неділя, 11 лютого 2018 р.

З поважним ювілеєм, Учителько!
Більш як півстоліття вчителювала у нашому районі Олександра Матвіївна Мішковець. Сьогодні, 26 січня, цій шанованій Людині виповнюється 90 років.
Днями побувала в гостях у ювілярки. Мешкає вона у невеличкій квартирі, в центрі міста, по вулиці Шевченка. Олександра Матвіївна охоче розповідає мені про своє життя, а згадок тих повнісіньке серце.
– Народилася у багатодітній родині на Житомирщині. Восьмеро нас було у батьків, – каже моя шанована співрозмовниця. – Доки не було війни, то родина мала постійно хліб на столі, а вже початок сорокових додав біди у кожну хату.
Пригадує Олександра Матвіївна, як навіть вже мерзлу картоплю у полі відшукували. Але ж Бог дарував Олександрі і її рідним долю ще жити і жити. От недавно відійшла у вічність старша сестра, якій було 98.
Вступати вирішили з подругами у педучилище, що відкрилося у Костополі. Добиралися у незнайоме містечко на даху поїзда, вагони були зачинені, а так хотілося вчитися, нове і незвідане вабило сільських дівчаток. Грошей з собою не мала, але студенткою стала, і батьки вже пишалися, що матимуть учительку в родині. Яка то була повоєнна юність? Бідна, але щира, з вірою у світле майбутнє, у відбудову країни. Велику надію покладала держава і на вчительство. Ось у 1947 році випускники поповнили лави педагогів повоєнної України.
Олександра Матвіївна приїхала у містечко Дубровиця, яке дуже нагадувало село. Важко було й квартиру віднайти, бо ж на початках і нічим було за житло платити. А якими непростими були перші вихованці у міській школі №1. Діти-сироти жили неподалік в інтернаті. Прийшла до класу молода вчителька, а за довгими партами діти різного віку, долі у всіх зламані війною. Зізнається Олександра Матвіївна, що було важко, бо ж дітей багато, і не скажеш їх батькам, щоб давали певні настанови. Іноді вгамувати шум у класі, де було 48 різновікових дітей, було дуже непросто. Але всіх любила, бо ж вони були її першими, хоч і особливими учнями. Письмо, читання, арифметика – то були основні науки початкової школи. Знання давали учням гарні, зайвим голови не забивали. Потім у біографії вчительки була Ясинецька початкова школа, далі семирічна у Дубровиці, що розташовувалася неподалік райфінвідділу.
Але ж життя – то не лише робота. Молодь у Дубровиці вечоркувала по хатах. От якось і припав на одній із таких зустрічей до душі красень Євгеній. Зовсім скоро привів дівчину до матері на знайомство, а там і одружилися. Жила у свекрухи в будинку, що в районі залізничної станції. Чоловіка забрали згодом в армію, а Олександра у 1950 році народила донечку Світлану, яка нині мешкає у Калінінграді. Декрету було аж 45 днів. Дитину бавила бабуся, а вчителька знову приступила до роботи. Черговою сторінкою біографії стала початкова школа неподалік дому. Тут вчилися діти не лише з Дубровиці, а й з Порубки. Чимало населення жило у районі залізничної станції. Знову ж таки зошити, уроки і перерви, усмішки і сльози дітей. Вчителювала згодом і у Колках. Після народження сина Юрія подружжя купило корову, тримало птицю і свині. Треба ж було дітей ставити на ноги. На роботу у Колки ходила пішки, з роботи бігла додому з зошитами у сумці, а вдома – робота по господарству допізна і зошити, зошити…
Виросли діти, втратила чоловіка, все було у житті і радість, і тривога. Вийшла заміж вдруге за Антона Мішковця і вже вчительску кар’єру завершувала знову ж таки у школі №1.
Ось світлини різних років. Їх так багато – 60-ті, 70-ті, 80-ті роки. Ці фотографії схожі за своїм ракурсом і «сценічною постановкою», група дітей, а посеред них вцентрі – вчителі. Хлопчики і дівчатка у шкільній формі, а он піонери в пілотках і галстуках. Ціла епоха. Скільки доль на світлинах. Скільки очей і усмішок, скільки мрій у кожного в голівці. Учні летять по світу, як птиці. Цей політ допомагала розпочинати їм і Олександра Матвіївна.
Я вже традиційно запитую у вчительки, що значить для неї поняття «щастя»? Вона відповідає, що визначає його здоров’ям, родиною і теплими спогадами. Бабуся і прабабуся радіє тепер успіхам чотирьох онуків і трьох правнуків, тішиться, що два місяці тому була в гостях донька, а порозмовляти з нею можна без проблем по скайпу чи вайбері. Це вже син Юрій Євгенійович Лосік про спілкування додає. Він у мами щодня, по кілька разів заїжджає, опікується нею, допомагає по господарству, контролює мамин тиск. Це щастя, що син поруч і завжди готовий прийти на допомогу.
Олександра Матвійна, коли надворі тепло, то сама йде до аптеки, у крамницю «У Андрія» скупитися. Любить біля дому на лавці посидіти. Просто порадіти життю. Я ніколи б не дала цій вродливій, статечній жінці на вигляд 90. Мене так зачаровує ота вчительська, інтелігентна мова, з такою трішечки «дисципліною» у побудові виразів. Вчительський характер і особливий шарм він не зникає навіть на пенсії. Той, хто був все життя, як на долоні, перед дітьми, відчуває себе взірцем протягом всього життя. Вона каже, що важко нам, молодшим, тепер жити, бо і війна, і ціни, і негараздів багато. Я ж наголошую, що її поколінню також було дуже і дуже непросто. Але нема в душах цих шанованих пенсіонерів зла чи неприязні, образи на життя чи труднощі.
– Ви знаєте, 50 років вчительського стажу навіть важко уявити у днях, зошитах, перервах, а найголовніше в дітях, – кажу я вже наостанок нашої зустрічі.
– 50 років і 5 місяців, – поправляє мене Олександра Матвіївна, – проводжаючи до дверей.   
Роки… Я б назвала цей період епохою мудрих вчителів. Бо ж країну відбудовували і просто будували їх учні. Хай спогади додають ювілярці тепла в душу, а сьогодення радує здоров’ям і звістками гарними від рідних. З ювілеєм, Олександро Матвіївно!

Любов КЛІМЧУК.

Немає коментарів:

Опублікувати коментар