четвер, 25 серпня 2016 р.

Діттер Вольф: «ЦЕ НАША СОРОКОВА ПОЇЗДКА В УКРАЇНУ»
Заочно з німецькими благодійниками, котрі вже довгий час організовують оздоровлення маленьких українців з уражених Чорнобилем територій, ми знайомі давно. Неодноразово розповідали про їхні гарні справи. Ці люди – давні добрі друзі висоцьких та вербівських школярів. Але про витоки такої приязні ми дізналися випадково, особисто поспілкувавшись з цими меценатами.





«Про брак уваги й любові –
з особистого досвіду»
Пан Діттер розповідає: коли йому було дванадцять років, його батьки поїхали в Індію, залишивши його в  прийомній сім’ї. Ця родина не вирізнялася приязню до хлопця. Тож йому частенько діставалося стусанів за найменшу провину. Мабуть, ця дитяча недолюбленість стала визначальною в подальшому його житті. Чоловік, пригадуючи, яку важку травму завдала йому відсутність батьків, прагнув бути корисним для інших. Був період, коли навіть подумували разом з дружиною всиновити чи вдочерити якусь дитинку.

«Благодійником став випадково»
Діттер – людина середнього статку, все життя працював в бюро великого концерну Сіменс звичайним робітником. Якось на роботу зателефонувала представниця служби дітей й запропонувала взяти на виховання дитину. Спочатку Діттер подумав, що жінка помилилася номером або ж жартує. Він же мав двох власних синів. Коли ж почали спілкуватися далі, з’ясувалося, що служба дітей шукає гостьову сім’ю для маленьких українців, яких привезли на оздоровлення з Чорнобильської зони. «Хіба ви ніколи не чули про Чорнобиль, й скільки людей вражено його наслідками?», – говорила німкеня. Зворушений чужою бідою, Діттер погодився взяти цього хлопчика на вихідні. До слова, з киянином Андрієм Павленком та його родиною, пан Вольф стосунки підтримує досі, хоча перше знайомство відбулося 25 років тому. Хлопчик потребував медичної допомоги, оскільки переніс важку недугу. Сім’я Діттера організувала обстеження та оплатила лікування маленького українця.
Згодом пан Діттер сам побував в Україні на запрошення батьків Андрія й побачив на власні очі, як важко виживати пересічним чорнобильцям в умовах сучасного безгрошів’я. «Коли повернувся додому, розповів своїм знайомим про злиденне життя українського села, зустрів серед них багато співчутливих однодумців, котрі були готові ділитися з далекими й зовсім незнайомими людьми останнім. Просто люди ставили єдину вимогу – ця допомога має бути адресною, й рятувати справді тих, кому зараз найважче. Але перший досвід з організації оздоровлення чорнобильських дітей виявився невдалим. Тоді, ввіривши організацію такого оздоровлення українським державним інституціям, зустріли в Німеччині групу маленьких мажориків з синів прокурорів та інших чиновників, котрі й самі могли дозволити подорож своїх дітей до найкращих світових курортів».
Відтоді Діттер перестав довіряти чужим рекомендаціям, й раз, а то й двічі на рік, особисто прилітає в Україну, відбираючи для поїздок в Німеччину дітей зі справді нужденних сімей. Щоразу – це діти зі української глибинки, з Житомирської та Рівненської областей.
«До Висоцька привезла перекладач»
Народне повір’я каже: «Язик до Києва доведе». Діттера ж незнання української мови привело до Висоцька. Перекладач, яка допомагала йому в спілкуванні з житомирськими селянами, була родом з Висоцька, й якось запросила німців відвідати її рідне село, позаяк воно також розташоване в Чорнобильській зоні. Тут для Діттера відкрилося нове поле для благодійницької діяльності.
«Благодійна допомога наших німецьких друзів не обмежується виключно організацією подорожей та оздоровлення дітей. До кожного свята ми отримуємо значний гуманітарний вантаж з Німеччини: канцтовари, одяг, взуття, рюкзаки тощо. Якось напередодні Різдва Діттер примудрився надіслати навіть справжні різдвяні баварські булочки з ковбасками. Не ящик. А десь сотні кілограм. Ото вже посмакували всією школою», – розповідає директор Висоцької ЗОШ Валентина Креденсир. Каже Валентина Пилипівна, що благодійники повністю компенсують витрати навіть на виготовлення міжнародних проїзних документів для школярів, передаючи кошти адресно для кожної сім’ї й на ці потреби.

Як найрідніших людей
зустрічають в стінах школи німецьких благодійників висоцькі школярі. Обнімають та цілують, не криючись з таким проявом бурхливої радості. Дитяча безпосередність та щирість викликає у Діттера та його супутників пані Бетіни та пана Едгара сльози.  Ні мовний, ні віковий бар’єр не є для них перешкодою. Разом їм надзвичайно добре. «Я не знаю, як дякувати цим людям за все те добро, яке вони роблять для наших дітей, – каже розчулено одна з мам Ольга Зуза. – Велике спасибі й директорові школи Валентині Пилипівні за її велике материнське тепло, яким вона зігріває наших малят».

«В такі моменти думаю,

що Бога немає»
Так сказав пан Діттер, коли попросили його розповісти про найбільші враження від України. Її чоловік називає країною контрастів, де поряд з мільйонними статками одних межують вражаючі злидні інших. «Мене дивує й досі, як в наш час люди досі живуть в подібних умовах. Коли ми згодом розповідаємо співвітчизникам, що ваші діти можуть спати на ліжках без білизни, а їхні будинки позбавлені елементарних побутових умов, скільки хвороб на них чатують, їхні батьки їх б’ють й зловживають спиртним, й тому малята буквально недоїдають, люди плачуть. В такі моменти я думаю, що Бога нема, інакше він не допустив би такого».

«Допомагають однодумці»
Діттер не є заможною людиною по німецьким міркам. «Я прожив без боргів, маю дах над головою, всі мої рідні здорові. Це й є найбільшим щастям. Але бачу, що навіть мої скромні фінансові можливості можуть стати в нагоді для тих, хто опинився на межі. Мої зусилля допомагати маленьким чорнобильцям з України підтримують ще більше сотні пенсіонерів. Ми організовуємо збір коштів, подарунків для них, знімаємо для цих дітей гостьовий будинок та організовуємо дозвілля й оплачуємо проїзд та виготовлення документів. Кожна така оздоровча поїздка для поліських чорнобильців обходиться в 50 тис. євро. Це – солідна й для нас сума. Але чужа біда ніколи не залишає байдужими наших співвітчизників, не зважаючи на загальну фінансову депресію, ми знаходимо серед них спонсорів та однодумців». Й завдяки цим людям, за покликом душі та серця знову й знову їде цей літній чоловік в Україну з добром та щирими намірами подарувати в Німеччині нашим дітям хоч на короткий період ту безтурботну мить дитинства, якої їх позбавили на Батьківщині.


Людмила РОДІНА.

Немає коментарів:

Опублікувати коментар