ЩОБ КОЖНА СТРУНА ЗВУЧАЛА В ГАРМОНІЇ З ІНШОЮ

Загальновизнано, що основним джерелом інформації, окрім офіційної, є велике скупчення людей: чи-то в транспорті, чи-то в черзі до лікаря, чи-то серед покупців в магазині.

Тож і я поки їхала у відрядження до Миляч, вже у маршрутці була досить обізнана з обстановкою в селах громади. Водій автобуса «Дубровиця-Жадень» Михайло Цапко здійснює перевезення сюди близько десяти років, майже про кожного з тутешніх мешканців вже може розповісти невеличку історію. Часто саме Михайло Петрович є тим безвідмовним кур’єром, який допомагає вчасно передати документи до якоїсь установи в райцентр чи дефіцитні ліки звідти. Колишній «афганець» як заправський вихователь й за дітьми в салоні пригляне при потребі, якщо нема кому супроводжувати, приміром, до музичної школи чи з неї, й ще попутно малечі лекцію прочитає про правила вуличного руху, в яких місцях й як дорогу переходити.

Для водія враження від території насамперед лежать під колесами авто. Дороги – болюче питання не тільки для перевізника. Й сільський голова Федір Хлебович скрушно розводить руками. На жаль, поки  що бюджет громади замахнутися на капітальний ремонт доріг при всьому бажанні неспроможний. Надто мало часу пройшло, щоб можна було подужати ремонт магістралей. «Закатати» в асфальт перші державні бюджетні транші, які ми почали отримувати як ОТГ, вважав та й вважаю нераціональним. Адже дуже багато інших проблем нагромадилося в наших селах. Зрештою сьогодні ви самі зможете пересвідчитися, куди ми спрямували фінансові вливання – в першу чергу намагалися вдихнути друге життя в ті вже морально застарілі як для сьогоднішніх вимог заклади освіти та культури, що були побудовані ще в сімдесятих-вісімдесятих роках минулого століття, а то й раніше. З переформатуванням повноважень  на керівництво ОТГ покладаються зовсім не властиві для звичайної сільської ради обов’язки. А відтак – мусили створювати й нову, продиктовану сучасними потребами, інфраструктуру.

Ці два роки для нашої громади, можна сказати, були роками «перебудови». При чому перебудови не стільки об’єктів, скільки світогляду та взаємостосунків між собою. Не скажу, що завжди це просто, навіть в родині чи невеличкому трудовому колективі бувають непорозуміння, однак я вдячний апарату ради, депутатському корпусу, старостам, кожному жителю, хто якимось чином підтримує процес децентралізації в наших селах, за небайдужість до долі малої батьківщини», – каже Федір Федорович. 

Федір Федорович скромно замовчує про перші фінансові успіхи. Якщо перед об’єднанням в середньому на одного мешканця сіл громади припадало по 201 грн. власних надходжень, то тепер ця цифра сягає 1111 грн. Це за темпом росту другий показник серед усіх ОТГ області. Звичайно, порівняно сума несуттєва, однак  вона  свідчить про відчутний поступ в плануванні та менеджменті роботи нових за своєю суттю органів влади, що вже не хочуть покладатися виключно на державні дотації.

На жаль, усамітнитися для розмови нам надовго не вдалося. До сільського голови раз-по-раз хтось та заходить. То керівник комунальної служби має нагально зустрітися, бо ж зима щодень підкидає турбот, то з медичної амбулаторії бухгалтер просить невідкладної «аудієнції», й відмовити ніяк. Адже кожна головинська віза – це ще й своєрідний двигун, від якого залежить ритмічність роботи не однієї установи, а в кінцевому результаті цілий коловорот життя громади та її мешканців.

Між цими робочими моментами й ведемо розмову. Я переповідаю, як в маршрутці пасажири нахвалювали молоду лікарку Світлану Анатоліївну Миронюк, а водночас бідкалися, чому не можна в місцевій амбулаторії оформити листок непрацездатності. Така проблема, як зазначив сільський голова, вже неактуальна, позаяк є достатній штат лікарів, щоб провести засідання лікувально-консультативної комісії й видати пацієнту такий документ. Як буде згодом? Брак лікарських кадрів стоїть дуже гостро й поки що молоді спеціалісти не поспішають їхати працювати в глибинку. Тож завдання ради, в тому числі, створити привабливі умови, аби мешканці ОТГ не відчували себе обділеними в тих чи інших послугах через елементарний брак кваліфікованого персоналу. У задумках сільського голови створити сприятливу атмосферу для роботи в Милячах не тільки лікарів, а й викладачів музичних інструментів, й інструкторів спорту тощо. «Дитина нині має отримати всебічну освіту, незалежно від географії проживання», – справедливо вважає Федір Хлебович.

Після коротенької такої розмови я рушаю в найвіддаленіші села, подивитися, що ж з організацією ОТГ змінилося для них. Мої гіди в подорожі - заступник сільського голови Геннадій Степанович Рожко та староста сіл Біла й Лугове Олександр Адамович Кухарець.

Перша наша зупинка – у Жадені, географічному центрі громади. Саме тут було вирішено будувати безпековий центр, де базуватимуться пожежна, станція невідкладної медичної допомоги, опорний пункт поліції. Миляцька рада викупила у місцевого сільгосппідприємства колишній склад й зараз проводиться його реконструкція. Тендер на це будівництво виграла фірма «Адамандбуд». Незважаючи на десятиградусний мороз й снігові заноси, будівельники темпи робіт не згортають – саме монтували покрівлю. Гречний виконроб Василь Іванович запрошує так би мовити безпосередньо на будівельний майданчик – піднятися на дах будівлі. Мушу й собі дертися обмерзлою драбиною нагору. «Ви подивіться, хіба ми не по совісті робимо? – каже Василь Іванович. – Та на цьому даху вертоліт може приземлятися, – демонструє добротні балки й стропила. Правда, зима після вихідних сюрпризик підкинула, оце побіг в магазин «писатися» на лопати, щоб сніг зчистити».

В магазині записали під чесне слово старости села Жадень Денищич Наталії Кирилівни. Вона частий гість на цьому об’єкті. Будівництво ведеться під її безпосередньою орудою, бо ж саме староста – перший господар в селі.

А ми проїхавши ще з десяток кілометрів напрочуд пейзажною в морозному лісовому обрамленні дорогою до Переброд, вже ведемо мову ще з одним старостою Володимиром Васильовичем Панченком. Цей чоловік, скажу вам, заслуговує на окрему газетну розповідь завдяки багатьом людським чеснотам. Він багатодітний батько, гарний організатор, авторитетний господар, ще й дітьми покійного брата, як рідними опікується. «У нашому селі за ці два роки сталося багато позитивних перемін. Тут же поряд, в приміщенні колишньої сільської ради, відкрилася аптека. Облаштували нові автобусні зупинки. Зараз ось будуємо новий дитячий садочок на 60 місць, адже народжуваність в селі висока, й вже утворилася велика черга до дошкільного навчального закладу. Паралельно проводимо реконструкцію й в приміщенні амбулаторії. Знайшли приміщення й під пожежне депо та відремонтували його. А як змінився наш НВК – це треба побачити», – розповідає Володимир Васильович.

І цей заклад перевершив усі мої очікування. Я була по-доброму шокова. Система відеоспостереження, два класи інформатики, ноутбуки, інтерактивні дошки або плазмові телевізори в кожній класній кімнаті. Нові пластикові вікна, світлі просторі кімнати та коридори, а головне 425 вихованців школи та 50 дошкільничків, три паралельні класи, дві іноземні мови, кабінет фізики та хімії... А вчителі – молоді, креативні, творчі. Тут же в школі зустріла свого давнього знайомого – настоятеля місцевого храму, депутата Миляцької сільської ради Олега Парипу. Він саме поспішав на урок християнської етики. Але встигли перекинутися декількома словами. «Є багато тем для публікацій, роздумів загалом. От, приміром, влітку ми власним коштом будували дорогу. Самі збирали гроші, закупляли асфальт. По суті люди перебрали на себе функції держави. А шляховики, що мали б дякувати за таку безкорисливу ініціативу, ще й зуміли «нагріти» нас на 12 тис.грн. на одному самоскиді асфальтної суміші. Прикро, що матеріальне вбиває в людині все святе».

Директор НВК Галина Миколаївна Петровець розповідає, що одним з виховних моментів, який був запроваджений в закладі за погодженням з батьками, є й бесіди з духовними пасторами. Кожен понеділок для школярів є днем молитви, спільна «Отче наш» об’єднує діток з різних релігійних конфесій. 

Розповіла Галина Миколаївна, що немає в НВК й проблем з виплатами заробітної плати обслуговуючому персоналу, й з опаленням все гаразд. Щодо спонсорської допомоги, то минулого року трохи посприяв батьківський комітет з фарбуванням підлоги, а от позаминулого – батьківських коштів на ремонт не залучали зовсім, цілком вистачало освітньої субвенції.

Потреба цього НВК в іншому. З часом тут забракне вільних площ. Вже зараз школярикам досить тісно, й тенденції до зменшення учнів не намічається.

Немає такої тенденції й в Будимлянській дев’ятирічці. Тут наразі 180 школярів. Ще мають двадцять дошкільників. Ця школа – унікальна по-своєму. Наші давні передплатники, напевне, пригадують, що побудована вона власними силами місцевих жителів з матеріалів, що проспонсорували шведи. Адже в Будимлі, що віднесене до другої чорнобильської зони, будь-яке будівництво офіційно заборонене. Тому ця школа досі так й не введена в експлуатацію. Хоча, як на мене, вона повністю відповідає всім стандартам, що ставляться до храму науки. Більше того – школа побудована з натуральних матеріалів, меблі в ній – з натурального дерева. Обігрівається найекологічнішим  видом опалення – електрикою. «До побудови школи ми ніякого, звичайно, відношення не маємо, але її оснащення сучасною технікою вже відбувалося при ОТГ», – говорить Геннадій Рожко. Тут так само – інформативний клас, в класних кімнатах – величезні плазмові телевізори. А наскільки комфортні для дітей умови перебування в НВК, можна зауважити з рівненьких рядочків взуття – тут в приміщенні всі ходять в змінному. У директора Миколи Лукашовича Легкого нині турбута інша. Природній приріст населення з року в рік збільшується. Минулого року на 24 народження в Будимлі зафіксовано 5 смертей. Й якщо в Перебродах навчальних площ бракуватиме з часом, то в Будимлі вже наступного року немає куди розміщувати першачків. Тут також є три паралельні класи. «Парадокс в тому, що маємо 600 тис.грн. залишків освітньої субвенції з минулого року, які могли б задіяти на добудову класних кімнат, та це ж державні кошти, які категорично заборонено використовувати на новобудови», – каже директор школи.

Проте минулого року в селі було зреалізовано проект з  капітального ремонту в приміщенні клубу, й нині молодь має гарну залу для занять спортом.

«Село розростається, люди будуються. Чорнобильський закон вже давно перетворився на рудимент, що втратив своє основне призначення. Чомусь стовідсотково він діє тільки в частині заборон, а от в частині пільг – все більше скорочується. Мабуть, нам треба піднімати питання про перегляд його статей і в частині обмежень», – міркує сільський староста Петро Петрович Молчанович.

Серед основних подій минулого року староста називає 90-ліття місцевої релігійної громади церкви ХВЄ, яке відвідав навіть Михайло Паночко. Що цікаво, православна церква в Будимлі з’явилася не так давно. Проте нині її будова вже є окрасою села.

З усього видно, що тут живуть роботящі, а тому й заможні люди. Квадроцикли в Будимлі так само звичні, як й в пустелях Єгипту.  А от покриття стільникової мережі нестабільне. Староста пояснює, свого часу не дали дозволу на спорудження вежі, зараз потерпають від цього.

Повертаємося з Будимлі вже запізна. В салоні авто розмовляємо з Олександром Кухарцем про проблеми «його» сіл. «В кожному селі – своя специфіка. У нас – ні школи, ні ФАПу. А раніше ж Біле було як невеличке містечко, на особливому забезпеченні, все на залізниці та лісовому господарстві зациклювалося, орсовський магазин був. Тепер ось пошту закривають, бо населення недостатньо. В Будимлі – позитивний приріст, у нас – від’ємний. А відповідно й фінансування на кожне село – різне. Але ж кожному не поясниш».

Так, в кожному селі цієї великої громади – свої особливості, свої проблеми, свої принади, свої авторитети. «В чому, запитуєте, основне завдання влади?, – пригадую початок нашої розмови з Федором Хлебовичем. – Сільський голова в чомусь має бути подібним до музиканта. Маєш забезпечити гармонію. Щоб кожна струна зазвучала по-новому».

Людмила РОДІНА

 (Дубровиця-Миляч-Жадень-Переброди-Будимля).