Щиро полюбила Україну

росіянка Ганна Максимівна Годунко, яка нещодавно зустріла своє 85-річчя

На їх подвір’ї сонячно і квітково, літньо і затишно. Ніби райдуга розлилася обабіч будинку, милуватися красою тут можна годинами. Дизайнера господарі не наймали, доглянуте подвір’я – своя фантазія і робота. Ювілярка разом з донькою зустрічає нас на порозі. Обоє миловидні, привітні і усміхнені. Теплішає відразу на серці, бо відчувається, що у цьомі домі і господарям, і гостям затишно і спокійно. Не віриться, що Ганні Михайлівні вже 85-ть, бо виглядає вона значно молодшою. Воно й не дивно, живе бабуся у спокої і затишку біля люблячою доньки, яка віддає їй тепло свого серця і любов. Заходимо до чисто прибраної і охайної оселі і знайомимося ближче.

Наша іменинниця Ганна Максимівна Годунко (дівоче прізвище Корнилова) народилася в Сизрані, що у Росії, в багатодітній сім’ї. Ще дев’ятимісячним немовляв втратила маму. Виховувала дівчинку мачуха, доброю вона була людиною, однак маминої любові все ж ніхто не замінить. Закінчила Анна чотири класи школи, а там війна змінила життя всіх і кожного. Ще дівчам почала працювати на оборонному заводі. Не думала й не гадала, що зустріне на цьому виробництві свою долю. Її майбутній чоловік, дубровичанин Степан, пройшовши війну, дійшов до Берліна. А згодом потрапив на Волгу, саме на оборонний завод, де працювала гарна дівчина Анна. У Росії й побралися, почали налагоджувати сімейний побут, вже й первісточок народився. Згодом старша сестра покликала Степана до Дубровиці, на батьківщину. Не вагався, бо ж думками ніколи не полишав землю, на якій народився і зростав. Забрав дружину молоду і сина Колю та й прибули на Полісся. Земляки вмовляли Анну не їхати на Західну Україну, бо, мовляв, там бандерівщина, і росіянку сприймуть недружелюбно, життя буде не мед.

Ризикнула, бо любила і готова була їхати за своїм Миколою хоч на край світу. Ніколи не шкодувала, що саме так вчинила у той важкий повоєнний час. Ніби вчора це було, а минуло вже 60 літ, як вперше побачила поліський край. Стала дубровичанкою, дбайливою господинею, чудовою мамою для сина і доньки Людмили, яка народилася вже тут.

Довгий час Ганна Максимівна працювала будівельником, виконувала важку фізичну роботу нарівні з чоловіками, а згодом, за станом здоров’я, стала прибиральницею. Ювілярка згадує, як будували школи, адмінприміщення, житлові будинки у Дубровиці. Любила свою роботу, сім’ю, свій дім і людей, звичайно й місто, яке стало їй таким рідним. Виконувала й громадську роботу, була довгий час громадським засідателем.

Донька Людмила згадує:

– Мама дуже любила господарювати, особливо куховарити. Завжди у борщ клала зайвий шматок м’яса, бо, може, на обід зайде гість, то й разом з нами посмакує за обіднім столом. Вона щиро ставилася до всіх, хто переступав поріг нашого дому. Цінувала людей, поважала всіх, з ким доводилося працювати, спілкуватися.

До слова, донька Людмила (всі називають Людмилу Степанівну Люсею) нині найголовніша опора у житті Ганни Максимівни. А найбільша втіха – правнучки – Владиславчик і Софійка. Прибігають, обіймають і горнуться до своєї баби Нюри (так любляче її називають). Такі хвилини лише додають Ганні Михайлівні позитиву і здоров’я. Ми всі щасливі, як рідні наші здорові і усміхнені. Це вище від усяких багатсв. Найбільше ж горе, як залишають нас назавжди ті, хто був частинкою нашого буття, шматочки серця відриваються в такі моменти.

Сім років тому втратила ювілярка чоловіка і, здається, життя потемніло. Через рік знову непоправне горе – Бог забрав до себе сина Миколу. Як каже донька, мама після цієї незгладимої життєвої трагедії здала, значно частіше почала хворіти. Так хочеться, щоб кріпилася і ще довго зустрічала Ганна Максимівна  свою родину на порозі рідної оселі.

Іменинниця дуже любить читати, вичитує пресу, яку приносить донька до хати, а особливу увагу нині приділяє духовній літературі.

З великим зацікавленням слухає Ганна Максимівна вітання від нашої районної влади і ради ветеранів. Очі сяють, як бачить на святковій листівці своє фото. «О, мама її читатиме, перечитуватиме», – посміхається Людмила Миколаївна.

Пригощають нас чаєм і смачними тортом, до випічки місцевого виробника і ювілярка припрошує: «пригощайтеся, пригощайтеся…». Гостинність досі у її характері і думках.

Наостанок пані Людмила робить нам екскурсію подвір’ям:

– Квіти саджаю, бо сама їх дуже люблю та й мама до цієї краси небайдужа. Хочу, щоб виходила вона на вулицю і відпочивала душею, хай милують квіти їй око. Скільки їх тут – не перелічу. Кожна по-своєму чарівна, на те вона й квітка. Клопоту біля них чимало, але люблю цю красу доглядати.

Серед клумби гордо розкошує яблуня «білий налив». Господиня хвилюється, чи ж достоять до яблучного Спасу плоди? А я лювлю себе на думці, що дні наші ми вимірюємо певними подіями, лічимо їх датами: як-от то діти народилися, то діти до школи пішли, то в вуз вступили, то онуки народжуються. А між ними менш пам’ятні, але теж значимі події – коли зацвіли троянди чи доспіли яблука. Вони теж лічать життя наше земне життя… Тільки б мир був на землі. А ми зичимо: хай буде у житті Ганни Михайлівни і її рідних ще багато років з освяченими на Спаса смачними яблуками.

Любов КЛІМЧУК.