Байдужість не знає меж

Заходжу в маршрутку «Рівне-Острог». Сідаю в кінці, люблю сидіти на задньому сидінні, там зазвичай мало людей і якось затишніше. Виймаю навушники…Ні, не хочу слухати музику. Навіть обожнюваний «Океан Ельзи» набрид за час дороги з Дубровиці. Просто спостерігаю за пасажирами. За їхньою ходою, одягом, рухами багато чого можна дізнатись. Ось підходить водій, кремезний чоловік з густими вусами, ввічливо просить передати за проїзд. Навіть трохи дивно стало, адже приязнь від «маршрутчика» зустрінеш рідко. Специфіка роботи в них така, якщо не покажеш, хто в автобусі хазяїн, запанує охлократія, з усіма її негативними наслідками… Значить працює недавно. Ще не встиг натрапити на хамовитих жіночок, які, якщо не поскандалять - день проживуть марно, чи на п’яних гультяїв без грошей, але з величезним бажанням їхати. А можливо, він просто хороша людина, яку не очерствили ні вічна нестача грошей, адже, судячи з одягу та надтріснутого телефону, живе він не на широку ногу, ні людська байдужість, яка зробить кам’яним серце навіть найчуттєвішої особи, ні гонитва за кращим життям. Значно цінніше для нього висить біля іконки на лобовому склі – двоє діточок та вродлива усміхнена жінка.

Маршрутка рушає. В салоні панує сонлива атмосфера. Хтось занурився в роздуми, хтось заворожено дивиться у вікно, а хтось дрімає. Тільки наші «рівні» дороги не дають пасажирам проспати місце призначення поїздки, турбуються про них. Порушує тишу й жіночка, яка сидить біля мене та емоційним, але змученим голосом говорить по телефону. «Дитина хворіє…», «Зарплату затримують», – крик душі розноситься маршруткою. А що ж робити, якщо його несила стримувати!?  Що робити, якщо скрута заводить в глухий кут!? Що робити, якщо рідній дитині не можеш допомогти!? І цих «що» десятки, сотні. Тут не те що кричати, волати хочеться.

Обернулась до вікна, не можу на неї дивитись… соромно. Соромно за згадану байдужість людей, які здатні лише на співчуття. Соромно за державу, яка не може надати нормальну заробітну плату, а тому, виживає, хто як може. Соромно за себе, що така слабкодуха, не здатна підтримати, не можу сміливо подивитись в очі. Соромно…

Виходжу з маршрутки, а в голові рій питань та думок: « Чим заслужила ця жінка такої долі!?», «Коли стане краще!?», « В нас же ж така кожна друга!». Бачу свою подругу, яка йде мене зустрічати, починаю з нею говорити і враз забуваю про все. Людська байдужість не знає меж…

Леся КОНДРАТИК.