Ірина Ракович:

«Не я обрала фотографію,

а вона – мене»

З фотографом Іриною Ракович з Сельця говорила кілька років тому. З того часу вона вступила до київського вишу на фотохудожника, «виросла» у своїй справі, зробила сотні зйомок та влаштувала власний майстер-клас. Напередодні Дня Тетяни – покровительки студентства – спілкуємось знову. Іриними роботами можна захопитись уже через те, з якою пристрастю вона розповідає про фотографію. А коли бачиш знімки, розумієш, що такі чуттєві деталі не можна побачити очима через об’єктив, їх треба відчувати душею. Творчою і талановитою.

У родині маєш дев’ять вчителів. Це ціла династія. Здається, шлях уже наперед визначений. Чому обрала все ж фах фотографа?

Мені пощастило рости в сім’ї, де немає заборон на те, щоб бути тим, ким хочеш. Ніхто й ніколи не казав мені «це не твоє» чи навпаки «берись за це». Мені дали свободу, що для митця як повітря, і саме через це фотографія – наразі мій стиль життя. Коли довелось визначатись з професією, відкинула всі стереотипи, страхи, сумніви і навіть поради, прислухалась до себе і відчула це. Не я обрала фотографію, а вона – мене.

Зазвичай представники цієї професії працюють без освіти. Ти ж навчаєшся в університеті на фотохудожника. В чому підковують майстрів, які «ловлять» моменти? Розкажи трішки про закулісся свого творчого фаху…

Ох, це для мене зараз болюча тема. Бо я на фінішній прямій, яку не хочу так швидко проходити. Закінчую цього року бакалаврат, захищаю диплом – свою маленьку творчу дитину у вигляді друкованої фотокниги. Університет, перш за все, пов’язав мене з людьми мистецтва і дав розуміння того, що це таки професія, а не просто хобі. Я навчилась не чекати натхнення у цій справі, а зуміти висловлювати будь-які свої емоції через фото.  Це свого роду терапія, як на сеансі з психологом.

У мене було стільки технічних дисциплін, починаючи від фотокомпозиції й завершуючи оптикою та експонометрією, що на пояснення всіх піде три розділи видання. Скажу лише, що життя ніколи не готувало мене до того, що на спеціальності фотохудожника я вчитиму фізику і хімію.  Але я запам’ятаю цей виш не предметами, а майстрами, які у мене їх викладали. Це неймовірні люди, настільки закохані у мистецтво, що схожі на 17-річних, з метеликами у животі, у свої 50 і 70 років. Ці люди стали моїм живим прикладом того, що людська душа ніколи не старіє, навчили не боятись себе у творчості, забути про конкуренцію й запасали мене колосальною вірою у власні сили всі чотири роки. Мій майстер, Кукоренчук Володимир Вікторович, завжди говорить: «Самозванца в искусстве определяет фраза «я художник – я так вижу. Мало видеть, нужно понимать, что ты делаешь и уметь объяснить». Він дав мені величезне бажання зрозуміти мистецтво, пропустити його через себе і полюбити. Ніколи не забуду його фрази: «Хоть ты и любишь спорить со мной и думаешь, что я тебя слишком критикую, но ты мне невероятно напоминаешь меня в твоём возрасте. Твой путь верный, рыба моя». Коли ти з провінції, де людям складно зрозуміти, як це вчитись на фотографа чотири роки, віра людини, якою ти захоплюєшся – безцінна. За це я буду вдячна майстру завжди.

Заходиш у твій «Інстаграм», і відразу стає зрозуміло, що для тебе цікаві люди… Кого найбільше подобається фотографувати?

Абсолютно всіх. Я люблю спостерігати за людьми – як вони змінюються в процесі зйомки, як розкриваються мені, «розцвітають» від компліментів, іноді шаріються від того, що я помічаю, які в них витончені вушка чи божественні щиколотки. З людьми не так часто говорять про них самих же, а я це роблю, тільки за допомогою камери. У мене немає «ідеального» портрету моделі, бо саме індивідуальність приваблює мене найбільше.

Від нашої останньої розмови твій стиль знімків змінився. Це вже не просто світлини, це – мистецтво. Як би сама його описала? Що стараєшся віднайти у своїх героях?

Відкрила для себе жанр портретної фотографії та художнього ню як можливості самовираження. Це надзвичайно. Я абсолютно легко можу зробити будь-якого героя таким, як захочу, але мені більше подобається показувати, яким насправді є кожен з них. Я жахливий естет і шукаю красу у всьому, що мене оточує. У людях її найбільше. Це і є моя пристрасть.

Свій стиль назву мінімалістичним. Подобається, коли на людях мінімум прикрас, одягу, білий або сірий фон, простий макіяж, а в ідеалі повністю відсутній, природність та елегантність.

Напевно, було безліч фотосесій. А яка залишила особливий слід у душі?

Я провела вже більше 600 зйомок, і кожна з них мене змінювала. Це і 10-годинна комерція, де конвоєм працюють 5 моделей та ще 15 людей за кадром. І зйомки віч-на-віч абсолютно незнайомих мені людей, яких я знаходила в метро й закохувалася  в образ. Маю одну, що стала переломною в моєму житті. Я знімала хлопця, артиста балету, для свого ж диплому. Пам’ятаю, як прийшла додому й проплакала 2,5 години. Був етап у моїй творчості, що закинув мене на самісіньке дно, і я вже не сподівалась звідти вибиратись. Так буває, коли не отримуєш підтримки від людей, котрі тебе оточують, а навпаки витягують енергію нитками. Всіма можливими методами пригнічують тебе, знецінюють справу всього твого життя і змушують в якийсь момент задуматись: «А може я справді чимось несерйозним займаюсь?». Після тієї зйомки, де три години поспіль фоторафувала божественно красиві балетні рухи, в супровід музики Макса Ріхтера, бачила, як людина горить своєю справою, точно так само, як я, наскільки вона жива від цього, я поверталась додому з думкою, що потрібно все змінювати, або знищу себе нанівець. Відтоді я віддана своїй творчості й ні за яких умов не вб’ю у собі цю любов.

Є якісь цікаві історії з бекстейджу зйомок?

Разів з 10 доводилось знімати незнайомих людей в Києві у студії, а під кінець дізнаватись, що то мої земляки з Дубровиці. Це завжди мене дуже тішить.

А як це – фотографувати у стилі ню?  Це ж своєрідний виклик і для фотографа, і для моделі.

Щоб зрозуміти, потрібно спробувати. Я була по обидві сторони об’єктиву при зйомці в стилі ню, і скажу, що це завжди різні емоції. Для мене людське тіло – витвір мистецтва. я люблю живопис, і картини Клімта з його оголеною натурою жінок викликали свого часу в мене стільки захоплення, що з’явилось бажання створити подібне власноруч. Так і почалось. Можна помітити, що моє «ню» дуже сокровенне, мистецьке, фізіологія мене не цікавить, а от лінії, вигини, текстура шкіри, органічність образу, чистота – це прекрасно. Це взагалі не про відверті світлини, я гадаю, але про відкритість душі.

Кого чи що нізащо в світі не знімкувала б?

Думаю, такого не існує. Будь-яка фотографія – це мистецтво. Документувати момент чи створювати його, обираєш сам. Точно так само, як і подачу всього, що постає перед тобою. В цьому величезна сила фотографії, вона змушує людей вірити.

Свого часу фотографії приписувалися містичні властивості. В чому полягає для тебе містика у світлині?

У можливості зупинити швидкоплинність моменту. Ван Гог малював прекрасні квіти, життя яких таке коротке, але надзвичайно прекрасне. Його іриси і соняхи вічно живі на полотні. Й здається – от-от дмухне вітер і рознесе їх аромат на всю кімнату, хоч скільки б не минало років. Так само й з фотографією. Хіба це не магія?

Уже провела свій перший майстер-клас. Мабуть, було хвилююче.  Яку  настанову дала б фотографам-початківцям?

Я не пам’ятаю, щоб взагалі ще колись у своєму житті так сильно хвилювалась. Якби не мої друзі та й самі учасники, що вірять в мене і відверто називають талановитою, скільки б я не боялась цього слова, то, певно, ніколи й не наважилася б. Починаючим фотографам завжди раджу більше спостерігати і вникати в історію фотографії, бо все вже давно створено і знято, наша задача повторити це тільки краще.

Був досвід участі у фотовиставках?

На першому і другому курсах мала чотири студентські виставки в «Українському Домі» на Хрещатику, для початківця це величезний показник, дякую університету за таку круту можливість. Два роки тому аж три моїх портрети були експоновані на міжнародній фотовиставці Kyiv Photo Week, теж нереальний досвід, нові знайомства і «смачне» відчуття бути побаченою в столиці.

Якби не фотографія – ким би  ще бачила себе в житті?

Вірю, що долю не змінити, і якщо я тут і зараз почуваюсь абсолютно щасливою людиною, то це і є моє місце, кращого годі й шукати. Насправді ніщо так сильно не відгукується у мені, як фотографія,  і чим далі, тим сильніше, тому не бачу себе у якійсь іншій професії.

Кажуть, творчі люди творчі у всьому. Яка ти поза фотостудією? Чим живеш, в чому знаходиш щастя?

Абсолютно точно. Я вже казала, як сильно люблю все естетично довершене. Тому в житті я така ж, як і у творчості: люблю все наповнювати своєю енергією та наповнюватись сама. Обожнюю виставки, музеї. Театр – моя нова забава, скільки в ньому натхнення! Взагалі, вважаю, людям, котрі мають щастя жити в Києві, гріх жалітись на відсутність снаги до чогось чи внутрішньої рівноваги. Тут стільки прекрасних і талановитих людей, неймовірна архітектура на кожному кроці, можливість слухати живий симфонічний оркестр щоп’ятниці чи затамовувати подих на «Жінки в Ре Мінорі» – що кому до душі, як говорять. Коли втомлююсь від цього ритму, то їду додому і завжди отримую не менше натхнення й тут – серед спокою, чистої природи і єднання з нею. Мені, напевно, пощастило з цією рисою, якій всі люди дивуються – знаходити прекрасне у всьому, де б я не була. Моє мистецтво знаходить свого глядача, який каже йому «так!»,  і воно перестає бути тільки моїм – тепер це мистецтво наше. В цьому суть. А ще в любові й красі, які йдуть від мене у світ, а, отже, притягують подібне.

Є якась професійна мрія? Що хотіла б «зловити» своїм об’єктивом?

Не мрію зняти когось чи щось. Хочу, щоб у своїй творчості я завжди залишалась собою і люди приходили до мене по моє бачення й відчуття їх самих.

Ми живемо у епоху соцмереж. Отож стараємось презентувати себе якнайліпше. Можливо, є якісь поради, як файно виходити на фото чи селфі?

Не професіонал у жанрі «самофото», тому не скажу, бо сама досі не визначилась, яка в мене «робоча» сторона, це ж так працює, якщо я не помиляюсь? А от щодо роботи перед камерою, головне – це не думати, як ти виглядаєш, про це повинен піклуватись фотограф, якщо він профі. Краще потурбуйтесь про те, яку енергетику ви випромінюєте в процесі, про що «говорять» ваші очі та рухи, бо, повірте мені, пустий погляд буде виглядати куди гірше ваших зайвих кіло на фото за декілька років, а замкнута поза видасть вашу невпевненість набагато швидше, ніж туфлі підібрані не в колір сережкам.

І обов‘язково довіряйте фотографу. Цілком і повністю, або взагалі не йдіть до нього в кадр.

Насамкінець скажу, що страх – наш найбільший ворог. Коли говориш всьому, що тебе оточує: «Дивись, як у мене все виходить», і починаєш слухати себе, то якоюсь всесвітньою енергією притягуєш до себе потрібних людей і справжню магію. Не бійтесь проявити справжніх себе, розповісти про те, звідки ви родом, яка музика грає у голові, коли щастя сповнює тіло, зізнатись, що любите мистецтво і хочете пов’язати з ним своє життя. Вас можуть не зрозуміти у колі знайомих, у школі, селі чи серед підписників в «Інстаграмі», але, повірте, це тимчасово і аплодисменти вже не за горами.

Спілкувалась Леся Кондратик.