Візерунки долі:

сорок років на уроки

до своїх вихованців поспішає шанована і знана у районі та за його межами вчителька англійської мови Тамара Олексіївна Семенюк. Про сорок років її педагогічної праці спробую розповісти в одній газетній публікації. Звісно, про такий життєвий і педагогічний досвід можна було б написати і книгу.

Минулого тижня побувала на уроці англійської мови у шестикласників Дубровицького ліцею, у класі суспільно-гуманітарного профілю. Вчитель Тамара Олексіївна Семенюк провела урок виключно англійською. Коли один із учнів спробував кинути репліку українською, то отримавши зауваженя (англ.), відразу повернувся до іноземної. Вразив рівень знань учнів, їх здатність формулювати думки, аргументувати і заперечувати іноземною мовою. Переконана, якби вам дали послухати аудіозапис такого уроку, то ви ніколи не сказали б, що це розмовляють 12-тирічні діти. Протягом уроку педагог не присіла. Я побачила, як це – сповна відпрацювати вчителю у класі. Вражена. Отож, шановні батьки, якщо ви мрієте, щоб ваша дитина у стінах навчального закладу на високому рівні оволоділа іноземною, то варто віддавати її вчитися до спеціалізованого класу у Дубровицький ліцей. Тут ґрунтовні знання дітям дають професіонали з великої букви.

Звісно для хорошого результату потрібен ще один нюанс – бажання дитини вчитися. Лише у тандемі вчителя і учня,  можна досягти бажаного рівня у вивченні англійської мови. У цьому переконана і моя сьогоднішня співрозмовниця, талановитий наставник Тамара Олексіївна Семенюк.

Вона народилася у сім’ї вчителів у селі Верба Дубенського району. Мама – вчителька української мови та літератури, тато – фізик. Підростала разом з сестрою-близнючкою Людмилою, отож саме сестра була і залишилася найкращою подругою вчительки. Сестри постійно звіряють свої життєві кроки і дуже відчувають одна одну. Тамара Олексіївна ділиться спогадами та думками про життя, школу, своїх вихованців і, звісно, англійську мову.

Донька вчителів поблажок не мала

З дитинства пригадується мені мама найчастіше саме за перевіркою зошитів. Вона у нас гарно шила, отож і нам, своїм дівчаткам, різні сукні моделювала. У часи мого дитинства та юності вчителі були у великій пошані в селі, вони користувалися авторитетом і повагою не лише у школі, а й за її стінами. З дитинства ми з сестричкою мріяли стати вчителями.

Шкільні роки були насиченими, хоча й зовсім відмінними від дитячих років теперішніх учнів. Ніхто ж не мав ні телефонів, ні гаджетів. Перший телевізор з’явився у селі десь в середині шістдесятих. У вільний час я багато читала, вдома у нас було дуже багато книг як українських, так і зарубіжних авторів. А ще батьки використовували у роботі багато спеціалізованої літератури. Отож у книгах, як кажуть, я купалася.

У шостому класі мама стала моїм класним керівником. Я була під її особливою увагою. Жодних поступок і поблажок як донька вчительки не мала. Пригадую, якось призналася мамі зранку, що не вивчила вірш. Але вона мене вислухала і викликала на уроці першою. Отак я отримала двійку. Звичайно, завжди хотілося доньці вчителів бути відповідальною за свої вчинки та навчання. Усім сокровенним ділилася з сестричкою, вона і зараз значить для мене дуже багато, а я і моя сім’я для сестри – це дорогі люди, яких вона дуже любить. Сестра працює вчителькою початкових класів у рідній Вербі.

Найпрекрасніший час – студентство

У школі був прекрасний вчитель хімії, педагог, сповна відданий своїй роботі, який проводив надзвичайно захоплюючі уроки. Отож любила, окрім гуманітарних предметів, і хімію. Закрадалася думка вступати в медінститут. Однак більша частина серця воліла вивчати іноземну мову. Отож вступила до Львівського університету, на факультет іноземних мов. У Львові в дитинстві бувала не раз, дуже любила це місто, навчання там було моєю мрією. Під час вступних іспитів і на першому курсі жила на квартирі у євреїв. Ці поважні, статечні люди вразили мене своєю інтелігентністю і мудрістю, хотіла спілкуватися ще, але, на жаль, господиня померла і довелося поселитися у гуртожитку.

Студенство – це був прекрасний час. Наша юність – це живе спілкування з однолітками, спільні екскурсії, подорожі, вечірки. А найбільше часу, звичайно, займало навчання. Коли я, дівчина з села, почала вчитися на першому курсі поряд з випускниками львівських спеціалізованих шкіл, то відразу відчула, що маю менший багаж знань у порівнянні з ними. Зрозуміло, що у львівських спецшколах іноземну викладали більш поглиблено. До речі, на курсі, було лише кілька студентів, які приїхали до Львова навчатися на наш факультет з сільської місцевості. Переважна більшість студентів – це львів’яни. У місцевих – підготовка краща, вони цим пишалися, проте, вже на другому курсі ми всі зрівнялися у знаннях. А потім ми, діти з села, швидко випередили львівських студентів, які вважали, що всього досягли у вивченні мови. А випускники сільських шкіл працювали і працювали. Я дуже багато часу проводила у бібліотеках – науковій, Стефаника, у бібліотеці іноземної літератури. Знайти потрібну книжку – це часто була проблема, потрібних підручників було небагато, а бажаючих їх отримати значно більше. Багато конспектували, отож і відкладалося в голові переписане. На другому курсі мені, як студентці факультету іноземних мов, батьки купили бобінний магнітофон. Він був дуже дорогий на той час, але дуже необхідний для мого навчання. Друга мова, яку я вивчала – це французька. Знаю французьку, але все ж дається в знаки відсутність постійного спілкування нею.

Доля привела у Дубровицю

Після закінчення університету у 1977 році почала працювати в Острозі, у школі за номером один. Коли йшла на перший урок, то не боялася зустрічі з дітьми. Мала ж за спиною практику у школі. У нас була дуже вимогливий і на вигляд суворий директор – Валентина Степанівна Кондрашина. Спочатку я навіть побоювалася нашого керівника. Але згодом зрозуміла, що директор дуже відповідальна і добра. Багато для себе почерпнула від цієї хорошої людини. Незабаром я вийшла заміж за дубровичанина. Переїхала жити у наше місто. Ми познайомилися з чоловіком тут, у Дубровиці, бо моя мама звідси родом і я часто їздила у гості до дідуся та бабусі. З 1979 по 1986 рік після декретної відпустки працювала у Селецькій школі. Разом з колегою Аллою Карпівною Кондратик ми намагалися якнайкраще прищеплювати дітям любов до іноземної. На той час, автобуси ходили не так часто до сіл. Нерідко добиралася на уроки до своїх селецьких вихованців пішки. Згодом працювала у школах №1 та №3 нашого міста. У 2006 році перейшла працювати у ліцей.

У цьому році буде 10 років першого випуску класу іноземної філології – першого спеціалізованого класу Дубровицького ліцею. Більшість моїх тодішніх випускників вибрали за фах саме англійську мову.

Вчити іноземну –

це працювати і працювати

За 40 років роботи я бачу, як змінюються учні. Але у всі часи є діти, які хочуть вчитися, як і такі, хто не горить особливим бажанням у школі працювати на повну силу. Є учні, які мають чуття іноземної мови, їм вивчення мов дається легко. Інші таким чуттям від природи не наділені, але старанно вчаться і тому також досягають успіхів. Той, хто лінується, хто не докладає зусиль, ніколи не зможе добре опанувати іноземну мову. 

Коли починаєш спілкуватися з дітьми, які вивчали бодай трішки англійську, то відразу розумієш рівень їх підготовки. Іноді учні не мають гарної бази з початкових класів для вивчення іноземної, але цього не треба лякатися. При бажанні, стараючись, вони надолужать тих, хто має кращі знання. Іноземна – це щоденна праця, виконання вправ і завдань, вивчення нових слів. Навчання у спеціалізованому класі – це значно більше уроків англійської на тиждень і заняття за спеціальними підручниками. Вважаю, що правильно вивчати іноземну мову з першого класу, бо маленькі учні швидко схоплюють, в голові у них відкладається більше, ніж ми думаємо. До прикладу, зараз навчаю шестикласників. Прийшла на урок до нас моя випускниця Оксана Лепуга, яка зараз на практиці. Як майбутній вчитель англійської мови, вона була вражена рівнем знань моїх шестикласників. Ми розмовляємо, дивимося відеоуроки, слухаємо. Діти хочуть знати і дуже старанно вчаться. Ці діти вивчали англійську з першого класу, отож мають навики ще з початкової школи, однозначно з ними працювати легше.

По одній із Чорнобильских програм я їздила з дітьми до Нідерландів. Ще була у Франції, проїхавши Польщу і Німеччину. У кожній країні своя мова, але знаючи англійську, ніде не заблукаєш. Це один з аргументів, задля чого потрібно вчити цю мову.

Формула щастя, виписана життям

Звичайно, передусім щастя – це моя родина, мої діти і онуки. Моя старша донька Світлана має свій невеликий бізнес у Дубровиці, син Олександр, закінчивши хімічний факультет, довгий час працював на «Азоті». А молодша донька Оксана викладає англійську в одній із сумських гімназій. Її чоловік – військовий офіцер, він два з половиною роки був в АТО, отож теперішня війна для нашої родини дуже близька. Зять Микола йшов на війну у той час, коли ще бронежилети і все необхідне купували військовослужбовці за власний кошт. Це був найскладніший етап війни. Зараз він вже вдома, у Сумах. Ми всі розуміємо, що щастя – це мир на землі. Звичайно, важко уявити моє сьогодення і життя без школи і моїх вихованців. Мої учні – найкращі. Я їх люблю, хоча на уроках вимоглива, як вчитель хочу, щоб діти вчили і знали. До речі, їх навчання – це їх робота і відповідальність.

 Кожна людина, незалежно від віку, повинна ставитися у житті до виконання своїх обов’язків з почуттям відповідальності, тоді кожна робота буде виконана якнайкраще. Хотілося б, щоб так працювали всі, включаючи і високопоставлених державних чиновників. Коли ми, кожен, без виключення, будемо будувати Україну, починаючи з себе, то й будуть успіхи.

Пишаюся своїми випускниками, зараз мої вихованці навчаються і працюють за кордоном, багато з них вільно володіє англійською і я рада, той рівень знань, який отримали мої учні в ліцеї, дав їм змогу долати високі вершини. До прикладу, в Англії в коледжі навчається Олена Бордакова, Яна Гумен навчається у престижному виші у Польщі і співпрацює з європейськими організаціями, Юля Сокол працює у Катарі. Я пишаюся тим, що дівчата так реалізовуються, вони є прикладом для інших. Всі, без виключення, учні для мене –особистості, яких я поважаю.

Від автора: Ось такими думками поділилася Тамара Олексіївна, розповівши про себе, здебільшого, як педагог. А я пригадала, як минулого літа у Дубровицький  ліцей приїздила чарівна темношкіра дівчина Сідоні - волонтер, мешканка міста Яунде Республіки Камерун, в рамках проекту GoCamp. Вона допомогала учням у мовній практиці, удосконалити свої знання з англійської мови, долаючи мовний бар’єр у спілкуванні. Поселилася на кілька днів Сідоні вдома у Тамари Олексіївни. Як потім розповіли колеги, вчителька відразу згодилася взяти гостю до себе.

Пригадую, як брала інтерв’ю у Сідоні на подвір’ї ліцею. Допомагала з перекладом Тамара Олексіївна. Мене вразило, як дівчина постійно заглядала вчительці у вічі, притиснувшись до неї плечем, як до рідної. Запитала у Сідоні, як зустріла у своєму домі її вчителька англійської мови? Вона відповіла коротко: «як мама» і щиро обійняла Тамару Олексіївну.

Такий момент охарактеризував мені вчительку, як людину. Переконана, що за педантичним і вимогливим до роботи вчительським виглядом Тамари Олексіївни живе душа чудової інтелігентної, мудрої і доброї людини.

Я також вивчала у школі англійську, любила уроки іноземної. Але у середніх класах у нас часто змінювалися вчителі з цього предмета. Ми, як правило, заучували слова і тексти. Не все забулося. Можу з кожної теми навіть сказати кілька речень. На жаль, нас у середніх класах не вчили так думати і спілкуватися англійською, як шестикласників на уроках у Тамари Олексіївни. Звичайно, інша була програма, інші підручники та й у кожного вчителя – свій підхід до викладання предмету. І коли вже у старших класах Емілія Логвинівна Афанасьєва пробувала нам дати грунтовні знання, не було бази для цього у наших головах.

Тому я досі під впливом від уроку Тамари Олексіївни. Цікаво, коли діти так гарно розмовляють іноземною. А поряд учитель, який підкаже, допоможе, виправить. Гарний старт.

Вже 40 років Тамара Олексіївна заходить до класу і вітається англійською мовою. Сорок років вона дивиться в очі вихованців і бачить їх настрій і готовність до уроку. Хтось впевнено відповідає поглядом, а хтось сором’язливо опускає очі. Всі знають, що на уроці доведеться працювати, уважно слухати, відповідати, думати. А для Тамари Олексіївни вже звично –відпрацювати на сто відсотків, провести цікаво і змістовно урок, щоразу пройти з вихованцями частинку шляху до вершини знань. Це кредо вчительки. Це сенс її педагогічної долі, яка виміряна уроками, перервами, дзвінками, темами, усмішками і оцінками. Найголовніші оцінки, зрозуміло, кожному з нас ставить життя. Але так добре, як при потребі, ти відшукаєш у голові свій запас слів, вивчених на уроках англійської. Тим паче сьогодні, коли відкритий для нас світ. Як багато дверей відкриває саме у світ на своїх уроках вчителька англійської мови Тамара Олексіївна Семенюк.

Яна Гумен, випускниця Дубровицького ліцею

Тамара Олексіївн для мене – приклад зразкового вчителя та прекрасної людини. Часто згадую, як у перший рік нашого знайомств, я не надавала великої уваги вивченню англійської, думаючи, що це не дуже важливо. Але саме Тамара Олексіївна змогла мене зацікавити та відкрила мої здібності до вивчення мов, за що я їй безмежно вдячна. У мене часто запитують, де я вивчила англійську – адже багатьом для цього потрібен був виїзд на престижні стипендії за кордон, як-от в США. Мені ж вистачило занять із Тамарою Олексіївною у нас, у Дубровиці. Так і відповідаю з гордістю про свою вчительку.

У своїй роботі вона завжди була чіткою та вимогливою. Часто повторювала, що для хорошого результату потрібна важка праця. Думаю, таке ставлення до навчання дуже на мене вплинуло: зі сфери вивчення іноземних мов воно поширилося на щоденну працю та прийняття рішень. Своїм успіхам у професійному житті та у навчанні у великій мірі завдячую саме цій жінці.

Варто сказати, що попри свою строгість, Тамара Олексіївна має добре серце. Згадую, як ми жартували на заняттях, сміялися, обговорювали англійською мої улюблені книги. Я знала, що вона цінує мої знання, а я завжди цінувала її старання ці знання розвинути.

Володимир Кушнір, директор ліцею

Педагогічна діяльність Тамари Олексіївни в простих, водночас глибоко змістових істинах: «я знаю, чого потрібно вчити; я знаю те, чого потрібно вчити; я знаю, як навчити; я розумію, що ці знання потрібні людям; я бачу, що люди вдячні мені за роботу; я впевнена в тому, що моя праця принесе користь суспільству».

Строгий, вимогливий вчитель. Досконало володіє педагогічними принципами, які вчать дитину вчитися. Вузівська практика її випускників показує відмінні результати з англійської. Турбується про всіх, кому віддала душу й серце – своїх учнів. Постійно напитує, спілкується і разом з ними радіє іх молодечим успіхам. Ми пишаємося Вами, Тамаро Олексіївно, Ви – «Гордість ЛІЦЕЮ». Ми Вас любимо!

Ніна Іванівна Стасюк, начальник управління освіти, молоді і спорту

Якщо вести розмову про Тамару Олексіївну Семенюк, то я її почну зі слів великого педагога В. Сухомлинського: «Якщо хочеш бути щасливим, працюй до самозабуття, працюй так, щоб ти відчував себе творцем, майстром, господарем в улюбленому ділі. Працюй так, щоб очі твої виражали одухотвореність великим людським щастям – щастям творчості». Ці слова про Тамару Олексіївну, яка любить свою справу, є компетентним вчителем, висококваліфікованим спеціалістом, який досконало володіє ефективними методами навчання, має високу науково–теоретичну підготовку, на високому рівні володіє методикою викладання англійської мови, має високий рівень культури, а професіоналізм забезпечує їй авторитет серед учнів, колег, батьків учнів, бо вона працьовита, чесна, порядна, доброзичлива, чуйна, вимоглива до себе та принципова. За 10 років моєї роботи у Дубровицькій ЗОШ №3 як вчителя німецької мови, у пам’яті залишилися тільки хороші спогади про творчі засідання кафедри вчителів іноземної мови, до складу якої входили найдосвідченіші вчителі іноземної мови, круглі столи, вчительські вітальні. Я вдячна долі, що мала таку нагоду працювати і водночас вчитися майстерності у таких професіоналів, які працювали у школі, зокрема, і у Тамари Олексіївни.

Отакий візерунок долі: сорок років на уроки… Скажете, що доля вчительки – монохром? (однокольорова картина, написана однією фарбою?) Звісно ні. Адже за кожним уроком – учні, допитливі і розумні, працьовиті і трішки ліниві, енергійні і спокійні, біляві з блакитними очима і темноокі. Всі вони – найкращі, бо вони її учні. «Сорок років на уроки» у долі відмінника освіти України Тамари Олексіївни Семенюк – це неповторна палітра, де кожен штрих доповнює загальну яскраву і водночас неповторну сюжетну лінію учнівської долі.

Любов КЛІМЧУК.