пʼятниця, 5 лютого 2016 р.


ДОЛІ ЛЮДСЬКІ І ШКОЛА

(Культурно-освітній процес в Орв’яниці початку XX століття)
Орв’яниця завжди була тим селом, де жили заможні люди. Вони   мали змогу навчатися, бо у селі були школи. Саме про них і піде мова у моєму наступному дослідженні.
На жаль, достовірно не відомо – скільки їх було у різні епохи, та все ж про окремі з них розповім, що знаю.
Отож, зі спогадів старожилів відомо, що першою була школа  1871 року.
Про неї зовсім нічого не відомо. Другою ж була Миколаївська.
А називалася так тому, що відкрита була владою російського царя – Миколи ІІ. Згадки про неї побутували різні: позитивні й негативні. Дехто з моїх односельців переконував, що вона – справедлива, бо мали змогу навчатися не лише діти заможних орв’яничан, а й – бідних. А для других – це була  школа з жорстокими умовами навчання й виховання. Все ж основним завданням цієї школи було – надати можливість вчитися всім жителям села, навіть і дорослим. Щоб могли хоч писати, рахувати і читати. Скільки педагогів працювало в ній – теж невідомо. Лише про одного з місцевих дещо відомо. 
Звали його Красько Максим Гнатович. Сам він не мав  спеціальної педагогічної освіти – був, як люди казали, самоучкою. Проте згадували, що грамотним був дуже. А ще він належав до церкви християн-баптистів, адвентистів сьомого дня. (Можливо, я неправильно називаю, то прошу вибачення). По-сільському казали – «суботнік». Дуже добре знав Святе Письмо і на основі біблійних притч навчав людей грамоті і жити за законами Божими. Він бачив, якими неграмотними були односельці, тому й поставив собі за мету   навчити їх основному – письму, лічбі, читанню.
Подальша його доля дуже немилостива. У вирі Першої світової він потрапив у полон до австрійців. Там довелося натерпітися тортур і знущань. На його плечах було велике тавро, яке люди не раз бачили на власні очі. Але все ж таки Максим зумів повернутися з пекла додому і залишитися людиною.
Одружившись, він продовжив свою незакінчену справу – навчав і далі грамоті вже дорослих орв’яничан. Проживав учитель-самоучка в невеличкій хатинці по вулиці Кучук (поблизу теперішнього дитсадка). Люди казали – у землянці. Сім’я Краськів – це дві доньки і сам господар з жінкою.
Учителювати продовжував до того часу, поки в Орв’яниці не з’явилися перші поляки, а з ними фаховий спеціаліст - Тарасюк П.М. (Мова про нього-далі).
З початком Другої світової Максим Красько перебрався з сім’єю  до лісу, бо в селі вже було небезпечно. До того ж він мав тісний контакт з повстанським центром «Хортиця», що базувався у «Чуйковому» лісі – певний час працював господарчим у ньому. А проживав трохи далі – як казали люди - в «Казьоному» лісі. Був з ними майже до останку. Часто й сам забезпечував їх продуктами  з власного льоху, якщо у хлопців не вистачало їжі. Але настав час, коли й у Максима закінчилися запаси харчу, а повстанці потребували допомоги. Чоловік змушений був їм відмовити, тому між ними погіршилися стосунки. Учитель мусив був перебратися до Дубровиці, де знайшов пізніше роботу на єврейській січкарні, яка називалася - «загальна січкарня». Та й там трапилася з ним біда – через чужу халатність йому відрізало руку. Допомоги ж вчасно ніхто не надав, він втратив багато крові і невдовзі помер. Дехто з односельців допускав, що то було зроблено навмисне за чиєюсь вказівкою.  А оскільки він був родом з Орв’яниці, то й привезли ховати в село.  Про його могилу на сільському цвинтарі знала лише одна родина, яка його ховала. І все життя доглядали її. Ця могила є дійсно на нашому цвинтарі. А поруч – могила однієї із доньок – Параски, котра  була зв’язковою  штабу «Хортиця». Її доля теж не з легких. Після  того, як вони перебралися до Дубровиці, вона зустрічалася з одним євреєм і народила від нього сина. Скільки вона прожила ще – невідомо і коли померла – теж. Але і її смерть, за спогадами односельців, теж була пов’язана з підпільною діяльністю. Як склалася доля жінки і другої доньки, на жаль, теж невідомо.
Першими ж учнями Краська М.Г. були: Красько Матруна, Подик Мокреня, Гаврильчик Панас, Гаврильчик Василь, Потерайко Титко.

ПОЛЬСЬКІ ШКОЛИ
З початком польської експансії на наші землі й освіта набула іншого спрямування. З фондів Якуба Гофмана відомо, що понад 2 тисячі лише педагогів було переселено з Польщі до нашого поліського краю. Вони були у числі польських осадників, що селилися у кожному нашому селі.
Як я повідомляла раніше, в Орв’яниці поселилося понад 80 польських родин. Серед них родина Тарасюка Петра Мусійовича. Але вона була наполовину польською, наполовину – українською. (Про це згодом). Роком його поселення в Орв’яниці є 1922-й. Саме з його появою освітянський процес набув широкого розмаху. В центрі села ще раніше було побудоване велике цегляне приміщення, в якому  розмістилися маслозавод «Промінь» і так звана «Мурована» школа. Завідував приміщенням, на перших порах, польський осадник  Кемпінський, котрий ще мав ряд річкових пристаней вздовж всього русла Горині, починаючи від Орв’яниці і аж ген до Дубровиці. А згодом – Арнольд (Вольдемар) Ведель(Вецель), німець за походженням, який мешкав у сусідньому Бересті.
Саме приміщення школи мало до десятка класних кімнат. І додаткові були в «Домі Людовому» – поруч. Заняття  проводилося  в  одну зміну і класів все одно не вистачало, бо дітей було більш ніж могла вмістити школа. За сприяння директора Тарасюка, навчатися мали змогу не лише діти осадників, але й звичайних простих жителів села. Це можна побачити і на фото внизу, в центрі якого сам директор.  Ліворуч, у третьому середньому ряду – Ганна Люблянка – учитель риторики та співів. Праворуч – дружина директора Антоніна. Навчатися всі діти могли, звичайно, ж за певну плату – злоти або збіжжя. І батьки шукали вихід, аби заплатити за навчання, бо не хотіли, щоб їхні чада були неуками. Навчання в школі велося, звісно ж, польською. Навіть розмовляти на перервах теж потрібно було по-польськи. З предметів читалися: арифметика, риторика, письмо, читання, співи та музика. По понеділках приїжджав польський ксьондз з Луцька і навчав Закону Божого. А щосуботи  школу відвідував православний священик і теж навчав християнським чеснотам та моралі. Останнє - теж за сприяння директора. Дисципліна була часто паличною або «гречаною». Хто не вчив уроків, була така відповідна кара або ж – штраф з батьків. Тобто, легкого і даремного не було нічого. Навчалися діти у цій школі по сьомий клас включно. За спогадами старожилів, відомо й те, що до сьомого класу ходили два роки.

Як і в теперішніх школах – на першому місці було навчання і відвідування. Останнє було дуже проблемним, як і сьогодні.
Оскільки з ранньої весни і до пізньої осені дітвора випасала сільську череду по черзі родини, то на навчання поверталася пізньої осені або ж ранньої зими. Проте і взимку були свої проблеми. Сільські родини були багатодітними, а взуття на  всіх не вистачало - діти ходили до школи по черзі.
І хоч директор розумів це, все ж за численні пропуски батьки повинні були заплатити школі. Цього вимагала польська влада.
До того ж на сільських хуторах, біля лісу, були розміщені малі філіали «Мурованої» школи. Оскільки більша частина Орв’яниці  й була саме хутірською. Там навчалася початкова ланка. Одне із таких приміщень було у маєтку польського осадника Буякевича.   Приміщення орендувалося. Там вже навчали малечу учителі зі Східних областей України і з Житомирщини.(Про них згодом). Тому, проблема  відвідування була досить болючим питанням.
А в «Мурованій», окрім навчання, діяв осередок «Просвіта» (на фото вгорі), в якому була задіяна сільська молодь. Переважно – інтелігенція. Вони пропагували українське мистецтво з дозволу тієї ж польської шляхти. А тому часто в Домі Людовому відбувалися вистави з участю просвітян. Вони ставили Т.Г. Шевченка, І. Карпенка-Карого та інших українських авторів. І все це під безпосереднім керівництвом Тарасюка П.М. Оскільки він сам був за фахом - учитель української мови та літератури. І під пильним оком польських осадників, які керували сільською управою на той час. (Орв’яницькі просвітяни  підтримували дружні стосунки з Бережницькою «Просвітою»).
Але поряд з українською культурою більш пропагувалася, звісно, польська. В тому ж Домі Людовому часто  звучала музика польських композиторів, а молода польська інтелігенція знайомила зі своєю літературою – читаючи поезії мовою оригіналу. В цьому виділялася учителька риторики – Ганна Люблянка.
Та найбільш численними були танцювальні вечірки, на яких поляки вчили поліщуків своїм оригінальним народним танкам: краков’яку, польці, котру вони вважали істинно своєю; і класичним мазуркам, падебрансам, віджібані, вальсам. До речі, мої односельці  з великим задоволенням вивчали танцювальне мистецтво сусідів. (Адже й досі у нас на весіллях часто звучить краков’як).
Окрім танців та водевілів, у тому ж Домі Людовому крутили анімаційні фільми польських режисерів під супровід піаніно.
Все це можна було побачити як в самому Домі за кілька злотих або на деревах, що росли під самими вікнами будівлі. І все сприяло освітньому процесу на селі. Хоч часто не минало й без етнічних сутичок.
(Далі буде).

Тетяна ВАСЬКЕВИЧ, краєзнавець. 

Немає коментарів:

Опублікувати коментар