ВИСОЦЬКИЙ «КІБОРГ»

У січні українські воїни змушені були здати те, що ще рік тому було шикарним летовищем. Епопея героїчної оборони Донецького аеропорту тривала 242 доби. Це більше, ніж оборона Сталінграду та Москви у роки Другої світової. Це навіть більше, ніж інколи триває ціла війна. Українські військовики тримали оборону в умовах, коли здавалося, що в принципі оборонятися вже не можливо. Їх було лише кілька десятків – тих, кого ми любовно назвали «кіборгами», щиро увірувавши в їхні надможливості, приписуючи навіть безсмертя та цілковиту безстрашність. Вони вісім місяців мужньо боронили кілька кілометрів рідної землі на передовому форпості Української держави. Ні, вони не були безсмертними. Ні, вони не були безстрашними. Вони були звичайними людьми, під бронежилетами яких билися звичайні серця. Але вони були – невмируща команда, яку ворог так й не зумів заставити відступити. Навіть розбивши вщент аеропорт…

Один із тих «кіборгів» мешкає у нашому Висоцьку. Зовуть його Валентин Твардовський. Тридцятирічному чоловіку дивом вдалося вижити у тому кривавому донецькому протиборстві, й нещодавно ми мали нагоду поспілкуватися з ним. 

Валентине, як так трапилося, що ви стали «кіборгом»?

Десять років тому проходив строкову службу в повітряно-десантних військах. Досі підтримував зв’язок з хлопцями з мого батальйону. Тож коли їх почали мобілізовувати, не сумнівався, що скоро прийде й моя черга. Навіть сам навідувався у військкомат, цікавився, що очікує особисто мене. У серпні отримав повістку. Потрапив на полігон під Львовом. Пройшов 90-денний курс «виживання». Там, до речі, були майже всі хлопці, з якими служив строкову. З нас сформували спеціальну штурмову бригаду. До речі, серед кіборгів ще один наш земляк – Катюха з Берестя.

Скажіть, а знаючи наперед, що мобілізація для вас неминуча, не хотілося убезпечити себе, пересидіти цей період десь в ближньому зарубіжжі, приміром?

Ну як так можна… Ви, напевне, не розумієте, що таке солдатська дружба. Якщо мої товариші вже були там, хіба я міг сховатися? Потім, я ж Твардовський, ніколи не дозволю осоромити таке гучне прізвище. Жодного разу у мене не було й гадки, якимось чином уникнути мобілізації.

Я знав, що буду там, де найстрашніше. Але там будуть й ті, хто зажди підстраховував ще в армії. Цей берет (показує на головний убір) нам дають не просто так, його справді маєш за честь носити.

Дев’яносто днів cпецпідготовки… Як готують супер-воїнів?

Це був справді дуже напружений курс. Готували нас специ з «Альфи». Вчили прудкості, витривалості, влучності – одне слово, воєнної майстерності. Нормативи були більш ніж жорсткі, відточували вміння до автоматизму. Коли дієш уже на рівні інстинктів. На раз-два-три ти маєш бути готовим боронитися, бо ж в противному разі уб’ють тебе. Війна – страшна наука…

А чи були випадки, що когось з мобілізованих відстороняли ще на етапі навчання?

Звичайно, хтось не підходив фізично, не витримував навантажень. Були й такі, хто ламався психологічно. Згодом уже зрозумів, як скрупульозно нас підтасовували один під одного, щоб в результаті стали єдиним монолітом.

Вдома знали, де ви й що на вас очікує?

Спочатку приховував це від мами. Жінці не завжди варто знати такі речі. Для чого зайвий раз її хвилювати?.. Але молодший брат завжди був в курсі моїх справ.  Проте йому наказував не хвилювати надто матір, видавати їй інформацію дозовано, адже бачила ж по телевізору, що там коїться…

До речі, теленовини завжди дають нам повну картинку?

Напевне, ніхто не бачить її повною. Оператор бачить лише те, що показує його об’єктив й те, що йому показують. Ми також не завжди бачили все достеменно. Є наказ, його виконуєш. А все останнє – емоції. Їх на війні намагаєшся тамувати.

А все ж, яка з емоцій була найсильнішою особисто у вас?

В аеропорту я розумів, що всі ми – приречені. Кожен з нас це розумів. Але ніхто не залишив позицію. Знав, що за мною – мій друг, я мусив його прикривати. А він прикривав мене… Різні були моменти…

Пригадую, командування все стримувало нас: дотримуйтеся перемир’я. А на нас сунуть танки, «Гради» пресують нещадно. Комбат прийняв рішення самостійно – дати відсіч. Це тоді нас врятувало. Не раз наш комбат діяв на власний розсуд. Ми й в атаки за ним піднімались, коли розуміли, що треба рятувати наших, бо підмоги їм чекати нема звідки. Згодом цей вже по суті літній, 55-річний чоловік, наказав нам всім називати його на «ти» й просто по імені. Мабуть, ми стали більшим, ніж просто військова команда.

Нам показували, як бойовики обшукують захисників аеропорту на в’їзді…

Особисто я в нього проривався з боєм. Коли не до церемоній. Дієш миттєво. Навіть нахабно. Бо там війна – або ти, або тебе…

Ваш бойовий позивний?..

Гладіатор.

Скільки часу провели там сукупно?

Двадцять одну добу. З інтервалом. Останні чотири – були найстрашнішими. Безперервні обстріли з різної воєнної техніки. Я там вперше побачив, що то за «цяцька» «Буратіно» – плавить стіни бетонні на раз. Це була нечувана лють ворога. На нас кинули найкращі угрупування – чечени, бойовики, козачки та рязанські десантники. Спочатку – обстріли, а потім їхні атаки. Здавалося, що це вже кінець… А в той же момент якась злість охоплювала, хотілося довести їм, що ми таки кращі. Чули, як між собою перемовлялися, що ніяк не очікували такого супротиву. Думали, певно, що ми супер-спецназівці.

Чотири дні під обстрілом… А як здійснювалося забезпечення? Боєприпаси, продовольство?

Обходилися тим, що маємо. Відстрілюватися вистачало. А їсти тоді навряд чи комусь хотілося. Не до того  в такі моменти. Ніхто навіть не затягнувся. Це було по суті вогненне місиво.

Для вас як воно скінчилося?

Моя позиція була на диспетчерській вишці, коли її завалило, не пам’ятаю, як вцілів. Дійшов до тями вже в санітарній машині. Але відбувся лише легкою контузією. Доставили мене спочатку в Дніпропетровський госпіталь, потім перевели до Львова.

Спогади про госпіталь…

Кажуть, там має бути державне забезпечення. Я довго там не пробув, не міг дивитися, скільки таких, що потребують більш нагальної допомоги, а я займаю чиєсь місце. Попросився доліковуватися вдома. (Між іншим, дізнавшись, що Валентин вижив в такому кривавому двобої, дирекція Висоцького лісгоспу одразу спорядила його матір Людмилу Онуфріївну провідати сина у Львівському воєнному госпіталі. Зрозуміло, передали й трохи коштів. То Валентин навіть й не глянув, скільки їх там – усі свої гроші віддав такому, ж як він, солдатові – на протеза... Навіть війна не випалила у «кіборгу» людяності).

Валентине, а як вимірюється ваша робота у грошовому еквіваленті?

Поки готували, я отримував трохи більше трьох тисяч гривень. За бойові дії – більше десяти. Щоправда, виплачували їх тільки після того, як вийдеш з бою живим. Допоки в цьому не впевнені, ніхто зарплату на картку не кидав.

Які плани на майбутнє?

Маю повернутися в свою частину. Чув, залишки наших збирають й будуть готувати до нових завдань. Трохи ще відпочину. Нога не зовсім відійшла від контузії.

Людмила Онуфріївна ТВАРДОВСЬКА, мама:

Я горджуся своїм сином. Мені й боляче та лячно, але не смію заперечити його волі. А він такий, що не всидить на місці, поки його товариші воюють. Вже в санітарній машині поривався назад – все просив медиків відпустити, шепочучи в мареві: там мої пацани, я маю до них повернутися…

Валентина Пилипівна КРЕНДЕНСИР, директор Висоцької школи:

Валентин закінчував школу разом з моєю донькою. Тому добре знаю цього хлопця. Ні на мить не сумнівалася в ньому. У нього твердий, чоловічий характер.  Кожного разу з нетерпінням чекала телефонної звісточки, поки був на Сході.

Як тільки трохи подужнів, організували у школі зустріч. Ми виховали Валентина патріотом, тепер вже він допомагає виховувати на власному прикладі молодше покоління.

Зовсім не змінився. Тільки, видалося, від пережитого одразу додав кілька років.

Віра КРЕНДЕНСИР, однокласниця Валентина:

Ми навчалися в паралельних класах. Був Валентин таким, здавалося, звичайним та непомітним. Ми, відмінники, все мріяли, як себе прославити, щоб наше ім’я ввійшло в історію. Та в ній, історії, випадковостей не буває. Тож судилося в неї ввійти саме Валентину. А ми згадуватимемося хіба що, як ті, що в свій час були поряд.

Чи ж не парадокс. Я вийшла заміж й мешкала в селищі, що якраз за кілька кілометрів від Донецького летовища. Війна мене вигнала назад до Висоцька. А Валентину довелося прийти туди, щоб стати героєм…

Отець Андрій ПОСТОЄВ, настоятель місцевого храму:

Пригадалося, як Людмила Онуфріївна ще задалеко до цих подій все просила мене: моліться, батюшко, за сина… Яким чутливим материнське серце виявилося…

Людмила РОДІНА.