Історія турецької студентки з поліського села

Ірина Ткачук із Сельця по натурі мандрівниця, як зауважує сама. В шкільні роки вона з гуртком «Бойового гопака» чимало подорожувала Україною і не тільки. Тож коли випала нагода на кілька місяців поїхати навчатись в Туреччину, не сумнівалась ні хвилини. Кохання до цієї сонячної країни відбулось з першого погляду, яке згодом покликало дівчину сюди знову. Закінчивши магістратуру у Львівському університеті, Іра переїхала в містечко Трабзон і зараз освоює турецьку мову у тамтешньому виші. Відтак про своє студентське життя, гостинність турків та віру в долю вона розповіла «Дубровицькому віснику».

Реальність вбила бажання

Вступила на «міжнародні відносини» несподіванно. Хоча тепер розумію, що ця спеціальність відкрила для мене багато можливостей. Вдалось попрактикуватись в Міністерстві іноземних справ України. Це гарний досвід, але все ж така робота не для мене – занадто нудна і паперова. Якщо якесь бажання й було там залишитись працювати, безперечно це дуже престижно, то реальність його вбила. Нам дали чітко зрозуміти, що без зв’язків нікого туди не візьмуть. Коли ж таке чудо стається, то випускникам пропонують дворічний випробувальний термін із зарплатнею у 5 тисяч, і лише тоді, можливо, зарахують у штат. Зрозуміло, що на ці гроші в Києві нереально прожити. Тому довелось стукати в інші двері.

В Туреччині нормально, коли тобі під тридцять

і ти досі «гризеш» граніт науки

Вперше в турецький вуз потрапила завдяки обмінній програмі. Провчившись один семестр в Анкарі, можу з упевненістю сказати, що це найкращі 4 місяці за все моє студентство. Це була цікава пригода разом з двома сотнями інших іноземців. У такому міжкультурному середовищі стала більш відкритою, зруйнувала безліч стереотипів про країни.

Але найбільші враження залишив сам університет. Там умови повністю сприяють навчанню. На території величезного кампусу знаходяться  всі факультети, не треба бігати по місту. Ходять навіть безкоштовні автобуси. Також поряд є маленьке студентське містечко, де розміщенні пошта, банки, перукарні, магазини, кафешки. Будь-хто туди не може зайти – лише за студквитком. Побачити свою оцінку, переглянути завдання чи лекцію, навіть перевірити, що сьогодні у меню в їдальні, можна в он-лайн мережі. А ще записатися на гурток чи в секцію, яких там безліч.

Освіта безкоштовна. Якщо здаєш вступний іспит, то більше ні за що не платиш. А коли ще й суперздібний, можеш отримувати стипендію. Є  звісно й приватні вузи.  В тамтешніх вишах не ставлять поточних оцінок на парах, студенти показують знання на модулях. Попри це, вони рідко прогулюють лекції.

В українських реаліях, якщо не здаєш іспит, то можеш вирішити це гривнею. Тут таке не пройде. Якщо не перездаєш екзамен, мусиш повторювати курс на наступний рік. Турки дуже дивуються, як можна в 24-ри мати диплом магістра і навчатись на аспірантурі. Більшість з них здобуває  ступінь бакалавра щонайменше за 6 років, бо доводиться перескладати предмети. Мені здається, студенти  спеціально відтягують «доросле життя», аби чим побільше насолодитися цим часом. Тут абсолютно нормально, коли тобі під тридцять і ти ще «гризеш» граніт науки. Без освіти в Туреччині неможливо влаштуватися на роботу (звісно це не стосується робітничих професій). Більше того зважають на спеціальність – якщо навчався на вчителя, то не працюватимеш кимось іншим. 

Найприємніше мене здивувало ставлення викладачів. Тут дуже багато молодих педагогів, з яких 4 з 5 здобували освіту в Америці чи Європі. В нас натомість більшість – у віці 60+. Тому відповідно й спілкування та виклад матеріалу відрізняються. А ще окремої уваги заслуговують їхні бібліотеки. У Львові книгозбірні – холодні, красиві музеї, абсолютно не придатні для навчання. В Туреччині, коли розпочинається час іспитів, студенти навпаки масово йдуть в бібліотеки. Ми спочатку сприйняли це скептично, мовляв, можна ж вдома повчитись, все у вільному доступі. Але у їхній культурі заведено робити це саме там.  В бібліотеках є окремі кімнати з партами та Інтернетом для навчання, є приміщення, де можна працювати всю ніч, є диванчики для відпочинку. І відкриті вони 24 години на добу.

Турецька кардинально відрізняється від англійської

Осінню переїхала саме в Трабзон, тому що мені запропонували в місцевому університеті гарні умови для вивчення мови. Сюди вже й прийняли на аспірантуру. Але поки до квітня буду освоювати турецьку на так званих підготовчих курсах. Щодень маю по шість занять. Мову вивчають разом зі мною ще близько сотні іноземців. Більшість з Центральної Азії та Африки, є кілька з Колумбії та Америки. Ще одна дівчина з Білорусії, яка вийшла сюди заміж. Проблем з пошуком спільної мови не має. Стараємось в Туреччині триматися купи, допомагати одне одному, бо кожен відчуває себе трохи самотнім в чужій країні.

Турецька кардинально відрізняється від англійської та іспанської, які я штудіювала в університеті. Зовсім інша структура речень, тому не завжди просто, не все відразу відкладається в голові. Але разом з тим цікаво.

З мовним бар’єром було складно спочатку. Англійською розмовляє в Трабзоні мізерний відсоток, за перші два місяці я не зустріла жодної місцевої людини, яка б нею говорила. Відтак, окрім розмов по телефону з друзями та сім’єю, я не мала з ким нормально поспілкуватися. А моя турецька не дозволяла висловити все, що хотіла. Але мову жестів ніхто не відміняв, доводилось згадувати навики з гри «у крокодила».  Зараз це вже позаду.

Хочеться власний куточок

Нині в мене студентський дозвіл на проживання. З ним я не маю права офіційно працювати. Коли виїжджаю за кордон, то обов’язково маю його показувати, бо інакше  можуть депортувати. Мешкаю в гуртожитку з трьома туркенями. Я на стипендії, тому він мені обходиться безкоштовно. Також включене дворазова харчування в їдальні, що для мене як студента просто ідеально. Але є окремо й кухні. Умови дуже хороші. Кімнати повністю омебльовані, тому не доводиться щось випрошувати в коменданта або купувати самому. Є санвузол, холодильник, навіть гладильна дошка. У Львові в нас було дві пральні машинки на дев’ять поверхів, а тут на три їх є двадцять. Окремо знаходиться сушильна кімната. В Анкарі був ще й спортзал, цей гуртожиток просто маленький. Кожен має робоче місце, але за ним ніхто не займається. Для цього є спеціально відведене приміщення. Там можна вчитись всю ніч,  а не в кімнаті, де всі сплять і не хочуть чути твоє бубоніння. Хлопці та дівчата живуть в окремих блоках.

Але я планую знімати квартиру. В гуртожитку є система, що відслідковує відвідування. Кожен раз, коли покидаєш гуртожиток, треба  провести пальцем і залишити відбиток. До 23.00 слід бути вдома. За порушення цього правила виселяють. Інколи хочеться десь затриматись, але завжди мушу бігти. Тому хочеться власний куточок.

Інколи відчуваєш себе

тут не чужим, а одиноким

Я закохалася в Туреччину з першого погляду. В мене ніколи не було відчуття, що мені тут не комфортно. Коли приїжджаю сюди, ніби одягаю свої чоботи, коли повертаюсь в Україну, наче перевзуваюсь теж в свої, але з вишивочкою.  Страхи щодо менталітету, іншого віросповідання були, але не в мене, а в мами. Вона дуже переживала і не розуміла, чому треба їхати так далеко. Насправді ж Туреччина не настільки мусульманська, як ми думаємо, це  світська країна. Я бачила тут більше атеїстів, ніж в нас.

Хоча, підкреслю, це регіонально. У невеликих містах та селах дуже поважають культуру. Наприклад, Трабзон виявився доволі консервативним та своєрідним. Тебе тут не закидають камінням, бо ти іноземець, але  люди не звикли до іншої мови, зовнішності. Це не курортне містечко.  Тому сприймають тебе, як екзотику. Мене завжди дивує, що вони не соромляться цього показати, озирнутися, безцеремонно дивитися.

Жінки та дівчата ходять в хіджабі. Хоча ховати тіло за шарами одягу – це скоріше вибір, аніж релігійний обов’язок. Це не Саудівська Аравія чи Іран. На вулицях так само можна зустріти вбраних зовсім по-сучасному, по-європейськи.  Я розумію, що живу в іншій країні, тому маю поважати та приймати їхні правила. Тож не одягну спідницю вище колін, щось яскраве та виразне. І так всі погляди на мені. Але я й в Україні в гардеробі не мала відкритих речей.

Відтак особливо щось переінакшувати чи до чогось звикати не довелось. Важко було починати все з нуля. Бо коли переїжджаєш, міняєш свій стиль життя, людей навколо. Доводиться шукати нових друзів. Інколи відчуваєш себе тут не чужим, а трохи одиноким.

Сумую лише за нашими

варениками

Пізнання культури, як і шлях до серця, має гастрономічне спрямування. Турецька кухня дуже смачна. Сумую хіба тільки за варениками. Не знайти тут наших оселедця та сметани, а гречка дуже дорога.

Найпопулярнішим напоєм є айран. На смак це ніби вода з кефіром та дрібка солі. Він добре рятує в спеку. Якщо звичайні люди на 80% складаються з води, то турки на 40% з чаю і 40% з білого хлібу. І останній обов’язково має бути свіжим, вчорашнього ніхто не їстиме.  Свинину вони не вживають, навіть якщо людина зовсім не релігійна. Там думають, що наше традиційне м’ясо вкрай шкідливе для здоров’я. А от від спиртного не цураються, навіть незважаючи на заборону Кораном.

Якщо заходиш до місцевого кафе і замовляєш якусь основну страву, на додаток до неї  безкоштовно принесуть різних гарнірів, салатів, соусів. А якщо дізнаються, що ти іноземець – ще й щось солоденьке. Чай взагалі безкоштовний, в будь-якій кількості.  В результаті ледве встанеш з-за столу, заплативши тільки за своє замовлення.

Турки більше звикли радіти

прожитому дню

Місцеві живуть на порядок заможніше від українців. Навіть простий офіціант може не обмежувати себе і дозволити все необхідне, нормально харчуватися, одягатися не на ринку, а в торгових центрах. Державна робота ще більш високооплачувана. Наприклад, ставка викладача – 800 доларів, і це без нарахувань за пари. Хоча ціни на житло та продукти в Трабзоні кусаються. Місто знаходиться на гористій місцевості. Я взагалі дивуюсь, як на пагорбах вдалось щось побудувати. Відповідно добратись туди непросто й далеко.

Мені подобається, наскільки турки щасливі, незалежно від роботи, яку виконують. Ніколи не чула грубощів, фиркань, невдоволення. Свої негаразди є кругом, але там більше звикли радіти прожитому дню і задовольнятися тим, що він дав. Цікаво, що в Туреччині я не побачила жодну жінку-прибиральницю. Працюють ними виключно чоловіки, як і офіціантами.

Це дуже гостинна та приязна нація

В нас багато стереотипів щодо турків. Їх зазвичай формують заїжджі гастролери з Туреччини, які хочуть відпочити і дозволяють собі більше, ніж вдома. Але таких одиниці, я сама їх недолюблюю. Насправді місцеві чоловіки такі ж, як і всюди. Я знаю наших дівчат, котрі вдало вийшли заміж, і щасливі у шлюбі. Паранджу на них ніхто не одягає і змінювати релігію не змушує. Моя одногрупниця з Білорусії розповідає, що всі друзі її чоловіка теж хотіли б дружину-слов’янку. Бо тамтешні жінки  норовливі, а наші, за словами турків, красиві, та ще й з хорошим характером. Мене поки ніякий турок не завоював, але ні від чого не зарікаюсь.

Взагалі це дуже гостинна та приязна нація. Мені здається, вони просто кайфують від того, що приймають в себе гостя. Його розмістять в найкращому місці, нагодують найсмачнішими стравами. Завжди допоможуть, навіть, якщо не можеш пояснити свого прохання. Подзвонять до когось, перекладуть в Інтернеті, подивляться на карті, заведуть за руку.

Турецький прапор у них всюди. Люди пишаються своїм походженням, і якими вони б не були, бідними чи багатими, люблять свою країну. У Туреччині справжній культ Ататюрка, реформатора і засновника республіки. Сказати щось погане про нього – завдати турку великої образи. А ще країна божеволіє футболом. Кожне місто має свою команду. Турки можуть не знати, що Україна – це не частина Росії, що ми маємо власну мову, що в нас йде війна. Зате про футболіста Шевченка чули.

Я по натурі мандрівник

Жодного разу не відчувала поганого відношення до своєї релігії. Якщо ти до них по доброму, то й вони до тебе відповідно, незалежно від віри і культури. Єдине, турки дуже дивуються, коли чують, що я християнка. В Трабзоні є наш храм, але він не діючий. Більшість церков в Туреччині перетворили на мечеті, а частина залишається в ролі музеїв. Нового звісно ніхто не будує, бо в місті немає великої християнської громади, та й українців мало. Хоча в Анкарі є ціла  українська спільнота.

У вільний час стараюсь подорожувати, я по натурі мандрівник.  Це країна, де стикуються два світи, і такий мікс вартий пізнання. Доводилось побувати й в мечетях, в них, напевне, найяскравіше можна відчути дух Туреччини.

Поки своє майбутнє бачу

в Туреччині

Я вірю в долю, але завжди потрібно мати внутрішній двигун і впевненість в собі, бо ніщо так просто не падає до рук. Не треба сидіти на місці, а користуватися всіма шансами, що дарує життя. Недарма латинська мудрість каже: «Лови момент». Не потрібно боятися, що щось не вийде, що не має грошей чи можливостей. Я теж не з заможної сім’ї. Все залежить від бажання та розуміння, чого ти хочеш і які цілі маєш. Поки своє найближче майбутнє бачу в Туреччині. Хочу отримати диплом, щоб працювати там. А що буде далі, лиш Богу відомо.

Леся КОНДРАТИК.