ЙОГО НАЗИВАЛИ «ЧЕРВОНИЙ КНЯЗЬ»

Арештант із двома іменами

У грудні 1947 року у внутрішній тюрмі Міністерства держбезпеки УРСР (нині всім відома будівля СБУ на вулиці Володимирській у Києві) з’явився непростий арештант.

Його привезли на літаку з Відня з зупинкою у Львові. Чоловікові було трохи за п’ятдесят, але виглядав він старшим своїх років. На невеликому тюремному фото привертає увагу не лише його втомлений та приречений погляд, а й брудний край сорочки – ймовірно, ті кілька місяців, які він провів у неволі, можливості міняти чи прати одяг у нього не було.

Попри те, що прізвище, яке носив арештант, ще років 30 тому знала вся Європа, на знімку його вказали з помилкою: «Габзбург», літера «з» замість «с», ще й повернута чомусь в інший бік.

Вільгельм Габсбург-Лотрінген походив із давнього монаршого роду, що на момент його народження правив могутньою Австро-Угорською імперією. Щоправда, сам він походив з периферійної гілки Габсбургів, представники якої не могли претендувати на віденський престол. Як і всі, хто належав до династії, Вільгельм носив титул ерцгерцога (архікнязя).

В МҐБ з часом підпишуть окрему постанову: у всіх документах зазначати і друге ім’я Вільгельма Габсбурга-Лотрінгена – Василь Вишиваний (російською в документах – «Вышиванный»). Воно виникло як прізвисько, яке нашому герою дали українці, але пізніше навіть потрапило до його паспорту.

З анкети арештованого можна дізнатися, що він – уродженець італійського міста Пола (зараз Пула, Хорватія). На момент народження Вільгельма Габсбурга в 1895 році це була територія Австро-Угорщини, але з відчутним італійським впливом внаслідок тривалого панування тут Венеціанської республіки.

Австрієць, громадянин Австрії. Соціальне походження – з «поміщиків». Фаху та професії не має. Це неправда – на той момент він був підприємцем. Не судимий, що також не відповідає дійсності: визнаний винним у шахрайстві на території Франції.

Член Австрійської народної партії (яка існує досі, маючи третину місць в обох палатах парламенту нинішнього скликання). До арешту жив у Відні, на вулиці Фазангассе – це поруч із палацовим комплексом Бельведер, у «британському секторі* (*після Другої світової війни Відень, як і вся Австрія, був поділений на окупаційні зони, які контролювали країни-союзники – Велика Британія, СРСР, США та Франція).

На допиті підозрюваний перерахував мови, якими добре володіє: німецька, українська, англійська, французька та італійська. Ще одну або забув назвати, або не назвав принципово – польську.

У справі є точна дата затримання Вільгельма (яке більше було схожим на викрадення) – 26 серпня 1947 року. Його схопили на вокзалі троє радянських військових із червоними пов’язками на руках.

 

Ерцгерцог

та «розбишаки»

Вільгельм зростав у батьківському маєтку в польському містечку Живець у західній Галичині (у ті часи це були землі Австро-Угорщини).

Юний ерцгерцог був начуваний про українців як про бандитів, «розбишацьке плем’я». У 1912 році Вільгельм, якому виповнилося 17 років, вирішив на власні очі побачити той загадковий народ.

Він сідає на потяг та інкогніто їде у Ворохту, а далі мандрує гуцульськими селами, так і не знайшовши ніяких розбійників. Тоді у ньому й народилася любов до всього українського, що зберігатиметься все життя.

Поки Вільгельм Габсбург вчився у військовій академії у Відні, почалася Перша світова війна. У 1915 року, після випуску, він іде служити на фронт та очолює роту 13-го уланського полку австро-угорської армії. Бійцями полку були переважно українці з Золочівщини. Українських солдат ерцгерцог вважав одними з найкращих у світі.

У цьому оточенні Вільгельм вчить українську мову та починає читати твори Грушевського, Франка, Шевченка та інших. Солдати його роти носили синьо-жовті стрічки та подарували командиру вишиванку, яку той став носити під одностроєм.

Габсбург просить називати себе Василем, а трохи пізніше за сорочку отримує прізвисько Вишиваний. У цей період неодноразово йому доводилося захищати галицьких українців, яких місцеві адміністрації, що складалися переважно з поляків, арештовували за підозрою в нелояльності до Австро-Угорщини.

У 1916-му Вільгельма-Василя відкликають з фронту. Досягнувши 21-річного віку він, як і будь-який Габсбург чоловічої статі, автоматично став депутатом австро-угорського парламенту.

Тепер Вільгельм знайомиться з багатьма українськими політиками (а також із митрополитом Андреєм Шептицьким) та лобіює українські інтереси на високому політичному рівні. Зокрема перед новим імператором Карлом, якого знав з дитинства, і в якого на початку 1917-го побував на аудієнції.

Найбільш прийнятним шляхом вирішення українського питання Вільгельму в цей час здавалося створення автономного Великого князівства України у складі реформованої на федеративних засадах габсбурзької монархії.

До цього князівства могли увійти не лише Східна Галичина (а Західна, відповідно, Польщі) з Буковиною, а й українські землі, що належали Росії, і які ще треба було відвоювати.

Частина дослідників вважає, що сам Вільгельм у майбутньому бачив себе на чолі цього князівства. Він дійсно виглядав ідеальним претендентом на цю роль: з одного боку – член правлячої династії, з іншого – знає мову і вже здобув авторитет серед українців.

До речі, коли в 1916 році було створено Королівство Польське, першим кандидатом на корону вважався батько Вільгельма Штефан. На думку інших істориків, Василь Вишиваний особисто не претендував на український престол. Пізніше він сам писав про це, підкреслюючи, що погодився б очолити Україну лише тоді, коли б цього забажала більшість її мешканців.

Тим часом Російська імперія зникає, а в українців, що жили на її землях, з’являється шанс збудувати власну державу – було створено Українську народну республіку.

За Берестейським мирним договором 1918 року Австро-Угорщина та Німеччина мали підтримати її в боротьбі з більшовиками, надіславши свої війська, що невдовзі і сталося.

Василь Вишиваний очолив «Бойове утворення Ерцгерцог Вільгельм», до якого увійшов зокрема легіон Українських січових стрільців* (*українське військове формування, створене в складі австро-угорської армії на початку Першої світової війни), і вирушив на південь України, де йшли бої з більшовиками.

Загони на чолі з Вільгельмом спочатку увійшли у щойно звільнений Херсон, а потім на два місяці затрималися в Олександрівську (нині Запоріжжя). Тут ерцгерцог розгорнув бурхливу діяльність: налагоджував мости між стрільцями-галичанами та місцевими мешканцями, співпрацював з «Просвітою», для підняття духу відвідував разом із підлеглими знакові місця козацької історії.

Зблизилися бійці Василя Вишиваного і з військовими-«східняками», зокрема бійцями Запорізького корпусу армії УНР.

У квітні в Україні стався державний переворот – почалася епоха Гетьманату Павла Скоропадського. Гетьман, ставленик Німеччини, не подобався запорожцям та січовим стрільцям.

У колах офіцерів Запорізької дивізії визрів план: влаштувати ще один переворот і поставити на чолі держави Вільгельма Габсбурга. Найактивніше цю ідею відстоював знаменитий полковник Петро Болбочан.

Ерцгерцог на таку пропозицію відповів непевно й став радитися з імператором. Той добро не дав – такий розвиток подій неодмінно розсварив би Австрію з німцями.

Гетьмана непокоїло зростання популярності Вільгельма. Занепокоєння виливалося у скарги, які Скоропадський регулярно відправляв до Берліна.

Восени 1918 року, після кількох місяців суперечок та інтриг, Вишиваного нарешті відкликають з Української держави та посилають до австрійської Буковини, де він невдовзі потрапив у госпіталь. Ерцгерцог взагалі не відрізнявся міцним здоров’ям. Найсерйознішою з його хвороб був туберкульоз.

Поки Вільгельм лежав у чернівецькій лікарні, змінилася епоха. Австро-Угорщина програла війну та розпалася, Габсбурги втратили трон. На Галичині проголосили Західноукраїнську народну республіку. Українці Буковини намагалися приєднати її до ЗУНР, однак край захопила румунська армія – Вільгельм, аби уникнути арешту, втік до Львова.

Невдовзі довелося їхати і звідти – місто захопили поляки. Згодом був повалений режим Скоропадського, але на зміну Гетьманату прийшла відновлена УНР, трон Габсбургу вже ніхто не пропонував.

Приблизно півроку Вільгельм пробув у західноукраїнських монастирях, а у червні 1919-го, під час мандрівки Карпатами, був арештований румунськими військовими. Після трьох місяців полону в Румунії його відпустили – цьому посприяло керівництво Української народної республіки.

Вишиваний їде до тодішньої столиці республіки, Кам’янця-Подільського, і очолює відділ закордонних зв’язків головного управління Генерального штабу Армії УНР. Але для нього була настільки неприйнятна угода з поляками (за якою Польщі відходила Галичина), що у 1920-му він іде у відставку та їде до Відня. Наступного разу Україну він побачить вже уже не скоро.

Формально Василь Вишиваний якийсь час лишався полковником Армії УНР і навіть отримував платню. Але невдовзі це припинилося: після його різких антипольських заяв, які надрукувала австрійська преса, уряд УНР, який теж перемістився за кордон, розриває з ним відносини. З тих самих причин його публічно зрікся батько.

Вільгельм писав вірші українською – у цей час у Відні виходить його збірка «Минають дні».

В колах українських політемігрантів ще жевріла надія на те, що поразка ще не остаточна, і радянську владу вдасться здолати. У Відні Габсбург зближується з монархістами, які все ще бачили в ньому привабливу фігуру. Проте ніякого результату це зближення не принесло.

За законами Австрійської республіки кожен із Габсбургів міг отримати громадянство та взагалі право на проживання в країні тільки в разі офіційного зречення від будь-яких претензій на правління.

Вільгельм на таке зречення не пішов, тому не мав жодного громадянства та де-юре мешкав у Відні нелегально. У 1922 році він роздобув порожній австрійський паспорт, куди вписав нове ім’я: Василь Вишиваний.

Політика на деякий час зникає з життя Василя. Він залишає Відень та оселяється в Мадриді в гостях у дядька – короля Іспанії Альфонсо ХІІІ. У 1931-му Іспанія стає республікою, і Габсбург переїжджає до Парижа.

У Франції Вишиваний поновлює спілкування з українцями – зокрема на нього вийшли люди з нещодавно створеної Організації українських націоналістів. Двічі відбулися його зустрічі з головою ОУН Євгеном Коновальцем. За допомогою Вільгельма націоналісти спробували отримати нові джерела фінансування.

У Парижі добре знали, ким насправді є людина з паспортом на ім’я Василя Вишиваного. Його походження все ще дозволяло заводити корисні знайомства та знаходити гроші на життя. Він, зокрема, особисто знав промисловця Генрі Форда та банкіра Джона Моргана-молодшого.

В Іспанії та Франції Габсбург намагався влаштувати різні комерційні оборудки, та успішного бізнесмена з нього не вийшло. У 1933 році помер батько, і брати Вільгельма, успадкувавши володіння у Живцю (броварню та земельні угіддя), погасили його борги та призначили щомісячну стипендію.

У 1934-му Вишиваний раптово став фігурантом кримінальної справи. Його коханка, авантюристка Полетт Куйба, намагалася за допомогою фальшивого банківського чеку ошукати заможного француза, виробника алкоголю. На їхню зустріч був запрошений Габсбург – напевно для того, аби викликати довіру потенційної жертви махінації.

Сам Вільгельм пізніше стверджував, що не розумів, що коїться. Арештована незабаром жінка спочатку визнала свою провину, а пізніше стала «перекидати» її на Василя Вишиваного, заявивши, що отримані нечесним шляхом гроші мали піти на повернення Габсбургів до влади (що в ті часи здавалося цілком реалістичним сценарієм).

Цю версію підхопили впливові французькі ліві газети, яких дратувало саме монарше прізвище австрійця. «Вирок» преса винесла ще до суду. Вважаючи, що вердикт буде несправедливим, Вільгельм тікає до Австрії. Судді дали йому п’ять років в’язниці, а Куйба лишилася на волі.

Американський історик Тімоті Снайдер, автор книги про Вільгельма Габсбурга «Червоний князь», вважає його невинуватим у тому злочині. Дослідник, як і деякі сучасники Вишиваного, не виключає, що це була спланована акція спецслужб (польских, чехословацьких або радянських), яка мала вдарити по репутації Габсбургів та не допустити їхньої реставрації.

Цю версію підтверджує і те, що Куйба невдовзі намагалася під чужим іменем та вигаданим приводом потрапити до Австрії – ймовірно, для того, щоб про цей скандал дізналися вже у Відні. До країни її не пустили.

Австрійська влада тепер стала більш прихильною до Габсбургів, ніж у 1920-х, і вже не вимагала від них зречення. Наш герой отримав громадянство і справжній паспорт – вже на ім’я Вільгельма Габсбурга, а не Василя Вишиваного.

Якийсь час Вільгельм вважав себе прихильником австрійських та італійських фашистів. Але наприкінці 1930-х його симпатії переходять до німецьких нацистів, яких всі інші Габсбурги не любили (що було взаємно).

Справи в Європі йшли до нової великої війни, і тільки ця війна могла дати українцям ще один шанс на побудову власної держави. Серед всіх провідних держав тільки Німеччина, як здавалося, була зацікавлена у виникненні незалежної України.

Василь Вишиваний вітав захоплення Австрії Третім Райхом (аншлюс) та офіційно визнав свою приналежність до німецької нації. Проте коли з’ясувалося, що створити українську державу (нехай навіть маріонеткову, як Словаччина чи Хорватія) гітлерівці не дозволять, його прихильність зійшла нанівець.

До того ж німці ув’язнили брата Вільгельма, поляка Альбрехта, а його самого допитували в гестапо. І за деякий час Габсбург, лишаючись у Відні, долучається до антинацистського підпілля.

 

Французи, англійці, бандерівці

Ми не знаємо точно, коли і як Вільгельм почав працювати проти гітлерівців. Снайдер припускає, що на початку 1942 року він вже був агентом однієї з західних спецслужб – ймовірно, британського Управління спеціальних операцій, яка організовувала та підтримувала рухи опору по всій Європі.

У 1944 році Габсбург знайомиться з молодим французом на ім’я Поль Маас. В деяких протоколах його прізвище звучить трохи по-іншому – «Массе», але, ймовірно, це взагалі був псевдонім.

Німці вивезли Мааса з Франції до Відня та примусили працювати на військовому авіазаводі – робити креслення. Поль мав зв’язки чи то з англійською розвідкою, чи то з французьким рухом Опору (а може і з тими, і з тими), і передавав кураторам копії заводських схем деталей.

Вільгельм прийняв пропозицію Поля боротися з окупантами разом. Завдяки знайомствам з німецькими офіцерами він став цінним джерелом інформації. Від нього француз отримував дані про пересування гітлерівських військ та військову індустрію німців у Австрії. Пізніше на допитах Габсбург казатиме, що ним керувала виключно ненависть до нацизму.

У роки війни у Вишиваного з’явився новий близький друг – українець, студент Віденської музичної академії Роман Новосад. Він жив поруч, теж знав Мааса і іноді допомагав виконувати деякі прохання француза.

Якось у 1944-му Вільгельм почув від Романа, що той познайомився з українкою Лідою Тульчин, яка виявилася зв’язковою керівництва «бандерівської» фракції Організації українських націоналістів (справжнє ім’я – Ганна Прокопович).

За допомогою Новосада Габсбург познайомив Ліду з французом. Той погодився на співпрацю з українськими націоналістами та дав жінці перше завдання – дістати якісь німецькі документи для британського льотчика, якого збили в Австрії. Ліда все зробила.

Від зв’язкової стало відомо, що до Відня прибув якийсь українець, що посідає важливе місце в ОУН. Вільгельм спочатку зустрівся у квартирі Новосада (яка знаходилася в одному будинку з тою, яку винаймав він сам) з цим чоловіком, який називав себе Дмитром та Володимиром, а далі звів його з Маасом.

Справжнє ім’я «Дмитра-Володимира» – Мирослав Прокоп, він був одним із керівників ОУН та Української головної визвольної ради.

Мааса в 1945-му арештував Абвер, але він, попри тортури, нікого не видав. Невдовзі до Відня увійшла Червона Армія, і Поль опинився на волі. Щоправда, невдовзі його затримала радянська контррозвідка, але відпустила. Поль Маас поїхав до рідної Франції.

Ліда теж залишила Відень та опинилася в таборі переміщених осіб у Баварії, яку займали американські війська. А от Вільгельм та Роман лишилися, хоча неабияк ризикували потрапити до рук контррозвідки СРСР. Але невдовзі місто поділили на окупаційні зони, і їхній будинок опинився у британській. Вони раділи – можна було почуватися у відносній безпеці.

Під час війни Габсбург отримав від Рейху велику грошову компенсацію за конфісковане нацистами родинне майно в Живці, і тепер на ці кошти заснував три невеликі фірми з виробництва фарб, лаків та штучних смол. А ще вступив до правоцентристської Австрійської народної партії, яка виграла перші вибори в оновленій Австрії та сформувала уряд.

У справі є також посвідчення члена якоїсь Австрійської антифашистської організації на ім’я Вільгельма Габсбурга-Лотрінгена (явно післявоєнних років), але що це за структура та звідки у нього був такий документ, незрозуміло.

Маас якось познайомив Вільгельма зі своїм колегою Жаком Брієром. А той, у свою чергу, в 1946 році вивів на Габсбурга французького офіцера Жана Пелісьє (або Пеліссі).

Останній повідомив, що має завдання від влади Франції – поновити контакт з українськими націоналістами, що продовжували боротися з радянським режимом.

Протистояння між вчорашніми союзниками, Заходом та СРСР, ставало все більш очевидним, і згодом переросло в те, що ми називаємо Холодною війною. Французи обіцяли допомогу – літаками закидувати на радянську територію агітаційні матеріали та десанти українських бійців, які приєднаються до УПА.

При цьому спочатку вони висловили бажання поговорити особисто зі Степаном Бандерою, але, оскільки це було занадто складно, погодилися на зустріч з кимось із його оточення.

Вислухавши Пелісьє, Вільгельм у першу чергу згадав про Ліду – але та була десь у таборах, зв’язок із нею втратився. Тоді Габсбург та француз вирішили відправити Новосада на її пошуки. Хоч це й було небезпечно, той погодився.

Від Пелісьє він отримав перепустку до французької окупаційної зони на заході Австрії. У документі вказувалося, що Роман їде в Інсбрук диригувати на концерті.

Новосад впорався – не лише дістався Мюнхена, не привернувши увагу радянських військових, а й знайшов Ліду-Ганну в таборі. У результаті за деякий час в готелі в передмісті Інсбрука на два дні зустрілися Пелісьє, відомий ОУНівець Микола Лебідь, Роман, Ліда та Брієр.

Безпосередньо переговори вели перші двоє. Новосад не знав, які конкретно домовленості були досягнуті, однак почув від французів, що вони задоволені.

Приблизно тоді ж за допомоги Вільгельма французька розвідка завербувала українця Василя Качоровського. У березні 1947-го у квартирі в американській зоні Відня він занадто гучно святкував день свого народження. Роздратовані сусіди викликали поліцію.

Австрійські правоохоронці передали затриманого радянським військовим (або чекістам). Після його допитів у МҐБ дізналися, хто такі і чим займаються Роман Новосад і Василь Вишиваний (останній, очевидно, потрапляв у поле зору спецслужб СРСР не вперше). І після кількох місяців «полювання» затримали спочатку першого, потім другого.

 

З Відня до Києва

Тримали Новосада та Вишиваного в тюрмі МҐБ у Бадені неподалік Відня, допитували тут же.

У Вільгельма були хворі серце та легені – і, звичайно, жодної потреби нормально лікуватися. Те, як на стан нашого героя вплинуло тримання під вартою, стає зрозумілим, якщо порівняти його віденські (до арешту) та тюремні фотографії.

Василь Вишиваний на питання про бажану мову показів відповів, що «може давати українською». Однак протоколи все одно писалися російською.

Слідчих неабияк цікавили далеке минуле Вільгельма та його особисті контакти з діячами Перших визвольних змагань – Петром Болбочаном, Симоном Петлюрою, Павлом Скоропадським. Але найбільше уваги приділялося співпраці з Маасом, Пелісьє та Лідою Тульчин.

У листопаді чекісти Центральної групи військ вирішили передати справу та арештантів українським колегам, і перед Новим роком їх перевезли до Києва. Допити поновилися вже у січні, після свят.

Київські слідчі не починали все з початку, а одразу перейшли до теми, яка, здається, цікавила їх найбільше – англійців. Чекісти наполягали, що під час війни Роман з Вільгельмом через Мааса свідомо працювали саме на спецслужби Великої Бритації, а не на розвідку французького Опору.

Окрім свідчень Габсбурга, Новосада та Качоровського до справи у якості доказів підшили покази кількох інших арештованих націоналістів (один із них, наприклад, чув про контакти Василя Вишиваного з ОУН) та виписку з виданої у Львові в 1935 році книжки «Українські січові стрільці» зі згадкою про перебування Вільгельма на півдні України в 1918 році.

 

До етапу не дожив

У обвинувальному висновку Вільгельму Габсбургу-Лотрінгену інкримінували наступне:

– Під час Першої світової війни «здійснював загарбницькі плани австро-угорських правлячих кіл та готувався стати гетьманом України»;

– Воював з Червоною армією у 1918 році;

– Служив у Петлюри;

– Розгорнув націоналістичну діяльність в еміграції;

– У 1944 році був завербований англійською розвідкою та виконував її завдання.

– З 1945 року був агентом французької розвідки, вербував агентів, організовував переговори з ОУН та Австрійською народною партією.

Вільгельму навіть не встигли офіційно оголосити рішення Особливої наради, яка засудила його до 25 років ув’язнення в Володимирському централі. 1 липня з 17-ї камери Лук’янівської тюрми його доставили до тюремної лікарні.

Арештант скаржився на слабкість, запаморочення, кашель та біль у грудях і серці. Лікарі виявили двосторонній кавернозний туберкульоз легенів у відкритій формі. О 23-й годині 18 серпня 1948 року, пробувши в лікарні півтора місяця, Вільгельм Габсбург помер від туберкульозу.

 

 

 Підготувала Людмила РОДІНА.

 

Велика постать з небанальною  біографією

Біографія Віткаци багата на різні події. Станіслав Ігнаци Віткевіч, якого називають Віткаци, народився у Варшаві 24 лютого 1885 року у сім’ї художника, письменника і архітектора Станіслава Віткевіча та Марії Петжкевіч – вчительки музики. Після переїзду в гори у Закопане, 27 січня 1891 року Станіслав Ігнаци був охрещений. Хресним батьком був легендарний горянський оповідник та пісняр Ян Кшептовський-Сабала, а хресною матір’ю – відома акторка Гелена Моджеєвська. І Віткаци не ходив до школи. Батько Станіслава, який вважав, що школа знищує індивідуальність молодої людини, сам зайнявся його навчанням: організував для сина домашні заняття, які нерідко проводили відомі митці та університетська професура, зацікавив також молодого Станіслава мистецтвом та літературою.

У 1903 році у Львові Віткевіч здав екстерном екзамени на атестат зрілості. Приятелював у той час з молодим польським поетом Тадеушом Шимберскім, з художником Леоном Хвістеком, майбутнім відомим математиком, професором Львівського університету, а також з майбутнім антропологом Броніславом Маліновським.

1904-1905 Віткаци навчався у Краківській академії мистецтв, спочатку у майстерні Яна Станіславського, пізніше у Юзефа Мехоффера. Декілька разів їздив до Італії, Німеччини і Франції, пізнаючи найновіші течії європейського мистецтва.

У червні 1914 разом з етнографічною експедицією Б.Маліновського подорожував по Австралії та Новій Гвінеї. Там застала його звістка про початок Першої світової війни. Віткевіч ніколи не писав і не оповідав про свої військові перипетії. Відомо, що 17 липня 1916 року його відділ брав участь у важких боях в Україні над річкою Стохід (серед противників російського війська були і відділи Легіонів Польських Юзефа Пілсудського). Віткевіч був поранений під час атаки на позиції німецького та австро-угорського війська біля села Вітоніж. У кінці 1917 року демобілізувався з війська.

У Москві був свідком початку жовтневої революції. Саме досвід революції, сліпу стихію натовпу, яким керували спритні демагоги, Віткаци пізніше описував у своїх творах.

 

Володар мистецтва і жіночих сердець

1918 року повернувся до Польщі, оселився у Закопане, став там важливою постаттю культурного і товариського життя, інтенсивно малював та писав. Почав видавати перші драматичні твори, які кількома роками пізніше дочекались театральних прем’єр.

Починаючи з 1925 року, Віткаци повністю відмовився від олійного живопису. Замість нього розвинув свою портретну творчість, надаючи цій діяльності іронічну назву «Портретна фірма С.І.Віткевіч». Але, власне, ці портрети стали його найвідомішими живописними творами.

Протягом останніх років життя Віткевіч присвятив себе філософській творчості, писав праці, читав лекції. Також займався літературною критикою, публікував статті та рецензії у пресі. У 30-х роках познайомився з відомими письменниками того періоду – з Софією Налковською, Вітольдом Гомбровічом і Бруно Шульцом, творчість якого оцінював дуже високо.

Його численні та бурхливі зв’язки із жінками стали елементом однієї з багатьох «чорних легенд», пов’язаних з біографією Віткаци. Віткевіч кілька років переживав бурхливий роман зі знаменитою театральною актрисою Іреною Сольською. Виразна жіноча постать «пані С.» стане частим мотивом у його пізнішій творчості.

У лютому 1914 покінчила життя самогубством наречена Віткевича Ядвіга Янчевська. її смерть, у якій Віткаци небезпідставно був звинувачений, наклала тривалий відбиток на його творчість. У квітні 1923 року Віткаци одружився з Ядвігою Унруг, внучкою Юліуша Коссака. Цей шлюб був своєрідною втечею від споминів про самогубство Янчевської. Подружжя було бездітним, рідко жили разом і надали собі взаємну свободу вільного життя як подружжя. Незважаючи на це, були близькими людьми, про що свідчить збережена кореспонденція. Віткаци мав десятки романів, а його дружина була його «добрим духом» і довіреною особою в «сердечних» клопотах.

 

Драма на Поліссі

У подорож у вересні 1939 року Віткаци не взяв з собою дружину. Після невдалих спроб потрапити до війська митець залишив Варшаву разом зі своєю давньою коханкою Неславою Окнінською. Пара разом з іншими емігрантами поїхала на схід. Зупинилися в селі Озера на Поліссі у знайомих – родини Землянських. Саме в Озерах (нині Великі Озера) 17 вересня застала їх звістка про напад Червоної Армії на Польщу. У Віткаци було таке відчуття, що його спіймали. Вранці 18 вересня Віткевіч у лісі неподалік села покінчив життя самогубством, випивши отруту і перерізавши собі шийну артерію. Чеславу Окнінську, яка супроводжувала його, вдалося врятувати. Митця поховали на найближчому православному кладовищі.

Після того, як ЮНЕСКО оголосило 1985 рік роком Віткаци, у соту річницю від дня народження митця (у 1988 році) було прийняте рішення про перевезення його останків з України до Польщі. Труну урочисто поховали на кладовищі на Пенксовим Бжизку в місті Закопане. Ці події супроводжувалися численними плітками про те, що від геніального провокатора і після смерті можна очікувати «якоїсь витівки». Типова для Віткаци аура абсурду затріумфувала тоді, коли після наступної ексгумації в 1994 році виявилося, що до Польщі перевезли рештки молодої невідомої жінки з Полісся. Підтвердили це офіційні наукові експертизи.

Все вказує на те, що Станіслав Віткевіч, як і раніше, спочиває на малому сільському кладовищі в Озерах. Там теж знаходиться нова меморіальна надгробна плита. Але чи дійсно фінал тієї вересневої трагедії наступив саме на Поліссі? Існує теорія, що Віткаци не скоїв самогубства і що це просто була ще одна його містифікація. Прихильники цієї версії вірять, що митець сам все спланував і спокійно дожив своє життя десь у Європі. Як було насправді, як зазвичай з Віткаци, до кінця не відомо. Натомість, в одному можна бути впевненим: кожен, кого цікавить творчість та постать Станіслава Віткевіча повинен обов’язково відвідати поліське село Озера, яке на віки пов’язане з легендою Віткаци.

 

(Monitor Wolynski, 8 жовтня 2009 р.

Walenty Wakoluk).