Давня мудрість говорить, що людина –
творець свого щастя. З цим, мабуть, треба погодитись, бо справжнє щастя – це
передусім вміння щиро любити життя і людей. Щастя – це горде відчуття своєї
вагомості в суспільстві, але, мабуть, чи не найважливіше – це вміння віддавати
всі свої сили, своє душевне тепло, полум’я власного серця служінню людям. І
саме така самовідданість робить людину щасливою.
Чи щасливий по життю герой нашого допису?
Каже, що так.
Володимир Михайлович Мартинчик
наділений усіма найкращими рисами, якими Бог винагороджує людину. Усі, хто знає
цього життєрадісного та оптимістичного чоловіка спортивної статури, можуть це
підтвердити.
Володимир Михайлович народився у
роки, коли панували голод і розруха – у 1944-му. Ріс він допитливим та
енергійним хлопчаком, тому раніше за своїх однолітків опинився за шкільною
партою. Це було 1 вересня 1950 року. Під час навчання у школі був
дисциплінованим учнем і відмінним спортсменом. І вже з 14 років він професійно
грає у футбол. Такому ранньому розвитку професійної кар’єри сприяло, мабуть, і
те, що на той час телевізори мало хто мав, тому
після уроків діти переважно ганяли м’яча аж до самісінької ночі. У 15
років енергійного спортсмена помітили, і Володимир Мартинчик уже грав за збірну
команду Дубровиці на першість області. До речі, будь-якому виду спорту (шахи,
теніс, шашки, лижі, стрільба тощо) він віддавався з фанатизмом. І у 1960 році
Володимира направляють на курси вчителів фізичного виховання у м. Дубно, після
чого призначають вчителем фізкультури Руднянської восьмирічної школи, а у 62-му
– вчителем фізкультури Дубровицької
школи.
Навіть на період служби в лавах
Радянської Армії (з 1963 по 1966 рр. – спочатку в ракетних військах, згодом – у
Німеччині) не забуває про свою спортивну майстерність.
По поверненню додому Володимир пробує
вступити до Львівського університету на механіко-математичний факультет. Та
юнак вчасно зрозумів, що до механіки ніколи не лежатиме душа, фізкультура –
його покликання. А будучи з дитинства самостійним, прийняв рішення вступити до
Кам’янець-Подільського інституту на факультет фізичного виховання…
Так непомітно
минуло 50 років вчителювання у фізичному вихованні Володимира Мартинчика. І ось
у вересні 2010 року він вирішив піти на заслужений відпочинок. Але цей
відпочинок полягає у тренерській роботі, суддівстві, бо Володимир Михайлович і
надалі залишається бажаним у спорті для всіх.
З неабиякою насолодою пригадує він
свою першу медаль. Її він отримав у 1963 році – за І командне місце у збірній
Рівненської області з футболу. «Майже шість годин у вантажному автомобілі з
відкритим верхом під проливним дощем добиралися ми до Рівного на гру. Та поверталися додому радісними й
задоволеними – від отриманого результату та від самої гри. І все це було не за гроші…»,
– пригадує Володимир Михайлович.
У біографію Володимира Мартинчика
помітним рядком вписані такі моменти: працював тренером футбольної команди
Рівненської ДЮСШ «Авангард», тренером футбольної команди «Горинь» та дублерів
команди «Горинь», а з 2002 по 2010 рік – тренер з футболу ДЮСШ м. Дубровиці. А
ще – тренер збірної команди області серед профтехосвіти з шахів.
Володимир Михайлович – чемпіон області з
настільного тенісу і срібний призер
області з шахів серед учителів, неодноразовий чемпіон та призер району з шахів
та настільного тенісу тощо. Він – єдиний в Дубровиці суддя І категорії… Боюся,
що про всі звання та регалії навіть і не пригадаю. Найкрасномовніше про них
свідчать численні медалі, кубки, грамоти, подяки. За сумлінну роботу у справі навчання і виховання
підростаючого покоління нагороджений значком «Відмінник народної освіти»,
грамотами Міністерства освіти, обласної та районної держадміністрацій, медаллю
«Майстер педагогічної праці».
Серед спортсменів-вихованців
Володимира Мартинчика – багаторазові чемпіони області та району з шахів,
настільного тенісу, футболу, баскетболу, лижного спорту, легкої атлетики,
волейболу та навіть дзюдо. Восьмеро його вихованців увійшли до основного складу
збірної Рівненщини з футболу. А ще двоє кращих спортсменів мали честь
представляти місто на відкритті Олімпійських ігор у Москві 1980 року. І хоч
мало хто з них пов’язав своє життя зі спортом, проте, вірю, завдячують Богові
за те, що наділив їх таким мудрим, добрим та щирим наставником.
Його люблять і поважають як чесного,
умілого, справедливого, мудрого, відповідального, цілеспрямованого учителя.
Учителя з великої літери, котрий жодного разу не зрадив обраній професії, хоча
б яку посаду йому не пропонували, – бо любив і цінував «живу» роботу з дітьми.
Володимир Михайлович дуже любить
працювати по господарству, куховарити, збирати гриби, рибалити, проводити час
із онуками, спілкуватися з друзями та людьми різних поколінь. А ще – він
гостинний господар. Припрошує до себе в гості і жартує, що для кожного у нього
знайдеться скоринка черствого хліба.
Володимиру Мартинчику виповнилося
сімдесят. Лише сімдесят. Це про роки жінок не прийнято говорити. А про вік
чоловіка – можна. Навіть варто. Особливо, коли людина аж «пашить» енергією,
активністю, й життя її – насичене та цікаве…
Інна ПРИМАКОВА.
ДОРОГОМУ ДІДУСЮ
Коли місто ще
дивиться сни,
Сонце з місяцем
розмовляє,
А земля дочекалась
весни,
Й дідуся мого радо
вітає.
Він раненько приходить у сад,
Привітається з кожним листочком,
Засміється тоді виноград,
Груша хвацько зморгне листочком.
Вийду й я до свого
дідуся,
Обійму його міцно й
вклонюся.
Хай же знає весь
світ і земля:
Я щасливий онук й
цим горджуся!
Андрій
Мартинчик.
У матеріалі
використано інформацію з колективної творчої справи вихованців НВК
«Ліцей-школа».
Немає коментарів:
Дописати коментар