пʼятниця, 12 лютого 2016 р.

ДОЛІ ЛЮДСЬКІ І ШКОЛА

(Культурно-освітній процес в Орв’яниці початку XX століття)

(Продовження. Початок у № 5 від 5 лютого ц.р.).

ПЕДАГОГІЧНІ  КАДРИ,
ЇХ ЖИТТЄПИС
Що ж до педагогів, то їх було всього четверо. Зокрема, родина Тарасюків: сам Петро Мусійович – філолог за фахом, його дружина  Антоніна – учитель польської; згадана Ганна Люблянка та ще один педагог. На жаль, його ім’я мені невідоме. Продовжу тему цього розділу розповіддю про Ганну Люблянську (Люблянку). Ця жінка викладала риторику, вчила дітей співати і музичному мистецтву. Люди згадували, що вона була дуже вродливою, мала чудовий співочий голос і довге пишне волосся, заплетене в косу. Вона любила співати і прищеплювала любов до пісні дітям. Подобалася ж моїм односельцям своєю вишуканістю, порядністю, манерами поведінки. А ще вона була еталоном жіночої краси для наших жінок: зі смаком підібране вбрання, тонкі риси обличчя, струнка постава. Часто наші  заможніші жінки копіювали її у всьому. Її врода зводила з розуму не одного сільського парубка. Але гордовита панна не звертала своєї уваги ні на кого із сільських хлопців.
Спершу проживала у родині Фурсовичів, по-сільському «Нагайові», а з наближенням війни – разом з Тарасюками, бо була ще й хрещеною матір’ю однієї з доньок. У 1941 році їй повідомили, що і повстанці, і німці знищують таких поляків, як вона. Тому вчасно змогла повернутися на історичну батьківщину. А допоміг їй один наш односелець. Переодягнувши її у простий селянський одяг, відвіз у Сарни на залізницю, посадив у потяг. І вона залишила наш край. А з нею і той четвертий педагог, про якого нічого невідомо було. Таким чином Люблянка уникла репресії.





А далі ціла велика історія про родину Тарасюків (на фото вгорі Тарасюк з дружиною разом із братами та сестрами; сімейне фото Тарасюків зі служницею) – сім’ю неординарну, велику, інтелігентну.
Отож, Тарасюк Петро Мусійович - учитель української мови та літератури. Народився на хуторі Діброва села Несвіч Луцького району Волинської області в багатодітній родині, де одних дітей було десять. В Орв’яницю приїхав приблизно у 1922 році вже разом з дружиною Антоніною. Вона ж була полькою, родом зі Львівщини.
Для того, щоб отримати посаду вчителя та й ще директора, потрібно було мати хороші зв’язки з осадницькою владою і… бути католиком.
Що він і зробив, за порадою дружини, отримавши і місце, і роботу вже у нас. В Орв’яниці родина купила житло поблизу школи і оселилася. Згодом придбали купчу на землю на хуторі і мали змогу працювати на ній.
Вся родина була працьовитою, тримала чимале господарство в селі і обробляла чималий шмат землі. До того ж вони мали змогу   наймати на роботу жителів села. І вони охоче допомагали їм, бо поважали родину. Справжнім господарем був сам Петро Мусійович.  Перед тим, як вийти в поле, вся родина одягала чистий одяг – часто  вишиванки, молилася, цілувала хлібину і вирушали на працю. На своєму наділі знову молилися, клали хлібину на середину поля  від дороги, і господар прокладав першу борозну. Все це підтверджувало їх високу духовну культуру, старанність, працьовитість. Риси, притаманні українцям. Батько і мати були прикладом для дітей, бо  поруч з батьками  й вони бігали. А також з ними працювали наймити, які були постійно у їхній господі. (Працювали у них Подик Василина Яківна та Конончук Зінаїда Омелянівна). А дітей доглядала Буткевич Ганна Іванівна, бо проживала поруч, біля школи. Доньки ж директора: Галя, Аннета й Леся народилися в нашому селі.
Тарасюк П.М. був чесною, порядною, добросовісною людиною, хорошим сім’янином. А вчителем – справедливим і суворим. А ще люди казали: «Учитель від Бога». І хоч змушений був прийняти католицизм, в душі він завжди залишався істинним патріотом своєї землі, українцем. Тому, працюючи на цій посаді, докладав максимум зусиль, щоб поруч з дітьми шляхтичів навчалися діти простих селян. Щоб поруч з польською культурою мала місце й українська. Йому довіряла польська влада. Тобто, він як керівник був на своєму місці.
З наближенням ІІ Світової не був осторонь подій, що відбувалися напередодні в краї. Зі спогадів односельців відомо, що він був причетний до створення повстанського осередку в Орв’яниці. Точніше – один з його організаторів у 1934 році. Пізніше, з початком окупації, допомагав розповсюджувати відповідну літературу, виготовлену в типографії штабу Бористена. З останнім  тримав тісний зв’язок та ще з Іскрою. До того ж весь цей час намагався зберегти приміщення школи та маслозаводу, які так хотіли знищити ті ж повстанці, щоб споруда не потрапила до рук радянських партизанів чи німців. За співпрацю з ОУН-УПА був заарештований  у 1942 році і відправлений до Дому Малиновського в Дубровицю.
НКВС вибивало зізнання у нього про причетність до ОУН. На що він твердив, що захищав лише школу й маслозавод.
Підданного тортурам, хворого на тиф, його повернули в село – помирати. Що й згодом сталося. Поховали директора на орв’яницькому  цвинтарі за православним звичаєм. Обід був у господі тієї ж Буткевич Ганни Іванівни (по вуличному – «Мангерови»).
А школу, маслозавод і його житло все ж спалили повстанці після його похорону. Свідком тієї пожежі була старенька мати директора – бабуся Дарія. Але вже нічого не змогла б зробити, бо й і її вбили б.
Після чого родину Тарасюка: бабцю, доньок та його дружину переселили в хату Гаврильчик Ганни Опанасівни (приміщення старої пошти), а згодом – на Кучук. Там вони проживали у помешканні Деркач Параски Семенівни до 1946 року. А зруйноване приміщення школи ще було до початку 50-х років. Потім люди розібрали його по цеглині.
Після трагічних подій в селі й родині, Антоніна почала втрачати розум. Це відбувалося повільно й поступово. А  родина тримала велике господарство, яке доглядала лише бабця  Дарія. А згодом померла і вона. Її теж поховали на сільському цвинтарі, поруч із сином.
Діти, практично, залишилися самі. Часто голодні, недоглянуті, вони пережили чимало. Мої односельці допомагали дівчаткам чим могли. Все ж довго так тривати не могло. Тому орв’яничани  розшукали сестру директора Уляну (чи Ганну), яка вважалася зниклою безвісти. І вона приїхала в наше село, забрала вже не все сімейство на Волинь. А Антоніну відправили на Львівщину, де вона і померла. Хоч у 1947 році була в селі на могилі чоловіка. Більше  її не бачили.
Найгірше то було дітям. Тітка забрала їх з собою, але далі розподілила по родичах. Дві старші сестри: Галя й Аннета були трохи старші, тому могли дати собі раду. Вони потрапили до родичів, що піклувалися про них. Згодом вони отримали освіту. Перша пішла стежкою батька – стала педагогом; друга - отримала  медичну освіту. Обидві вийшли заміж і роз’їхалися по світу. Найгірше   було Лесі. Вона теж потрапила в родину далеких родичів, які були людьми похилого віку. Тому й відправили дівчину до …інтернату. Звідти й почалося її поневіряння. Інтернатське життя, звісно, було тяжким та й ще у післявоєнний час. А потім було навчання у ПТУ, звідки вона пішла працювати на одну із шахт Новоград-Волинська. Там познайомилася  з росіянином і вийшла за нього заміж.
І хоч життя було непростим з ним, все ж народила двоє дітей: сина і доньку і продовжувала працювати. Діти виросли, пішли своєю дорогою. Відомо, що донька одружилася з хлопцем з Великих Цепцевич, котрий став священиком і вони згодом виїхали до Канади. Забрали з собою і маму – Лесю Петрівну. Але чужий край не став для неї батьківщиною. Тому вона повернулася до України і проживає нині у м. Почаїв Тернопільської області. Одна із всіх Тарасюкових  дочок.
В середині 80-х родичі П.М. Тарасюка відвідували Орв’яницю: побували на цвинтарі, переконалися , що за могилою доглядають жителі села. І більше про них не було жодної згадки.
Минуло багато років з того часу. І ось вони знову нагадали про себе …минулого року.  11 липня 2015 року до школи зателефонував правнук директора Тарасюка – Гліб Мельник. Він і поцікавився, чи нам що відомо про роки життя його прадіда на Поліссі. Згодом, рівно через місяць, 12 серпня, сама Леся Петрівна і її онук Гліб приїхали до Орв’яниці. Я зустріла їх у центрі села.   Ми разом побували на могилі директора і його матері – Дарії. А потім була незабутня зустріч з тією людиною, яка бавила і доглядала всіх трьох доньок учителя – Буткевич Ганною Іванівною.  І хоч родичі директора були якихось дві години, все ж їм було про що згадати. Леся Петрівна була дуже розчуленою зустріччю і пообіцяла приїхати до нас в село навесні, коли буде змога і більший день. (Їй нині – 76 років).
А на передодні Нового 2016 року Гліб переслав з Канади мені дуже цікаві фото з зображенням самої «Мурованої»  школи та кілька фото родини Тарасюків, коли вони проживали в Орв’яниці. Тепер я можу поділитися ними з односельцями через газету. Тому історична правда про одну із сільських шкіл частково досліджена. (Хто знає інші новини про школи в Орв’яниці – прошу повідомляти. Тих, хто  зацікавився – запрошую до шкільного музею).
Але повернуся до тих часів, коли вся Українська земля була окупована гітлерівськими зайдами.
Після трагічної смерті Тарасюка П.М. освітянський процес в моєму селі не припинився. Оскільки в тому ж 1942 році поблизу річки відкрилася ще одна школа. Люди називали її – «Ковальовою» , бо була розташована поблизу обійстя сільської родини з таким  вуличним прізвиськом. Одне з її приміщень було у хаті Правник Уляни Дем’янівни (по-вуличному “Уляна Дубіха»), а друге - поблизу теперішнього мосту у хаті Фурсович Ганни Семенівни. («Каюніха»). 
З предметів  викладалися: математика, українська мова та література. Поблизу школи була чимала бібліотека, приміщення якої і понині збереглося на обійсті Подик Ольги Мартинівни по вулиці Центральній. Книгами цієї бібліотеки ще довго користувалися жителі села, коли школу негайно закрила окупаційна влада. Поблизу школи ріс невеликий садок, плодами якого не раз смакували мої односельці, а потім дерева розібрали  по своїх  господарствах.

Педагоги школи, їх долі
Директором цієї школи був дехто Федоровський. Ініціали, на жаль, невідомі. Він читав математику. Рідну мову та літературу – Буткевич Григорій Петрович (на фото внизу). Початкову ланку вів – Момот Сава Іванович. Обидва – орв’яницькі. Зі спогадів односельчан відомо, що цю школу відкрив повстанський центр «Хортиця». Через неї розповсюджувалася відповідна література по селу та району, а також – грипси, налагоджувалися зв’язки з сусідніми селами, де діяли повстанські осередки. Долі учителів цієї школи теж трагічні.
Так відомо, що Момот С.І. (на фото) був направлений на роботу до Любикович, де через педагогів того села розповсюджувалася теж повстанська література. За співпрацю з оунівцями директор Любиковицької школи Момот С.І.  був розстріляний  на порозі школи. Похований у рідному селі.
Нелегка життєва дорога була і в Буткевича Григорія Петровича.  Його, за тісну співпрацю з хлопцями з лісу, було заарештовано і разом з родиною відправлено етапом до Красноярська. Але дружина  потрапила до одного місця призначення, а він – до другого.  Повернутися разом на батьківщину їм не судилося, як і зустрітися. Дружину підтримав поляк, з яким вона і залишилася. Згодом повернулася на Україну (Донецька область), де мешкала до 2012 року. А сам Г.П. Буткевич одружився теж і залишився у далекому Красноярському краї. Востаннє в рідному селі був в 1974 році. Але зв’язок підтримував зі своїми українськими родичами з Орв’яниці до доленосного 2014 року. Проте події в Україні перекреслили щирі стосунки з родиною. Ось так сучасна війна розділила рідних людей. Нині доля Григорія Петровича невідома.
(Далі буде).
Тетяна ВАСЬКЕВИЧ, краєзнавець.


Немає коментарів:

Опублікувати коментар