Один солдат і три війни

Україна цими днями відзначає 27-річчя виводу радянських військ із Афганістану. Довгих 10 років молодих хлопців із Союзу відправляли на врегулювання конфлікту в Афгані, який триває і донині. Статистика свідчить про понад 13 тисяч загиблих і в рази більше поранених та покалічених бійців, багато з яких померли по завершенню бойових дій у перші роки після повернення з гарячих точок. У контексті сьогоднішніх подій, воїни-афганці об’єднуються ще більше, аби ділитися досвідом з учасниками АТО, допомагати їм і підтримувати. Є й такі, хто знову взяв до рук зброю, щоб захищати вже свою Батьківщину.

У кабінеті міського голови Богдана Микульського випала чудова нагода познайомимося з Миколою  Миськом – жителем села Людинь, учасником трьох воєн – афганської, югославської та війни з Росією, неординарною особистістю і патріотом своєї землі. Пан Микола зайшов до міського голови, як до бойового побратима по афганській війні і просто до друга, професійного військового. Зрозуміло, що цим чоловікам завжди є про що поговорити і над чим поміркувати. Ми ж запросили нашого земляка з Людині   напередодні пам’ятної для афганців дати розповісти про життя і долю. Хотілося почути про його непростий життєвий шлях, шлях солдата трьох воєн. Хто ж він, Микола Мисько? Українець, батько трьох дітей, дідусь, чоловік, солдат, громадянин, а ще медик, психолог і філософ. Наша розмова видалася дуже цікавою. Отож, пропонуємо вам розповідь солдата, з перших вуст.

– Народився у 1963 році і виріс у Людині, мальовничому селі, до якого завжди лину серцем і повертаюся з радістю, у  сім ‘ї сільських трударів. Мама  Мокрина Павлівна і тато Яків Омелянович – люди, які навчили мене найважливішим життєвим цінностям і виховали мене таким, як я є. У мене 9 було, братиків і сестричок, одна дитина у батьків померла, на жаль, у ранньому віці. Тато – інвалід війни третьої групи. Мудрий і добрий  наш батько і друг, мама – спокійна, щира людина, яку найчастіше згадую з Біблією у руках. Боже слово було її порадником і провідником у житті. Молилася, мабуть, нам, дітям, долю вимолювала.

Я з‘явився на світ 19 грудня в день Миколи Чудотворця. Крізь все життя цей Святий є моїм Ангелом-Охоронцем, моїм заступником. Ця незрима опіка – мій оберіг. Як наймолодший серед хлопчиків (після мене народилася лише сестричка) відчував любов старших братів і сестер, велика родина дала мені можливість розуміти і цінувати підтримку, турботу про ближнього, взаємодопомогу. Як і сотні сільських хлопчаків після закінчення школи вступив в Демидівське СПТУ, здобув там професію тракториста-машиніста, навіть трохи пропрацював за фахом після закінчення  навчального закладу, до служби в армії.

У вересні 1982 року мене викликали до військомату, (не минуло й року як помер мій тато) хоча призов оголошувався пізніше, у жовтні. Вже тоді зрозумів, що моя армійська служба, швидше всього, буде в Афганістані, бо до армії йшов поза призовним календарем. Мої ровесники пам’ятають, що військовий обов’язок у той час був справою честі для чоловіка, отож мало у кого виникали думки «відкосити» від армії, хоча звичайно з тривогою ставилися до можливості служби в Афганістані, особливо батьки, які більше розуміли життя, ніж їх безвусі сини. Першу арміську підготовку проходив в Ізяславі, потім був Термез, згодом Туркменістан. Там пройшов спецпідготовку, вдень і вночі нас вчили нюансам розвідки, медичної справи, тактики, стрільбі. Коли у частину прилетіли «покупці», мене відібрали для службі в Кандагарі. Попав в Афганістан у другий етап війни, який тривав з березня 1980 р. –  по квітень 1985 р. (від ред.:  це період ведення активних бойових дій, зокрема широкомасштабних, спільно з афганськими з’єднаннями й частинами. Робота з реорганізації і зміцнення збройних сил ДРА).

На афганську землю вступили 18 грудня 1982 року, напередодні мого дня народження. Був вражений, у нас зима і холод, ми в шинелях. А там – спека, люди в легенькому одязі, всюди гори, гори. Здавалося, інший світ, нічим не дотичний до нашого Полісся.

Бойове хрещення прийняв 13 січня 1983 року за Кандагаром. Вперше побачив так близько людську смерть, кров, весь жах війни. Після цього кілька днів не міг їсти, кров пульсувала у скронях, було не по собі. Війна диктує нові правила поведінки: або ти вб’єш, або вистрілять у тебе. Звикаєш до цього і реальність, смерть ворога зокрема, сприймаєш вже менш болісно. Час вчить.  На війні ці уроки засвоюєш прискореними темпами.

Саме на війні відчуваєш ціну чоловічої дружби, там не думаєш за своє життя, передусім хвилюєшся за того, хто поряд. А він, у свою чергу, за тебе. Слів особливих і розмов така дружба не потребує. Там просто є плече товариша і віра один в одного.

Скажу, що війна - це місце, яке демонструє найгірші і одночасно найкращі прояви людського характеру.

На той час держава, у якій ми жили, мала сильну, професійну армію, добре підготовлених спеціалістів, офіцерів, для яких «честь» не було порожнім словом.

Додому не писав майже півроку, не хотів тривожити мамине серце. Згодом сестричка поїхала до військкомату з’ясувати: «Де ж служить їх брат-армієць?». Після цього почав надсилати мамі короткі вісточки, лише кілька слів: «Все добре…». Під час війни був контужений, у травні 1984 року мене нагородили медаллю «За відвагу», мав і інші нагороди за цю війну, як от медаль Президента Афганістану, ювілейні медалі. Додому у Людинь повернувся на Михайла, 21 листопада 1984 року. Рідне село, рідні обличчя, позитивні емоції. Але щоночі снилася війна, прокидався,  переживання і спогади, як кров по тілу, всюди-всюди.

Мама не один раз за життя казала мені: «Колю, піди до церкви, посповідайся. Ти воював, ти тримав зброю, стріляв, тобі ж і в мирний час  так часто сниться війна». Думав над її словами, але, повірте, є багато речей у житті, про які знаю я і Бог, лише ми двоє. Як не стало мами, вирішив виконати її настанову, пішов на церковну службу, свідомо зранку і добув до кінця. Тоді ніби очистився. Вперше прийшов додому і міцно заснув по обіді, спав до вечора таким добрим, світлим сном. І вночі спав. А взагалі: я багато років майже не сплю, лише одну-дві години. Зараз ходжу до Храму Божого, бо не уявляю вже без цього своє життя. Але досі є багато речей про які розмовляю з Богом сам на сам.

У 1993 році я потрапив у Югославію, у складі миротворчого батальйону. Ця війна була для мене, у порівнянні з афганською, значно легшою. Але армія вже розвалювалася і це відчувалося у в організаційному плані, передусім. Контракт був підписаний на півроку. А вже на День незалежності я був вдома. Думав, що війни для мене скінчилися. Але от, ніхто не чекав, і наш ворог – вчорашній брат.

В АТО пішов добровольцем. Не міг сидіти і дивитися новини з фронту по телевізору. Було боляче і соромно, соромно, мені, солдату, який вже пройшов не одну війну, сидіти вдома, у той час, як зовсім недосвідчені хлопці йшли в бій. Кілька разів ходив до військомату, просився туди. Моєму рішенню дивувалися, мені не вірили. Не помилюся, якщо скажу – дехто думав, що я не сповна розуму. Знову ж таки, яке дивне життя: якщо у Афганістані ми воювали на боці Росії, а супротивником були і американські солдати, то у цій війні все докорінно змінилося. Сам придбав військову форму. Пригадую, як мене прийшла проводжати моя вагітна донька, звичайно, стиснулася душа, але був впевнений у своєму рішенні. 16 серпня 2014 року вже був у Яворові на полігоні. Вивчав медичну допомогу, поскільки знав багато, то інколи американським інструкторам підказував і показував свої навики. І багато розчарувань прийшло ще у навчальній частині, замість того, щоб краще вчити, як тримати зброю, нас багато шикували. Мені, бойовій людині, це було, як іграшки. Вже згодом, у гирлі війни, зустрічав солдат, які просили мене навчити правильно заряджати автомат. Ці хлопці були кинуті у пекло без жодної відповідної підготовки.

Наша земля була окупована, її треба було відбивати. А тут не тільки відкрита лобова атака може бути. Є багато у війні інших способів ведення бойових дій. Диверсійний зокрема. Проблема в тому, що командування виховувалося кабінетно. Дуже мало бойових генералів, які пройшли навіть той самий Афган. Ті розуміють війну, вони вже навчені і знають, як людей зберегти. Можна говорити, що у нас народжуються справжні бойові командири, військова еліта. Ми зараз навчаємось тих тактичних моментів, яких за партою не почуєш, але голови треба напакувати і теорією. Є речі, до яких військові століттями доходили.

Скажу, що тут я побачив  ще іншу армію, розвалену, непідготовлену, непрофесійну. Югославія у порівнянні з цією війною видалася мені курортом. Знаєте, багато хлопців, що потрапили в АТО, не усвідомлювали в перші місяці служби, що таке війна, що таке зброя, що таке безпека особиста на війні. А ворогу це було на руку. Скільки життів Україна втратила через таку от непідготовленість.

Спочатку служив в 24 окремій механізованій бригаді,  вже пізніше в 53 механізованій санітаром. Виїзджали рятувати поранених, робили все можливе, щоб наші земляки залишилися живими, попри поранення. Скільки очей оцих зранених солдат переді мною. Найболючіше було, як ото везеш бойового побратима, а він по дорозі помирає, або ж вдалося витягнути солдата з поля бою, надати допомогу, а він вже у госпіталі навічно нас залишає. Це нестерпно важко. Хотілося кричати в такі моменти від сердечного болю. Мої сльози на очах були лише частинкою душевного плачу. Бачив на війні хірургів від Бога, які могли за кілька хвилин врятувати людське життя, були й такі медики, які не знали військово-польових умов роботи. Наприклад, працював з молодим педіатром, дитячому лікарю вмить доводилось перекваліфіковуватися. Лисичанськ, Мирна Долина, Кримське, Сокольники – ці та інші назви населених пунктів на Сході назавжди вкарбувалися в мою пам’ять, як сторінка мого життя, моєї долі. Після відпустки були бої за Бахмутку, Первомайське, Піски, Авдіївку. З 2 лютого по 19 липня бригада наша була під Донецьком, утримували Донецький аеропорт.

До війни  ніколи не користувався мобільним телефоном, лише коли перебував в АТО мені подарували цей засіб зв’язку. Однак, додому телефонував все одно рідко і розповідав мало. Такий вже я є (посміхається). Своїй Галі (дружині) лише казав, що я живий, а вона вже обдзвонювала братів і сестер. Ще з Богданом Михайловичем спілкувався, бо він для мене дуже духовно близька людина.

Саме на цій війні я часто почав молитися. Починав день з «Отче наш». Віра в Бога, любов до рідних – це найважливіші цінності, які були моїми оберегами.

Ця війна не схожа на ті, через котрі наш народ проходив. Тут немає білого і чорного, часто немає чітко визначеного ворога. Дідусь пасе корову обабіч дороги і корегує вогонь у наш бік. Цивільне населення дуже поділене. Одні проти нас, інші - за нас.

Напередодні 2016 року отримав статус учасника бойових дій.  Відчуваю себе у душі на 26 років, я готовий і зараз йти захищати Україну. Не розумію чоловіків, які ховаються і чекають, поки їх дітей захистить інший.

Кожна війна, звичайно, має своє обличя, але кожна війна – це горе, смерть, сльози. Хіба ж важливо батькам, з якої війни не повернувся син, якщо він вже ніколи не зайде до рідної хати? Вони проклинають війну.. як явище, як горе, як  удар долі.

Ще одне відзеркалення війни увірвалося в мою долю. Один рідний брат живе на окупованій території, інший – в Росії. Як не прикро, вони мають зовсім інші погляди на цю війну. Скільки родин пройшли через таке випробування, коли раптом дуже рідні люди через примхи окремих політиків стали дуже чужими.

Швидко минув час зустрічі. Багато про що хотілося б ще запитати і поговорити, бо людина – це цікава недочитана книга. По життю Микола Мисько йде впевнено і рішуче. Не ввагається і ні про що не шкодує. В цьому він Переможець, бо сила його духу дозволяє жити за покликом серця. Хай хранить його Господь.

З шануванням і найщирішими вітаннями до воїна-афганця і всіх його побратимів напередодні річниці виведення військ роздуми записала Любов Клімчук.