Ми, матері, не хочемо війни

У церкві познайомилася з жінкою з дуже мудрими очима. Передам діалог, щоб ви відчули те, що відчула я.

– Ви не з Дубровиці, я вас раніше ніколи не бачила у місті і нашому храмі, – звертаюся після служби до жінки.

– Я з Росії – відповідає співрозмовниця.

Далі у нас в обох пауза. Такої паузи років 5 тому не було б.

– А як приїхали? Як на кордоні? – я перепитую.

– Спокійно, все добре, без пригод, приїхала до мами, я родом звідси.

– А як ви там? – це я про все загалом.

– Ой, у нас – також ціни великі, проблем купа. – Вона починає з економіки, але це ж не головне. – Прості люди вам не вороги. Ми, матері, прості матері, не хочемо війни, як і ваші матері, повірте… Нас політики зробили ворогами, на жаль.

– Вірю, – кажу. – Думаю, що ви не забули батьківщину.

– Ой, приходить час, що так тягне додому, вам не передати, – жінка розчулено. – Поки заклопотаний на роботі, то одне. А от трохи спокійніше, то так тягне. Чим старший, тим більше. А знаєте, у мене вся родина знає, коли мені час сідати і їхати на батьківщину.

– Коли, – цікавлюся.

– Я ж там розмовляю російською. А от настає час, і рідна мова десь зсередини б’є, як джерело. Починаю вживати багато українських слів. От тоді вже час приїздом лікувати душу. Я вам дякую, що поговорили.

– Хіба ж ми матері, вороги? – це я наостанок.

Старенька зверталася до неї на «ВИ»

Симпатична бабуся тримала вродливу жінку за руку, мов дитина і питала «А що вже йдемо додому?». Серед осіннього падолисту ця пара у парку виглядала дуже мило.

Я зустріла їх випадково. Давня знайома, яку я не бачила з десяток років, прогулювалася в осінньому парку з старенькою мамою. Я вже й не впізнала б Ірину, але вона сама мене окликнула.

Доки спілкувалися, донька то поправляла неньці хустку, то перепитувала чи вона не замерзла, то обіймала за плечі, просто так.

– Я бачу ви дуже добра людина, – каже до жінки старенька, – хай вас Бог береже, здоров’я вам, добра людиночко. Такі вже ви до мене файні, що я не знаю, як дякувать...

У відповідь донька знову обіймала маму за плечі і тулилася до її щоки.

Вона перестала впізнавати доньку рік тому.

Якось приїхала кровинка з Харкова, а мати запитує: «Ви до нас надовго? Де працюєте? У вас є мати і батько?».

Як розповіла Ірина, в ту мить серце ніби розірвалося на дві частини, адже не впізнала людина, яка не називала її по-іншому, як «Моя доченька»...

Заплакала душа, і розум відмовлявся вірити, що мама просто не впізнає.

Поплакала довго у брата в ванній... Напилася заспокійливого, вийшла до матері.

А мати жалкує: «Ну чого ви плакали, хто вас зобидив? Не плачте. Я вас вже люблю».

– І я люблю Вас, любила, люблю і завжди любитиму, – все, що змогла сказати у відповідь!

Вислухала... Защеміла душа, що не можу маму взяти за руку... Я просто сказала: «Як добре, коли можна маму обійняти!..».

Тихо плакала осінь жовтим падолистом...

Цвіт яблуні

І коли це раптом зазеленіло і зацвіло? Прокинулася, глянула у вікно, а у дворі абрикоси вмить облилися білим молоком.

Щоразу, як дерева стають подібними на дівчат-наречених, я пригадую одну розмову.

Весна, травень. Ми сидимо на призьбі біля старенької хати під квітучою яблунею. Я і дідусь.

Вітер обриває пелюстки, і вони падають дідусеві на голову і плечі. Я збираю їх пальцями.

– Нехай, – дід до мене, – у стареньких у всіх голови білі.

– А чом білі? – я перепитую.

– Бо сиві, – дідусь мені роз’яснює.

– А чому сиві? – я не заспокоююся.

– Бо ніби вчора женився, а вже треба помирать, – це вже мій Остап Артемович каже геть сумно.

– Ой, – я сміюся, – діду, ви як скажете, то аби мене розсмішить.

– Колись ти все поймеш, дитино.

Лише з роками я розумію сповна його слова. Щоразу як квітнуть дерева, мені спадають на думку пелюстки яблуні, які лягали на дідусеві голову і плечі.

На світанку

У маршрутці «Зарічне-Луцьк» пробувала сфотографувати світанок.

Неймовірний. Край неба, як облитий фарбою яскравого кольору, і сонце дарує життя новому дню. Їхали ми, і сонце підіймалося на очах. Ніколи не спостерігала за цим видовищем так близько і довго.

Тихенько цокала телефоном біля вікна. Думала, що літній чоловік поруч дрімає. А він до мене: «От вам гарно, і ви собі сфотографуєте. А я агрономом працював, теж бачив багато світанків, але не було чим отак їх собі на згадку залишити. Скажіть, лише Бог міг створити таку красу. Лише Бог сонце нам дарує щодня. А схід сонця, він чомусь для нас набирається особливої краси, коли життя вже іде на захід».

Метаморфози часу…

Вранці… прокидаєшся, взуваєш капці, топаєш з одним розкритим оком в кухню і ставиш чайник.

КАВИ! Так хочеться кави. Душа прагне кави. А цей чайник чомусь закипає так довго… (Якось хвилини витягуються в довжелезний паровозик і не бачиш останнього вагону).

Так само повільно біжить час, як чекаш рідну людину, сумуєш і чекаєш, або ж, крий Боже, ти у лікарні і стіни довкола чужі.

Так само повільно біжить час, як син чи донька пішли на екзамен, сказали: «Мамо чи тату, я сама (сам) перетелефоную». А серце так в грудях «тук-тук». Ну, коли ж вийде з аудиторії і скаже, як там.

А як сидиш під операційною і ждеш, коли вийде лікар і розкаже про стан близької людини. «ЦЕ ВІЧНІСТЬ».

Так сказала мені якось літня жінка, яка чекала з операційної чоловіка і лікарів, звісно. Попросила посидіти поруч, хоч мовчки, але посидіти.

А коли ти у товаристві друзів час летить стрімко. Коли ти дивишся гарний фільм також раз – і кінець вже.

Коли минає день поряд з рідними, то так стрімко цей годинник цокає.

Коли зустрів в автобусі приємного співрозмовника, то дорога ж вдвічі коротша, аніж завжди. Часто думаєш, ой загляну, що там у друзів у «Фейсбуці», а це «ой» непомітно вкрало вашу годину. Хочеться порадіти за друзів, а може кого і підтримати, думками поділитися. Не зчувся, як пролетіло дві години…

Як ти сів вечеряти у вихідний поряд з люблячою людиною… то думаєш: «Ой, а хіба ж це день минув? Це місяці… роки, десятиліття».

Інтернет створив Бог

У Великодню ніч біля храму познайомилася з 82-літньою бабусею… Нашу розмову передаю мовою дубровицького діалекту, щоб не змінити її палітри.

Моя нова знайома розповіла:

– От і пасочку посвятім. Наробіласа сьогодні хоть і свято. Те подправіш, те поправіш. В обєд рибу жаріла. А син (живе у мене, розвьовся з своєю) каже: «Мамо, хватіть стукать, он вже в Америці Паску святят».

– Телевізор дивився? – я перепитую.

– Ні, не дівівса, – бабуся продовжує, – мені помагав, но все в тєлєфон заглядає. Шо тепер за тєлєфони, шо в їх відно, як в Америці Паску святят? Мені показав. Єй Богу, відно.

На всякіх язиках казалі про Паску і всім мєста там хватає. Не сваратся за Бога, як у нас.

– Ну бачите, Ви колись і телевізора рідко бачили, – роздумую вголос, – все людина може створить.

– Дітінко, шо Ві таке кажете, – бабуся перебиває, – ето Бог создав такі тєлєфони, шоб такі, як мой син, який лєнуєтся в церкву йті, хоть у тєлєфоні побачив, як люді Бога славят.

ПОГОДЖУЮСЯ.

Коли світ для тебе

Іноді буває такий момент, що тобі здається: весь світ довкола створений для тебе.

У мене такі були часто моменти, як працювала на радіо, передачі випускала о 6.30. З дому виходила о 6-ій.

Отак ідеш, весна, зелень довкола, пахне бузок після дощу, а на вулиці жодної людини. І таке відчуття, що світ належить тобі. Прекрасне відчуття, бо ти ніби господар цього Всесвіту.

А потім стає лячно: а хто ж ти без людей? Без рідних і друзів, без перехожих, яких щодня зустрічаєш, без продавчині в улюбленому магазині, без фармацевта, який знає, по що ти прийшла майже без слів, без старенької бабусі, яка в один і той же час йде з відерцем по воду. Бабуся перечекає тебе, помітивши, щоб не було у тебе неприємностей.

Ось уже кілька років моментів величезної самотності в Всесвіті не помічала.

Перший день Великодня. Близько 11-ої Дубровиця вразила порожнечею вулиць, майже відсутністю перехожих.

Навіть найбільш людна місцина біля Пасажу відчула спокій в той день.

Я залюбувалася її дрібницями в нескладній, але такій милій серцю архітектурі, сонячним промінням, яке цілувало все, що хотіло, кожен сантиметр асфальту і бруківки, де не було тіні.

Ні, слава Богу, у нас нічого не сталося. А то у фільмах ми бачимо осиротілі міста, коли щось зле довкола.

Просто відпочивали після свята. А місто раділо своєму відпочинку в день Воскресіння.

Це дивне відчуття, коли знову Всесвіт належить ніби тобі, наповнює груди.

Чи то весна, чи то Великдень, чи то Дубровиця у стані спокою аж паморочить голову.