Фах стюардеси опановує у польщі

Про своє навчання у Польщі розповідає дубровичанка Діана Новик.

 

Діано, знаю, що ти здобуваєш освіту за кордоном.

Я студентка, навчаюся в Польщі, у технікумі, що у місті Тарнобжег (Zespół Szkół nr 1 w Tarnobrzegu). Обрала спеціальність – технік обслуговування пасажирів, стюардеса. Тарнобжег – місто на правах повіту в південно-східній Польщі. Там проживає близько 50 тисяч населення. Нас навчають комплексно, йдеться про фах у повітряній, морській та наземній сфері (Technik Obsługi Pasażerów w Przewozach Lotniczych, Morskich i Lądowych), тобто нас готують до роботи в різних видах транспорту.

Чому обрала саме цю спеціальність?

Перевезення людей стає дедалі популярнішим і зростає попит на кваліфікованих фахівців. Ця професія для допитливих людей та для тих, хто любить приймати виклики. Це професія, яка передбачає багато спілкування з людьми. Це мені до вподоби. І яка дівчина не мріяла стати стюардесою? До речі, наше навчання проходить під наглядом офіцерів вищої школи повітряних сил з міста Деблін. Я отримаю диплом європейського зразка.

Які особливості навчання на твоєму факультеті?

Вчуся на польській мові, моя професія вимагає знання мов, вивчаю поглиблено німецьку та англійську. Навчання нелегке, багато студентів кидають заклад, бо не справляються із програмою. Підкреслю, що навчання безкоштовне і для нас, українців. У нашому закладі можна здобути і професію техніка інформатики (програміста), техніка перукаря, техніка харчування та гастрономії, технік абслуги туристичної та інші. Тут навчається багато українців.

На першому курсі у нас ще були усі шкільні предмети, а на другому додалося більше предметів зі спеціальності, різні права пасажирів і працівників, кодекси і обов’язки, документознавство, безпека у транспорті, в портах і так далі. Я навчатимуся загалом 4 роки, але ті, хто вступатимуть після мене до Польщі, у наш заклад, навчатимуться вже 5 років. Якщо маєш хороші знання і бали, то на старших курсах відправляють у різні країни світу на практику. Викладачі ставляться однаково і до поляків, і до українців, але на початку, звісно, давали «поблажки» українцям, так як розуміли, що є мовний бар’єр.

Як дівчина з Дубровиці потрапила на навчання до Польщі?

Все у мене в житті стається спонтанно, так і тут. Наприкінці 9 класу, ми з подругою, вирішили, що будемо навчатися в Польщі, хотіли на факультет «готельно-ресторанний бізнес». І ось шукаючи заклад, ми натрапили на наш технікум, припала до душі спеціальність, яку опановую. Що вимагалося від нас? Знання польської і вищий середній бал атестату. Це все, що потрібно було мати під час вступу на той момент, зараз трошки складніше. Отож, взялися ми до вивчення польської. Опановували мову з викладачкою у Сарнах. Раз на тиждень ми їздили на дослідну станцію, до нереально крутої викладачки. Вона довгий період прожила у Польщі і напевно через це так легко пояснювала теми, а ми швидко та легко їх сприймали. Я вступала після дев’ятого класу, по закінченню Дубровицької школи №1, але досить багато учнів навчаються зі мною і після закінчення 10-11 класу.

Чи часто буваєш вдома? Навчаєтеся зараз дистанційно?

Додому їзджу у кожну пору року, зимою буваю вдома майже місяць на канікулах (але це щороку по-різному), дистанційне навчання було і є. 24 жовтня минулого року я приїхала на дистанційне, так і досі вдома. Відчуваю, ще нескоро повернемся до стаціонарного навчання. Минулого року також було дистанційне, але з березня до липня.

Чи надають студентам гуртожиток і скільки грошей тобі потрібно на місяць, щоб прожити у Польщі?

Так, у нас дуже гарні гуртожитки. Умови не варто навіть порівнювати з нашими українськими гуртожитками, так як у кожній кімнаті дуже гарний ремонт, всі  меблі нові. Кухні та душові взагалі чудові. У вільний час учні мають можливість користуватися тренажерним та спортивним залами, басейном, спортивним майданчиком. За місяць на проживання приблизно використовую 600 злотих і більше, це з проживанням, харчуванням і мінімальними потребами.

Щоб ти побажала цьогорічним випускникам?

Мріяти і не боятися йти до своєї мрії. Шукати і знаходити. Звичайно, необхідно старанно вчитися, тепер у багатьох професіях треба англійська. Знання іноземних мов – необхідність для сучасної молодої людини.

Розмовляла Люба КЛІМЧУК.

 

Який він емігрантський хліб?

Дуже часто нам здається, що знайти щастя в іншій країні просто. Ми заздримо людям, які поїхали жити у чужі світи. Обставини їх переїзду дуже різні. Зараз є більше можливостей знайти себе у Європі чи Америці, по-новому почати своє життя. Наприкінці двадцятого століття, на початку двадцять першого – це було непросто.

Чи важко в Америці починати нове життя? Про це я запитую у своєї подруги Ольги Рудої, яка емігрувала у США у 1999 році. Як випускниця факультету журналістики Львівського університету  прижилася за океаном?

 

Її відповідь – для всіх, хто вважає переїзд українців до Америки медом.

– Я б дуже хотіла, щоб люди, які мріють виїхати з України, змогли виїхати.

Усі бажаючі: завсім юні і старші, недосвідчені і професіонали, талановиті й ті, хто ще не знайшов себе.

Я мрію, щоб кожному було дано можливість відірватися від зубожілої рідної землі, космічних цін, здирства банків, непробивної корупції, хабарництва, мізерних зарплат (і т.п. жахів буденного життя в Україні) й з головою поринути в шалений ритм омріяного закордону.

Ті, хто прибував до Америки в кінці 90-х й на початку 2000-х, вкусили цього «пирога» по саму зав’язку.

Коли спочатку шукаєш роботу не ту, яку любиш, а ту, яка дозволить тобі заплатити за дах над головою та їжу (прибиральника, вантажника, різноробочого на будові, доглядача за хворими і божевільними…). І ще трішки відкласти на машину, без якої, з американськими відстаннями, як без рук.

Коли тобі на початок платять 7-8 доларів за годину (офіціантам в кав’ярнях та приватних ресторанчиках 3-5 баксів) і доводиться працювати понаднормово, щоб звести кінці з кінцями.

Коли ти боїшся усього: поліцейського, свого боса, цьоцю в агенції по працевлаштуванню, яка постійно бреше, рахунків, аварії на дорозі, темних вулиць в небезпечних районах, дивних сусідів, які не вітаються, співробітників, які доносять на тебе тощо.

Коли ти працюєш 6 днів на тиждень, а на сьомий день тобі постійно не вистачає часу, щоб владнати свої власні справи, попрати-поприбирати-наготувати на цілий тиждень, придбати предмети першої необхідності, оплатити рахунки, піти до банку і т.п., і т.д.

Коли ти втрачаєш все: маму і мамині обіди, дітей, чоловіка/дружину, родину, працевлаштування по блату, професію, друзів, однокласників, сусідів, звичне місто чи село, мову… і доводиться починати все спочатку. З нуля.

Коли ти усвідомлюєш, що мусиш пробиватися сам, що по великому рахунку, нікому ти тут не потрібен. Навіть зі своїми неймовірними талантами. Тому що оперні співаки тут доглядають дітей, учителі та журналісти ходять на прибирання, а музиканти перебиваються платними уроками і випадковими заробітками.

Коли тебе не беруть на пристойну роботу, бо ти не знаєш мови. І ти починаєш ночами серйозно зубрити англійську.

Коли приходить час оплачувати рахунки, і ти з жахом усвідомлюєш, що грошей не вистачає.

Коли ти, нарешті, відкриваєш свій власний бізнес, то виявляється, що доба може розтягуватись ще на 2-3 години, які так необхідні для сну.

А коли ти, не дай Боже, cерйозно захворієш, не маючи страхівки на здоров’я – це вже прирівнюється до повного краху. Тому що медицина в Америці платна. І платна не так, як в Україні, а як у США. Коли пігулка аспірину в шпиталі коштує 200 доларів, швидка – півтори тисячі, а один день, проведений у стінах лікарні – від 2 до 5 тисяч (моєму знайомому після автоаварії за дві доби нарахували майже 10 тисяч доларів).

* * *

Перша робота – старенькі чоловік і дружина. Дідусь вмирає від раку легень. Він вдень і вночі сидить у кріслі біля електричної великої кисневої машини, від якої до його носа звивається пластикова ручка. Час від часу дідусь затягується смердючою цигаркою, і тоді я з жахом уявляю, як ми усі, разом з горобцями, що гніздяться на даху цієї старезної оселі, злітаємо у повітря.

У бабці цілий букет недуг: Альцгеймер, деменція, діабет, гіпертензія й багато іншого. Вона товста і їй важко ходити. Вона цілими днями сидить в іншому кріслі навпроти свого чоловіка і пожвавлюється тільки під час прийомів їжі.

Кімнату для мене переобладнали, мабуть, з комори. Тут вміщається тільки ліжко і тумбочка. Під ліжком валіза з усім моїм скарбом.

Вночі я з жахом прислухаюся до дідового надривистого кашлю і шумного ритмічного ухкання помпи кисневого апарату. Я боюся, що він може у будь-яку хвилину померти. Я не знаю, що робити з помираючими людьми (чи з небіжчиками). Я беру у руки Біблію, розгортаю десь посередині й намагаюсь зануритись у віковічну мудрість.

Наступна робота – друга родина стареньких. Дідусь ще тримається, а бабуся має прогресуючу хворобу Паркінсона. Вона не знає, що то за чоловік живе з нею під одним дахом, по сто разів на годину перепитує одне і теж, і часто знервовується. Вона дуже повільно пересувається з вокером (ходульками), до ванної кімнати ми мандруємо зо пів години. Їй важко пережовувати і ковтати їжу. Їй потрібна допомога у вбиральній кімнаті, і ніч перетворюється на каторгу – вона будить мене щогодини своїм лементом. Я зриваюся на ноги, і ми знову розпочинаємо свій звичний шлях до вбиральні.

Після таких ночей я тиняюсь по хаті, як зомбі, на автопілоті виконуючи свої обов’язки.

Коли через 8 місяців зліг і дідусь, я звільняюся, розуміючи – з двома важкохворими, я просто витягну ноги.

Роботи міняються, як в калейдоскопі: когось паралізованого треба делікатно перевертати з боку на бік, щоб помити і обробити рани від пролежнів; ще когось, в першу чергу «паркінсонів», якось вивернутись і нагодувати (на якісь стадії вони вже забувають як ковтати їжу і рідину, ходити й, навіть, сидіти), інших – вмираючих від раку чи ще якихось страшних недуг – вчасно постачати сильнодіючими пігулками чи морфином. І так 24 години на добу, 7 днів на тиждень, з одним або двома вихідними на місяць.

Сьогодні молодь, яка приїжджає з грін-картами, відмовляється вірити в подібні розповіді. А чому ви не вчили англійську? А чому ви не вертались, якщо вам так було погано? Не може лікарня коштувати так дорого, бо треба мати страховку на здоров’я! А чому з дітьми не поїхали? Чому не вимагали 8-годинний робочий день? Чому не приїхали по зеленій карті?

Де ж їм зрозуміти, що ми прибували з країни, де в школах практично не викладали іноземні мови. З тотального дефіциту і безгрошів’я. З хрущовок і гуртожитків. Правдами і неправдами. Купивши візу, або потрапивши сюди на запрошення. І треба було впрягатись в голоблі й допомагати усій родині – їхні щоденні витрати, навчання, операції, похорони, весілля. І збирати гроші на житло – і дітям, і щоб було, куди повернутися. На старість.

Я от часто думаю: чи поставлять колись десь у світі пам’ятник емігранту? Тому сміливцю, який залишивши своїх дітей, чоловіка/дружину, родину, батьків, свою хату й рідну землю, вирушив у далеку дорогу? Без грошей, без мови, без підтримки друзів? І не тільки вижив, а ще й тримав на своїх плечах усю родину? У якого серце кров’ю обливалося в чужих хатах на Різдво і на Великдень, а шматок вишиванки навівав спогади про мамину хату, бабині завиванці та її духмяний хліб, корову Нуську і розлогий старий горіх за стодолою.

Скільки тих емігрантських сліз пролилося в засвітах! Що вони пережили й перейшли! Колись історія розкаже…

Пройшли роки, а вони так і зависли десь між небом і землею – і тут не свій, і там вже теж. Я б хотіла, щоб кожен, хто хоче, міг поїхати і спробувати почати все з нуля.

 

Люба КЛІМЧУК