ПРО ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ ХОРОШИХ ЛЮДЕЙ

Подружжя Тетяни Іванівни та Жоржа Володимировича Коханів живе у Золотому. Побувала у гостях у цих чудових людей відразу після річниці Чорнобильської трагедії. Хотіла поспілкуватися з Жоржем Володимировичем, бо він ліквідатор. У 1987 році за покликом держави поїхав до Чорнобиля. Але потрапила на подвір’я родини і зрозуміла, що Кохани – це люди непересічні, творчі і особливі.  І можна розказати про них чимало гарного. Але про все по порядку.

РОКИ ЛЕТЯТЬ, ЯК ЖУРАВЛІ

Дружина Тетяна Іванівна розповіла:

– Ми з чоловіком разом живемо 35 років, виростили двоє дітей. Слава Богу, маємо двоє онуків. Познайомилися у Золотому на танцях, одружилися і деякий час жили у Дубровиці. Мій Жорж Володимирович, як і всі його ровесники, відслужив в армії. А закінчив він Здолбунівське профтехучилище за спеціальністю арматурник-зварювальник. Свою трудову діяльність почав у Дубровиці в ПМК, а потім працював зварювальником на фабриці. Я також працювала на цьому великому підприємстві. Отримали ми навіть малосімейку у дев’ятиповерхівці. Але ж хіба можуть люди з села витримати життя на поверхах, та й фабрика почала поступово занепадати? Віддали свою квартиру, тоді то ще був гуртожиток. Повернулися у 2000 році у рідне Золоте. Почали будувати хату. Чоловік об’їздив багато сезонів, щоб завершити це будівництво. Де він тільки не був. Отак копійка до копійки і побудувалися. А ще ж тут ліс, ягоди, гриби. Завдяки цьому і виживали багато наших односельців. Звичайно, дуже шкода, що фабрика перестала працювати, бо ж так багато людей могли заробити на гарний шматок хліба на цьому підприємстві. Я встигла попрацювати у місцевому колгоспі. Старалися, як і всі, ягоди не пропустити, і гриби заготовити. Докласти рук у нас є до чого, повірте. Деякий час працював чоловік і пожежником у лісгоспі, а потім пішов у школу технічним працівником. А я з 2013-го працюю сторожем у Золотинському лісництві.

ЧОРНОБИЛЬСЬКА СТОРІНКА

У 1987 році чоловіка, працівника ПМК, відправили у Чорнобиль. Думаєте, знали наші хлопці куди ж вони їдуть? Чим той Чорнобиль небезпечний? Але сказали треба, то, значить, треба. Відповідально тоді ставилися до всього. Протягом чотирнадцяти днів виконував чоловік дуже небезпечну роботу. Хлопців посилали в сам реактор, і вони працювали там зовсім-зовсім недовго, але ж ризики були надзвичайно великі. А потім у Народицькому районі Житомирської області цілі села пускали під бульдозер і хоронили. Слава Богу, протягом чорнобильського життя мій Жорж особливо не скаржився на здоров’я. Та й він такий, що не буде розказувати, як йому зле. Часом бачу, не такий. То вже сама допитуюся. Але недомагання бувають, тиск падає… Чорнобиль дав свої наслідки. На оздоровлення чоловік не їздить, каже, що рідний ліс – це найкраще оздоровлення.

Цього року на вшанування річниці Чорнобильської трагедії мого Жоржа не кликали. Якось один раз депутат Василь Яніцький зустрічався з ліквідаторами. То от з тої зустрічі чоловік був і подарунок привіз. Якби у Дубровицю цього року запросили, то, думаю, він поїхав би. А чого ж не побачить хлопців, які теж були на ліквідації аварії? Їм є що згадать і про що поговорити.

БІЛЯ ХАТИ – СПРАВЖНІЙ

МІНІ-ТЕАТР

Подружжя Коханів – люди дуже творчі. Заходиш на їхнє подвір’я, і око милують різні цікавинки у дворі. Он під вишнею полосаті бджоли, з пластикових пляшок зроблені, літають, а там такий прекрасний фонтанчик, а там диво-лебеді чарують красою. Треба мати хист, щоб зробити таку красу і, звісно, бажання. За словами господині, ці творчі цікавинки подружжя Коханів робить спільно. Передплачують газету «Сільський вісник», а в ній так багато гарних порад для творчих людей. От полистають разом цю газету, і виникає бажання творити. Я допитуюся, чи не беруть з Інтернету зразки, однак Інтернету в подружжя нема.

Багато предметів, які ми вважаємо непотрібними в повсякденному житті, згодилися для творчості. Звичайні пластикові пляшки стали відповідною основою для яскравих виробів. Все у Коханів доречно і гарно. Не двір, а велика і цікава пригода для дітей. Та й дорослим тут затишно і особливо приємно. Такі креативні вироби – відмінна прикраса саду. Зробити їх своїми руками нескладно, необхідна звичайна інструкція та бажання. Так-так, все починається з бажання. Уявіть: наче живі пластикові лілії і конвалія, які, здається, мов  із казки. А які диво-квіти на деревах. А поруч фонтанчик, викладений із каміння. Лелеки, немов живі, гніздяться на яблунях. Все до дрібниць продумане, все казково-вражаюче. Можна діток на екскурсію приводити.

Донька Наталія Кузло (Кохан) розповідає:

– Приємно, що мої батьки такі творчі люди. Все почалося з камінчиків, які трактор привозив з поля разом з картоплею. Назбиралося їх чимало, от тато і вирішив покласти з них доріжки у дворі. Щоб завершити роботу, потім їздив велосипедом і дозбирував каміння. Згодом знайшлося застосування і ракушкам, які мої діти доставили з моря. Крок за кроком дарували нове життя іншим підручним матеріалам. З лісу привозили цікаве гілля, використовували пеньки, звичайно і живі квіти брали додому. А хіба ж нема використаних шин чи пляшок, з яких можна творити красу? Мої батьки бачать гарне у багатьох звичайних речах. Ми з чоловіком та синочком їм залюбки у такій творчості допомагаємо.

КАРТИНИ МЕНІ, ЯК ДІТИ

Тетяна Іванівна має ще одне дуже велике захоплення – це вишивання картин. Чоловік хобі дружини дуже підтримує. Завжди цікавиться, скільки протягом дня встигла його половина вишити. Тетяна Іванівна з усмішкою пояснює:

– Я й не розумію, звідки у мене взялася любов до вишивання. Ні мама, ні бабуся такої особливої пристрасті до цього не мали. Колись я почала з вишивання рушників. Треба були гроші, то їх продавала. А як втягнулася у вишивання картин, то вже без цього захоплення не уявляю свого життя. Повірте, це мій найкращий відпочинок. Я собі взимку ввімкну телевізор, одним оком поглядаю, але вся зосереджена на вишивці. Лягають на полотно хрестики, і я бачу, як народжується краса.

Особливо вражають вишиті ікони господині. Вони дуже гармонійні у кольорі та тематиці. Здається, це самі сторінки Біблії лягли на полотно. Заворожує Ісус Христос і Божа Мати. Це своєрідна вишивана іконографія. Великі роботи за розміром. От ікону «Ісус Христос в човні» вишивала Тетяна Іванівна дві зими, бо ж саме зимою є час для хобі найбільше. За розповіддю жінки, встає вона взимку спозаранку, швидесенько все порає, щоб якнайшвидше сісти за вишивання. Треба ж спочатку господарство до пуття довести. Наробиться, а як присяде вишивати, то вже відпочинок. Це віддушина. Набралася енергії позитивної від вишивання, та й знову до господарської роботи. Зізнається господиня, що вже одягає окуляри. Робота ж ця потребує ще якої пильності очей. Бісером не береться вишивати Тетяна Іванівна, бо дуже вже треба сліпати.

А загалом почала вишивати моя співрозмовниця ще у 19-ть. Як жила у дев’ятиповерхівці, то часто бачила у дівчат гарні вишиті речі. От наволочки на подушки навчили вишивати подруги.

– Продати картини рука не піднімалася і не підніметься, – стверджує рукодільниця, – ну як продати. Вони ж, як мої діти. Я стільки вклала в них любові і душевного тепла, праці творчої. А взагалі, як можна скласти такій роботі ціну? Але справа не в ціні. Не готова відірвати їх від душі, якщо чесно. От тільки дарувала невеликі картини двоюрідному брату Василю з Партизанського, він мені рамки робить. А ще у Харків та Кіровоград менші за розміром свої роботи у подарунок рідним передавала. Ті картини вишивала за тиждень.

Я не можу надивитися на прекрасний бузок у вазі, бузок різних відтінків. Весна лягла на полотно та й годі, бо ж і фіалки чудові поруч. А тюльпани яскраві хіба ж не нагадують мені про травень у дворі. А які лілії зігнули голови у букеті. Ні, це не вишивка, це просто вийшла господиня, назбирала квітів, і, здається, просто прижилися вони у світлиці на полотні. А там он голуб з голубкою вишиті на картині, як символ вічних сімейних цінностей, зовсім близько лебеді зі своїм потомством і котик хатній. Кожна картина так чудово грає кольорами, що милуватися можна довго.

Здається, світ довкола нас ліг на полотно майстрині. Життя Коханів – це не суцільна рівнесенька стежечка, були різні часи і різні переживання. А хіба ж буває без цього людська доля? Тож нехай Матір Божа покриває цю прекрасну родину своїм омофором, так, як тримає вона це святе полотно на одній із вишитих картин  Тетяни Іванівни.

Люба КЛІМЧУК

.