«НА ВІЙНІ БУЛО НЕПРОСТО ВИЖИТИ

Й ЗАЛИШИТИСЯ ПРИ ЦЬОМУ ЛЮДИНОЮ»

У когось життєва дорога – пряма, чиста та гладка, як сувій поліського серпанку. А от у Дениса Івановича Щура, котрий днями святкуватиме своє 95-ліття, стільки всякого на віку траплялося, що й не кожний лабіринт може зрівнятися.

«БАТЬКО ХОТІВ, АБИ Я ВЧИВСЯ ДАЛІ, АЛЕ Ж ОДНОЮ НАУКОЮ СИТИЙ НЕ БУДЕШ»

Народився Денис Іванович 12 травня 1923 року в селі Кривиця. Підростав, як всі тодішні сільські діти, знаючи змалку ціну селянського поту та мозолів. Родина була великою – всіх зростало семеро молодих Щурів, а троє померли ще маленькими. Тоді в кожній хаті було людно. Яскравим спогадом дитинства була школа. Навчання в ній велося тільки польською. Грамота, що вчив єдиний на той час сільський вчитель, здається, навічно закарбувалася в пам’яті. Бо й легко давалася малому Денисові. Батько навіть хотів віддавати на подальше навчання до Нивецька, де й школа була вища ступенем, й вчителів більше. Вже навіть з тамтешніми родичами переговорив, аби прийняли до себе на постій малого школяра – не лісом же щодень йому до школи було ходити. Проте супротив цього виступив дід. Поміркував старий на свій розсуд: «Чи ж та наука йому хліба дасть? Селянину не грамоти треба вчитися, а на землі господарювати – за плугом ходити, коло худоби поратися». За цю просту селянську філософію й досі Денис Іванович своєму дідові безмежно вдячний. «У тридцять шостому я вже коло коня ходив, як хазяїн. І нивку сам обробляв. Душа в мене до землі досі лежить. І нині сниться, як хлібна нива з вітром перешіптується. Здається, прокинуся та здужатиму й зараз в полі порядкувати. Але літа вже не ті, здоров’я немає. Вже остерігаюся сам й по хаті перейти. Ото що з людини сильної та дужої на старості літ робиться», – каже сивочолий дідусь.

«ПРО ВІЙНУ ДІЗНАЛИСЯ

З ПРИЙМАЧА»

Допитуюся у старенького про минувшину, поступово перегортаючи спільно сторінки історії нашого ріднокраю. «Вибачайте, й раніше був не вельми говіркий, а тепер ще й недочуваю. То запитуйте, що цікавить, як пам’ятатиму, то розповім». «А як дізналися в селі про війну?». «У школі був якийсь старенький радіоприймач. І от на початку осені 1939 року по ньому передали звернення польського уряду, що закликав солдатів стати до зброї». Адже український народ на момент початку Другої світової війни у вересні 1939 р. опинився розділений поміж п’яти країн: СРСР, Польщі, Словаччини, Угорщини та Румунії. Вже на той момент авіація Люфтваффе бомбардувала Волинь та Галиччину. Звістки про те, що Гітлер напав на Польщу долітали й в найвіддаленіші краї, як-от Кривиця.

«Окупація Німеччиною Польщі позначилася й на історії нашого села. У сорок першому до нас прийшли Совєти. Навіть прислали вчителя, щоб навчав старших грамоти у вечірній школі. Проте довго та школа не проіснувала».

Вже зовсім скоро вся Україна опинилася охоплена вогнем, а українці стали гарматним м’ясом одразу двох диктаторів. – Гітлера та Сталіна. Але тоді, в 1941-му, коли Червона армія відступала й здавала позицію за позицією, Полісся ще жило звичним життям. Війни тут на той момент скуштували тільки ті, хто пішов служити до польської армії. Багато наших земляків так й не повернулися з неї до рідних домівок. «Мене до війська забирали двічі. Перший раз якось одразу, як тільки-то відійшли німці. Але тоді нас повантажили в ешелони, та на фронт так й не довезли. Ворожа авіація розбила колії й сам поїзд, тим, кому пощастило вижити, довелося повертатися по домівках. Після цього ще й захворів на тиф. Страшна то, безжальна недуга. В гарячці вже й не знав, на якому нині я світі, чи й виживу. Однак судилося жити. За півроку десь вже відійшов після хвороби, аж тут знову понаїхали в село хлопців до Червоної армії забирати. Я якраз у полі був, сестра прибігла попередити, щоб рятувався, схоронився десь. Проте я тоді вирішив для себе: що має бути в житті, його не обминеш. Якщо судилося мені на ту війну йти, то мушу відслужити – бо ж рідним через мене могли бути непереливки. Хоча багато хто з хлопців зумисно калічив себе тоді або ж приставали до ОУН та йшли у ліси. Ото знову завантажили нас в ешелон без вікон й рушили ми в далекий путь. В нелюдських умовах в закритих вагонах багато тоді перехворіли коростою». Червона армія в принципі ніколи своїми солдатами особливо не переймалася – статистика каже, що на війні гинув кожний третій червоноармієць (порівняно з кожним двадцятим, наприклад, в армії Великої Британії). Сталін задля перемоги не зважав ні на які втрати, загальновідома його цинічна фраза «Баби ще солдат понароджують».

«Фронт на ту пору вже відкотився аж до кордонів Білорусії й Польщі. Куди нас везуть, ніхто не знав. Й ешелоном, й судном після того, як відібрали молодших та тих, що трохи знали грамоти. Згодом бажаючих  з-поміж молодих солдат направили до школи командирів, заміна молодих лейтенантів, що гинули на фронтах найчастіше, була поставлена на поток».

Денис Іванович ніколи своє майбутнє з армією не пов’язував, тому на пропозицію вчитися на офіцера відповів категоричною відмовою. Каже, що його селянський розум не міг усвідомити, в чому ж сенс існування армії – величезного нагромадження людей, що нічого не виробляє, а тільки споживає. Його ж душа прагнула іншого, хотів своїми руками щось робити корисне. Навіть й у війська потрапив інженерні – наводив понтонні мости при штурмі Кенігсбергу.

Проте Німеччина підписала капітуляцію, а термін армійської служба ще не вийшов. До трьох бракуючих років випало ще побувати в Манджурії, Китаї, Японії. Зрозуміло ж, не з туристичним візитом. «Ми вже переслужували, запитували командирів, коли демобілізують, а вони все зволікали з відправкою. Вже тепер я розумію, що це було правильне рішення. В Китаї на той момент була революція, Мао Цзедун вів жорстоку боротьбу за новий курс країни, тож залізницею відправляти демобілізованих червоноармійців було дуже небезпечно, – мені аж дивно, як в таких літах старенький так детально пригадує часи буремної молодості. – Відправляли нас морським шляхом із Порт-Артура. У Владивостоці вже чекав ешелон на Вінницю. У цьому товарняку добралися ми до Києва, а там ті, кому треба було на Сарни, відділилися. Якось дістався й до Дубровиці – тоді рідко ходили пасажирські поїзди, а бажаючих їхати було достатньо. В країні вже був голод, люди масово їхали на захід рятуватися від смерті…».

А ПІСЛЯ ВІЙНИ ЩЕ ШІСТЬ РОКІВ ТАБОРІВ

І от рідне село. Мати, батько, що теж пройшов фронт, брати, сестри. Всі живі та здорові – яка ще треба причина для радості.

Та неспокійно було тоді в селі. «Удень – одна влада, а вночі – інша. Частенько навідувалися хлопці з лісу. А мене  загітували секретарем сільської ради. Не з своєї волі, але голова тодішній – бідовий такий чоловік Подик Володимир Степанович упросив. У нього жінка померла, діток повна хата зосталася, то старшу він поштаркою прилаштував. Дівчина та дітей доглядала, а батько сам за поштою ходив в Дубровицю. Бо ж неспокійний, кажу, тоді був час. Фініспектори приїдуть в село – треба по хатах водити, вимагають відомості про тих, хто в лісі. А як же своїх продати, тих, з ким провів босоноге дитинство?! А тут ще голову вбили… Я тоді затявся й на роботу не вийшов. Приїхали з району – велять приймати справи головинські. Кажу, що хочете робіть, але не піду я в сільраду більше. То в мене всі воєнні нагороди відібрали, а самого в табори відправили. Шість років довелося відбути там ні за що. А там – свої труднощі: окремі групи ув’язнених ворогували між собою, атмосфера була жахлива. Психологічно було важко ще й від тої несправедливості, як зі мною вчинили. Багато ще довелося всього винести. Але тепер ось думаю – як би важко мені не було, але я вижив. А скільки моїх однолітків залишилися скаліченими, скільки їх зложило голови на тій війні… Мені ж судилося дожити до глибокої старості, діждатися п’ятеро дітей, поставити їх на ноги, зустріти не один світанок в полі. То й не знаю, щасливою чи не дуже була моя доля?...», – філософствує дідусь.

ПРО ЖИТТЄВІ ЦІННОСТІ

Оглядаючись нині на прожиті роки, Денис Іванович твердо знає сенс життя. «В житті людина повинна бути корисною і незлобивою. Мені допомогли вижити віра, робота та любов. Любов у широкому біблійному змісті – чини по життю так, як хочеш, щоб чинили для тебе». З сумом згадує свою дружину – сироту, з якою вінчався у славнозвісній Залішанській  церкві на довге спільне подружнє життя. Двадцять три роки тому його лебідка вже полинула на небо. Ще тринадцять літ дідусь Денис давав собі раду без неї. А коли зламав ключицю, забрав старший син Микола до себе в Дубровицю. Тепер гамірний синів будинок – став новим життєвим гніздом, де черпає сили для життя ветеран. З любов’ю та гордістю дивиться дідусь на онуків та правнуків – напевно, в них бачить своє продовження.

Запрошую всіх хатніх для спільного фото. «Ой, це лише маленька частинка нашої сім’ї. Щоб зібрати всіх – а це більше п’ятдесяти чоловік, – то й в об’єктив не помістяться». Проте незабаром, гадаю, вся родина збереться, аби вшанувати свого старійшину. Ми ж також зичимо йому здоров’я та подальшого довголіття. Денис Іванович же напередодні Дня Перемоги вітає всіх мешканців краю із святом: «Хай мир нарешті запанує в нашій Україні. Я пережив пекельну війну, вона – страшне лихо. І головне на війні – вижити та залишитися людиною. Цінуйте життя та захисників землі української. Хай злагода та любов запанують в кожній оселі».

На фото: чотири покоління родини Щурів.

Людмила РОДІНА.