пʼятниця, 19 лютого 2016 р.

ПРОСТІТЬ, ЩО НЕ ДІЖДАЛАСЯ ВЕСНИ
17 лютого виповнилося рік, як ми втратили особистість неординарну,
яскраву, талановиту, невтомну і самовіддану – Марію Іванівну ПАСЬКО






Завжди співала та не знала.
Що скоро час її прийде.
Немов ту пісню сповивала,
А як, бувало, заведе…
            Нема її і вже не буде.
            Попала у страшну біду.
            Мене пробачте, добрі люди,
            Я назавжди від вас іду.
Не раз для вас ще б заспівала,
Та глос у мене пропав.
Я ще сама цього не знала,
Що Бог мене до себе взяв.
            Прости мені, моя родино,
            Простіть мене, мої сини.
            Пробач і, ненько Україно,
            Що не діждалася весни.
Анатолій Щур.
* * *
З нею я познайомилась ще будучи ученицею Крупівської загальноосвітньої школи. Це була неймовірно вишукана та талановита жінка. На обличчі у неї завжди сяяла посмішка і здавалося, що ніякі негаразди не торкалися її.
Згодом доля звела нас у 2004 році. Я пам’ятаю її тоді в іншому амплуа – з її рук молоді мами отримували подарунки для своїх малюків. Тоді кожен її день починався з переживань про те, як зустрітися з мамою, які слова привітань підібрати з нагоди появи на світ нового життя.
У мене складалося враження, що цю людину я знала все життя. Вона настільки легко знаходила підхід до кожного, не зважаючи ні на вік, ні на професійну діяльність.
За час своєї роботи у службі в справах дітей Дубровицької райдержадміністрації Марія Іванівна зуміла і тут збагатити своєю творчістю діяльність служби – вміло розкривала таланти дітей, які опинилися в складних життєвих обставинах, допомагала їм повірити в себе через призму різних видів мистецтва.
Її наполегливість у пошуку нового, її творчий підхід до будь-якої справи - спонукали до прекрасного всіх, хто був поруч. За роки нашої тісної співпраці я помітила, що пісні, які виконувала Марія Іванівна, були переважно тужливим, а згодом зрозуміла, що, мабуть, саме в них вона виливала свої тривоги, переживання та тугу.
І сьогодні я завдячую долі, що на моїй життєвій стежині була саме така талановита та творча людина. У моїй пам’яті Марія Іванівна залишилась життєрадісною, енергійною, відкритою до людей, сильною, але дуже вразливою жінкою.
Наталія Мозоль.  
* * *
…В хорі вона стояла зі мною поряд. Її лікоть і сильний голос додавали почуття впевненості і водночас передавали енергетику хвилювань, переживань перед кожним виступом. 
Марійка Лукша… Так ми її називали, коли вона була ще молодою, незаміжньою… Та й потім, коли вже наша Марія Іванівна носила прізвище Пасько, серед працівників культури, позаочі, ми так її і називали - Марія Лукша…
Відверто кажучи, я в своєму житті мало зустрічала людей так залюблених у сцену, народну пісню, хоровий спів. Пам’ятаю, на репетиціях нашого хору, Марія разом з чоловіком  Петром Даниловичем, могла годинами розповідати про той чи інший музичний твір, наголошувати, де який музичний акцент зробити,  де відтворити дихання. Частенько наголошувала, що народну пісню, потрібно відчувати серцем, подумки жити в ній, відчувати її. А коли розучували якийсь новий музичний твір, вона завжди наголошувала «А послухайте, як цю пісню виконує Волинський народний хор!», або «Відчуйте майстерність виконання пісні хору «Льонок!».
У своїй творчій роботі з хором «Родослав» вона завжди намагалась віднайти досконалість і естетичну завершеність. Намагалась, щоб хор звучав, костюми виглядали сценічно, а учасники хору сприймалися глядачами як справжні артисти!
З Марією Пасько я була знайома з молодих років. Десь в середині 80-х років вона почала працювати в районному Будинку культури. Свіжа, як вітер, енергійна, світла і якась напрочуд  сонячна – такою вона запам’яталась мені.
Здавалося, вона жила одною роботою. Хоча була і турботливою матір’ю, і люблячою дружиною. Бо два люблячих серця поєднувала ще й любов до народної пісні та спільної справи. «Якщо і виникала  суперечка із чоловіком, - розповідала Марія, - то тільки через художню самодіяльність». Жоден захід не проходив без її участі. У святкові, вихідні її можна було бачити на роботі. Інколи я навіть дивувалась: і коли вона все встигає?
Навіть будучи уже хворою, Марія Іванівна Пасько знаходила сили втручатися у процеси роботи. Останній виступ свого дітища – хору «Родослав» вона спостерігала уже із глядацької зали.  Стояти в хорі, певно, сил уже не було.
Харизматична, швидка, імпульсивна, інколи навіть досить емоційна, можливо, не всім завжди подобалась, але в працелюбності і працездатності – її роль беззаперечна!
Колега по роботі – Валентина Томілович.
* * *
«Машенька» − так ми її називаємо досі. Не можу говорити про неї в минулому часі. Майже 20 років ми ділилися жіночими секретами. Завжди усміхнена, творча і багата на ідеї особистість. Поряд із відповідальністю та вимогливістю, притаманними керівнику, вона була дуже вразливою. З нею було просто в спілкуванні, друзі вважали її «душею компанії». Про Марію Іванівну можна говорити до безкінечності, а її творчі плани, впевнена, є кому втілити в життя. 
Олена Лобзун.
* * *
Спогад… Який ятрить душу. Чому?.. чому?.. і чому така невблаганна була доля? Дала великий злет, розраду, поєднала люблячі серця, які були закохані не тільки в одне одного, а й в пісню, яка і поєднала їх.
Так склалося в житті, що з Марією Іванівною нас поєднали родинні зв’язки. Адже моя мама родом із Залішан. І коли у родині відбувалися весілля, хрестини чи інші святки, то всі родичі збиралися на свято і лунала задушевна, лірична пісня.
На цих урочистостях обов’язково були і родичі із Кривиці, а саме Галина Харитониха, Ганка Миколаїха, Ганка Денисова і Олена з Іваном та обов’язково з люблячою донечкою Марійкою. І коли лунала пісня за піснею маленька Марійка, ніжно притулившись до своєї мами, яка була виводчицею у цьому багатоголосі, тихенько підспівувала і собі.
Вся родина на той час пророчила: «Це росте артистка!» Так і сталося.
Навчання в Рівненському державному інституті культури і мистецтв на кафедрі народного і хорового співу. Відбір випускників у Житомирський хоровий колектив «Льонок». Марія одна із кращих. Концерти і гастролі по всій Україні.
Але любов до свого рідного Полісся, сум за рідною домівкою повернули її додому.
І знову зустріч, але уже відомою на той час співачкою Марією Іванівною − методистом районного будинку культури. Тут вона організувала ансамбль «Калинонька», де поєднались танець і пісня. Пізніше організувала хор «Родослав», який швидко набув популярності й став улюбленцем глядачів як району, так і області. Згодом хору за плідну діяльність присвоїли звання «народний», адже ним керувало чудове закохане подружжя Марії та Петра.
Вона встигала скрізь. Неодноразово брала участь в концертах і нашої «Берегині». А саме 1990 рік − І фестиваль української пісні «Червона рута» м. Чернівці. У 1995 році − І фестиваль української пісні ентоукраїнців Білорусі м. Мінськ. 2011 рік − передача «Фольк-мюзік», та всього й не перелічити.
Робота для Марії була сенсом життя, віддавала їй усю енергію. хотіла, щоб район був одним із кращих в області. Але підступна хвороба підірвала здоров’я…
Мені пригадалися слова Василя Павлюка, завкафедрою, доцента Рівненського державного інституту культури і мистецтв, що люди з таким високим тембром голосу довго не живуть.
Чому ж так Бог наділяє талантом і так скоро забирає у вічність… Мабуть, і там потрібні люди для ангельського хору.
Ніна Рабчевська,
заслужений майстер
народної творчості України,
керівник народного аматорського
 фольклорного ансамблю «Берегиня».
* * *
Життя людське – наче глибока криниця, тільки дно у ній буває часом чисте, а часом замулене. Так і людська душа.
Спогади про Марію Іванівну – це спогади про чисту, щиру, добру людину.
Сценарій її життя, як писав Сенека, простий; жила, творила, мріяла, вірила, досягла. Але хтось, виконуючи ці самі дії, не залишив по собі і сліду, а вона залишила у серцях людей, які її знали, теплі спогади.
Вона спішила жити, вона все встигала у житті, сильна духом і з рішучим характером.
Я знала її дуже добре, вона – колега по роботі в райдержадміністрації, а потім, коли працювала на посаді начальника відділу культури – здається була завжди поруч. Разом ми долали трудові будні і свята. 
Я любила Марію Іванівну як друга, як колегу за її прямоту, щирість, розважливість і працелюбність, за її оптимізм і доброту. Часто з тих чи інших питань дискутували, сперечалися і майже сварилися, але ніколи не ображались по-справжньому один на одного. Пригадую, як почала Марія організовувати районний аматорський хоровий колектив, це вже потім він став «Родославом», а спочатку… Я підтримала її ініціативу, чим могла допомагала, але скільки нам прийшлося пережити на шляху становлення справжнього колективу – страшно згадати.
Жаль, що у цьому жорстокому світі так буває, що про людину говорять добре тоді, коли її не має разом з нами, але ми пам’ятаємо її і часто згадуємо.
Все в нашому житті буває вперше. І, на жаль, це «вперше» стосується не лише приємних моментів.
Такими своєрідними «рубіконами» на життєвому шляху, які заставляють зупинитися і задуматися, є перша втрата однокласника, перша втрата колеги… Це розуміння того, що є моменти, коли все можна виправити, окрім одного – повернути життя людині. Але ми віримо і надіємося, що життя продовжується в наших думках і помислах.
Адже не просто так ми «люди». Все, що існує навколо нас колись було лише думкою, «мислеформою», і лише через деякий час матеріалізувалося. А тут, навпаки – всі, хто покидає нас в цьому матеріальному світі, залишаються з нами в нашій пам’яті. Смерть – це завжди несправедливо. Особливо, якщо це стосується повної сил і наснаги життєлюбної та життєдайної людини, яка прийшла на цей світ творити добро.
Я вдячна долі, що мала можливість знати Марію Іванівну, і що маю можливість хоча на папері і, на жаль, уже після смерті, ще раз сказати від себе особисто: «Дякую, Марійко, що ти була з нами».
Гармонія її душевного стану передавалась іншим. І це знову мені нагадує чисту криницю, у яку вкинути камінець – від нього підуть кола все далі і далі. Так і наші спогади про цю світлу людину все ширшають і ширшають, розкриваючи кожного разу нову грань невичерпної людської криниці…
Оксана Голяка.
* * *
Згадую свої шкільні роки: виступали на концертах учнівським та колгоспним хором, агітбригадою, сімейним ансамблем Олексієвців, де зустрічалися з Марією Іванівною, на той час я мало її знала. Ближче ми потоваришували вже будучи студентами, під час навчання в Рівненському інституті культури на кафедрі народного хору.
Час від часу ми виступали зі своїми колективами на одній сцені, спілкувалися під час зустрічей і говорили про життя, про українську пісню. А коли Марію Іванівну було призначено на посаду начальника відділу культури, тоді наші співочі долі зійшлися, ми стали ближчими. Я мала змогу часто бачитися, ділитися думками, а Марія Іванівна вміла вислухати, дати пораду, підтримати у скрутну хвилину. Мені було за честь співати в їхньому хоровому колективі «Родослав».
Запам’яталися поїздки родинного ансамблю Олексієвців з Марією Іванівною на різного роду огляди та фестивалі: м. Київ (Міжнародний фестиваль української народної пісні «Жіноче Віче»), м. Рівне («Таланти твої, Рівненщино), с. Сварицевичі («Водіння куста») та багато інших.
Марія Іванівна була мудрим керівником, професіоналом, любила свою справу, ставила її на перше місце у житті, завжди жила здобутками та проблемами культури, хвилювалася за організацію та проведення різних заходів РБК та в закладах культури району; піклувалася та відстоювала кожного працівника культури на селі, була авторитетом для нас, культпрацівників, справжнім другом, порядною та чесною людиною, мала талант від Бога – наділена прекрасним та колоритним сопрано.
З Марією Іванівною, яка вже була на лікарняному ліжку, я мала змогу бачитися та спілкуватися в цей час. Багато думок та ідей було у неї, одна з яких на все життя запала в моє серце: «Галю, я підібрала багато хороших українських пісень, які ми маємо заспівати з тобою на два голоси». Та не судилося. Хай тепер Небеса співають в унісон з Марією Іванівною, а вічна пам’ять про неї назавжди залишиться в наших серцях.
Колега Галина Котяш, с. Залужжя.
* * *
Мудрі люди, які пізнали справжню ціну нашого життя, кажуть: «Щоб пізнати ким була людина за життя, чого вона досягла, ким стала, слід поглянути на її відхід з цього світу».
Так і сьогодні відверто можу сказати про людину, яка провела зі мною дитинство, шкільні роки… Кожний дзвінок, розмови чи відвідини додому нас повертали у стежки споришу дитинства і батьківської хати.
Марійка, Марічка, як любила називати я її. Порівняти і близько із кимось мною знаних раніше шкільних друзів навряд чи зможу.
Вона відійшла у Життя Вічне і ніякої спокуси її душа не знає, лише відпочинок від земних страждань, випробувань та Вічний спокій.
Простота. Щирість. Мудрість. Благочестя… Готовність співчувати, співстраждати, піклуватися про ближнього − такі риси притаманні були для Марії. Пройшли роки… Ми вдвох стали керівниками. Вона була у нашому рідному районі «соловейком».
Останній дзвінок мій був на 50-річчя з Дня народження до неї. Вона сказала: «Я сьогодні побачила, що дійсно мене щиро вітають і люблять. Мені треба жити»…
Я знаю, що тобі було незручно, що біля тебе скільки клопоту, турботи. Ти страждала від того, що хтось біля тебе фізично чи морально знемагає. Ти боролась з недугою.
Дивно, але тобі, звичайній мирянці (яка мріяла про невісток, про церковний спів чи гарні орхідеї в кімнаті), вдалося стати, як казав Апостол Павло, «Для всіх, усім».
Рік тому цього всього в нас не стало.
Стоячи у Храмі, де ти співала у церковному хорі, ми молимось за твою душу.
Дивлячись на життя, і тих, хто сьогодні голосить від болю, кому біль у серці не дає вдихнути на повні груди, не можу не сказати про непоправиму втрату для нас усіх.
Вічна тобі пам’ять, моя дорога подруго…
Ти з готовністю і гідністю прийняла Життя Вічне з рук Ісуса Христа. Йди до Нього, Марічко, і нічого не бійся. Ми тебе усі любимо і ніколи не забудемо. Ти нам стала прикладом живим, близьким зразком чеснот, яких хотілось б досягнути, хоч колись!
Згадайте, добрі люди, помоліться
За жінку гарну, що не розцвіла,
Хто знав її, згадайте, пом’яніть,
Їй ласки Божої і Божого їй Царства
У Храмі свічечку за неї запаліть.
Нехай милосердний Господь Бог щедро воздасть за щирі молитви!

Світлана Воробей (Соколюк). Волинь.

Немає коментарів:

Опублікувати коментар