пʼятницю, 11 травня 2018 р.


Ми, матері, не хочемо війни

У церкві познайомилася з жінкою з дуже мудрими очима. Передам діалог, щоб ви відчули те, що відчула я.
Ви не з Дубровиці, я вас раніше ніколи не бачила у місті і нашому храмі, звертаюся після служби до жінки.
Я з Росії відповідає співрозмовниця.
Далі у нас в обох пауза. Такої паузи років 5 тому не було б.
А як приїхали? Як на кордоні? я перепитую.
Спокійно, все добре, без пригод, приїхала до мами, я родом звідси.
А як ви там? це я про все загалом.
Ой, у нас також ціни великі, проблем купа. Вона починає з економіки, але це ж не головне. Прості люди вам не вороги. Ми, матері, прості матері, не хочемо війни, як і ваші матері, повірте… Нас політики зробили ворогами, на жаль.
Вірю, кажу. Думаю, що ви не забули батьківщину.
Ой, приходить час, що так тягне додому, вам не передати, жінка розчулено. Поки заклопотаний на роботі, то одне. А от трохи спокійніше, то так тягне. Чим старший, тим більше. А знаєте, у мене вся родина знає, коли мені час сідати і їхати на батьківщину.
Коли, цікавлюся.
Я ж там розмовляю російською. А от настає час, і рідна мова десь зсередини б’є, як джерело. Починаю вживати багато українських слів. От тоді вже час приїздом лікувати душу. Я вам дякую, що поговорили.
Хіба ж ми матері, вороги? це я наостанок.
Старенька зверталася до неї на «ВИ»

Симпатична бабуся тримала вродливу жінку за руку, мов дитина і питала «А що вже йдемо додому?». Серед осіннього падолисту ця пара у парку виглядала дуже мило.
Я зустріла їх випадково. Давня знайома, яку я не бачила з десяток років, прогулювалася в осінньому парку з старенькою мамою. Я вже й не впізнала б Ірину, але вона сама мене окликнула.
Доки спілкувалися, донька то поправляла неньці хустку, то перепитувала чи вона не замерзла, то обіймала за плечі, просто так.
Я бачу ви дуже добра людина, каже до жінки старенька, хай вас Бог береже, здоров’я вам, добра людиночко. Такі вже ви до мене файні, що я не знаю, як дякувать...
У відповідь донька знову обіймала маму за плечі і тулилася до її щоки.
Вона перестала впізнавати доньку рік тому.
Якось приїхала кровинка з Харкова, а мати запитує: «Ви до нас надовго? Де працюєте? У вас є мати і батько?».
Як розповіла Ірина, в ту мить серце ніби розірвалося на дві частини, адже не впізнала людина, яка не називала її по-іншому, як «Моя доченька»...
Заплакала душа, і розум відмовлявся вірити, що мама просто не впізнає.
Поплакала довго у брата в ванній... Напилася заспокійливого, вийшла до матері.
А мати жалкує: «Ну чого ви плакали, хто вас зобидив? Не плачте. Я вас вже люблю».
І я люблю Вас, любила, люблю і завжди любитиму, все, що змогла сказати у відповідь!
Вислухала... Защеміла душа, що не можу маму взяти за руку... Я просто сказала: «Як добре, коли можна маму обійняти!..».
Тихо плакала осінь жовтим падолистом...
Цвіт яблуні

І коли це раптом зазеленіло і зацвіло? Прокинулася, глянула у вікно, а у дворі абрикоси вмить облилися білим молоком.
Щоразу, як дерева стають подібними на дівчат-наречених, я пригадую одну розмову.
Весна, травень. Ми сидимо на призьбі біля старенької хати під квітучою яблунею. Я і дідусь.
Вітер обриває пелюстки, і вони падають дідусеві на голову і плечі. Я збираю їх пальцями.
– Нехай, – дід до мене, – у стареньких у всіх голови білі.
– А чом білі? – я перепитую.
– Бо сиві, – дідусь мені роз’яснює.
– А чому сиві? – я не заспокоююся.
– Бо ніби вчора женився, а вже треба помирать, – це вже мій Остап Артемович каже геть сумно.
– Ой, – я сміюся, – діду, ви як скажете, то аби мене розсмішить.
– Колись ти все поймеш, дитино.
Лише з роками я розумію сповна його слова. Щоразу як квітнуть дерева, мені спадають на думку пелюстки яблуні, які лягали на дідусеві голову і плечі.

На світанку

У маршрутці «Зарічне-Луцьк» пробувала сфотографувати світанок.
Неймовірний. Край неба, як облитий фарбою яскравого кольору, і сонце дарує життя новому дню. Їхали ми, і сонце підіймалося на очах. Ніколи не спостерігала за цим видовищем так близько і довго.
Тихенько цокала телефоном біля вікна. Думала, що літній чоловік поруч дрімає. А він до мене: «От вам гарно, і ви собі сфотографуєте. А я агрономом працював, теж бачив багато світанків, але не було чим отак їх собі на згадку залишити. Скажіть, лише Бог міг створити таку красу. Лише Бог сонце нам дарує щодня. А схід сонця, він чомусь для нас набирається особливої краси, коли життя вже іде на захід».

Метаморфози часу…

Вранці… прокидаєшся, взуваєш капці, топаєш з одним розкритим оком в кухню і ставиш чайник.
КАВИ! Так хочеться кави. Душа прагне кави. А цей чайник чомусь закипає так довго… (Якось хвилини витягуються в довжелезний паровозик і не бачиш останнього вагону).
Так само повільно біжить час, як чекаш рідну людину, сумуєш і чекаєш, або ж, крий Боже, ти у лікарні і стіни довкола чужі.
Так само повільно біжить час, як син чи донька пішли на екзамен, сказали: «Мамо чи тату, я сама (сам) перетелефоную». А серце так в грудях «тук-тук». Ну, коли ж вийде з аудиторії і скаже, як там.
А як сидиш під операційною і ждеш, коли вийде лікар і розкаже про стан близької людини. «ЦЕ ВІЧНІСТЬ».
Так сказала мені якось літня жінка, яка чекала з операційної чоловіка і лікарів, звісно. Попросила посидіти поруч, хоч мовчки, але посидіти.
А коли ти у товаристві друзів час летить стрімко. Коли ти дивишся гарний фільм також раз і кінець вже.
Коли минає день поряд з рідними, то так стрімко цей годинник цокає.
Коли зустрів в автобусі приємного співрозмовника, то дорога ж вдвічі коротша, аніж завжди. Часто думаєш, ой загляну, що там у друзів у «Фейсбуці», а це «ой» непомітно вкрало вашу годину. Хочеться порадіти за друзів, а може кого і підтримати, думками поділитися. Не зчувся, як пролетіло дві години…
Як ти сів вечеряти у вихідний поряд з люблячою людиною… то думаєш: «Ой, а хіба ж це день минув? Це місяці… роки, десятиліття».

Інтернет створив Бог

У Великодню ніч біля храму познайомилася з 82-літньою бабусею… Нашу розмову передаю мовою дубровицького діалекту, щоб не змінити її палітри.
Моя нова знайома розповіла:
От і пасочку посвятім. Наробіласа сьогодні хоть і свято. Те подправіш, те поправіш. В обєд рибу жаріла. А син (живе у мене, розвьовся з своєю) каже: «Мамо, хватіть стукать, он вже в Америці Паску святят».
Телевізор дивився? я перепитую.
Ні, не дівівса, бабуся продовжує, мені помагав, но все в тєлєфон заглядає. Шо тепер за тєлєфони, шо в їх відно, як в Америці Паску святят? Мені показав. Єй Богу, відно.
На всякіх язиках казалі про Паску і всім мєста там хватає. Не сваратся за Бога, як у нас.
Ну бачите, Ви колись і телевізора рідко бачили, роздумую вголос, все людина може створить.
Дітінко, шо Ві таке кажете, бабуся перебиває, ето Бог создав такі тєлєфони, шоб такі, як мой син, який лєнуєтся в церкву йті, хоть у тєлєфоні побачив, як люді Бога славят.
ПОГОДЖУЮСЯ.

Коли світ для тебе

Іноді буває такий момент, що тобі здається: весь світ довкола створений для тебе.
У мене такі були часто моменти, як працювала на радіо, передачі випускала о 6.30. З дому виходила о 6-ій.
Отак ідеш, весна, зелень довкола, пахне бузок після дощу, а на вулиці жодної людини. І таке відчуття, що світ належить тобі. Прекрасне відчуття, бо ти ніби господар цього Всесвіту.
А потім стає лячно: а хто ж ти без людей? Без рідних і друзів, без перехожих, яких щодня зустрічаєш, без продавчині в улюбленому магазині, без фармацевта, який знає, по що ти прийшла майже без слів, без старенької бабусі, яка в один і той же час йде з відерцем по воду. Бабуся перечекає тебе, помітивши, щоб не було у тебе неприємностей.
Ось уже кілька років моментів величезної самотності в Всесвіті не помічала.
Перший день Великодня. Близько 11-ої Дубровиця вразила порожнечею вулиць, майже відсутністю перехожих.
Навіть найбільш людна місцина біля Пасажу відчула спокій в той день.
Я залюбувалася її дрібницями в нескладній, але такій милій серцю архітектурі, сонячним промінням, яке цілувало все, що хотіло, кожен сантиметр асфальту і бруківки, де не було тіні.
Ні, слава Богу, у нас нічого не сталося. А то у фільмах ми бачимо осиротілі міста, коли щось зле довкола.
Просто відпочивали після свята. А місто раділо своєму відпочинку в день Воскресіння.
Це дивне відчуття, коли знову Всесвіт належить ніби тобі, наповнює груди.
Чи то весна, чи то Великдень, чи то Дубровиця у стані спокою аж паморочить голову.

Немає коментарів:

Дописати коментар