пʼятниця, 28 серпня 2015 р.

Весільні святощі,
що бережуть нашу ідентичність
День весілля є однією з пам’ятних подій, яких небагато в житті. Через це сучасні молодята й намагаються придумати для нього щось незвичайне, щоб ще більше виділити з низки сірих буднів. Хтось копіює новомодні ритуали з прогресивної Європи, хтось сам придумує креативні конкурси та церемонії. Втім, на жаль, у гонитві за весільною модою наречені часто забувають про споконвічні українські традиції, мовляв, це все вже віджило своє. Насправді ж наші прадідусі та прабабусі дотримувались їх не для годиться, оскільки за кожним обрядом стояла історія і кожен ритуал ніс в собі вікову мудрість та підтекст. Отож, хочемо розповісти вам, як гуляли весілля колись та що стало властиво для нинішніх церемоній.


«Теперішнє святкування
до колишнього не прирівняти»
Національні традиції – це душа будь-якого народу, завдяки котрій нація живе. Поліське автентичне весілля – яскраве втілення цих традицій, воно пронизане піснями, примовками та жартами. Тому є безцінним скарбом поколінь, який не треба ховати далеко у скриню, а навпаки – передавати нащадкам, аби вони берегли та дослухались до минулого. В цьому впевнені учасниці фольклорного колективу «Серпанок» із села Берестя Красько Ніна Іванівна та Дем’янець Єва Михайлівна, котрі й повідали нам, як відзначали весілля задовго до кортежів з машин, ресторанів та триповерхових тортів.
«Теперішнє святкування до колишнього не прирівняти. Якось душевніше було, емоційніше, багато співали, танцювали, веселились по-справжньому Та й зараз відбувається все за один день: прийшли, забрали молоду, повінчались, поїли і розійшлись. А колись весільна церемонія тривала кілька тижнів», – зауважують наші співрозмовниці.
Все починалося зі сватання. Майбутній наречений разом зі сватами, в ролі котрих були батько, мати, а інколи і хрещені, йшов до дому дівчини з хлібом та горілкою. Вже в хаті заводили розмову про теличку, що десь тут продається або куницю, що десь тут пробігала… Згодом кликали молоду, яка вносила на хлібині вишиті нею рушники або намітки, і перев’язувала ними сватів. Так дівчина погоджувалася на одруження. Або ще в пляшку з-під горілки насипала пшеницю, що також було ознакою її згоди.
А якщо ж наречена не хотіла заміж за хлопця, то підходила до столу, брала принесений старостами хліб, і поцілувавши його, говорила: «Спасибі за честь. Хай вам Бог дає з інших рук». «Тепер люблять зустрічаються по кілька років. А в давнину дівчина й парубок могли навіть не знати один одного, їх зводили батьки. Тому й не дивно, що бували й такі випадки», – додає Ніна Іванівна.
Далі проходили змовини, на яких батьки молодят узгоджували дату весілля, чи буде в молодої дружка, а в молодого староста, а також домовлялись про день примірки сорочки нареченим.
У п’ятницю, перед самим, весіллям випікали коровай в хаті молодого, у дівчини готували так званий пиріг. Мати хлопця запрошувала сусідок та найближчу родину, які приносили із собою яйця, муку, молоком, борошно і т.д. При цьому коровайниці повинні були перебувати у першому шлюбі і жити в злагоді. З чоловіків був лише батько або старший сват, котрий саджав хліб у піч, виймав та виносив його в комору.
Заздалегідь наречені визначали собі дружок та дружбів, але на пари їх не ділили. Втім, від кожної сторони мали бути «шофер» та «шоферка», яких зазвичай обирали  з сім’ї. Тому, на відміну від сьогоднішнього весілля, колись цілуватися було не прийнято, навіть для молодих. 
У суботу під вечір відбувалися запоїни в домі дівчини. Запивати молоду йшла вся близька родина нареченого, кожен повинен був мати при собі подарунок. Зі свого боку дівчина також обдаровувала їх сорочками або намітками.
А вже наступного дня розпочиналось саме дійство. Зранку дівчину причісували та одягали дружки та вудча (братова): «Тоді не було таких суконь як зараз, та все одно молода була гарно вбрана у вінок, обов’язково фату, білу блузочку та спідницю, як зараз пам’ятаю, в складочки. Всі наречені завжди хороші», – розповідає Єва Михайлівна. Цікаво, що наречену одягали в сусідів або родичів, котрі жили недалеко. Тому після приїзду молодого, дружби шукали дівчину по найближчим будинкам, звідки несли її на руках чи спині. Далі батьки благословляли та виряджали наречених до вінця, обходячи три рази та обсипаючи зерном повізку.
Повінчавшись у церкві, молоді та їхні гості йшли до хати  дівчини. Батько й мати зустрічали винуватців свята з хлібом і сіллю, бажали гарної долі, здоров’я та міцної сім’ї. Молодих садовили під образами, при цьому дівчина повинна була сидіти на подушці. «Їсти було що. Спеціально до весілля різали корову чи свиню, на столі були сир, млинці, риба, гриби, капуста тушкована, холодець, бабка, раніше ще й борщ варили. Кожен старався зробити якнайкраще», – зазначають Ніна Іванівна та Єва Михайлівна.
Увечері, після закінчення гуляння, на порозі будинку мірялися короваями – в кого вищий. Після цього відбувалося прощання молодої з родиною та домом. Бояри з дозволу старшого старости виносили і вантажили на воза скриню з приданим, що складалося з подушок, перини, постелі тощо. В той час родичі від молодого нишпорили по господарстві й «крали» для новоствореної сім’ї курей, поросят та  качок, а рідня від іншої сторони відбирала загарбане.
Понеділок – другий день весілля, котрий проходило в домі нареченого. З самого рання до молодої навідувались  кілька дівчат з першим снідання. Мати нареченої наказувала їм прибрати хату свекрухи, повісити тюль, рушники та намітку на образи. Після них йшли так звані «снідальниці» разом із братом або хрещеним молодої, який ніс із собою пиріг, котрий пекли ще в п’ятницю. Дорогою їх перестрівали дружби, які намагалися відібрати їжу. Тому часто дівчата до кошиків клали каміння, кістки, шматки буряка, сиру картоплю, бо знали, що бояри можуть це викинути, також в корзинках були й налисники, пиріжки та сир.
Прийшовши до хати, снідальниць садовили за стіл і пригощали тими ж дарунками, що вони принесли. До них приєднувались й молоді. Після частування та танців, починались випробовування для нареченої. Спочатку вона мусила принести з колодязя води. Вважали, що якщо донесе у відрі хоч трішки, то гарною господинею буде. Проблема полягала в тому, що бояри постійно заважали дівчині справити хороше враження вправної хазяйки. Така ж ситуація відбувалась із носінням дров та підмітанням хати.
Затим знову сідали за стіл, оскільки потрібно було розділити принесений пиріг. Кожен шматок, щедро помащений медом, роздавали гостям і вручали подарунки, а ті в свою чергу віддячували грошима. Після цього відбувався обряд «покриття голови». З піснями та примовками дружки знімали з молодої вінок і віддавали молодшій сестрі або родичці, одягали на голову нареченої очіпок, пов’язуючи зверху намітку. З цього часу її називали молодицею.
Далі ще трохи повеселившись, молодь йшла додому, а в господі нареченого починалася підготовка до прийому «перезвань» – так називали запросини родичів молодої. Цікаво, що запрошувати їх приходили, крім рідні жениха, ще й переодягнути «дід, баба, двоє татар та цигани». Часто жінки вдягали чоловічий одяг, а чоловіки – жіночий.
Пізно ввечері ділили коровай, а гості знову ж давали подарунки або гроші, вживаючи жартівливі примовляння: «Даруємо бунт цибулі, щоб не давала свекрусі дулі; даруємо сосну, щоб цілувались до сну; даруємо кусок масла, щоб любов не гасла».
Потім староста, що розносив коровай на тарілках, розбивав їх на щастя та благополуччя. Після цього гості дякували батькам за гарний прийом і розходились по домівкам. Наступного дня найближча родина наречених збиралась у домі молодого на гостину, а в четвер навпаки йшли частуватися до батьків молодої. Ще через тиждень збирали спільних гостей.

Дотримуватись
чи не дотримуватись –
ось в чому питання
Взагалі дотримуватися чи не дотримуватися традицій на весіллі – складне питання, яке хвилює більшість наречених. Як кажуть, скільки людей – стільки й думок. Для когось дотримання певних традицій на своєму весіллі саме собою зрозуміло, а хтось, навпаки, навіть чути про них не бажає. Найімовірніше, причина такої ситуації пов’язана з тим, що багато хто просто не знають нічого про українські традиції – їхню важливість і глибинне значення. Тому й нехтують власними, переймаючи закордонні ритуали. Тож  ми поцікавилися в тамади з п’ятнадцятирічним досвідом Марії Легкої, які національні обряди все ще збереглись на сучасних весіллях, а які прийшли до нас із Заходу.
«Із споконвічних традицій на теперішніх святкуваннях залишились зустріч наречених з хлібом і сіллю та ділення короваю». Це й не дивно, адже хліб, як символ достатку і матеріального благополуччя, ще у слов’янських народів був знаком божественного заступництва та оберегом від ворожих сил. До нього завжди ставилися з трепетом і повагою. Випікали з особливою уважністю та обережністю.
Також зберігся обряд обсипання молодих житом (символ плодючості) і монетами (символ достатку). «Хоча в нашому регіоні в нього внесли свої корективи. Нещодавно на весіллі молодят обсипали ще й бурштином», – зазначає пані Марія.
Ще на деяких весіллях зустрічається цікава традиція «обжинки». Коли остання дитина одружується чи виходить заміж, вкінці весілля батька наряджають як нареченого, маму ж вбирають у фату з тюлі. Також на них одягають спільний вінок з барвінку, три рази піднімають, після чого вони танцюють родинний танець.
І донині однією з найзворушливіших церемонії  вважається автентична традиція «розплітання нареченої». Назва пішла від того, що колись з голови молодої знімали не фату, а віночок, розплітаючи при цьому дівочу косу. Сьогодні сам процес зазнав деяких змін, але основа ритуалу залишилась незмінною. Під звуки пісні свекруха, або й сам наречений, знімає з голови дівчини фату і пов‘язує її гарною хусткою. Після цього молода дружина прощається зі своїми незаміжніми подругами в ритуальному танці, одягаючи кожній з них по черзі вельон. Весь обряд символізує прощання з юністю та перехід в доросле сімейне життя.
Також є гарна традиція заносити наречену на руках до хати. У слов’ян цей звичай з’явився від вірування, що наречена є незахищеною від злих сил, котрі чигають на неї. А тому, аби обдурити підступні сили, наречену несли на руках. Якщо вона не ступає по землі, отже її немає тут. Щоправда, тепер молоду не тільки до хати заносять, але й із РАЦСу чи з церкви.
Ще під час весільного обряду люблять бити посуд: або бокали розіб’ють, або тарілку навмисне кинуть об асфальт. Але це не страшно, адже всі знають, що посуд б’ють на щастя. Окрім того, люди придумали прикмету: якщо посуд розбився на великі частинки, то у молодої родини першим народиться хлопчик, якщо на дрібні – то дівчинка. До того ж чим більше осколків, тим щасливішою буде новостворена сім’я.
Марія Легка розповідає, що старається відродити ще й здавна притаманний для Полісся танець краков’як: «Зараз його майже ніхто не танцює. Але я пропоную старшим людям нагадати, а молодших навчити, як він танцюється. До речі, надзвичайно легкий, але разом з тим жвавий танець».
Разом з цим сьогоднішнє весілля важко уявити і  без запозичених обрядів кидання букету, запалювання родинного вогнища та першого танцю молодих.
До того ж, як говорить пані Марія, все більшої популярності набуває виїзний розпис: «В нас такі церемонії відбуваються зазвичай в Дубровицькому лісництві. Там природа дуже гарна, адже є належний догляд за всім цим. Спеціально привозять на місце дійства прикрашену арку та лавочки. Як і в Європі, батько веде доньку до вівтаря, наречені читають один одному клятви».
Та й загалом тамада зазначає, що з плином часу, незворотньо змінюються цінності, звички, а відповідно і підхід до святкування весілля. Так, майже повністю у минуле відійшли часи, коли бенкет влаштовували  в домі чи в шалаші. Зараз набагато простіше та легше з точки зору нервової системи провести святкування в ресторані. Фінансові затрати практично однакові, але таким чином можна уникнути численних проблем із монтуванням шатра, вбиранням, закупівлею продуктів, готуванням і т.д. До того ж колись гості приходили на весілля, щоб гарно провести час та від душі повеселитись. І нічого особливого їм для цього не треба було. Тепер же почали влаштовувати шоу, конкурси, запрошувати різноманітні колективи, випускати кульки та голуби. Та й тамада з розряду екзотики, плавно перемістився в розряд крайньої необхідності. Його набір функцій набагато розширився, включаючи не тільки розважальні, але й часто організаційні.
Щодо застілля, то частою тенденцією стало влаштування фуршетних столів, а європейська традиція розрізання святкового торту взагалі міцно пустила коріння в українське весілля. Також змінилось і музичний репертуар.  Крім вальсів і польок, від музичних гуртів тепер вимагають пісень з репертуару світових виконавців. Часто хоче чути на своєму святкуванні електронну та сучасну музику, деякі навіть запрошують ді-джеїв. З активним розвитком техніки відчутно додалося роботи фото- та відео- операторам. Повністю відійшли в минуле часи, коли відео-оператор, після весілля виймав з камери касету і віддавав молодятам. Зараз від них обох вимагається не тільки репортажна зйомка, але й потужна обробка та монтаж.
Проте Марія Легка говорить, що останнім часом на хвилі патріотизму все більше наречених повертаються до українського. «Наприклад, коли співаємо пісню «Одна калина», я завжди вкінці говорю: «Слава Україні». Все частіше бачу дружок у вишитих сукнях, так само в деяких наречених є українські мотиви у платтях».
Отож, підсумовуючи, варто згадати влучний вислів Тараса Шевченка: «… і чужому научайтесь, і свого не цурайтесь». Зробити красиве й сучасне весілля – здорово. Але додати трохи душевності і традиційності не завадить. Адже саме традиції бережуть нашу ідентичність.


Леся КОНДРАТИК.

Немає коментарів:

Опублікувати коментар