пʼятницю, 28 серпня 2015 р.

Звичайна суперечка між родичами закінчилась ножовим пораненням та побиттям…
26 серпня о 02 год. 30 хв. в приймальне відділення районної лікарні з ножовим пораненням в ділянці шиї звернувся 33-річний О., житель с. Будимля.
Як пояснив потерпілий, тілесні ушкодження він отримав з власної необережності, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, невдало кухонним ножем відкриваючи консервацію.
Цього ж дня о 09 год. 30 хв. на лінію «102» зателефонувала медичний працівник з села Будимля, яка повідомила про те, що один з місцевих жителів вказаного села  виявив без ознак життя свого родича 52-річного чоловіка.
Пізніше правоохоронці встановили, що померлий чоловік  виявився рідним дядьком того чоловіка, котрий звернувся з ножовим пораненням до лікарні.
У ході проведення розшукових заходів щодо встановлення осіб, причетних до даної події, працівники районного відділу міліції встановили, що 25 серпня О., перебуваючи в нетверезому стані, прийшов до свого дядька, щоб трохи відійти від алкоголю та піти додому, та між родичами виникла суперечка на побутовому грунті, під час якої дядько, котрий теж був напідпитку, схопив кухонного ножа та спричинив племіннику тілесні ушкодження.
Після цього, що сталося 33-річний чоловік з ножовим пораненням пішов до свого рідного брата, аби той допоміг розібратися з родичем за те, що він йому зробив.
Сам О. розповів, що вони того ж дня повернулись в дім, де жив їх родич, та останній знову почав погрожувати ножем, після чого О. та його 26-річний брат побили свого дядька, але на той момент чоловік ще був живий.
Після всього, що сталося, О. звернувся зі своїм пораненням до  районної лікарні.
Згідно з лікарським свідоцтвом про смерть помер 52-річний чоловік від численних травм та ушкоджень органів грудної порожнини.
Також стало відомо, що загиблий чоловік проживав разом зі своїм братом, зловживав спиртними напоями, вів антигромадський спосіб життя, раніше був судимий за крадіжку.
Працівниками Дубровицького районного відділу за даним фактом відкрито кримінальне провадження за ч.2 ст.121 (Умисне тяжке тілесне ушкодження) КК України. Наразі вирішується питання про оголошення обом братам про підозру в причетності до даного правопорушення, - повідомив начальник Дубровицького районного відділу міліції Сергій Родзін.

Виявили тіло невідомого чоловіка без ознак життя з множинними травмами
Подія трапилась 20 серпня 2015 року, близько 8-ї години  один з працівників СВК «Жаденський» на території ферми виявив тіло чоловіка з множинними травмами тулоба. Потерпілим виявився житель с. Жадень 57-річний Микола, який працював трактористом в агроформуванні.
Напередодні його загибелі Миколу бачили односельці, який  вживав спиртні напої біля місцевого магазину.
Того ж вечора потерпілий додому ночувати не прийшов, хоча як кажуть його рідні, раніше він завжди повертався ночувати.
Згідно із лікарським свідоцтвом, чоловік помер від масивної травми тіла з чисельними переломами кісток скелету та ушкодженнями внутрішніх органів. Попередньо встановлено, що нещасний випадок спричинив якийсь транспортний засіб, який саме ще невідомо.
Надалі працівниками Дубровицького районного відділу міліції проводяться всі необхідні розшукові заходи щодо встановлення очевидців даної події.
Правоохоронці відкрили кримінальне провадження за ч. 1 ст. 115 КК України(умисне вбивство), для проведення всіх потрібних експертиз та для остаточного з’ясування всі обставин смерті.
Оксана Сайчишина, Дубровицький РВ.

АФРИКАНСЬКА ЧУМА: КАРАНТИН ЗНІМАЮТЬ

Карантинний статус, нагадаємо, було встановлено у липні, коли в лісовому масиві біля села Жадень було знайдено 2 трупи диких кабанів, які близько трьох діб пролежали просто неба.

Наступного дня експерти зі столичного інституту досліджень констатували, що тварини були інфіковані вірусом африканської чуми свиней. Під час засідання обласної техногенної комісії начальник Головного управління ветмедицини в області Володимир Лазарчук повідомив, що на території району були проведені усі необхідні заходи для стримування інфекції, серед таких – відстріл понад півсотні голів диких свиней.
Весільні святощі,
що бережуть нашу ідентичність
День весілля є однією з пам’ятних подій, яких небагато в житті. Через це сучасні молодята й намагаються придумати для нього щось незвичайне, щоб ще більше виділити з низки сірих буднів. Хтось копіює новомодні ритуали з прогресивної Європи, хтось сам придумує креативні конкурси та церемонії. Втім, на жаль, у гонитві за весільною модою наречені часто забувають про споконвічні українські традиції, мовляв, це все вже віджило своє. Насправді ж наші прадідусі та прабабусі дотримувались їх не для годиться, оскільки за кожним обрядом стояла історія і кожен ритуал ніс в собі вікову мудрість та підтекст. Отож, хочемо розповісти вам, як гуляли весілля колись та що стало властиво для нинішніх церемоній.


«Теперішнє святкування
до колишнього не прирівняти»
Національні традиції – це душа будь-якого народу, завдяки котрій нація живе. Поліське автентичне весілля – яскраве втілення цих традицій, воно пронизане піснями, примовками та жартами. Тому є безцінним скарбом поколінь, який не треба ховати далеко у скриню, а навпаки – передавати нащадкам, аби вони берегли та дослухались до минулого. В цьому впевнені учасниці фольклорного колективу «Серпанок» із села Берестя Красько Ніна Іванівна та Дем’янець Єва Михайлівна, котрі й повідали нам, як відзначали весілля задовго до кортежів з машин, ресторанів та триповерхових тортів.
«Теперішнє святкування до колишнього не прирівняти. Якось душевніше було, емоційніше, багато співали, танцювали, веселились по-справжньому Та й зараз відбувається все за один день: прийшли, забрали молоду, повінчались, поїли і розійшлись. А колись весільна церемонія тривала кілька тижнів», – зауважують наші співрозмовниці.
Все починалося зі сватання. Майбутній наречений разом зі сватами, в ролі котрих були батько, мати, а інколи і хрещені, йшов до дому дівчини з хлібом та горілкою. Вже в хаті заводили розмову про теличку, що десь тут продається або куницю, що десь тут пробігала… Згодом кликали молоду, яка вносила на хлібині вишиті нею рушники або намітки, і перев’язувала ними сватів. Так дівчина погоджувалася на одруження. Або ще в пляшку з-під горілки насипала пшеницю, що також було ознакою її згоди.
А якщо ж наречена не хотіла заміж за хлопця, то підходила до столу, брала принесений старостами хліб, і поцілувавши його, говорила: «Спасибі за честь. Хай вам Бог дає з інших рук». «Тепер люблять зустрічаються по кілька років. А в давнину дівчина й парубок могли навіть не знати один одного, їх зводили батьки. Тому й не дивно, що бували й такі випадки», – додає Ніна Іванівна.
Далі проходили змовини, на яких батьки молодят узгоджували дату весілля, чи буде в молодої дружка, а в молодого староста, а також домовлялись про день примірки сорочки нареченим.
У п’ятницю, перед самим, весіллям випікали коровай в хаті молодого, у дівчини готували так званий пиріг. Мати хлопця запрошувала сусідок та найближчу родину, які приносили із собою яйця, муку, молоком, борошно і т.д. При цьому коровайниці повинні були перебувати у першому шлюбі і жити в злагоді. З чоловіків був лише батько або старший сват, котрий саджав хліб у піч, виймав та виносив його в комору.
Заздалегідь наречені визначали собі дружок та дружбів, але на пари їх не ділили. Втім, від кожної сторони мали бути «шофер» та «шоферка», яких зазвичай обирали  з сім’ї. Тому, на відміну від сьогоднішнього весілля, колись цілуватися було не прийнято, навіть для молодих. 
У суботу під вечір відбувалися запоїни в домі дівчини. Запивати молоду йшла вся близька родина нареченого, кожен повинен був мати при собі подарунок. Зі свого боку дівчина також обдаровувала їх сорочками або намітками.
А вже наступного дня розпочиналось саме дійство. Зранку дівчину причісували та одягали дружки та вудча (братова): «Тоді не було таких суконь як зараз, та все одно молода була гарно вбрана у вінок, обов’язково фату, білу блузочку та спідницю, як зараз пам’ятаю, в складочки. Всі наречені завжди хороші», – розповідає Єва Михайлівна. Цікаво, що наречену одягали в сусідів або родичів, котрі жили недалеко. Тому після приїзду молодого, дружби шукали дівчину по найближчим будинкам, звідки несли її на руках чи спині. Далі батьки благословляли та виряджали наречених до вінця, обходячи три рази та обсипаючи зерном повізку.
Повінчавшись у церкві, молоді та їхні гості йшли до хати  дівчини. Батько й мати зустрічали винуватців свята з хлібом і сіллю, бажали гарної долі, здоров’я та міцної сім’ї. Молодих садовили під образами, при цьому дівчина повинна була сидіти на подушці. «Їсти було що. Спеціально до весілля різали корову чи свиню, на столі були сир, млинці, риба, гриби, капуста тушкована, холодець, бабка, раніше ще й борщ варили. Кожен старався зробити якнайкраще», – зазначають Ніна Іванівна та Єва Михайлівна.
Увечері, після закінчення гуляння, на порозі будинку мірялися короваями – в кого вищий. Після цього відбувалося прощання молодої з родиною та домом. Бояри з дозволу старшого старости виносили і вантажили на воза скриню з приданим, що складалося з подушок, перини, постелі тощо. В той час родичі від молодого нишпорили по господарстві й «крали» для новоствореної сім’ї курей, поросят та  качок, а рідня від іншої сторони відбирала загарбане.
Понеділок – другий день весілля, котрий проходило в домі нареченого. З самого рання до молодої навідувались  кілька дівчат з першим снідання. Мати нареченої наказувала їм прибрати хату свекрухи, повісити тюль, рушники та намітку на образи. Після них йшли так звані «снідальниці» разом із братом або хрещеним молодої, який ніс із собою пиріг, котрий пекли ще в п’ятницю. Дорогою їх перестрівали дружби, які намагалися відібрати їжу. Тому часто дівчата до кошиків клали каміння, кістки, шматки буряка, сиру картоплю, бо знали, що бояри можуть це викинути, також в корзинках були й налисники, пиріжки та сир.
Прийшовши до хати, снідальниць садовили за стіл і пригощали тими ж дарунками, що вони принесли. До них приєднувались й молоді. Після частування та танців, починались випробовування для нареченої. Спочатку вона мусила принести з колодязя води. Вважали, що якщо донесе у відрі хоч трішки, то гарною господинею буде. Проблема полягала в тому, що бояри постійно заважали дівчині справити хороше враження вправної хазяйки. Така ж ситуація відбувалась із носінням дров та підмітанням хати.
Затим знову сідали за стіл, оскільки потрібно було розділити принесений пиріг. Кожен шматок, щедро помащений медом, роздавали гостям і вручали подарунки, а ті в свою чергу віддячували грошима. Після цього відбувався обряд «покриття голови». З піснями та примовками дружки знімали з молодої вінок і віддавали молодшій сестрі або родичці, одягали на голову нареченої очіпок, пов’язуючи зверху намітку. З цього часу її називали молодицею.
Далі ще трохи повеселившись, молодь йшла додому, а в господі нареченого починалася підготовка до прийому «перезвань» – так називали запросини родичів молодої. Цікаво, що запрошувати їх приходили, крім рідні жениха, ще й переодягнути «дід, баба, двоє татар та цигани». Часто жінки вдягали чоловічий одяг, а чоловіки – жіночий.
Пізно ввечері ділили коровай, а гості знову ж давали подарунки або гроші, вживаючи жартівливі примовляння: «Даруємо бунт цибулі, щоб не давала свекрусі дулі; даруємо сосну, щоб цілувались до сну; даруємо кусок масла, щоб любов не гасла».
Потім староста, що розносив коровай на тарілках, розбивав їх на щастя та благополуччя. Після цього гості дякували батькам за гарний прийом і розходились по домівкам. Наступного дня найближча родина наречених збиралась у домі молодого на гостину, а в четвер навпаки йшли частуватися до батьків молодої. Ще через тиждень збирали спільних гостей.

Дотримуватись
чи не дотримуватись –
ось в чому питання
Взагалі дотримуватися чи не дотримуватися традицій на весіллі – складне питання, яке хвилює більшість наречених. Як кажуть, скільки людей – стільки й думок. Для когось дотримання певних традицій на своєму весіллі саме собою зрозуміло, а хтось, навпаки, навіть чути про них не бажає. Найімовірніше, причина такої ситуації пов’язана з тим, що багато хто просто не знають нічого про українські традиції – їхню важливість і глибинне значення. Тому й нехтують власними, переймаючи закордонні ритуали. Тож  ми поцікавилися в тамади з п’ятнадцятирічним досвідом Марії Легкої, які національні обряди все ще збереглись на сучасних весіллях, а які прийшли до нас із Заходу.
«Із споконвічних традицій на теперішніх святкуваннях залишились зустріч наречених з хлібом і сіллю та ділення короваю». Це й не дивно, адже хліб, як символ достатку і матеріального благополуччя, ще у слов’янських народів був знаком божественного заступництва та оберегом від ворожих сил. До нього завжди ставилися з трепетом і повагою. Випікали з особливою уважністю та обережністю.
Також зберігся обряд обсипання молодих житом (символ плодючості) і монетами (символ достатку). «Хоча в нашому регіоні в нього внесли свої корективи. Нещодавно на весіллі молодят обсипали ще й бурштином», – зазначає пані Марія.
Ще на деяких весіллях зустрічається цікава традиція «обжинки». Коли остання дитина одружується чи виходить заміж, вкінці весілля батька наряджають як нареченого, маму ж вбирають у фату з тюлі. Також на них одягають спільний вінок з барвінку, три рази піднімають, після чого вони танцюють родинний танець.
І донині однією з найзворушливіших церемонії  вважається автентична традиція «розплітання нареченої». Назва пішла від того, що колись з голови молодої знімали не фату, а віночок, розплітаючи при цьому дівочу косу. Сьогодні сам процес зазнав деяких змін, але основа ритуалу залишилась незмінною. Під звуки пісні свекруха, або й сам наречений, знімає з голови дівчини фату і пов‘язує її гарною хусткою. Після цього молода дружина прощається зі своїми незаміжніми подругами в ритуальному танці, одягаючи кожній з них по черзі вельон. Весь обряд символізує прощання з юністю та перехід в доросле сімейне життя.
Також є гарна традиція заносити наречену на руках до хати. У слов’ян цей звичай з’явився від вірування, що наречена є незахищеною від злих сил, котрі чигають на неї. А тому, аби обдурити підступні сили, наречену несли на руках. Якщо вона не ступає по землі, отже її немає тут. Щоправда, тепер молоду не тільки до хати заносять, але й із РАЦСу чи з церкви.
Ще під час весільного обряду люблять бити посуд: або бокали розіб’ють, або тарілку навмисне кинуть об асфальт. Але це не страшно, адже всі знають, що посуд б’ють на щастя. Окрім того, люди придумали прикмету: якщо посуд розбився на великі частинки, то у молодої родини першим народиться хлопчик, якщо на дрібні – то дівчинка. До того ж чим більше осколків, тим щасливішою буде новостворена сім’я.
Марія Легка розповідає, що старається відродити ще й здавна притаманний для Полісся танець краков’як: «Зараз його майже ніхто не танцює. Але я пропоную старшим людям нагадати, а молодших навчити, як він танцюється. До речі, надзвичайно легкий, але разом з тим жвавий танець».
Разом з цим сьогоднішнє весілля важко уявити і  без запозичених обрядів кидання букету, запалювання родинного вогнища та першого танцю молодих.
До того ж, як говорить пані Марія, все більшої популярності набуває виїзний розпис: «В нас такі церемонії відбуваються зазвичай в Дубровицькому лісництві. Там природа дуже гарна, адже є належний догляд за всім цим. Спеціально привозять на місце дійства прикрашену арку та лавочки. Як і в Європі, батько веде доньку до вівтаря, наречені читають один одному клятви».
Та й загалом тамада зазначає, що з плином часу, незворотньо змінюються цінності, звички, а відповідно і підхід до святкування весілля. Так, майже повністю у минуле відійшли часи, коли бенкет влаштовували  в домі чи в шалаші. Зараз набагато простіше та легше з точки зору нервової системи провести святкування в ресторані. Фінансові затрати практично однакові, але таким чином можна уникнути численних проблем із монтуванням шатра, вбиранням, закупівлею продуктів, готуванням і т.д. До того ж колись гості приходили на весілля, щоб гарно провести час та від душі повеселитись. І нічого особливого їм для цього не треба було. Тепер же почали влаштовувати шоу, конкурси, запрошувати різноманітні колективи, випускати кульки та голуби. Та й тамада з розряду екзотики, плавно перемістився в розряд крайньої необхідності. Його набір функцій набагато розширився, включаючи не тільки розважальні, але й часто організаційні.
Щодо застілля, то частою тенденцією стало влаштування фуршетних столів, а європейська традиція розрізання святкового торту взагалі міцно пустила коріння в українське весілля. Також змінилось і музичний репертуар.  Крім вальсів і польок, від музичних гуртів тепер вимагають пісень з репертуару світових виконавців. Часто хоче чути на своєму святкуванні електронну та сучасну музику, деякі навіть запрошують ді-джеїв. З активним розвитком техніки відчутно додалося роботи фото- та відео- операторам. Повністю відійшли в минуле часи, коли відео-оператор, після весілля виймав з камери касету і віддавав молодятам. Зараз від них обох вимагається не тільки репортажна зйомка, але й потужна обробка та монтаж.
Проте Марія Легка говорить, що останнім часом на хвилі патріотизму все більше наречених повертаються до українського. «Наприклад, коли співаємо пісню «Одна калина», я завжди вкінці говорю: «Слава Україні». Все частіше бачу дружок у вишитих сукнях, так само в деяких наречених є українські мотиви у платтях».
Отож, підсумовуючи, варто згадати влучний вислів Тараса Шевченка: «… і чужому научайтесь, і свого не цурайтесь». Зробити красиве й сучасне весілля – здорово. Але додати трохи душевності і традиційності не завадить. Адже саме традиції бережуть нашу ідентичність.


Леся КОНДРАТИК.
Минула сумна річниця трагічних подій під Ілловайськом. Пройшов крізь це пекло і наш односелець Олег Анатолійович ВАЩИШИН, боєць 51-ї бригади. Станом на тепер доля хлопця не відома. З тривогою чекають на звістку від нього батьки, рідня і всі ми. Саме йому і тим, кого спіткала схожа доля, я присвячую  ці рядки.


ЗНИКЛОМУ БЕЗВІСТИ
Ти – найвідоміший з відомих,
Твоє ім’я не сходить з вуст,
Тебе війна забрала з дому,
І ти ще й досі не вернувсь.
                          Ти десь спокутуєш провину
                          За нас усіх,
                          За тих, що люблять Україну
                          У межах справ своїх.
Ти хрест несеш за всіх байдужих,
За тих, хто зважитись не зміг,
За всіх здорових і недужих –
Бо ти по-іншому не міг.
                          Ми сподіваємося, друже,
                          Що ти ще вирвешся із пут,
                          Тобі завдячуємо дуже
                          За те, що ворог ще не тут.
Ти зник, як жайворонок в небі,
злетівши ввись,
Від тебе нам одне лиш треба –
Ти повернись.
                          Ти повернись живим, здоровим,
                          Бо невеселим став ваш двір,
                          Похмурий батько супить брови
                          І мати плаче до цих пір.
Ти повернись, хоч на хвилину
В цей край, де ти життя любив,
Ми поздуваєм всі пилинки
Із тих стежок, де ти ходив.
                          Ми всієм квітами дорогу,
                          Щоб світлі барви прижились
                          За тебе молимося Богу:
                          Ти повернись.
Марія МОСІЙЧУК, с. Селець.


Лише  в  єдності  наша  сила
Дубровиччина бере свою посильну участь у визволенні України від окупантів. На Донеччині та Луганщині десятки наших земляків відвойовують право на мирне життя як в складі народної армії, так і в лавах Збройних Сил. Більшість з них до війни навіть не уявляли про існування одне одного, та фронт не тільки познайомив, але й згуртував та зробив близькими побратимами. Повернувшись додому, бійці знову ж єднаються, та тепер для боротьби уже з «мирними» проблемами. А їх таки немало. Адже, як говорить, народна мудрість «Один в полі – не воїн», особливо у бою з бюрократією. Саме з цією метою і була нещодавно зареєстрована в Дубровиці громадська організація, покликана захищати інтереси учасників АТО, права їх сімей та родин загиблих солдатів. Про її формування та подальші плани ми поговорили з головою спілки Миколою Шкільнюком.



«Створення такої організації назріло давно, а ідея виникла ще коли я лежав у госпіталі. Бо справді у наших солдатів, що повертаються з війни, проблем щодо адаптації до мирного життя вистачає. Як вистачає і складнощів у реалізації всіх отих пільг, що передбачені для захисників країни нашим законодавством. Поодинці всі ті проблеми вирішити складно. А спільно, за допомогою і підтримкою товаришів по бойових буднях, набагато легше достукатися до совісті чиновників, які часто стараються не перевантажувати себе зайвими клопотами. Не кажу про Дубровицю, в нас і районна влада, і службовці прекрасно розуміють ситуацію і стараються йти назустріч. Наприклад, нещодавно до мене телефонували з місцевого Центру зайнятості з пропозицією ефективнішої співпраці. Хоча від міської влади хотілося б більше допомоги, бо поки жодних ініціатив не було. А от коли йдеться про надання статусу воїна АТО, то тут потрібні певні рішення з вищих інстанцій», – розповідає пан Микола.
Ініціаторами та співзасновниками спілки стали чоловіки, які відчули на собі всі кола пекла бойових дій, адже пройшли від Сонцева до Дебальцево. Були в гарячих точках Гранітного, Амвросіївки та Савур-Могили. Серед них Сергій Пінчук, Олександр Ібрагімов, Руслан Соцков, Олександр Євдокімов, Олександр Потерайко та власне Микола Шкільнюк. Поки спілка налічує лише їх шістьох, оскільки існує трохи більше тижня. «Саме оформлення зайняло багато часу. Місяць ми «возилися» з документацією. Та й зараз вистачає організаційних проблем. По-перше, треба замовити посвідчення учасників громадської організації. По-друге, підготувати офіс, що знаходитиметься на вулиці Миру, 1. І по-третє, розробити спеціальні бланки на вступ, щоб прийом відбувався швидко. Адже уже багато мобілізованих виявляють бажання приєднатися. А ще скільки наших солдатів на фронті. До того ж, аби повідомити всіх про створення спілки, на цьому тижні хочемо провести загальнорайонні збори бійців. А у четвер в нас запланована зустріч з представниками Центру зайнятості, військкомату, міліції та владних структур. Будемо старатися налагоджувати контакти та вирішувати нагальні питання разом», – зазначає голова ГО.
Щодо умов прийому, то воїнам АТО слід надати до спілки посвідчення учасника бойових дій, або довідку про перебування в зоні АТО, або військовий квиток з відповідним записом. До того ж організатори ГО будуть перевіряти, хто де був та де служив. Оскільки зараз «розвелося» багато липових «захисників держави», котрі, проїхавши кілька раз поблизу зони воєнних дій, потім видають себе за учасників антитерористичної операції. Однак, уваги та підтримки заслуговують хлопці, які насправді місяцями стояли на передовій під злощасними «Градами», кулеметними чергами та прицілами снайперів. Саме вони на ділі, а не на словах повинні відчути вдячність від рідної країна, заради котрої проливали кров. Воїни, які захищають свою землю, – це справжній цвіт нації. Тому держава має гарантувати їм належну підтримку і в час мирного життя. Нехай це звучить надто пафосно, але так має бути.
Наразі засновники ставлять перед собою кілька головних завдань – допомогти військовим та їхнім сім’ям у відстоєнні своїх прав та зробити процес адаптації найменш безболісним. Ці завдання вимагають вирішення багатьох питань. «Найгострішими проблемами, з котрими потрібно негайно боротися, на сьогодні є відсутність роботи та статусу учасників АТО, котрого немає у більшої половини військовослужбовців. Також треба допомога у оформленні субсидій, «вибиванні» земельних ділянок, особливо для сімей безвісти зниклих та загиблих бійців. Та й елементарно, наближається зима, не до кожного села району дійшла цивілізація з газом і, зважаючи на сьогоднішні ціни, не кожна родина солдата може собі дозволити його. Забезпечення скрапленим газом нині дуже проблематичне, тому треба дрова. Плюс не слід забувати про земляків, які зараз перебувають на захисті кордонів. Наприклад, скоро поїдемо завозити провізію та одяг на фронт спільно з Сарненською та Дубнівською спілками. Трохи станемо на ноги і зможемо самі їздити на Схід. До того ж плануємо надавати допомогу тим, хто збирається на службу, ділитися з ними досвідом. Адже зараз потрібно докласти чимало зусиль, аби підготувати патріотично налаштований та добре вмотивований на захист рідної землі резерв. Роботи та планів багато, маю надію, що всі вони будуть реалізовані, – зізнається Микола Шкільнюк.
Відтак він просить всіх військовослужбовців – демобілізованих та тих, які ще воюють, а також їхні родини долучатися до організації. З приводу питань вступу до спілки чи інших можна звертатися за телефоном: (096) 872 91 95. Інших же закликає не залишатися байдужими, нашим захисникам вкрай потрібні, як кошти, так і продукти харчування, одяг, техніка, пальне. Банківський рахунок ГО: 26008300969997. Адже «лише в єдності та взаємодопомозі наша сила».
Від себе хотілося б побажати новоствореній спілці не загубитися в політичній метушні та доводити почате до кінця. Оскільки люди, які йшли під кулі та захищали нас від ворога справді вартують пошани та всілякого сприяння.


Леся КОНДРАТИК.
Така надійна татова рука

Цю гарну родину ми сфотографували напередодні Дня незалежності України. Олександр Кібиш з Підлісного прийшов у відпустку із зони АТО лише на 10 днів і разом з дружиною Настею та синочками Іллюшею і Сашком приїхав до райцентру, аби спорядити майбутнього учня до підготовчого класу.

Мій співрозмовник несе службу у 25-ій окре́мій Дніпропетро́вській пові́тряно-деса́нтній бригаді Збройних сил України. Олександр передає всім нашим землякам побажання миру і добра. Розповідає нам військовослужбовець про справжню чоловічу дружбу і про те, що виконувати свій громадянський обов’язок йому зовсім не важко, бо за плечима родина, село, Україна. «Ми з дружиною виховуємо трьох синочків (п’ятимісячний Сергійко) – розповідає військовослужбовець, – я дуже хочу, щоб мої діти, всі сини українських матерів не бачили у майбутньому війни. Хай ростуть вони і розвивають мирну Україну. Ось за таке прекрасне голубе небо і усмішки наших дітей ми воюємо там, на Сході».
Поки спілкувалися, хлопчики не відпускали татову руку, очевидно, що скучила малеча за дорогою людиною. Вдома діти граються у свою війну, вони ще не розуміють, чому часто плаче бабуся і як з нетерпінням чекає на дзвінок чоловіка їх мама. Вона тепер дні свого життя вимірює цими телефонними дзвінками. А телефонувати бійцям додому дозволяють лише ввечері і то ненадовго.
А на цій світлині  всі вони просто щасливі, бо відчувають підтримку і турботу, тата і чоловіка. А зовсім скоро, на першовересень, замість синової руки Олександр знову триматиме у руках автомат.
Любов Клімчук.


Незалежність усміхнулася очима дітей
 і заплакала душею матері
23 і 24 серпня Дубровиччина, як і вся Україна, відзначила два державних свята: День прапора і День незалежності. Ці дві дати злилися воєдино, бо прапор, як і інші державні символи, є первоначалом нашого громадянського буття. 23 серпня жителі і гості міста, керівництво району, змогли віддати шану жовто-блакитному символу України, відчути єднання українських сердець і водночас вшанувати воїнів АТО.
Загалом у програмах святкування проводилися мистецькі та просвітницькі заходи, присвячені історії боротьби за державну незалежність та героїзму захисників Української держави.
Голова РДА Сергій Киркевич, який очолив оргкомітет, зазначив, що свято вдалося зробити яскравим завдяки спільним зусиллям: відділів культури, освіти, міської ради, спонсорів. Особлива ж подяка начальнику відділу культури і туризму Наталії Мозоль за професійність і організаторські здібності та громадській організації «Опір» за матеріальну підтримку дійств.
Уже наприкінці святкових дат провели коротке опитування жителів міста: чи вдалося організаторам  достукатися до наших сердець і належно втілити свої задуми святкування у життя? У відповідь почули думку, що цьогорічне святкування пройшло на значно вищому рівні, аніж відзначення цих пам’ятних дат у попередні роки. Безсумнівно, особливою аурою наповнила ці дні сама присутність наших захисників, які воювали на Сході України і відстоювали незалежність ціною свого життя і здоров’я. Про кожного з них звісно, можна писати окремий нарис. Проходить аналогія: 24 роки плекала мати-Україна сина і от треба віддати його воювати. «Боже, зупини цю війну», – благає кожна мати в Україні і подаруй нашій землі мир. Саме така думка стала лейтмотивом відзначення цьогорічного Дня незалежності.































Очільник галузі культури району Наталія Мозоль зазначає, що намагалися організувати свято, як родинну гарну подію, де почуттями патріотизму, любові до рідної землі, оберегами грають струни людської душі
«Як вдалося, - ділиться думкою Наталія Мусіївна, - судити глядачам. Я щиро вдячна всім людям, хто долучилися до святкування, вніс свій штрих у загальну палітру свята. Погодьтеся, сьогодні навіть народному колективу добратися до райцентру у вихідний день непросто, затратно і по часу, і матеріально. Ніхто ж людям не оплачує участі у таких заходах. Дякую митцям, і нашій районній владі, і міському голові, і «Опору» - за сприяння, аби подарувати чуття єдиної родини».
Важко передати всю гаму почуттів, які пережили за ці два дні учасники святкових дійств і глядачі, були посмішки і сльози, вітання і побажання, спогади і хвилини суму.
А почався День незалежності з молитви за Україну. Вона лунала у храмах різних конфесій і огортала душі прихожан.
Історія вчить, що Бог посилає випробування народові, щоб зробити його духовно міцнішим.
Якщо народ правильно сприймає ці випробування, з упованням на Божу волю, він виходить з усіх скорбот, стає духовно сильним і здатним бороти будь-які труднощі. Віримо, що Україна, подолає всі випробування багатостраждальної долі.
А зараз миті свята, які упіймав наш фотооб’єктив.
Український стяг вносять на Майдан Злагоди прикордонники.
З нагоди відзначення Дня Державного Прапора України та 24-ї річниці Дня незалежності України за особисті заслуги перед Батьківщиною, мужність і відвагу під час виконання своїх обов’язків, самовідданість і стійкість, виявлені під час проходження військової служби 30 наших земляків, які брали участь в антитерористичній операції, отримали статус учасника бойових дій і були нагороджені відзнакою начальника Генерального штабу – Головнокомандувача Збройних Сил України – нагрудним знаком «Учасник АТО». Нагороди вручили голова РДА Сергій Киркевич і військовий комісар Богдан Микульський.
У святковий серпневий день  юні жителі району отримали свій перший офіційний документ – паспорт України. Переконані, що юнь стане гідними послідовниками найкращих традицій своїх батьків та дідів. І хочеться, щоб завжди і всюди вони з гордістю казали слова: «Я – українець».
Біля пам’ятного знаку Небесній Сотні наші земляки взяли участь у загальнонаціональній хвилині мовчання за загиблими у боротьбі за незалежність України. Тужить мати - Україна за своїми синами, які дивляться на нас ангелами з неба. Ніби вчора вони вийшли на Революцію гідності, аби довести своє право на європейський вибір. Безпосередня учасниця тих подій Валентина Баньковська душею і серцем прочитала на мітингу-реквіємі пророчі слова Шевченка про долю України і українського народу.
У районному Будинку культури нагородили воїнів АТО, волонтерів, представників установ і організацій, шанованих наших земляків за вклад у розвиток нашої незалежності і працю на благо України.
Інна Ярмоліч  з Велюні не дочекалася з війни своєї кровинки. Олександр  став героєм і птахом злетів у небо. Звернулася у районному будинку культури мати воїна до всіх присутніх з побажанням миру. Зі слізьми на очах вона зичила ненькам не зазнати горя такої непоправної втрати, яку пережила сама. Плакав зал і стоячи слухав пісню у виконанні сестри Олександра «Мамо, не плач» (фото на 1 стор.).
Виставка народних умільців привертала увагу вишуканістю вишивки, тканими виробами, художньою майстерністю. Український візерунок і  змальована  Василем Деревенком поліська природа стали особливими штрихами святкових днів.
Інспектор прикордонної служби Алла Бортнік як учасниця АТО на урочистостях в РБК отримала грамоту райдержадміністрації та районної ради за патріотизм, проявлену мужність, героїзм та захист суверенітету і територіальної цілісності України.

За проявлений ентузіазм і організаторські здібності у волонтерському русі було нагороджено Василя Андрійовича Хомича, пресвітера помісної церкви ХВЄ с. Колки.

Фольклорна частина свята почалася з запального народного танцю.
Парад вишиванок грав барвами і пролунав народною піснею. Його учасники пройшлися довкола міських парків. До речі, у ці дні побачили на вулицях міста багато цікавого і гарного вишитого українського вбрання.
Артисти обласної філармонії подарували дубровичанам незабутній   український спів.
Бібліотекарі району пропонують нашим землякам долучитися до плетіння захисного вбрання для вояків – «кікімори».
Перукарі з «Бризу» провели майстер-клас заплітання української коси. Багато дівчаток із зацікавленням споглядали за вправними рухами перукарів і виявили бажання заплести волосся у коси з кольорами української атрибутики.
Учасники недільної школи церкви ХВЄ з Колок продемонстрували цікаву виставу про віру в Бога і любов до ближнього. «Любов до України не можлива без віри у Господа», - наголошували учасники святкового релігійного дійства на майдані Злагоди 24 серпня. Прихожани церков ХВЄ району долучилися до святкування Дня незалежності у райцентрі.
Любов Клімчук.
Спортивні заходи 23-24 серпня

Традиційний міжнародний футбольний турнір серед ветеранів відбувся 23 серпня на стадіоні Горинь в м.Дубровиця. Участь у змаганнях взяли команди ветеранів Дубровиці, Сарн та м.Столін, Білорусь. Сарни перемогли Столін з рахунком 3:0, Дубровиця 4:1 Столін, і нульовою нічиєю завершився матч між дубровицькою та сарненською командами. Тож перше місце за різницею більшої кількості забитих голів зайняли господарі, друге – Сарни, третє – Столін.
Велопробіг до Дня прапора провела молодь міста, десяток велосипедистів з державними прапорами та прапором українських націоналістів проїхали вулицями Дубровиці.
В селі Колки, на волейбольному майданчику біля річки Случ, 23 серпня відбувся турнір з пляжного волейболу пам’яті Олександра Потера. Участь у змаганнях взяли 9 команд району. 1-ше місце виборола команда «Горинь» м.Дубровиця, 2-ге місце – «Случ» с.Заслуччя, 3-є місце «Штурм» с. Колки. Кращими гравцями визнані: Таргоній Юрій «Горинь», Корінь Ігор «Штурм», кращий ветеран – Корінь Кирило «Ветеран», кращий юнак – Мазур Олександр «Случ».
24 серпня на баскетбольному майданчику НВК-Ліцею м.Дубровиця відбувся турнір з стрітболу (вуличний баскетбол), присвячений Дню Незалежності України. Участь у змаганнях взяли 6 команд, з яких влучнішими виявились спортсмени з Лютинська, котрі здобули «золото», «срібло» дісталось дубровицькій команді «Воля», «бронзу» виборола команда Селець. Кращих гравців турніру було відзначено грамотами та статуетками: Стасюк Максим (Лютинськ), Жакун Сергій («Воля»), Музичук Владислав («Найк»), а призери отримали медалі та оплески глядачів за видовищну гру.
Відділ спорту