Волинська трагедія: між двома правдами

1943 року на землях Волині розгорілася кривава міжетнічна драма, названа згодом Волинською трагедією в Україні, натомість у Польщі – Волинською різнею. Тоді загинули десятки тисяч як українців, так і поляків. Втім їхні живі нащадки і досі не можуть примиритися та порозумітися.

Ось і цьогоріч напередодні сімдесят третьої річниці трагедії історики та політики по два боки кордону знову підняли надскладну тему конфлікту. Дров до багаття підкинули парламентарі Сейму, прийнявши постанову щодо визнання подій 43-го геноцидом поляків, а вояків ОУН-УПА назвали злочинцями. Негативні настрої поширилися і серед населення Польщі. Зокрема до Перемишля не пустили, а потім ще й офіційно депортували, рівненський гурт «От вінта», назвавши його бандерівським.

Зрозуміло, українські дослідники мають свою думку щодо цих подій. Тетяна Бандура, вчитель історії Дубровицької школи № 1, нещодавно повернулася з міжнародної конференції, котра відбувалася у Луцьку. Там знову ж говорили з-поміж іншого й про Волинську трагедію, отож пані Тетяна ділиться власним розвідками.

Про передумови конфлікту

Одразу після вторгнення німців на українські землі зав’язалось жорстоке протистояння між нашим народом, який не бажав бути поневоленим, і нацистами. Поляки замість того, щоб стати спільним фронтом проти ворога, пішли за антиукраїнськими кличами, котрі поширювала шовіністична польська верхівка, залучивши до цього маси, що мешкали на території України. Посипалися доноси і провокації на українців, потім пішли побої, грабіж, вбивства, спалення наших сіл, котрі здійснювали польські агенти на німецькій службі.

Можливо, поляки, будучи шовіністично налаштованими, знищували українство з вірою, що тим служать інтересам своєї Батьківщини і створюють передумови до її усамостійнення. Цю тезу висловлює у своїх дослідженнях історик В. Сергійчук. Однак, на жаль, переконаний вчений, це відбувалось на користь Москві і Берліну, а Польщі – на шкоду.

За умов більшовицької та нацистської окупації провідникам обох народів, що прагли відстояти власну державність, треба було шукати порозуміння, виходячи при цьому з права нації на самовизначення й творення  держави на власній етнічній території.

Поляки ж пішли іншим шляхом – намаганням повернути собі українські землі, постійно посилаючись на міжнародні договори, хоча знали, що українці в 1920 році залишились бездержавним народом, у тому числі і з вини Польщі. Вона не дотрималась умов Варшавського договору, підписавши Ризький з більшовицькою Росією, що, на думку вчених, означало четвертий поділ українських земель між Москвою і Варшавою за спиною нашого народу.

Збройне завоювання так званих кресів та нав’язування українцям польського громадянства без їх згоди, природньо, відбилося на їх настроях. Тому останні, які жили в межах Польщі, вважали себе її громадянами лише формально і ніколи не відрікались від українства. Вони не забували, що живуть на своїй етнічній території, без їхньої волі включеної до складу цієї держави.

Про причини

Польська верхівка вже від перших днів більшовицької і нацистської окупації дотримувалась, як і раніше, ворожого ставлення до українського визвольного руху. Вона не визнавала прав українців на власну державу і розглядала український народ як такий, що призначений завжди бути поневоленим Польщею і Москвою. Заперечувала право навіть на ті землі, де українців була абсолютна більшість.

Ще навесні 1940-го міністр закордонних справ польського еміграційного уряду в Парижі давав такі інструкції полякам через кур’єрів на окуповану територію: «Польське населення не повинне розпалювати національної неприязні, особливо проти євреїв, оскільки вони мають великий вплив в світі», що ж до українців, то він наголошував на необхідності Польщі налагоджувати добросусідські відносини з ними, але лише з незначних питань і «таке становище, яке було в Східній Малопольщі, не повернеться, з чим поляки мають рахуватися, але про українську державу краще не говорити».

А прем’єр польського уряду на зустрічі з групою Армії Крайової в серпні 1942 року стосовно перспективи українсько-польських відносин відповів: «Українців продам Сталіну». У затвердженій польським емігрантським урядом 31 березня постанові про українську справу, йшлося лише про зрівняння українців у правах з поляками в межах довоєнної Польщі.

Отже, на думку українських вчених, протистояння між обома народами відбувалося насамперед через несприйняття польською політичною елітою і частиною поляків прагнень українців створити власну державність на своїх споконвічних землях.

Треба пам’ятати й іншу обставину. Польський еміграційний уряд не ставив завдання перед своїм підпіллям воювати проти більшовицьких окупантів. Більше того Армія Крайова мала підкреслювати своє позитивне ставлення до радянської Росії.

Історичні архівні документи свідчать, що українці із-за Бугу зверталися до волинян з проханням захистити їх від польських нападів. А поляки змушені були просити допомоги у німців під час боїв Армії Крайової з УПА. Верхівка ОУН неодноразово зверталася до польської сторони з пропозицією про мирні переговори, однак позитивної відповіді не отримувала.

Отже зрозуміло, що поляки не йшли на порозуміння – вони, розраховуючи на допомогу німців, планували і надалі винищувати українців на їхніх рідних землях.

Але, на жаль, польські дослідники чомусь не помічають цих фактів, бо коли співробітники варшавського Інституту Пам’яті Народової розслідували вчинені відділами польського підпілля чи Війська Польського злочини проти українців, вони звернули увагу лише на 1944-1946 рр.

Проте ті ж архівні документи вказують на інше. Історик В. Сергійчук наводить факти про вбивства оунівців вже в січні 1942 р. Він стверджує, що подібні знущання польські банди чинили скрізь на території сучасної Польщі, де розселялися українці. Скажімо, в Грубешівському повіті до перших днів квітня 1943 р., тобто до початку польсько-українського збройного конфлікту на Волинь, польським підпіллям було знищено 40 провідних українських діячів. Багато українців Холмщини вразила звістка про загибель священника села Драгово Люблинського повіту Степана Малеша, якого польські бандити замучили разом з його дочкою Ольгою.

польський історик Гжегож Мотика виправдовує винищування українців поляками в 44-45-х рр. відплатою. Справді, не можна замовчувати того факту, що під час нацистської окупації відбувалися відплатні збройні акції з обох сторін польського-українського конфлікту. Це можна пояснити лише одним: тоді була відсутня законна влада – і у поляків, і в українців.

Ще однією причиною загострення конфлікту  є великодержавні амбіції осадничого елементу, що оселився у нас за час панування польської держави з метою ополячення українського населення Волині. Підливала олії у вогонь і польська більшовицька партизанка.

Варто зауважити, історичні документи свідчать і про те, що весною 1943-го  польські партизани із загону Сатановського направлялися для розвідки і в район Домбровиці для вербування поляків до цього загону та  складання іменних списків керівників націоналістів. Завдання було виконано без власних втрат  і до Сатановського приведено 5 добровольців.

Виникає логічне запитання, як мали ставитись українці до того, що на них за допомогою збільшовичених поляків складалися списки як на ворогів народу, котрі невдовзі мали бути знищенні? Чи могли вони бути байдужими? Очевидно, що українець з Волині мав брати до рук зброю, щоб захистити своє право жити на батьківській землі.

Ось як про це згадує учасник Поліської Січі Яків Бричко: «Стали бити німців, а німці нас. Поляки тоже нас били. І ми не давали спуску полякам і ковпаківцям. Почалася різня, поляки палили наші села, а ми їхні, бо поляки були разом з ковпаківцями. Мою Карпилівку і Борове поляки з ковпаківцями спалили до тла, а ми спалили Окопи, Довган, Будки. Може то робилося неправильно, бо було все на руку німцям і комуністам. Вони зуміли нацькувати поляків на нас».

Про кількість жертв

Польські автори називають різні цифри, але в основному зупиняються на 500 тисячах жертв з польського боку, звертаючи увагу на те, що втрати польського населення на Волині сягають від 40 до 165 тисяч осіб. Інші наводять цифри: 60-70 тисяч.

Як твердять українські дослідники, кількість жертв поляків завищена щонайменше у 4 рази. Кількість українців занижена у 25 разів.

Остаточну крапку у цій великій трагедії на Волині влітку 1943-го ще так і не поставлено. І це ще буде темою дискусій для майбутніх зустрічей.