Пророче написав в поемі «Сон» великий український геній Тарас Шевченко. Всяк
раз ці слова спадають мені на гадку, коли випадає нагода поспілкуватися з живою
дубровицькою легендою - віце-президентом міжнародної федерації Бойового Гопака
Петром Велінцем, котрого у нашому районі майже всі шанобливо величають просто
«Гопак». Адже Петро досконало володіє цим давнім козацьким бойовим мистецтвом.
А ще – він великий патріот, понад усе любить нашу Україну, пропагує у всьому
світі незламний український дух й міць нащадків славних козаків.
Окрім того, я не знаю людини більш
цілеспрямованої, ніж Петро. Цей чоловік буквально зліпив себе сам як в
фізичному, так й в духовному плані. Колись після автодорожньої травми йому пророкували
пожиттєву інвалідність. Але хлопець зумів не лише вилікуватися сам, а й
навчився зцілювати інших. Хтозна, можливо, за ті кілька хвилин, коли він в
дитинстві з проломленим черепом провалився в потойбіччя життя, відкрили лише
йому відомі духовні астрали. Безперечно одне – його душевна снага викликає
захоплення й, що найбільш приємно, знайшла багато послідовників. Нехай це
звучить трохи патетично, але Петро здатен творити дива. Принаймні багаторічні
результати його занять з дітьми, що мали колись вади у розвитку, а згодом
ставали чемпіонами й призерами найпрестижніших спортивних змагань, є тому
свідченням.
Сам Петро до свого власного зцілення
ставиться філософськи, вважаючи це Божим провидінням. «Господь давав мені
шанси, я ж тільки намагався ними скористатися», - каже скромно про власні
успіхи.
А між тим популярність Петра з кожним
роком зростає. Він уже впізнаваний не лише в Дубровиці чи Рівному. Навіть
знамениті Клички віддають належне майстерності нашого земляка.
Наприкінці минулого року Велінець, наприклад,
отримав 1-шу премію ІІІ міжнародного фестивалю розвитку особистості «Життя як
диво», що проходив у Луганську.
Учасниками фестивалю також були відомий психолог, автор книжки «Полюби хворобу
свою» та інших бестселерів Валерій Синельников, учні індійського йога Ом Ананд
Свамі та ще близько 60 авторитетних психологів, езотериків, екстрасенсів.
«Я давав майстер-класи із
демонстрації можливостей людського духу та тіла, які відкриває бойовий гопак та
українські духовні практики, а також із мануальної терапії, - розповідає Петро
Велінець. – У мене люди і по склу ходили босими, і на цвяхах лежали, і ножі в
них кидали, і шаблюкою рубали. А в останній день я 500 людей повів по
розпеченому вугіллю. І всі лишилися неушкодженими».
Що цікаво – Петро спілкувався там, як
зрештою, й всюди, виключно українською, що у східному Луганську від нього
сприймалося... дуже прихильно! «До мене навіть учасники із Росії намагалися
говорити українською. Загалом із розумінням та сприйняттям як української мови,
так і української історії, характерництва та бойового гопака у мене не було
жодних проблем», - розповів він у своєму блозі.
Петро Велінець підкорив вершини
фестивалю з другої спроби. Два роки тому на «Житті як диво» він був другим, і
вже тоді поставив собі за ціль піднятися на першу сходинку п’єдесталу. «Я ще
тоді побачив, що серед визнаних авторитетів нічим не гірший, і поставив собі за
мету бути найліпшим. Я просто досягнув того, чого хотів». Сам же Петро мріє,
щоб у рідному краї було більше спортивних залів, щоб діти мали змогу
розвиватися як фізично, так і духовно. Адже великим майстром можна стати навіть
у поліській глибинці.
Зима у Петра минула на київському
Майдані. А потому – волонтерська допомога українській армії.
У серпні на запрошення Української
діаспори й Чікагської школи Бойового Гопака Петро вдруге відвідав США.
«Варто зазначити, що після
минулорічних наших виступів у Штатах, кількість вихованців Школи Бойового
Гопака, що працює в Чікаго вже вісім років, зросла вдвічі. Тож радо відгукнувся
на запросини її директора провести для дітей кілька майстер-класів. Після
двотижневих занять – дітки вже володіли основними навиками, перебраними від
наставників. Так само без остраху босоніж ходили по битому склу, без крові
демонтрували порізи гострими предметами й «цвяхопроколюванням», вміло володіли
різними видами зброї. Дехто навіть подейкував, що це українська група приїхала
разом зі мною», - розповідає Петро.
Наприкінці навчання влаштували
традиційний вже табірний відпочинок. За містом, в безпосередньому спілкуванні з
природою, з смачнючим, за Петровим рецептом, кулішем. Для читачів газети
майстер відкрив деякі секрети його приготування. Виявляється, неповторний смак
кулішу залежить від аури кухаря. Сам Петро робить куліш з кількох видів круп,
на неповторному українському салі, з молитвою, помішуючи страву правою рукою за
часовою стрілкою.
Разом з маленькими українськими
американцями «на табір» виявили бажання з’явитися й їхні батьки. Тож принагідно
мав наш козак тут й кілька семінарів
щодо цілющих масажів.
До слова, це згодом призвело до
курйозного навіть випадку. Котрась з мам, що прослухала семінари Петра,
попросила його подивитися травмовану руку чоловіка-поліцейського. Так Велінець
потрапив до поліції, де після майстер-класу з масажу був удостоєний такої
честі, як членство в спілці офіцерів цього відділку, настільки вправними й
помічними виявилися руки нашого козака.
Тож цілком логічно, що навіть на авто, яке подарувала Петрові
Чікагська Школа Бойового Гопака, вигравірували спеціальний напис «Нopak».
Зрештою, це не єдиний курйоз, що
випав Велінцю за океаном. Пам’ятаєте
сюжет гоголівських «Вечорів на хуторі біля Диканьки», коли вередлива Оксана
просила коваля привезти їй черевички імператриці? Щось подібне у Петра замовив
із сувенірів й його давній київський приятель, в минулому баскетболіст – форму
зірки NBA Майкла Джордана. Й Велінець таки привіз йому цю форму.
Наш земляк із Сельця Володимир
Гордєєв мешкає в Америці вже давно. Там він – майстер з декору. В основному
розписує українські церкви. Але якось він оздоблював особняк сусіда Джордана.
Був тоді Хеллоуїн. Тож за американською традицією гуртом пішли «красти цукерки»
й до Майкла. Баскетбольна зірка зустрів гостей дуже прихильно, навіть
почаркували разом. Саме Володимир й став Петрові в нагоді, коли той розповів про
сокровенне бажання київського приятеля. Врешті–решт разом вони таки здобули ту
заповітну джорданівську форму з номером 23…
Звичайно, це не єдиний сувенір, що
привіз Петро додому. Найбільше ж – одяг для український вояків в зоні АТО,
тепловізори, спеціальне оснащення для армії. Це все американські українці
передавали для наших патріотів з власної ініціативи.
Частину цього вкрай необхідного в
зоні АТО вантажу Петро відправив туди особисто, маючи чотири дні майстер-класів та показових
виступів безпосередньо на передовій під
Красноармійськом, Слав’янськом, Костянтинівкою та Артемівськом. Герої АТО
плескали нашому земляку навстоячки, захоплені надприродними здібностями цього
чоловіка.
Людмила РОДІНА.
Немає коментарів:
Дописати коментар