Про Україну, Незалежність,

а отже про нас і з вами…

Особисто для мене слово «незалежність» асоціюється з Україною  ще з 1989 року. Того року я, дівчинка з провінційної Дубровиці, приїхала вступати до Львіського університету. Пригадую, віддали документи у приймальну комісію і вирішили прогулятися центром міста. Біля оперного театру побачили невеликий гурт людей, підійшли: троє чоловіків гордо стояли з жовто-синіми знаменами. У кожного на голові була пов’язка з надписом: «Я голодую за Україну». Чесно кажучи, мені у той час було і лячно, і дивно, і не зрозуміло, чому людям старшого віку захотілося взяти в такій акції?

Згодом дізналася, що в березні 1989 р. у Львові відбулася перша політична демонстрація і перший за радянських часів політичний страйк з синьо-жовтими прапорами.

Інша пам’ятна для мене подія – жовтень 1990 року, коли мої хлопці-одногрупники взяли участь в революції на граніті. Тоді, 2 жовтня 1990 року, у Києві на майдані Незалежності (тоді – площі Жовтневої революції) студенти розбили наметове містечко й оголосили політичне голодування. Більшість становила молодь із Києва, Львова та Дніпропетровська.

В ті дні у високих кабінетах обговорювалася можливість застосування сили проти голодувальників, та на прямі репресії, з огляду на підтримку студентів з боку киян, можновладці не наважилися.

Після прийняття постанови ВР УРСР щодо врахування вимог студентів-голодувальників 17 жовтня 1990 року Революція на граніті успішно завершилася.

Ще один яскравий спогад - перемога українки Оксани Баюл. 1994 рік. Ліллехаммер, Норвегія, Зимові Олімпійські Ігри. Вперше в історії Україна виступає окремою командою. Україну мало хто знає, її спортсменів не сприймають всерйоз, як і шістнадцятирічну фігуристку Оксану Баюл. А дарма. Вона перша з фігуристок радянської школи має всі шанси на перемогу в одиночному катанні. У цьому впевнена її тренер, Галина Змієвська. Вона береже Оксану, як золото. У Ліллехаммері у день відкриття Ігор – сильний мороз, температура мінус 24, і Змієвська не випускає Оксану на парад. У неї немає зимової форми, екіпірування з України так і не прибуло. І це лише одна з тих фатальних невдач, незважаючи на які, вона переможе.

Золото, здобуте Оксаною, було для нас, студентів, щастям. Бо ми були горді за свою незалежну державу, яка стає на ноги...

З тих пір минуло 22 роки.

Всі свої невдачі і поразки (стосовно державотворення) пояснюємо тим, що стаємо досі на ноги. Зараз щоправда багато недоліків і свою бідність списуємо й на війну. Хоча за чверть століття вже мали б не ставати, а стояти… Як людина у такому віці. Прикро, що на необхідність боротьби з корупцією нам вказує Європа (ніби самі її не помічаємо), прикро що кожен рік живемо новими реформами в медицині й освіті, які реальних зрушень нам не дають, прикро, що розвалили за ці роки все, що могли розвалити. А ще, особисто мені якось ніяково, що провідними міністерствами управляють у нас іноземці. Невже ми нездатні собою покерувати?

Окремо скажу про Дубровиччину, як місто на кордоні, яке репрезентує сьогодні Україну. Зважаючи на наші багатства, ми досі й справді могли б виглядати, як Арабські Емірати. Можливо, громада знизу не зробила все можливе для того, щоб наповнити бюджет відрахуваннями з видобутку бурштину. Ми просто сиділи й чекали закон. Хтось сидів, чекав, хтось копав. Хтось у цей час воював за Україну… Отак і живемо.

Ми незалежні, але кожен сам по собі. Ми не можемо масово зібратися на спільні державні свята, ми все менше і менше ходимо навіть на вибори. Ми нікому не віримо, а отже мало віримо й собі і в себе. Напередодні Дня незалежності у нас стрімко почав рости долар (він важливіша для українців валюта аніж гривня), а отже знову поповзуть вверх всі ціни, і ми будемо думати, як вижити… Як вижити на вільній, рідній землі?

Ми перепишемо підручники з історії, але ми  достеменно не знаємо і не хочемо писати про сьогодення. Незалежність – це  передусім день сьогоднішній, відчуття власної самоповаги, можливість реалізувати свої здібності й плани. Її треба не лише вибороти, але й утримати та розумно реалізовувати. Перефразовуючи відомий вислів: кожен народ має ту країну, яку здатний збудувати.

Незалежність укріплюється не стільки зовнішніми атрибутами, скільки внутрішнім самовідчуттям кожного носія цієї незалежності.

Не лише вишиванкою, конкурсами народних пісні й танцю у напіврозвалених неопалених будинках культури, навіть не шкільними творами про мову калинову і пісню солов’їну – не тільки цим формується сильний народ і дійсно незалежна країна.

Незалежність – це відчуття власної самоповаги, можливість реалізувати свої здібності й плани. Незалежність, так само як і демократія, не може бути повноцінною без імпульсу «знизу». Як на мене, День Незалежності – не лише державне свято, але й особисте свято кожного з нас. Бо тільки у самодостатності та достатку кожного громадянина полягає сила і незалежність держави. І про це треба пам’ятати, сьогодні, завтра і завжди.

Любов Клімчук.

25 років… для держави та історії це зовсім незначний проміжок часу, а для людини – чверть століття зовсім немало. Тоді, в грудні 1991-го я був спостерігачем від Народного Руху на виборчій дільниці в с. Трипутня, і вже вночі знав результати. Думалось надалі все повинно було бути, які пропонував Рух, - прийняти закон про люстрацію, заборонити московську церкву (підрозділ російського ФСБ), вступ в НАТО, не віддавати атомну зброю, демаркація кордонів і т.д.

Та не так сталось, час показав – українці не литовці, дуже повільно приходить прозріння. Ми, руховці, вже тоді визнали свій прапор, тризуб, вітались між собою: «Слава Україні – Героям слава!». Потрібно було прожити ще 25 років, коли і ПрезидентУкраїни прийме таке вітання.

А ще думалось, що від виборів до виборів в парламент будуть приходити все кращі народні обранці, все кращі прийматимуться закони, покращуватиметься добробут народу, і знову так не сталось. Навіть на останніх виборах до парламенту зайшли ніби всі демократи з незначною частиною колишніх регіоналів. Тож працюйте. Та ні, і ті воюють між собою. Тож реальної незалежності немає і досі. І винні у цьому не лише влада (бо їх кучка), а й весь народ, наша ментальність – страх, байдужість, нерішучість, зрадливість, користолюбство і призвело до реальної війни. Ми не змогли мирним шляхом збудувати державу, а можливостей було багато. Зараз мусимо хоронити найкращих. Надто дорога ціна за нашу свободу. Та немає сумніву, що цей день настане. А як швидко? А чим згуртованішою буде наша нація, тим швидше.

І досі рухівець, Василь КОНОНЧУК.

Свято Незалежності тісно пов’язане з нашим ставленням до рідної мови, її вивченням і вшануванням.  Закон про мови був виданий Верховною Радою УРСР ще у часи існування Радянського Союзу, у 1989 році. Він ще й до сьогодні виступає основним документом, що регулює мовні права й обов’язки громадян нашої держави. Відкриваємо цей документ і читаємо: «…забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу...» Статус державної мови передбачає, безперечно, знання цієї мови усіма громадянами держави. А отже, усі ми за цим законом маємо певні мовні права й обов’язки. Вони дуже прості, але виконати їх нам чомусь нерідко буває дуже складно. А ми ж повинні усього-на-всього спілкуватися українською в усіх сферах свого життя, писати нею, вживати у громадських установах.

Ніколи не повірю, що це дуже важко для представника по-справжньому творчої та інтелектуальної нації. Однак спостерігаємо цілий ряд випадків, коли основний мовний Закон не виконується: від повсякденного спілкування до побутування мови у галузі науки, освіти, судочинства тощо. До прикладу візьмемо виступи наших окремих народних обранців у Верховній раді, які спілкуються часто російською. Чи хто в англійському парламенті виступає французькою? А всього ж тільки й треба більше уваги приділяти вивченню державної мови, мати бажання її вивчити.

Вважаю, дуже доречним є те, що кожен випускник має складати іспит на знання української мови. Саме вона має бути першоначалом для здобуття вищої освіти. Рада за своїх учнів, які цього річ позитивно пройшли цей етап і стали студентами вишів України. Думаю, що саме молодь стане рушієм найкращих державотворчих процесів Украхни, бо вона по-новому мислить і по-новому відчуває сьогодення.

Зі святом Незалежності всіх земляків. Любімо Україну, любімо і вивчаймо нашу мову! Щануймо рідну землю і один одного.  Давайте разом докладати зусиль заради процвітання нашої  незалежної держави.

Галина Миколаївна Іванів,

заслужений вчитель України.