«Це все можна було закінчити ще літом»

Цьогоріч 28 липня Україна відзначає 19-річчя Конституції, прийняття котрої стало знаковою сторінкою в історії нашої держави. Вона увійшла в суспільне життя як гарант демократії та державності, соборності та незалежності України, свободи слова та переконань. Однак події в Криму, агресія так званого «братнього народу» та АТО похитнули головні постулати Основного Закону. Тому в цей день варто говорити не лише про проголошені гарантії, але й про їх реальних захисників, героїв, народжених війною. З одним із них нещодавно нам вдалося поспілкуватися. Великий Іван від першої мобілізації оберігав державний суверенітет та відстоював територіальну цілісність, пройшов пекельну Новоанновку та відчув на собі злощасні «Гради». Про це та інше хлопець розповів «Дубровицькому віснику».

Скільки часу був на службі і де саме?

Був в АТО більше року. Пішов по мобілізації. Спочатку призвався в 51 бригаду, потім був прикомандирований в 128-му. Після цього мене перевели в 24 механічну бригаду Яворівська. Загалом проходив службу майже по всій Луганській області, по колу.

До АТО мав якісь військові навики?

Служив в армії, але порівняно з АТО це дитячий садок. Полігон теж нічого особливого не дав. Сама війна по ходу всьому вчила.

Ким був на фронті?

У 128 бригаді мене назначили помічником гранатометника, а в 24-ці був старшим навідником міномета.

Яка допомога відчувалась від волонтерів, держави?

Спочатку допомоги від волонтерів як такої не було, нічого не доходило. Тримались на своїх продуктах, які надсилали з дому.  Коли з львівською бригадою був, то допомога справді відчувалася. Держава забезпечувала сухими пайками, також в основному вона видавала каски та бронежилети.

Вчасно платили обіцяну зарплату?

Так, з цим проблем не було ніде. Як був помічником гранатометника, отримував 5300, а коли був навідником, то платили 6000 гривень.

Які умови проживання були?

Під час переїздів спали на землі або прямо на броні. А так жили в бліндажах. Про якісь умови та санітарію складно говорити, не було навіть, де помитись.

А місцеве населення як вас сприймало?

По-різному. Деякі лягали серед дороги, не даючи колоні проходити. А деякі підходили, підтримували, дякували. Історій про те, як місцеві підставляли чи доносили сепаратистам, на щастя, не було.

Який момент на службі для тебе був найтяжчим?

Новоанновка, це за луганським аеропортом. 22 дні постійної стрільби з «Градів». Ще важко було спочатку без нормальної підготовки.

Наскільки там реально міг «поїхати дах» від побаченого? Була якась психологічна підтримка?

В багатьох «їхав». Ми, молоді хлопці, переносили все якось легше, старалися негатив переводити на сміх. А ось чоловік був зі Львова, 37 років, мав двох дітей дома. То психіка в нього добряче була порушена. Нервував дуже, кричав, що не піде нікуди, нічого не хоче. Навіть, коли бій приймали, то він більше заважав, сіяв паніку непотрібну. Це в нього почалося ще в Новоанновці, били нас тоді нормально, артилерія наша не діставала до бойовиків, або ж не давали наказу стріляти. А про якусь психологічну допомогу й мови нема. Вода приходила через день, не говорячи про якихось волонтерів.

Який моральний дух зараз у бійців?

Зараз не знаю, але коли я служив, то трохи дивно було. Ми не розуміли, навіщо туди їдемо. Стріляти не давали, сидиш, чогось чекаєш. Здавалося, що тебе тримають як «м’ясо», живий щит. Але один в одному були впевнені на сто відсотків. Знали, що ніхто не втече, не зрадить.

Багато людей впевнені, що з луганчан чи донеччан українських патріотів не зробиш. Скільки в твоєму батальйоні було бійців з цих територій?

З Донецька був хлопець саме в моєму мінометному батальйоні. Ніяких проблем в спілкуванні не було, ніхто навіть не згадував звідки він. Від нього відмовилась сім’я, здається. Вони поїхали в Ростов, а він пішов добровольцем.

А була серед вас якась озлобленість на чоловіків, які сидять дома і не воюють, на тих же переселенців?

Якщо чесно, було трохи. Як стояли під Ювілейним багато було таких. Цілими автобусами виїжджали, в день рушало, як мінімум, 5. Заходиш в них, а там здорові, дорослі дядьки сидять. Просто цікаво було. Ти йдеш на війну в 22 роки, деяким хлопцям було і по 20,  а в автобусах тікають набагато старші, бо їм, бачте, страшно.

І наостанок, що ж не вистачає Україні для перемоги?

Навіть не знаю. Взагалі, це все можна було закінчити ще літом перед так званим перемир’ям. Треба було лише закрити кордони. Але ніхто не допомагав, ніхто не давав команду. Так і сиділи, чогось чекали. А реальне можливість покласти цьому кінець була.

Леся КОНДРАТИК.