Інна Ярмоліч: «Поряд з сином я була щаслива»

31 січня минає шість років, як не стало нашого земляка – Героя Олександра Ярмоліча. Молодший лейтенант – командир міномету 80-ї аеромобільної бригади Олександр Ярмоліч був поранений під час обстрілу незаконними збройними формуваннями Луганської ТЕС з БМ-21 «ГРАД». Він помер 31 січня 2015 року у лікарні міста Щастя Луганської області внаслідок отриманих травм.

 Напередодні трагічної річниці розмовляю з Інною Василівною Ярмоліч – мамою Олександра.

Які почуття огортають Вашу материнську душу ці шість років?

Важко описати словами те, що діється в душі. Розум знає, що Саші більше нема, а душа не вірить. От, здається, що прийде син у рідний двір, додому, обійму його і побачу його посмішку. А як свято приходить, то так важко на серці стає, що не передати, бо уявляю, як син приїхав би в гості, і ми всі сіли за святковий стіл. До кінця осягнути дійсність, що мого Сашка нема, не можу, не вірю в це досі. Навіть на кладовище прийду і часто думаю: «Ну це ж я прийшла не до свого сина, бо мій Сашко просто тимчасово далеко і повернеться». Пекучий біль і та надія на зустріч, яка жевріє десь далеко – це моя дійсність.

З  народженням онучка я відчула, що життя триває, що Господь мене втішає. В нашому маленькому сонечку я бачу багато Сашкових рис, і як беру його на руки, то таке тепло огортає мене, як колись сина маленького тримала. Онук – це як мої крила тепер, що не дають впасти.

Знаю, як Ви щороку зустрічаєте Сашиних побратимів, тепло, по-материнськи.

Так, ці хлопці для мене, як мої діти. Я їм вдячна, що вони їдуть у наше село, щоб пом’янути мого сина, згадати спільну службу, помолитися зі мною за упокій Саші. Це молоді чоловіки з різних областей. Вони бувають на роковини смерті Сашка, йдуть на кладовище і там по кілька годин проводять біля Сашиної могили, так як у гості до сина йдуть. Згадують, говорять, моляться. Я так вдячна цим людям за увагу до пам’яті сина і моєї родини. Цього року побратими приїдуть у березні, бо Сашку 9 березня виповилося б 30. Зараз негода, і з ковідом ситуація непроста. Добратися нелегко. Зустрінемось у березні, я сподіваюся. Я чекаю Сашиних побратимів, як чекала сина.

Яким сином був Ваш Саша?

Без перебільшення скажу – найкращим. Уважним, трудолюбивим, добрим, дружелюбним. От почнеш щось робити, а він кидається: «Мамо, я зроблю сам». Щиру мав душу. Скільки друзів Сашиних до нас у гості приходило, дуже хороші хлопці. Я їм чаю зроблю. Сидять у нас спілкуються, Сашу мого дуже поважали. А ще скажу, яким він чудовим був братом для сестрички Каті. Він на сім років старший був від сестри. Якось я поїхала на заробітки, а Катю треба було водити на підготовчі до школи заняття. То Саша її будив, збирав, одягав, заплітав і на велосипеді турботливо щоранку возив до школи – акуратну і причепурену. Він дуже оберігав Катю. Пригадую, останній раз був вдома у відпустці, я проводжаю його з батьком і плачу-плачу. Син мене все заспокоював. А як сідав у автобус, то сказав: «Тільки бережіть і не ображайте Катю».

Ви розуміли, що син-десантник завжди буде там, де він найбільше потрібен Вітчизні?

Звичайно. На те й присяга військового, на те й такий характер, як у мого сина. З квітня 2012 року син проходив строкову військову службу, потім – військову службу за контрактом у 80-ій окремій аеромобільній бригаді Високомобільних десантних військ Збройних Сил України. З серпня 2014 року брав участь в антитерористичній операції на сході України. А попередньо він тренував хлопців на полігоні у Яворові, а потім сказав, що хоче на Схід. Це характер мого сина, бути там, де він може найбільше зробити для Батьківщини. Знаєте, вже на третій день перебування на Сході, у гарячій точці, Сашин підрозділ попав під обстріл. Три кулі відбив бронежилет. Господь тоді врятував сина. Добре, що він купив хорошу військову амуніцію – каску і бронежилет з недешевих. Тепер цей бронежилет – експонат музею нашої школи. Син мені сам щодня дзвонив з фронту, пригадую, якось добу не чула його голосу, то була вічність для мене. Я дивилася на телефон, як на образ. В час ночі син подзвонив і сказав, що все добре. Саша був дуже уважним до моїх материнських почуттів. Хто ж думав, що настане час, і я більше не почую його голосу, ніколи.

Чекати сина з війни – це також як воювати…

Пригадую останню синову відпустку в грудні 2014. Дочка та чоловік побігли його зустрічати, а я зрушити з місця не могла. Зайшов Саша до хати, побачила, що руки та ноги цілі, і лише тоді розціпеніла.

Такі щасливі дні тоді були. Я працювала в нас у кафе на барі. Син щовечора приходив забирати мене додому, а була зима, грудень. Ідемо з ним такі по селу, він взяв мою сумочку на плече, я його під руку. І мені здається, що стільки проживши, я ніколи не бачила, яке наше село красиве так, як поряд з ним: воно все світиться, небо сяє зірками. Йдучи з сином, я була така щаслива. Мій Саша був моєю опорою і надією. Відпустка закінчилася. Знову Схід.

Його підрозділ дуже часто перекидали, все міняли десантникам маршрути, тому, я думаю, й попали наші хлопці під обстріл.

Минають роки. Війна триває. Гинуть сини. Що зараз відчуває серце матері полеглого Героя?

Кожна мати, кожен українець хоче, щоб війна закінчилася. Що відчуваю? З кожним днем потроху гасне надія, що найближчим часом перестануть гинути найкращі сини України. Якось звикли всі до війни, є вона десь там, та й годі. Загинув солдат, то коротке повідомлення і крапка. А це – син, брат, батько. І те, що гинуть сини, то найбільше горе для родин. Cкільки хлопців полягло, скільки повернулися додому після поранень. Дуже хотілося б, щоб Україна стала мирною, і взагалі іншою. Хочеться змін для людей, хочеться порядку в державі, щоб відчувати, що наші діти полягли недаремно. А то серце кров’ю обливається.

Ви стали депутатом райради, активно працюєте на сесіях районної ради, відстоюєте питання сімей полеглих Героїв. Одночасно Ви очолюєте районну спілку «Єдина родина України», яка турбується про членів родин загиблих на Сході військовослужбовців. Як Ви вважаєте, чи достатньо держава Україна дбає про родичів полеглих на Сході?

На жаль, недостатньо. Це можна довго обговорювати. І тому й створена всеукраїнська спілка, щоб піднімати актуальні питання родин полеглих. Але водночас я хочу сказати, що у нас, на Дубровиччині, ми відчуваємо повагу і турботу про себе. Кожна районна влада, а тепер міська шанують нас, і не забувають. І народні депутати – Василь Яніцький та Віктор М’ялик нас підтримують. Приємно, що лісівники під керівництвом Віталія Суховича дбають про тепло у наших домівках, вітають зі святами, відвідують нас. Дякуємо і школярам, і керівникам освітніх закладів, і колишнім та теперішнім головам сільрад (громад), всім добрим людям, хто шанує нас, членів родин полеглих. Так ви шануєте пам’ять про наших синів. Я щиро бажаю, щоб ваші діти не знали, що таке війна.

Розмовляла Люба КЛІМЧУК.