ПЕРША  ЛАСТІВКА  НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Завтра Україна відмічає 26-ту річницю Дня проголошення суверенітету України. Декларація про державний суверенітет України була прийнята

Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 р. Та нині мало хто пам’ятає, що ще до прийняття даного документу  Українською Міжпартійною Асамблеєю вже проводилась реєстрація громадян України у 23-х областях.

Відзначаючи історичну важливість даного документу, справедливо буде відмітити, що українським суспільством на той час цей крок Верховної Ради УРСР був сприйнятий неоднозначно. Зокрема,  та ж Українська Міжпартійна Асамблея, яка на той час вже вела реєстрацію громадян Української Народної Республіки, відзначала цю подію як пропагандистський акт КПУ.

І дійсно, якщо відкинути емоції, що вирували на момент прийняття документу у залі Верховної Ради та на вулицях міст, та уважно проаналізувати документ, можна знайти чимало спірних питань. В пункті першому Декларації Українська Радянська Соціалістична Республіка подана як «суверенна національна держава», хоч за чинною в той час конституцією фактично була союзною республікою з обмеженим суверенітетом. Зокрема, УРСР не мала власних збройних сил, не мала дипломатичних стосунків з країнами поза радянським блоком, не мала права самостійно визначати соціальний лад. За офіційною ідеологією вона була інтернаціональним утворенням. Для конституювання УРСР як держави їй бракувало своїх громадян і суверенної влади.

І якщо Четвертий Універсал Центральної Ради проголосив Українську Народну Республіку державою українського народу, на чому наполягали засновники УМА, то в Декларації український народ посідає маргінальне становище. Він згадується окремо від «всіх національностей, що проживають на території Республіки». Якщо «всім національностям» Декларація гарантує вільний національно-культурний розвиток, то українцям УРСР лише «забезпечує національно-культурне відродження». Але гарантії вільного розвитку не передбачено.

Єдиним джерелом влади в УРСР Декларація проголосила народ України. А народ України визначений як громадяни республіки всіх національностей. На час прийняття Декларації Конституція УРСР була чинною. Отже УРСР не мала свого громадянства. Її територію всуціль заселяли громадяни СРСР, відтак народу України не існувало. Джерелом влади при прийнятті Декларації була КПУ, але не як самостійна партія, а як регіональний підрозділ КПРС.

Знаковим є те, що навіть при такій «толерантній» тональності тексту до діючої на той час комуністичної влади, прийнятий документ не одержав статусу конституційного акту! По суті, Декларація створила основу для республіканської законотворчості, незалежності від союзного законодавства, але Українська РСР залишалася у складі СРСР, тому міжнародні організації та країни світу не визнали її державну незалежність. Причиною цього стала відсутність у Верховної Ради УРСР повноважень на ухвалення рішення про вихід республіки зі складу Радянського Союзу, тобто на проголошення незалежності Української РСР. Відповідно до вимог Конституції СРСР і Української РСР, тільки народ Української РСР, як володар всієї повноти влади в республіці, мав право приймати таке рішення на референдумі. Чинні норми міжнародного права також зобов’язували Верховну Раду Української РСР провести республіканський референдум.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада Української РСР фактично вдруге проголошує Україну незалежною демократичною державою, прийнявши «Акт проголошення незалежності України», підтриманий всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 року.

Людмила РОДІНА.