Герой житиме в усмішках дітей

Стіни Лютинської школи ще пам’ятають його сміх. Пам’ятають простого хлопця Івана Борсука, який бігав її коридорами, любив життя, про щось мріяв. Через роки після закінчення закладу він «повернувся» сюди знов, але вже ангелом  небесного війська. Бо у потрібний час вчинив як люблячий син своєї країни – пішов боронити її кордони, на жаль, ціною власного життя. І тепер щодня зустрічає та проводжає учнів школи з меморіальної дошки, яку на фасаді закладу відкрили цього вівторка. Для старшокласників, для маленьких дівчат і хлопчиків, які так щиро тримали руку на серці під час звучання Гімну, а особливо для своєї донечки Христини він залишиться Героєм та взірцем. Житиме у їхніх усмішках та успіхах.

Народився Іван 9 липня 1986 року. Навчався у Березнівському коледжі, потім проходив строкову службу у 80-тій аеромобільній бригаді. Після армії одружився, став татом. Але війна страшним вихором увірвалась в мирне життя. В серпні 2014-го хлопець був мобілізований у зону АТО. Виконував бойові завдання у найгарячіших точках Артеміська, Дебальцево, Станиці Луганської. За мужність та героїзм нагороджений орденом ІІІ ст. та медаллю «Захисник Вітчизни». У 2016 році повернувся додому. Здавалося б, нарешті можна спокійно будувати своє мирне майбутнє. Та чи можливо це, коли на Сході не вгасають бої, коли побратими лишаються у пеклі війни,  коли спогади не дають спати? Тож у травні 2018-го Іван підписує контракт для проходження служби в 14-тій ОМБР і знову вирушає на фронт. 29 червня під час обстрілу позицій боєць отримав кульове поранення. Десять днів медики боролися зі смертю. Але їм так і не вдалось вирвати хлопця з її лещат. Восьмого липня, напередодні свого дня народження, від отриманих ран він помер у госпіталі. Його життя, спалахнувши яскравою зіркою, так швидко згасло. Та сяйво навіки буде в серцях батьків, сестри, дружини та доньки, які залишились в загиблого.

«Пам’ять про таких героїв, які не побоялися йти в бій за нашу незалежну Україну, треба увіковічнювати», - переконаний Олександр Червоний, очільник районної організації учасників бойових дій АТО та УВО. Саме за ініціативи спілки  була встановлена меморіальна дошка на честь загиблого земляка. Гроші на неї зібрали волонтери. Пан Олександр розповів, що в Лютинську планує взагалі облаштувати алею слави і пам’ятник воїнам АТО і ООС, яких в селі більше десятка.

Вшанувати бійця на церемонію відкриття дошки прийшли рідні Івана, представники влади, товариші по службі, односельчани, школярі та вчителі. Присутні запалили свічки пам’яті, поклали до меморіалу квіти та сказали кілька слів на адресу загиблого.

Павло Радько, побратим: «Ми пройшли з Іваном найгарячіші точки. Такого солдата треба ще пошукати. Він ладен був віддати останнє для побратимів. В критичних  ситуаціях нас першим прикривав. Дякую мамі, яка виховала гідного поваги бійця».

Олександр Гузич, голова РДА: «Завдяки таким героям сьогодні маємо мирне небо над нами. Дуже символічно і правильно, що дошка встановлена саме на навчальному закладі. Тому що Іван Борсук є взірцем мужності, відданості, вірності та героїзму. Низький уклін батькам за такого сина. Щиро дякуємо ветеранській організації за захід, вдячні захисникам за участь і підтримку».

Валентин Борсук, Лютинський сільський голова: «В липні 2018-го нас сколихнула тривожна новина, що загинув наш земляк. Іван, захищаючи батьківщину, віддав найдорожче – своє життя. Сьогодні ми про нього згадуємо як про порядну людину, доброго, надійного товариша, сина, чоловіка, батька. Сподіваємось, він навіки залишиться в наших серцях та в пам’яті нащадків як Герой України».

Микола Ляхович, громадський активіст, випускник Лютинської школи: «Хоч особисто Івана не знав, але в 2014-му мені теж довелось бачити, як гинули мої друзі з таким самим характером і такою ж вірою в Україну, як у нього. Дуже шкода, коли помирають віддані країні люди. Але я знаю одне: їхня смерть не даремна. Кожен з них - зірка, яка запалює ще багато зірок. Він живе і буде жити, тому що герої не вмирають».

…Запанувала хвилина мовчання, присутні схилили голови. І лиш птахи порушували тишу, зринаючи у небо, немов душі небесних захисників. Хтозна, можливо, і Івана душа прилітала подивитись на рідних і земляків, які його так сердечно шанують.

Леся КОНДРАТИК.