пʼятниця, 7 листопада 2014 р.

СВЯТО РОДИНИ І НЕНЬКИ НАШОЇ УКРАЇНИ

З далекого краю, з далеких світів –
Журавлик на крилах додому летів.
Минав океани, ліси і моря,
Вдивлявсь крізь тумани:
Чия це земля?
Чиї це долини,
Чиї це луги,       
Чию це калину гойдають вітри?
Впізнав Батьківщину:
«Моя це земля! Гніздечко моє! Україна моя!».
Такими чудовими поетичними рядками розпочалось у старшій групі «Веселинка» Дубровицького ДНЗ №1 (вихователі Бірук О.В., Шинкар І.І., музичний керівник Олексієвець М.В.) свято родини і неньки нашої України.
Урочисто прикрашена зала… Всі діти, вихователі, музичний керівник і навіть батьки в святковому українському вбранні – вишитих сорочках, яскравих спідничках, барвистих віночках, та вишуканих сукнях у національному стилі… Від такого, милого серцю кожного українця, різнобарв’я в душі піднімається хвиля гордості за те, що ми, українці – народ, який не цурається праці, шанує та береже традиції, безмежно любить свою Батьківщину. Незмінним символом гостинності, щедрості українців з давніх-давен був хліб на вишитому рушнику,  яким вони зустрічали дорогих гостей, тож за доброю традицією присутніх вітали та пригощали запашним короваєм.

І діти, і гості, затамувавши подих, слухали легенду про те, як Господь роздавав таланти та подарував маленькій україночці неоціненний дар – пісню, і заповів не тримати його, а нести в народ. Можливо, саме тому, пісні-молитви за Україну з дитячих вуст звучали по-особливому зворушливо і щиро.
Виховання любові до Батьківщини, до своєї Вітчизни – завдання надзвичайно складне, особливо, коли мова іде про дітей дошкільного віку. Патріотичні почуття дошкільників засновуються на інтересі до найближчого соціального, природного і культурного оточення – сім’ї, батьківського дому, рідного міста, країни, традицій та звичаїв свого народу. Тому недаремно наше свято було ним родинним, адже саме серед близьких людей дитина почуває себе захищеною, улюбленою, потрібною. А пісня мами і донечки у виконанні  Наталі та Софійки Великих сприймалась гостями свята особливо ніжно і тепло.

Важко уявити свято в Україні без жартівливих пісень та запальних танців, тож вдало інсценізована композиція «Грицю – Грицю, до роботи…» розвеселила батьків та всіх присутніх у залі.
 Ми живемо у непростий для нашої держави час. Кожен день з тривогою у серці чекаємо на хороші новини із зони АТО, віримо у те, що так триватиме недовго, сподіваємось на мирне урегулювання складної ситуації на сході України. І хоч, дякуючи Богу, воєнні дії від нас далеко – тривога за майбутнє маленьких громадян нашої держави не покидає всіх нас. Саме тому, коли всі разом – і діти, і батьки, і всі присутні в залі виконували гімн України – у  багатьох дорослих з’явились непрохані сльози хвилювання  за майбутнє країни, гостре відчуття відповідальності за долю наших дітей. А на завершення – всі учасники свята прикрашали дерево, що росте на подвір’ї дитячого садка, голубими та жовтими стрічками, як символ надії на мир,  добро і радість.

Лариса САЛІВОНОВА,
вихователь-методист Дубровицького  ДНЗ№1 «Теремок».

У ВСЯКОГО СВОЯ ДОЛЯ І СВІЙ ШЛЯХ ШИРОКИЙ

Пророче написав в поемі «Сон» великий український геній Тарас Шевченко. Всяк раз ці слова спадають мені на гадку, коли випадає нагода поспілкуватися з живою дубровицькою легендою - віце-президентом міжнародної федерації Бойового Гопака Петром Велінцем, котрого у нашому районі майже всі шанобливо величають просто «Гопак». Адже Петро досконало володіє цим давнім козацьким бойовим мистецтвом. А ще – він великий патріот, понад усе любить нашу Україну, пропагує у всьому світі незламний український дух й міць нащадків славних козаків.
Окрім того, я не знаю людини більш цілеспрямованої, ніж Петро. Цей чоловік буквально зліпив себе сам як в фізичному, так й в духовному плані. Колись після автодорожньої травми йому пророкували пожиттєву інвалідність. Але хлопець зумів не лише вилікуватися сам, а й навчився зцілювати інших. Хтозна, можливо, за ті кілька хвилин, коли він в дитинстві з проломленим черепом провалився в потойбіччя життя, відкрили лише йому відомі духовні астрали. Безперечно одне – його душевна снага викликає захоплення й, що найбільш приємно, знайшла багато послідовників. Нехай це звучить трохи патетично, але Петро здатен творити дива. Принаймні багаторічні результати його занять з дітьми, що мали колись вади у розвитку, а згодом ставали чемпіонами й призерами найпрестижніших спортивних змагань, є тому свідченням.
Сам Петро до свого власного зцілення ставиться філософськи, вважаючи це Божим провидінням. «Господь давав мені шанси, я ж тільки намагався ними скористатися», - каже скромно про власні успіхи.
А між тим популярність Петра з кожним роком зростає. Він уже впізнаваний не лише в Дубровиці чи Рівному. Навіть знамениті Клички віддають належне майстерності нашого земляка.
Наприкінці минулого року Велінець, наприклад, отримав 1-шу премію ІІІ міжнародного фестивалю розвитку особистості «Життя як диво», що проходив  у Луганську. Учасниками фестивалю також були відомий психолог, автор книжки «Полюби хворобу свою» та інших бестселерів Валерій Синельников, учні індійського йога Ом Ананд Свамі та ще близько 60 авторитетних психологів, езотериків, екстрасенсів.
«Я давав майстер-класи із демонстрації можливостей людського духу та тіла, які відкриває бойовий гопак та українські духовні практики, а також із мануальної терапії, - розповідає Петро Велінець. – У мене люди і по склу ходили босими, і на цвяхах лежали, і ножі в них кидали, і шаблюкою рубали. А в останній день я 500 людей повів по розпеченому вугіллю. І всі лишилися неушкодженими».
Що цікаво – Петро спілкувався там, як зрештою, й всюди, виключно українською, що у східному Луганську від нього сприймалося... дуже прихильно! «До мене навіть учасники із Росії намагалися говорити українською. Загалом із розумінням та сприйняттям як української мови, так і української історії, характерництва та бойового гопака у мене не було жодних проблем», - розповів він у своєму блозі.
Петро Велінець підкорив вершини фестивалю з другої спроби. Два роки тому на «Житті як диво» він був другим, і вже тоді поставив собі за ціль піднятися на першу сходинку п’єдесталу. «Я ще тоді побачив, що серед визнаних авторитетів нічим не гірший, і поставив собі за мету бути найліпшим. Я просто досягнув того, чого хотів». Сам же Петро мріє, щоб у рідному краї було більше спортивних залів, щоб діти мали змогу розвиватися як фізично, так і духовно. Адже великим майстром можна стати навіть у поліській глибинці.
Зима у Петра минула на київському Майдані. А потому – волонтерська допомога українській армії.
У серпні на запрошення Української діаспори й Чікагської школи Бойового Гопака Петро вдруге відвідав США.
«Варто зазначити, що після минулорічних наших виступів у Штатах, кількість вихованців Школи Бойового Гопака, що працює в Чікаго вже вісім років, зросла вдвічі. Тож радо відгукнувся на запросини її директора провести для дітей кілька майстер-класів. Після двотижневих занять – дітки вже володіли основними навиками, перебраними від наставників. Так само без остраху босоніж ходили по битому склу, без крові демонтрували порізи гострими предметами й «цвяхопроколюванням», вміло володіли різними видами зброї. Дехто навіть подейкував, що це українська група приїхала разом зі мною», - розповідає Петро.
Наприкінці навчання влаштували традиційний вже табірний відпочинок. За містом, в безпосередньому спілкуванні з природою, з смачнючим, за Петровим рецептом, кулішем. Для читачів газети майстер відкрив деякі секрети його приготування. Виявляється, неповторний смак кулішу залежить від аури кухаря. Сам Петро робить куліш з кількох видів круп, на неповторному українському салі, з молитвою, помішуючи страву правою рукою за часовою стрілкою.
Разом з маленькими українськими американцями «на табір» виявили бажання з’явитися й їхні батьки. Тож принагідно мав наш козак тут й  кілька семінарів щодо цілющих масажів.


До слова, це згодом призвело до курйозного навіть випадку. Котрась з мам, що прослухала семінари Петра, попросила його подивитися травмовану руку чоловіка-поліцейського. Так Велінець потрапив до поліції, де після майстер-класу з масажу був удостоєний такої честі, як членство в спілці офіцерів цього відділку, настільки вправними й помічними виявилися руки нашого козака.
Тож цілком логічно,  що навіть на авто, яке подарувала Петрові Чікагська Школа Бойового Гопака, вигравірували спеціальний напис «Нopak».
Зрештою, це не єдиний курйоз, що випав Велінцю за океаном.  Пам’ятаєте сюжет гоголівських «Вечорів на хуторі біля Диканьки», коли вередлива Оксана просила коваля привезти їй черевички імператриці? Щось подібне у Петра замовив із сувенірів й його давній київський приятель, в минулому баскетболіст – форму зірки NBA Майкла Джордана. Й Велінець таки привіз йому цю форму.
Наш земляк із Сельця Володимир Гордєєв мешкає в Америці вже давно. Там він – майстер з декору. В основному розписує українські церкви. Але якось він оздоблював особняк сусіда Джордана. Був тоді Хеллоуїн. Тож за американською традицією гуртом пішли «красти цукерки» й до Майкла. Баскетбольна зірка зустрів гостей дуже прихильно, навіть почаркували разом. Саме Володимир й став Петрові в нагоді, коли той розповів про сокровенне бажання київського приятеля. Врешті–решт разом вони таки здобули ту заповітну джорданівську форму з номером 23…
Звичайно, це не єдиний сувенір, що привіз Петро додому. Найбільше ж – одяг для український вояків в зоні АТО, тепловізори, спеціальне оснащення для армії. Це все американські українці передавали для наших патріотів з власної ініціативи.
Частину цього вкрай необхідного в зоні АТО вантажу Петро відправив туди особисто, маючи  чотири дні майстер-класів та показових виступів  безпосередньо на передовій під Красноармійськом, Слав’янськом, Костянтинівкою та Артемівськом. Герої АТО плескали нашому земляку навстоячки, захоплені надприродними здібностями цього чоловіка.
Людмила РОДІНА.

…А ВІК ЙОГО ВИЗНАЧАЄ ЮНІСТЬ СЕРЦЯ


Давня мудрість говорить, що людина – творець свого щастя. З цим, мабуть, треба погодитись, бо справжнє щастя – це передусім вміння щиро любити життя і людей. Щастя – це горде відчуття своєї вагомості в суспільстві, але, мабуть, чи не найважливіше – це вміння віддавати всі свої сили, своє душевне тепло, полум’я власного серця служінню людям. І саме така самовідданість робить людину щасливою.
Чи щасливий по життю герой нашого допису? Каже, що так.
Володимир Михайлович Мартинчик наділений усіма найкращими рисами, якими Бог винагороджує людину. Усі, хто знає цього життєрадісного та оптимістичного чоловіка спортивної статури, можуть це підтвердити.
Володимир Михайлович народився у роки, коли панували голод і розруха – у 1944-му. Ріс він допитливим та енергійним хлопчаком, тому раніше за своїх однолітків опинився за шкільною партою. Це було 1 вересня 1950 року. Під час навчання у школі був дисциплінованим учнем і відмінним спортсменом. І вже з 14 років він професійно грає у футбол. Такому ранньому розвитку професійної кар’єри сприяло, мабуть, і те, що на той час телевізори мало хто мав, тому  після уроків діти переважно ганяли м’яча аж до самісінької ночі. У 15 років енергійного спортсмена помітили, і Володимир Мартинчик уже грав за збірну команду Дубровиці на першість області. До речі, будь-якому виду спорту (шахи, теніс, шашки, лижі, стрільба тощо) він віддавався з фанатизмом. І у 1960 році Володимира направляють на курси вчителів фізичного виховання у м. Дубно, після чого призначають вчителем фізкультури Руднянської восьмирічної школи, а у 62-му – вчителем  фізкультури Дубровицької школи.
Навіть на період служби в лавах Радянської Армії (з 1963 по 1966 рр. – спочатку в ракетних військах, згодом – у Німеччині) не забуває про свою спортивну майстерність.
По поверненню додому Володимир пробує вступити до Львівського університету на механіко-математичний факультет. Та юнак вчасно зрозумів, що до механіки ніколи не лежатиме душа, фізкультура – його покликання. А будучи з дитинства самостійним, прийняв рішення вступити до Кам’янець-Подільського інституту на факультет фізичного виховання…
Так непомітно минуло 50 років вчителювання у фізичному вихованні Володимира Мартинчика. І ось у вересні 2010 року він вирішив піти на заслужений відпочинок. Але цей відпочинок полягає у тренерській роботі, суддівстві, бо Володимир Михайлович і надалі залишається бажаним у спорті для всіх.

З неабиякою насолодою пригадує він свою першу медаль. Її він отримав у 1963 році – за І командне місце у збірній Рівненської області з футболу. «Майже шість годин у вантажному автомобілі з відкритим верхом під проливним дощем добиралися ми до Рівного на  гру. Та поверталися додому радісними й задоволеними – від отриманого результату та від самої гри. І все це було не за гроші…», – пригадує Володимир Михайлович.
У біографію Володимира Мартинчика помітним рядком вписані такі моменти: працював тренером футбольної команди Рівненської ДЮСШ «Авангард», тренером футбольної команди «Горинь» та дублерів команди «Горинь», а з 2002 по 2010 рік – тренер з футболу ДЮСШ м. Дубровиці. А ще – тренер  збірної  команди області серед профтехосвіти з шахів.
Володимир  Михайлович – чемпіон області з настільного  тенісу і срібний призер області з шахів серед учителів, неодноразовий чемпіон та призер району з шахів та настільного тенісу тощо. Він – єдиний в Дубровиці суддя І категорії… Боюся, що про всі звання та регалії навіть і не пригадаю. Найкрасномовніше про них свідчать численні медалі, кубки, грамоти, подяки. За сумлінну  роботу у справі навчання і виховання підростаючого покоління нагороджений значком «Відмінник народної освіти», грамотами Міністерства освіти, обласної та районної держадміністрацій, медаллю «Майстер педагогічної праці».
Серед спортсменів-вихованців Володимира Мартинчика – багаторазові чемпіони області та району з шахів, настільного тенісу, футболу, баскетболу, лижного спорту, легкої атлетики, волейболу та навіть дзюдо. Восьмеро його вихованців увійшли до основного складу збірної Рівненщини з футболу. А ще двоє кращих спортсменів мали честь представляти місто на відкритті Олімпійських ігор у Москві 1980 року. І хоч мало хто з них пов’язав своє життя зі спортом, проте, вірю, завдячують Богові за те, що наділив їх таким мудрим, добрим та щирим наставником.
Його люблять і поважають як чесного, умілого, справедливого, мудрого, відповідального, цілеспрямованого учителя. Учителя з великої літери, котрий жодного разу не зрадив обраній професії, хоча б яку посаду йому не пропонували, – бо любив і цінував «живу» роботу з дітьми.
Володимир Михайлович дуже любить працювати по господарству, куховарити, збирати гриби, рибалити, проводити час із онуками, спілкуватися з друзями та людьми різних поколінь. А ще – він гостинний господар. Припрошує до себе в гості і жартує, що для кожного у нього знайдеться скоринка черствого хліба.
Володимиру Мартинчику виповнилося сімдесят. Лише сімдесят. Це про роки жінок не прийнято говорити. А про вік чоловіка – можна. Навіть варто. Особливо, коли людина аж «пашить» енергією, активністю, й життя її – насичене та цікаве…
Інна ПРИМАКОВА.



ДОРОГОМУ ДІДУСЮ
Коли місто ще дивиться сни,
Сонце з місяцем розмовляє,
А земля дочекалась весни,
Й дідуся мого радо вітає.
            Він раненько приходить у сад,
            Привітається з кожним листочком,
            Засміється тоді виноград,
            Груша хвацько зморгне листочком.
Вийду й я до свого дідуся,
Обійму його міцно й вклонюся.
Хай же знає весь світ і земля:
Я щасливий онук й цим горджуся!
                               Андрій Мартинчик.




У матеріалі використано інформацію з колективної творчої справи вихованців НВК «Ліцей-школа».

В ЇЇ ДОРОБКАХ ЖИВЕ ДУША ПОЛІССЯ

Живуть в районі багаті і щедрі своїм чарівним, самобутнім мистецтвом, майстерністю обдаровані люди.
Взагалі на Дубровиччині налічується 169 майстрів декоративно-вжиткового мистецтва. Це і самодіяльні художники, різьбярі, ткалі, бондарі, вишивальниці і т.д.
Три майстрині району носять звання «Заслужений майстер народної творчості України». Це – Любов Стельмашук, Ніна Рабчевська та Уляна Кот із Крупового.
Сьогодні жодне свято у селі та й у місті не проходить без виставки народних умільців. Їхні роботи завжди прикрашають фойє закладів культури району.
У нашому районі широко розвинуте мистецтво вишивки. І сьогодні майстрині вишивки мають тонкий, естетичний смак. У стародавнє мистецтво вишивки вливають сучасні мотиви та прийоми. Саме про одну із таких майстринь наша розповідь.

 Гарного осіннього дня, 10 жовтня 1951 року в с. Людинь, відзначила своє день народження жінка, яку дуже тісно пов’язала доля із творчістю – Тетяна Захарівна Заруднєва. Село Людинь розташоване серед розкішної дикої природи, а ще поблизу села – озеро Сомине.
Народилася Т. Заруднєва у багатодітній сім’ї колгоспників. Батько Тетяни був добрим ковалем та мав хороший голос. Дуже любив співати та знав багато пісень. Й цю любов до пісні він передав своїй доньці Тетянці. Заспівала дівчина дуже рано. Вперше на шкільній сцені виконала пісню, що навчив її батько, «Вийшла мадярка на берег Дунаю». Та виступ цей був геть невдалим, Тетянка забула слова пісні, і зійшла із сцени. Довго не могла наважитися знову заспівати перед публікою. Та любов до пісні була сильнішою. Дівчинка була дуже активною в школі. Після закінчення восьмирічки мала намір здобути освіту, та, на жаль, не мала підтримки. Батьки розлучилися, і мамі було тяжко п’ятеро дітей поставити на ноги, а тим більше дати їм освіту.
Тетяна, після школи, працювала в колгоспі, лісгоспі, кухаркою у дитсадку. Життя було нелегким. Вийшла заміж, народила троє дітей, але серце її прагнуло співати. Завжди знаходила вільний час і бігала на репетиції до клубу. Згодом її помітив та оцінив відомий на Дубровиччині фольклорист Петро Степанюк. Він запросив співати її у колективі під його керівництвом. Хтозна, де могла б бути вона зараз. Можливо, співала б у якомусь відомому колективі або когось би навчала співати. Та сталося, як сталося. Не склалася сім’я. Розлучення… Треба було ростити, виховувати дітей. Наперекір всьому вона стала «першою скрипкою» у новоствореному тоді на базі клубу с. Людинь народно-аматорському колективі (кер. Марія Приходько).
Але це ще не все, що вміє наша героїня. Побувавши в будинку, де живе Тетяна Заруднєва, хіба що на підлозі ви не побачите вишиті її руками роботи. Вишивки тут живуть немов своїм самостійним життям. У її доробку є колекції вишитих рушників, наволочок, килимів, сорочок, сукенок. Вишиванки прикрашають оселю майстрині, двері якої завжди відкриті для всіх бажають ознайомитися з її доробками і замовити щось для себе.
«Все українське для мене рідне», - каже Тетяна Захарівна, – а без пісні і своє життя не уявляю». У цьому можна і переконатися, познайомившись із нею особисто.
До речі, учасникам народного аматорського колективу «Журбина» майстриня пошила та вишила десять костюмів.
Пристрасне вболівання за долю національного народного мистецтва та української пісні стало сенсом її життя.
Коли ж викроює час майстриня для створення нових творів? Адже у неї 14 онуків, основний час вділяє їх вихованню. Минулоріч до учасників колективу «Журбина» приїжджало рівненське телебачення «Азбука смаку», де Тетяна Заруднєва показала свої кулінарні здібності. Тож бажаємо цій жінці невичерпного оптимізму, натхнення в роботі та подальших творчих успіхів. Адже у її доробках живе душа поліської природи, нескінченна життєдайна сила.
Ірина ЯРМОШЕВИЧ, завідуюча ОМЦ РБК.