у дубровиці вшанували учасників бойових дій

на території інших держав

 

Цьогоріч 15 лютого минуло 32 роки відтоді, як із Республіки Афганістан вивели війська обмеженого контингенту. Тоді через «афганську» війну, що тривала більше дев’яти з половиною років, пройшли 160 тисяч українців. Тільки з Рівненщини у ній взяли участь 3500 юнаків, з них 180 – з нашого району. Згідно зі статистикою, в Афганістані загинули більше 3 тисяч українців. 72 українських воїни зникли безвісти. Майже 3 тисячі матерів втратили своїх синів, півтисячі жінок стали вдовами, 711 дітей – сиротами. У цій війні загинуло й дев’ять юнаків з нашого району. Більше 8 тисяч українців отримали поранення, 6 тисяч залишилися інвалідами. Це страшна ціна, яку заплатила Україна за імперські амбіції Кремля.

Крім афганців, цього дня вшановують і інших військових, які брали участь у різних війнах в часи СРСР та незалежної України. У період незалежності в миротворчих операціях за межами країни загинуло 49 військових.

У цей скорботний день Україна схиляє голову перед своїми синами, що воювали та загинули в 16-ти країнах світу.

Та все ж у День вшанування учасників бойових дій на території інших держав хлопців, які пройшли Афганістан, згадують найчастіше. Бо саме ця війна після Другої світової була наймасштабнішою і найбільш кровопролитною. 

Міський голова Богдан Микульський, за плечима якого теж воєнний досвід цієї війни, на мітингу біля пам’ятника воїнам-афганцям підкреслив: «Учасники війни в Афганістані ніколи не зраджували воєнному братерству та завжди займали активну життєву позицію. На Майдані саме «Афганська сотня» була оплотом сил протестантів. А з початком бойових дій на Сході вона повним складом пішла на війну. І афганський досвід неабияк прислужився в АТО. Тож «афганці» є яскравим прикладом для наслідування молодому поколінню, взірцем служіння народу та державі у наші дні. Вони й сьогодні, усвідомлюючи свою відповідальність за майбутнє, захищають наші кордони на Сході. Горнило АТО/ООС пройшли наші земляки-афганці Микола Мисько, Олександр Прощалигін, Анатолій Білаш. Дякую їм за патріотизм та мужність! Дякую своїм всім побратимам за те, що завжди стояли і стоятимуть на передовій!», – зазначив голова Богдан Михайлович.

Тепло говорив про своїх друзів голова спілки ветеранів Афганістану Микола Дашук. «Доля вибрала нас. Пишаюся своїми спілчанами, які не загубилися і в мирному житті, часто згадуємо тих, хто загинув в боях, помер вже після війни», – говорив Микола Павлович. Він подякував усім, хто сприяє й підтримує їхню ветеранську організацію. А помічник народного депутата Віктора М’ялика («За майбутнє») Віктор Кузін передав слова поваги та подарунок від народного депутата своїм землякам і побажав їм миру та здоров’я. А ще сердечну вдячність та грошову допомогу Віктор М’ялик адресував особисто ветерану Афганістану Василю Дейнеці з Кругового, який допомагає зараз боротися зі сніговою стихією.

Дуже зворушливим  був момент, коли Микола Якубович читав вірш свого однополчанина, написаний в ті буремні роки воєнної юності. Дехто не зміг стримати сліз.

Загиблих у боях в Афганістані та на Сході вшанували хвилиною мовчання, на могили «афганців» розвезли вінки. Подібні зібрання пройшли й в інших двох громадах Дубровиччини

Поминальні панахиди, мітинги-реквієми, покладання вінків і квітів на могили воїнам-афганцям, а також вечори пам’яті, зустрічі з учасниками бойових дій організували також більшість освітніх закладів та установ культури майже в усіх населених пунктах Дубровиччини.

Людмила РОДІНА.

 

Афганістан: їх біль та смуток

 

15 лютого минув тридцять другий рік, як із Республіки Афганістан виведено останні військові частини СРСР. В цей день, традиційно, згадали тих земляків, хто загинув у цій війні, і вітали тих, кому вдалося вижити.

Поспілкувалися з ветеранами Афганістану з Дубровиччини про те, що значить для них ця дата. Головна думка співрозмовників була такою: «для будь-якого солдата Афгану, цей день дуже важливий, бо це день закінчення війни. Так, як для старшого покоління – 9 Травня. Це день, коли припинили гинути наші побратими і однополчани».

За роки війни в Афганістані загинули понад три тисячі українців. Ми схиляємо голови перед полеглими. Пам’ятні заходи – це важливо. Це шана й для живих. Вона створює особливий настрій, особливе ставлення до ветеранів бойових дій і ветеранів-афганців».

Чи можна порівнювати війну на Сході з війною в Афганістані? Це зовсім різні війни. І в ідеологічному, і у військовому сенсі. Але війна є війна. І найкраще це розуміють  солдати і їх родичі. У кожній війні, кожному конфлікті є свої відмінності, прикмети свого часу. Про наших ветеранів Афганістану тепер слово.

 

Богдан Микульський, міський голова.

Тридцятирічний капітан Богдан Микульський був на афганській війні рівно два роки з 15 лютого 1987 року по 15 лютого 1989. Командував ротою спецпризначення. Одним із найскладніших етапів афганської війни він називає бої за кишлак Спінкалача. Підрозділ Богдана Михайловича постійно брав участь у бойових діях. Як згадує Богдан Микульський: «Я відповідав за підлеглих, серед яких були хлопці 18-20 років. Через півроку служби у радянському війську їх закидали в Афганістан. Головним для мене, як для командира, виконуючи накази, було зберегти ці молоді життя. Я знав, що не маю права розслабитися, навіть у найважчий момент. На мене дивилися солдати, вони чекали мого рішення. Вдома на своїх синів чекали батьки, як і мої чекали мене. Зробити все можливе, щоб виконати військовий наказ, успішно завершити операцію, аби мої хлопці були цілі, щоб мирне населення не страждало – це було найголовніше завдання. «За дві бойові операції в Афганістані Богдан Микульський був представлений до двох нагород – Ордена Червоної Зірки (За Спінкалачу) та Червоного Прапора (за операцію на перевалі Тетау). Два ордени потрапили в один наказ про нагородження. Оскільки Орден Червоного Прапора вищий, то його і вручили капітану Микульському.

 

Микола Дашук, голова районної спілки ветеранів Афганістану, староста сіл Берестя, Орв’яниця, Соломіївка, Кураш.

Як розповідає Микола Павлович, коли його призвали в радянську армію, він уже був одруженим і мав сина. Свою службу розпочинав у Коростені в реактивній батареї «Град». Якось комбат оголосив перед бійцями, що в Афганістані перемогла революція і потрібно допомогти афганському народові. Весь підрозділ зробив крок вперед. У ніч з 22 на 23 лютого 1980 року входили в Афганістан. Служив в Кандагарі – там було справжнє пекло.

 

Микола Мисько. Учасник трьох воєн – афганської, югославської та війни з Росією.

Пан Микола згадує про афганську війну: «У вересні 1982 року мене викликали до військкомату, (не минуло й року, як помер мій тато) хоча призов оголошувався пізніше, у жовтні. Вже тоді зрозумів, що моя армійська служба, швидше всього, буде в Афганістані, бо до армії йшов поза призовним календарем. Першу армійську підготовку проходив в Ізяславі, потім був Термез, згодом Туркменістан. Там пройшов спецпідготовку, вдень і вночі нас вчили нюансам розвідки, медичної справи, тактики, стрільби. Коли у частину прилетіли «покупці», мене відібрали для служби в Кандагарі. Потрапив в Афганістан у другий етап війни, який тривав з березня 1980 р. по квітень 1985 р. На афганську землю вступили 18 грудня 1982 року. Бойове хрещення прийняв 13 січня 1983 року за Кандагаром».

 

Володимир Маринін, вчитель початкових класів Дубровицького НВК «ліцей-школа».

До армії був призваний 20 вересня 1982 року. Спочатку Кушка, Ашхабад, а у березні 1983 року літак, де був Володимир Маринін, вже прямував на Кандагар. Найбільш складним періодом служби Володимир Миколайович називає 1984 рік. Це був Шинданд. Підрозділ, де ніс службу наш земляк, контролював рух вантажів з іранського кордону. Знищували зброю, підрозділ працював у режимі п’ятнадцятихвилинної бойової готовності. Був в афганській біографії Володимира Мариніна і госпіталь, бо авто, на якому рухалися наші бійці, пошкодив ворог. Старший сержант Володимир Маринін ніс службу в Афганістані до листопада 1984. Саме на війні Володимир Миколайович дав собі слово стати вчителем початкових класів.

15 лютого Володимр Маринін зустрівся з учнями  та викладачами Дубровицького професійного ліцею.

Ганна Федорівна Коєта не дочекалася з Афганістану своєї кровинки – сина Михайла. Отож, день народження (13 лютого)  цієї шанованої  жінки із Бережок овіяний смутком. Цьогоріч Ганні Федорівні виповнилося 81. Мати нашого полеглого Земляка була вдячна побратимам-афганцям, заступнику міського голови Миколі Кухарцю, які відвідали її дім 15 лютого. Добрими словами вшанували Михайла Коєту і всіх, хто не повернувся з афганської війни.

Із сайту Миляцької ОТГ:

Ми схиляємо голови перед вічною пам’яттю солдата, який не повернувся живим на рідну землю – Пігаль Михайло Олександрович (с. Удрицьк).

Уже вдома, від ран і хвороб померли: Пригон Василь Григорович (с. Удрицьк) та Матвієвич Григорій Миколайович (с. Хочин).

Шануємо наших воїнів-інтернаціоналістів, жителів Миляцької сільської ради, які проходили строкову службу на території Афганістану та повернулися на рідну землю. Це – Швець Володимир Леонідович (с. Миляч), Савич Володимир Миколайович (с. Миляч), Варенич Сергій Григорович (с. Миляч), Савич Петро Олександрович (с. Жадень), Петровець Іван Павлович (с. Переброди), Хомич Михайло Герасимович (с. Переброди), Олексійовець Адам Борисович (с. Смородськ), Вовкодав Олег Дмитрович (с. Хочин).

Ці солдати колишнього СРСР пройшли жорстоке пекло кровопролитної війни. Повернувшись додому, в свої рідні села, хлопці створювали сім’ї, працювали і працюють досі, кожен з них вкладає свою часточку у розвиток нашої країни, а саме нашої громади. Наші ветерани-афганці – працьовиті, відважні люди з добрим і відкритим серцем, вони є взірцем справжнього патріотизму, мужності і героїзму для підростаючого покоління.

15 лютого до покладання квітів на могили та вшанування пам’яті загиблих в бою, померлих вдома від ран і хвороб воїнів-інтернаціоналістів хвилиною мовчання долучились голова Миляцької сільської ради Хлебович Федір Федорович та заступник голови Перепелиця Володимир Олександрович.

Делегація в складі ветеранів Афганістану, голови сільської ради, заступника сільського голови та старости села Удрицьк відвідала матір загиблого воїна (Пігаля Михайла) та батька померлого (Пригона Василя), які мешкають в селі Удрицьк. Вручили матеріальну допомогу, підтримали словами подяки за синів, які з честю виконали свій громадянський обов’язок.

Ось такі розповіді про наших воїнів-афганців. Кожен з наших ветеранів афганської війни має свої спогади про час служби. А в них – біль, тривога, спомини про бойових побратимів. І надалі будемо розповідати про людей, в долі яких вплелася афганська війна.

Люба КЛІМЧУК.