували євреїв у роки нацистської окупаціїї. Наприклад, ми писали про родини Раковичів з Дубровиці та Ващишиних із Сельця, які ризикуючи життям, дбали про земляків-євреїв. Вони не отримували і не вимагали за це матеріальної винагороди. Через це й стали «Праведниками народів світу». Це почесне звання отримують люди-неєвреї, які  рятували євреїв у часи Другої світової війни. Думаю, на території Дубровиччини були і інші родини, які рятували без вигоди євреїв під час Голокосту. Єврейська громада щиро шанує людей, які допомогли вижити їх рідним у часи окупації.

Але, на жаль, ставлення до Голокосту у наших земляків було різним. І це також наша історія.

Люба Клімчук.

 

 НА ПРЕМІЇ ПРАЦІВНИКАМ САРНЕНСЬКОЇ РАЙАДМІНІСТРАЦІЇ ВИДІЛИЛИ БЛИЗЬКО ЧОТИРЬОХ МІЛЬЙОНІВ ГРИВЕНЬ

Депутати підтримали виділення коштів на доплати працівникам Сарненської райдержадміністрації.

Про це стало відомо після сесії Сарненської райради, яка відбулася 15 лютого.

«На ті гроші, які дає держава, немає кому працювати у райдержадміністрації. Пропоную кошти виділити, бо свої повноваження виконують якісно», – запропонував додаткове фінансування РДА депутат Сарненської райради Анатолій Остапчук.

Своєю чергою, депутат Сарненської райради Олександр Задорожний виступив проти виділення коштів з місцевого бюджету на преміювання працівників РДА. Мовляв, працівники заслуговують на більшу, ніж «мінімальна» зарплата, однак не за гроші місцевого бюджету. Та серед депутатів виступ Олександра Григоровича більшість голосів не набрав.

«Райадміністрація на сьогодні завершує децентралізацію. Відбувається передання всіх повноважень на тергромади. На сьогодні складається критична ситуація з кадровим забезпеченням, оскільки ТГ, маючи свій бюджет, можуть встановлювати зарплати й преміювати своїх працівників. Тому дійсно, нам потрібно на цей час виділити цю субвенцію, щоб адміністрація могла повноцінно здійснювати свої функціональні обов’язки відповідно», – зауважив голова Сарненської райради Ярослав Яковчук.

«Прошу підтримати виділення коштів на доплату співробітникам РДА, щоб ви розуміли ця доплата буде складати менш як 30% на місяць. Це умовно «три копійки». Адміністрація протягом 2020 року плідно працювала над завершенням процесу децентралізації й продовжує працювати. Це якраз робота, яка спрямована на громаду. Той залишок, який сформувала Сарненська РДА з 2020 на 2021 рік, складає понад 12 мільйонів гривень. Це в тому числі робота кожного співробітника райадміністрації. І сьогодні ми не можемо виділити отим людям, які дійсно отримують по чотири тисячі гривень, нещасних 30%?», – емоційно виступив голова Сарненської РДА Олександр Кохан.

Після жвавого обговорення, 25 депутатів Сарненської райради підтримали рішення про виділення близько чотирьох мільйонів гривень з субвенції на доплати працівникам Сарненської РДА.

На своїй сторінці в «Фейсбук» Олександр Задорожний прокоментував останню сесію районної ради так: «...Депутати розподілили 19 млн. 728 тис.грн. коштів, які залишились з минулого року. Зокрема, на комунальні послуги, утримання апарату ради і розрахунок із працівниками ліквідованих Рокитнівської та Дубровицької райрад – 9 млн. 100 тис. грн. Сарненській районній державній адміністрації на утримання РДА, фінансування кількох програм, виплату розрахункових і вихідної допомоги працівникам ліквідованих структурних підрозділів Рокитнівської та Дубровицької РДА – 10 млн. 628 тис. грн.

Я запропонував зняти 4 млн. 700 тис. грн. з фінансування заробітних плат працівникам Сарненської РДА і залишити кошти у спецфонді, адже районні державні адміністрації фінансуються з державного бюджету. 

Я відповів голові Сарненської РДА, що їх працівники хай і 20000 грн. отримують, але з державного бюджету їх виплачуйте, і наголосив, що наповнення бюджету відбувається завдяки підприємцям, які створили робочі місця для мешканців Сарненщини, адже саме з заробітної плати і вираховується податок, який наповнював бюджет району, а нині наповнюватиме бюджети ОТГ. Однак більшість депутатів підтримали пропозицію Остапчука А.М., аби виділити заплановані на доплати адміністрації кошти. 

Замість створити депутатський фонд для депутатської діяльності чи співфінансувати будівництва, ремонти соціальних об’єктів району, депутати забезпечують «хотєлкі» адміністрації. До речі, лицемірно забезпечувати доплатами своїх працівників, а людям з ліквідованих установ, які завтра підуть до центру зайнятості, не компенсувати сповна відпустки (на 50 тис. грн. менше, від розрахованих, наприклад, виділили Дубровицькому районному центру соціальних служб сім’ї, дітей та молоді)».

За матеріалами «Район.Сарни»  підготувала Людмила РОДІНА.

 

ФІЛОСОФІЯ «ПАДІННЯ ЯБЛУКА» ВІКТОРА ТАТАРИНА

Минулого року у видавництві «Десна Поліграф» в Чернігові побачила світ книга Віктора Татарина  «Падіння яблука». Її наклад не дуже великий, всього 300 примірників, але один з них автор презентував і мені на згадку про його перебування в Дубровиці в листопаді 2019 року. Довго не могла взятися  до цієї книжки, а коли випала така нагода, буквально «проковтнула» її за кілька вечорів. Збірка Віктора Татарина тематично різнопланова. Поруч з ліричним віршем читач віднайде у ній публіцистику, поряд з філософською мініатюрою – драматичну поему. Відгомін битв перекликається у книзі з трудовими ритмами дня, сільські картини доповнюються індустріальним пейзажем, а філософські роздуми – піснею закоханого серця.

Не одразу герої книги знаходять своє справжнє місце у житті. Нелегким є їхнє кохання, взаємостосунки, бо не завжди вони можуть сходу розумітися на людях. Життя прожити – не поле перейти. Це й про героїв «Падіння яблука».

Для яскравості образів, їх більшої правдивості Віктор Татарин пише простою, лаконічною, «повсякденною» мовою, якою ми спілкуємося в магазинах, транспорті, просто між собою у дружньому колі. І це нітрохи не применшує його творів, навпаки робить їх ближчими та зрозумілішими для читача. 

Оповіді в книзі звучать реалістично, й сюжети виходять настільки органічними, що відбувається якесь незриме занурення в них. Ніби всі життєві перипетії, передані Віктором, відбуваються не на сторінках його оповідань, а з кожним з нас в повсякденні. Автор, як і кожен із нас, шукає відповіді на одвічні запитання буття: хто ми і для чого прийшли у цей світ? Хіба не близькі нам його міркування з оповідання «Клепсидра»: «Напевно, невблаганний Хтось, десь на «сьомому поверсі неба» виставив кожному з нас відміряні клепсидри. Тільки замість піску – час…»?

Тема тлінності, а водночас цінності життя піднята  і в оповіданні «Два свідоцтва».

Десь підсвідомо відчувається: все, що лягло в цю збірку, написане тому так правдиво, бо викладене на основі власних переживань Віктора. Проте багато у чому ця книга є експериментальною для свого часу: за композицією, двомовністю, образними засобами, ритмом прози, «закрученістю» сюжетів.

Але це не псує, а навпаки додає книзі якусь тільки цьому автору притаманну родзинку. Мимоволі ти відчуваєш, до кого із своїх персонажів душею, серцем і художніми засобами прихильний оповідач. У своїх оповіданнях «Фріц», «Старі фотографії» він ніби закликає нас: не будьте надто поспішними у висновках, не судіть про людину за першим враженням, бо життя не визнає різких контрастів, в ньому, окрім чорного й білого, є безліч інших барв. І в цьому його унікальність.

Особиста й суспільна етика, мораль, культура людського співжиття, міжнаціональні відносини, зокрема, розбрат між людьми через релігію, світогляд та різні майнові статки як джерело катастрофічних загроз, що нині постали перед цілим людством, - ці та інші болісні, нелегко вирішувані питання нашого сьогодення Віктор Татарин аналізує й передає художнім словом. Його книга – не трактат про те, «що таке добре і що таке погано». Однак, читаючи сторінку за сторінкою, ти починаєш замислюватися саме над цим.

Кожен мистецький твір, як на мене, саме для цього й покликаний, щоб знаходити відгук в найпотаємніших куточках нашого єства. Можна ще довго й прискіпливо аналізувати далі збірку Віктора Татарина. Однак ліпше перечитати її один раз самому, аніж надцять чужих відгуків. Впевнена, кожен в цій книзі знайде тему, яка зачепить його за живе. Наслідуючи великого Станіславського, який оцінював творчість досить лаконічно, скажу також коротко. Коли читаю «Падіння яблука», я вірю його автору. І  це найвища оцінка.

Людмила РОДІНА.

 

Довідково: Віктор Татарин народився у селі Нічогівка Козелецького району Чернігівської області. Випускник Сосницького сільськогосподарського технікуму бухгалтерського обліку та НДУ імені Миколи Гоголя. Друкуватися почав з дитячих років у газеті «Зірка». Автор збірки: «Сльоза на склі».

Друкувався в антологіях «З усіх трьохсот аудиторій», «Первоцвіт», «Сонячне і дощове».

Організатор Міжнародного фестивалю «Гоголівка-перезавантаження» у Ніжині, Міжнародного фестивалю інтеграції слова у сучасному арт-просторі «Lytavry» на Чернігівщині у 2017 та 2019 роках, інших культурно-мистецьких заходів в Чернігові та Корюківці.

 

ФРІЦ

Полковник Савочка сидів і мружив свої шершаві чорні брови. Йому хотілося пошвидше розквитатися зі своїм життям, у якому для нього самого місця не було. Він то витягував, то ховав свій іменний «кольт».

«І це все вона! Обманниця й ошуканка…» – думав він. Та в одну мить думки поринули в інше.

Наче хтось ударив його шомполом по голові. Усе те, що було пов’язане з Мариною, зникло. Натомість з’явилося інше – спомини про дитинство. Напевно, заповзла згадка через напругу дня чи шок від отриманого удару. Згадалася шовковиця. Їхня здоровенна шовковиця з ягодами завбільшки майже зі сливу. Ніхто не знав, хто її посадив. Радувала своїми плодами вона завжди. Того дня Єгор зачепився за гілку на висоті між другим і третім поверхом і мало не впав, якби не Фріц.

– Тримайся, парубче! – вигукнув той. Він підшкутильгав швиденько до дерева. Старий не мав правої ноги. Її замінював дерев’яний протез. Фріц викарабкався на гілку шовковиці мало не за півхвилини.

– Ставай на плечі мої, – наказав Фріц. Хлопець послухався. За допомогою плечей старого видерся на гілку і вже почувався в безпеці. Швиденько зліз з дерева й дременув просто з того місця. Він і зараз майже тридцять років відчував себе в боргу перед дідом Фріцем. Він тікав од погляду його сірих очей.

Діда Фріца у селі ніхто не поважав, бо ще у війну «фріцам» прислуговував у поліції. От і мав за це таке прізвисько. Доходило до того, що навіть на вулиці ніхто не здоровкався. І тут – на тобі! Що робити, як ставитися до старого, коли таке трапилося, Єгор не знав. Якби не він, то чи жив би? Розтовкся б на смерть. Та ще після його насмішок і знущань над теперішнім рятувальником.

Хлопець разом з друзями неоднораз жартували над Фріцем. То його собаку на короткий ланцюг прикрутять за стовпець лавочки (бідний пес мало не завісився), то на паркані понамальовували свастику. Дід терпів. Він ніколи не лаявся, бо вважав, що заслуговує на це. Мовчки витирав нацистські символи. Після пригоди з шовковицею Єгор Савочка відмовляв товаришів від спроб знову, як і в минулі рази, нашкодити прислужнику «фріців».

– Ти що, його жалієш? – спитав насмішкуватий приятель з веснянками.

– Ні! Та чогось не хочеться. Надоїло дитинством займатися. Краще давай-но підемо до дівчат. Давно чекають на нас.

Наступного дня дід Фріц, вийшовши на ґанок, не знайшов звичної за стільки років свастики. Єгора хлопці поважали за силу й розум. Скільки дотепного придумував він. І де воно набиралося в голові. Ніхто з ним не міг позмагатися в кмітливості. Єгор тепер же до сільського ізгоя не виказував свого нового ставлення.

А жив старий Микита (так звали насправді чоловіка) одинаком неодруженим. Бо після служби на третій рейх ніяка жінка не хотіла йти за нього. Та й не намагався й сам. Лише в його хаті не було ні електрики, ні дротового радіо. Заробляв Фріц плетінням корзин, кошиків, верейок. А ще ходив до церкви у райцентр (у селі на той час її не було, у тридцяті роки активісти закрили, перетворили на комору). Односельці казали про старого, що ходить відмолювати гріхи.

Фріц з покірністю приймав усі знущання й насмішки від земляків. Не давали навіть пенсії по інвалідності, бо втратив ногу під час відступу німців із села (супроводжував воза з награбованим добром). Через суматоху на передовій втрапив до радянського шпиталю. Вилікувався і з’явився в селі. За кілька днів приїхав по нього «чорний ворон» й забрав на п’ятнадцять років. Вийшовши з ув’язнення, повернувся в рідне село. Це вже був не той Микита, поліцай-розбишака, прозваний Фріцем, а постарілий і змарнілий в таборі чоловік.

Тюремно-табірне життя надломило його всього. Тільки на початку дев’яностих оформили невеличку пенсію. Хтось написав обласному начальству, що є такий чоловік, який не має ні радіо, ні електрики в оселі. Виїхала на місце поважна комісія. Провели електрику й призначили пенсію. Фріц на радощах обдарував комісію своїми особливими кошиками з лози. Він умів-таки їх робити, як ніхто інший в районі. З такими і тепер люди ходять на свята до церкви, святять різдвяну та пасхальну поживу.

– То ви, Микито Омеляновичу, дякуйте не нам, а Богові і людині, котру ми не знаємо, яка потурбувалася за вас.

– Нехай і вас Господь поблагословить, – з радістю і втіхою, наче на Великдень, мовив дід.

Вперше за п’ятдесят років почув своє ім’я. Тільки в церкві, коли батюшка читав заздравицю, й чув його. І як не хотіли брати в старого кошики люди з області, все ж впрохав, взяли. Хотіли було давати купоно-карбованці за них. Та Фріц ніяк не погоджувався.

Повеселішало в діда в хаті, придбав радіоприймач, який не вгавав ні вдень, ні вночі. Та і в людей змінилося ставлення до старого. Пам’ять про воєнні подвиги Фріца вже давно відійшла. Покірливість і незлостивість за час прожитих років у селі змінили ставлення до нього. І тільки на дев’яте травня, коли, було, вип’є, пригадували йому юнацькі роки. Корзини й кошики теж робили своє. І все ж прізвисько лишилося. Старий уже за сорок років звик до нього. Хтось із заїжджих людей допитувався у Микити Омеляновича, чому не залишив села й не завербувався куди подалі.

– Тут у цьому селі мій пуп заритий. От і жду, коли возз’єднаюсь з ним, – відповів з посмішкою Фріц.

Якось з райцентру в сільраду прийшла телефонограма, що до діда Фріца їдуть гості із-за кордону… із Ізраїлю, щоб вручити звання «Праведник світу». Село шуміло, гуло цією новиною.

Дивовижа і тільки. Фріц – праведник світу, не вкладалося в голови односельців. Це ж він, запроданець, нацистам слугував. При відступі допомагав, обоз охороняв, тоді й ногу втратив. І тут на тобі… наче сніг на Івана Купайла. Біля його хати зібралися й старі, й малі. Вони з нетерпінням поглядали в кінець дороги, чекаючи й не вірячи цій дивовижі.

Автомобіль з іноземними номерами та невеличким прапорцем єврейської держави загальмував. Таку машину односельці бачили чи не вперше. Двері автомобіля відчинилися і з нього вийшов водій. Він швиденько підбіг до задніх дверей. Показалася голова жінки, а потім й уся постать. Великий чорний капелюх спадав на плечі, прикриті світло-зеленим піджаком. Неквапно підійшла до старого.

– Никита Емельянович, вы меня не помните? Я Клара Зиберман. Девочка та, которая с родителями пряталась у вас.

Фріц схопився за голову, затулив долонями очі й гірко заплакав. Перед ним стояла жінка, котру не міг пригадати.

– Это я, Клара. Мне тогда было семь лет. Вы тогда говорили нам… помните, вы принесли сало, а нам по вере нельзя его есть. Вы тогда рассердились, мол, где мне взять других продуктов ночью. А еще разорались на меня: «Ешь, мала жидовка, сало, а то немцам сдам». Я это сало и сейчас помню. Родители не ели, я же испугалась и ела. Помните? В следующие дни вы уже не приносили сала, а жареную курочку или что-то еще. Мы у вас два месяца прятались. Ну, вспомнили?.. Спасибо вам и за то сало, и за то, что вы сделали, спасли нам жизнь. Раньше мы не могли найти вас. И только сейчас, когда открылись границы, приехали к вам. Мой отец Исаак хотел приехать, рвался к вам. Но болезнь не дала, старый уже и парализованный он. А мама умерла. Вы тогда у немцев служили полицаем. Я вас ненавидела за то сало. Я только, когда подросла, поняла, как рисковали вы.

У жінки набігли сльози. Вона взяла старого за руку й поцілувала в лоб. Тим часом з автомобіля вийшли й інші люди: хлопець і дівчина, схожі одне на одного.

– Сара, Давид, идите сюда. Вот, знакомьтесь, наш спаситель – Никита Емельянович. Если бы не он, вас бы не было, – зі сльозами говорила жінка. – А вы как жили все годы?

– Та як жив?! За службу на німців відсидів п’ятнадцять год. Вернувся в село. І жив. Та чого говорить. Спасибі, що не забули й приїхали.

– А вы в этой хате и живете, не поменялось ничего. Почти ничего…

– То виходить, що курку він тоді одняв не для фріців, – пирхнула бабця в сірій хустці. – А я вчепилася в ту дурну курку. Я йому – бери сало. А він мені: «Хер комендант курятини просить!». Я і вчепилася. Хоч би сказав, що… не для хера коменданта… Ще пуги по спині заробила… – почервонівши від сорому, мовила баба.

– От вам бабо, Нимидоро, й урок, – сміялися молодші.

– Та я ж тобі за курку ту кожного року робив корзину. Та й що казати? Тоді не можна було говорити про це. При німцях би не погладили по голівці, а скоріш би зняли з плечей її. А коли совіти вернулися – ніхто б не повірив. Забрали мене тоді і отматав од звонка до звонка. Так що вибачай, Нимидоро, за курку і за те, що вдарив, бо іншого не мав виходу. Вчепилася тоді в курку, наче в тебе віднімають найдорожче…

Єгор Савочка радів тоді за діда Фріца, що хоч на останок своїх днів старий поживе в пошані серед людей, і тепер ніхто не буде малювати нацистської свастики на його паркані. Полковник Савочка пригадував обличчя старого, коли той витирав нацистську символіку. «Як йому тоді було важко? А мені? Що з того, що в мене не склалося особисте життя. А дружина «начепила роги». От старому важко було… ну, побалакають люди трохи і все…

Віктор ТАТАРИН.

 

у дубровиці вшанували учасників бойових дій

на території інших держав

 

Цьогоріч 15 лютого минуло 32 роки відтоді, як із Республіки Афганістан вивели війська обмеженого контингенту. Тоді через «афганську» війну, що тривала більше дев’яти з половиною років, пройшли 160 тисяч українців. Тільки з Рівненщини у ній взяли участь 3500 юнаків, з них 180 – з нашого району. Згідно зі статистикою, в Афганістані загинули більше 3 тисяч українців. 72 українських воїни зникли безвісти. Майже 3 тисячі матерів втратили своїх синів, півтисячі жінок стали вдовами, 711 дітей – сиротами. У цій війні загинуло й дев’ять юнаків з нашого району. Більше 8 тисяч українців отримали поранення, 6 тисяч залишилися інвалідами. Це страшна ціна, яку заплатила Україна за імперські амбіції Кремля.

Крім афганців, цього дня вшановують і інших військових, які брали участь у різних війнах в часи СРСР та незалежної України. У період незалежності в миротворчих операціях за межами країни загинуло 49 військових.

У цей скорботний день Україна схиляє голову перед своїми синами, що воювали та загинули в 16-ти країнах світу.

Та все ж у День вшанування учасників бойових дій на території інших держав хлопців, які пройшли Афганістан, згадують найчастіше. Бо саме ця війна після Другої світової була наймасштабнішою і найбільш кровопролитною. 

Міський голова Богдан Микульський, за плечима якого теж воєнний досвід цієї війни, на мітингу біля пам’ятника воїнам-афганцям підкреслив: «Учасники війни в Афганістані ніколи не зраджували воєнному братерству та завжди займали активну життєву позицію. На Майдані саме «Афганська сотня» була оплотом сил протестантів. А з початком бойових дій на Сході вона повним складом пішла на війну. І афганський досвід неабияк прислужився в АТО. Тож «афганці» є яскравим прикладом для наслідування молодому поколінню, взірцем служіння народу та державі у наші дні. Вони й сьогодні, усвідомлюючи свою відповідальність за майбутнє, захищають наші кордони на Сході. Горнило АТО/ООС пройшли наші земляки-афганці Микола Мисько, Олександр Прощалигін, Анатолій Білаш. Дякую їм за патріотизм та мужність! Дякую своїм всім побратимам за те, що завжди стояли і стоятимуть на передовій!», – зазначив голова Богдан Михайлович.

Тепло говорив про своїх друзів голова спілки ветеранів Афганістану Микола Дашук. «Доля вибрала нас. Пишаюся своїми спілчанами, які не загубилися і в мирному житті, часто згадуємо тих, хто загинув в боях, помер вже після війни», – говорив Микола Павлович. Він подякував усім, хто сприяє й підтримує їхню ветеранську організацію. А помічник народного депутата Віктора М’ялика («За майбутнє») Віктор Кузін передав слова поваги та подарунок від народного депутата своїм землякам і побажав їм миру та здоров’я. А ще сердечну вдячність та грошову допомогу Віктор М’ялик адресував особисто ветерану Афганістану Василю Дейнеці з Кругового, який допомагає зараз боротися зі сніговою стихією.

Дуже зворушливим  був момент, коли Микола Якубович читав вірш свого однополчанина, написаний в ті буремні роки воєнної юності. Дехто не зміг стримати сліз.

Загиблих у боях в Афганістані та на Сході вшанували хвилиною мовчання, на могили «афганців» розвезли вінки. Подібні зібрання пройшли й в інших двох громадах Дубровиччини

Поминальні панахиди, мітинги-реквієми, покладання вінків і квітів на могили воїнам-афганцям, а також вечори пам’яті, зустрічі з учасниками бойових дій організували також більшість освітніх закладів та установ культури майже в усіх населених пунктах Дубровиччини.

Людмила РОДІНА.

 

Афганістан: їх біль та смуток

 

15 лютого минув тридцять другий рік, як із Республіки Афганістан виведено останні військові частини СРСР. В цей день, традиційно, згадали тих земляків, хто загинув у цій війні, і вітали тих, кому вдалося вижити.

Поспілкувалися з ветеранами Афганістану з Дубровиччини про те, що значить для них ця дата. Головна думка співрозмовників була такою: «для будь-якого солдата Афгану, цей день дуже важливий, бо це день закінчення війни. Так, як для старшого покоління – 9 Травня. Це день, коли припинили гинути наші побратими і однополчани».

За роки війни в Афганістані загинули понад три тисячі українців. Ми схиляємо голови перед полеглими. Пам’ятні заходи – це важливо. Це шана й для живих. Вона створює особливий настрій, особливе ставлення до ветеранів бойових дій і ветеранів-афганців».

Чи можна порівнювати війну на Сході з війною в Афганістані? Це зовсім різні війни. І в ідеологічному, і у військовому сенсі. Але війна є війна. І найкраще це розуміють  солдати і їх родичі. У кожній війні, кожному конфлікті є свої відмінності, прикмети свого часу. Про наших ветеранів Афганістану тепер слово.

 

Богдан Микульський, міський голова.

Тридцятирічний капітан Богдан Микульський був на афганській війні рівно два роки з 15 лютого 1987 року по 15 лютого 1989. Командував ротою спецпризначення. Одним із найскладніших етапів афганської війни він називає бої за кишлак Спінкалача. Підрозділ Богдана Михайловича постійно брав участь у бойових діях. Як згадує Богдан Микульський: «Я відповідав за підлеглих, серед яких були хлопці 18-20 років. Через півроку служби у радянському війську їх закидали в Афганістан. Головним для мене, як для командира, виконуючи накази, було зберегти ці молоді життя. Я знав, що не маю права розслабитися, навіть у найважчий момент. На мене дивилися солдати, вони чекали мого рішення. Вдома на своїх синів чекали батьки, як і мої чекали мене. Зробити все можливе, щоб виконати військовий наказ, успішно завершити операцію, аби мої хлопці були цілі, щоб мирне населення не страждало – це було найголовніше завдання. «За дві бойові операції в Афганістані Богдан Микульський був представлений до двох нагород – Ордена Червоної Зірки (За Спінкалачу) та Червоного Прапора (за операцію на перевалі Тетау). Два ордени потрапили в один наказ про нагородження. Оскільки Орден Червоного Прапора вищий, то його і вручили капітану Микульському.

 

Микола Дашук, голова районної спілки ветеранів Афганістану, староста сіл Берестя, Орв’яниця, Соломіївка, Кураш.

Як розповідає Микола Павлович, коли його призвали в радянську армію, він уже був одруженим і мав сина. Свою службу розпочинав у Коростені в реактивній батареї «Град». Якось комбат оголосив перед бійцями, що в Афганістані перемогла революція і потрібно допомогти афганському народові. Весь підрозділ зробив крок вперед. У ніч з 22 на 23 лютого 1980 року входили в Афганістан. Служив в Кандагарі – там було справжнє пекло.

 

Микола Мисько. Учасник трьох воєн – афганської, югославської та війни з Росією.

Пан Микола згадує про афганську війну: «У вересні 1982 року мене викликали до військкомату, (не минуло й року, як помер мій тато) хоча призов оголошувався пізніше, у жовтні. Вже тоді зрозумів, що моя армійська служба, швидше всього, буде в Афганістані, бо до армії йшов поза призовним календарем. Першу армійську підготовку проходив в Ізяславі, потім був Термез, згодом Туркменістан. Там пройшов спецпідготовку, вдень і вночі нас вчили нюансам розвідки, медичної справи, тактики, стрільби. Коли у частину прилетіли «покупці», мене відібрали для служби в Кандагарі. Потрапив в Афганістан у другий етап війни, який тривав з березня 1980 р. по квітень 1985 р. На афганську землю вступили 18 грудня 1982 року. Бойове хрещення прийняв 13 січня 1983 року за Кандагаром».

 

Володимир Маринін, вчитель початкових класів Дубровицького НВК «ліцей-школа».

До армії був призваний 20 вересня 1982 року. Спочатку Кушка, Ашхабад, а у березні 1983 року літак, де був Володимир Маринін, вже прямував на Кандагар. Найбільш складним періодом служби Володимир Миколайович називає 1984 рік. Це був Шинданд. Підрозділ, де ніс службу наш земляк, контролював рух вантажів з іранського кордону. Знищували зброю, підрозділ працював у режимі п’ятнадцятихвилинної бойової готовності. Був в афганській біографії Володимира Мариніна і госпіталь, бо авто, на якому рухалися наші бійці, пошкодив ворог. Старший сержант Володимир Маринін ніс службу в Афганістані до листопада 1984. Саме на війні Володимир Миколайович дав собі слово стати вчителем початкових класів.

15 лютого Володимр Маринін зустрівся з учнями  та викладачами Дубровицького професійного ліцею.

Ганна Федорівна Коєта не дочекалася з Афганістану своєї кровинки – сина Михайла. Отож, день народження (13 лютого)  цієї шанованої  жінки із Бережок овіяний смутком. Цьогоріч Ганні Федорівні виповнилося 81. Мати нашого полеглого Земляка була вдячна побратимам-афганцям, заступнику міського голови Миколі Кухарцю, які відвідали її дім 15 лютого. Добрими словами вшанували Михайла Коєту і всіх, хто не повернувся з афганської війни.

Із сайту Миляцької ОТГ:

Ми схиляємо голови перед вічною пам’яттю солдата, який не повернувся живим на рідну землю – Пігаль Михайло Олександрович (с. Удрицьк).

Уже вдома, від ран і хвороб померли: Пригон Василь Григорович (с. Удрицьк) та Матвієвич Григорій Миколайович (с. Хочин).

Шануємо наших воїнів-інтернаціоналістів, жителів Миляцької сільської ради, які проходили строкову службу на території Афганістану та повернулися на рідну землю. Це – Швець Володимир Леонідович (с. Миляч), Савич Володимир Миколайович (с. Миляч), Варенич Сергій Григорович (с. Миляч), Савич Петро Олександрович (с. Жадень), Петровець Іван Павлович (с. Переброди), Хомич Михайло Герасимович (с. Переброди), Олексійовець Адам Борисович (с. Смородськ), Вовкодав Олег Дмитрович (с. Хочин).

Ці солдати колишнього СРСР пройшли жорстоке пекло кровопролитної війни. Повернувшись додому, в свої рідні села, хлопці створювали сім’ї, працювали і працюють досі, кожен з них вкладає свою часточку у розвиток нашої країни, а саме нашої громади. Наші ветерани-афганці – працьовиті, відважні люди з добрим і відкритим серцем, вони є взірцем справжнього патріотизму, мужності і героїзму для підростаючого покоління.

15 лютого до покладання квітів на могили та вшанування пам’яті загиблих в бою, померлих вдома від ран і хвороб воїнів-інтернаціоналістів хвилиною мовчання долучились голова Миляцької сільської ради Хлебович Федір Федорович та заступник голови Перепелиця Володимир Олександрович.

Делегація в складі ветеранів Афганістану, голови сільської ради, заступника сільського голови та старости села Удрицьк відвідала матір загиблого воїна (Пігаля Михайла) та батька померлого (Пригона Василя), які мешкають в селі Удрицьк. Вручили матеріальну допомогу, підтримали словами подяки за синів, які з честю виконали свій громадянський обов’язок.

Ось такі розповіді про наших воїнів-афганців. Кожен з наших ветеранів афганської війни має свої спогади про час служби. А в них – біль, тривога, спомини про бойових побратимів. І надалі будемо розповідати про людей, в долі яких вплелася афганська війна.

Люба КЛІМЧУК.

 

 

Знову зазвучала пісня

 

14 лютого у Будинку культури у Дубровиці пройшов святковий концерт до Дня Святого Валентина. Після довгої карантинної перерви бажаючі змогли долучитися до творчості, як кажуть, до хліба духовного. Негода в цей день не завадила атмосфері гарного настрою та ліричності.

Поспілкувалися із земляками, які взяли участь у концерті, всі скучили за виступами, за сценою. Коронавірус змусив культурне життя переміститися в інтернет. Але зрозуміло, що бачити виступи в залі, це зовсім інші враження.

Отож, про тих, хто вийшов на сцену у цей день. Чудово провели концертну програму талановиті Олександр Лавор та Олена Стасюк. Звучала й пісня у виконанні цього творчого дуету. Ліричні настрої про любов і її красу передали у піснях Олексій Гладкий, Оксана Білик, вокальний колектив із  Залужжя, Олена Чернецька, Тарас Подик, колектив «Намисто», Наталія і Божена Ярмошевичі, Таїса Яцута, вокальне тріо «Забава» Лютинського СБК, тріо «Мелодія», монолог Лесі Українки прочитала Євгенія Швайко, хореографічні композиції виконали учні міської школи №2 (керівник Надія Кот). Між концертними номерами гумористичні мініатюри про сімейне життя звучали з вуст Стаса Жакуна та Євгенії Швайко. Спасибі всім за настрій, організаторам та учасникам концерту. Бажаю всім плідно виступати та працювати.

Насамкінець додамо, що непрості часи переживає зараз галузь культури Дубровиччини. Зокрема буде змінена структура роботи сільських закладів. На жаль, на когось чекає і вивільнення. Про те, які конкретно зміни відбудуться, розкажемо в одному із наступних номерів.

Люба Клімчук.