Магістр: вступати чи не вступати?

Уже нікого не дивує, що практично всі випускники шкіл стараються отримати вищу освіту. Та це й зрозуміло. Адже, сьогодні без диплома важко реалізувати себе в будь-якій сфері та досягти успіху у кар’єрі. Однак, здобувши ступінь бакалавра, більшість студентів не зупиняються на цьому. Все поширенішою стає тенденція вступу на магістратуру. Сучасну молодь не зупиняє навіть солідна сума та перспектива ще два роки провести за студентською партою. Чому так відбувається та чим мотивують це молоді люди? Спробуємо дізнатись.

Найпоширенішою причиною серед опитаних студентів стало твердження про те, що бакалавр - це неповна вища освіта. «Сьогодні в нашому суспільстві є певний стереотип: магістратура обов’язкова, бо вона вважається повноцінною кваліфікацією. Її порівнюють з одинадцятим класом в школі, а бакалавра відповідно з дев’ятим. Я також не став виключенням і саме через це поступав ще на півтора року у ВНЗ», – ділиться Микола, студент Львівської політехніки.

В пошуках істини я звернулась до чинного законодавства. Справді, в  Законі України «Про вищу освіту» від 19 січня 2010 року вказано, що бакалавр є базовою освітою, а магістр – повною. Однак, у 2014 році уряд прийняв новий закон, в якому скасували рівень спеціаліста, натомість бакалаврат став повною освітою. Після прийняття закону пройшло зовсім мало часу, тому зрозуміло, чому у людей досі побутує  застаріле бачення освіти, яке вкорінилось ще в радянські часи.

Щодо магістратури, то вона стає першим науковим ступенем і дозволяє викладати та реалізуватись у науковій сфері. «Я буду продовжувати освіту, бо хочу в подальшому займатися науковою діяльністю, а без магістра це не можливо. Звісно, наука нині не у фаворі. Але треба комусь її піднімати з колін. В моїх планах ще й аспірантура та кандидатська. Але це вже в майбутньому», – говорить Тимур, бакалавр Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

А ось студентка Львівського національного університету ім. І. Франка Ірина  вступає на магістратуру, бо мріє стати ректором вузу: «Звісно, спочатку треба почати з викладання, захисту кандидатської, докторської… А тоді можна й очолювати ВНЗ. Я не знаю жодного ректора-жінки, тому пора змінювати ці дискримінаційні установи».

Ще однією причиною вступу на магістратуру є поглиблення знань. «Я вважаю, що магістратура потрібна, перш за все, щоб стати кваліфікованішим фахівцем. В жорсткій конкуренції за роботу виграють більш обізнані у своїй спеціальності професіонали» – впевнена Юлія, студентка Острозької академії. Звісно, теоретична база дуже важлива в роботі, особливо в правничій та економічній сфері. Однак, на сучасному ринку праці більш важливі саме практичні навички, яких точно не дасть магістеріум. 

Мені подобається, як освітній процес відбувається на Заході. Магістратуру і бакалаврат там відносять до повної вищої освіти. Однак, студенти-бакалаври більш націлені на практику. Теорію вони вивчають, але зразу ж її аналізують та втілюють в життя. В нас же стараються чим побільше напхати в голови літератури, методик та правил, які ми не маємо змоги реалізувати. Магістри в Європі поділяють на два види: Master of Arts та Master of Science. Тобто, студенти після закінчення можуть передавати свої знання іншим, а також більш творчо виконувати свою роботу.

Студентка Острозької академії Людмила вважає, що певним стереотипом є те, що диплом магістра для роботодавців є більш пріоритетним: «Я працювала на 3 роботах, і в мене жодного разу не попросили диплом. Все залежить не від папірця, а від особистих якостей та умінь».

Отож, в кожного свої причини вступу «на магістра». Головне, щоб ці роки та гроші були не марно витрачені, а справді принесли користь та поштовх до нових звершень.

Леся КОНДРАТИК.

* 2015-й – рік Кози. Чи Вівці?

ХОЧ МАЛІ, ПРОТЕ РОГАТІ

Відомо, що цьогоріч безрогий, проте великий і норовливий Кінь передав владну естафету істоті теж норовливій, але меншій за розмірами й більш одомашненій – Козі або Вівці. А відбувається це, за китайським календарем, 19 лютого, коли, до речі, в небі народжується другий молодик, тобто молодий місяць. Але чому символом 2015-го одні вважають Козу, а інші – Вівцю?

Наразі в Україні кажуть жартома: якщо, мовляв, норовлива, то Коза, а як розуму бракує, то Вівця… Але це в нас вони зовсім різні тварини, що навіть «розмовляють» по-різному – «бе» і «ме». Натомість для китайців між ними немає якоїсь принципової різниці, бо… На письмі в деяких діалектах китайської мови «коза» й «вівця» позначаються одним і тим же ієрогліфом. Відтак і в них, і в нашому випадку це особистий вибір кожного – кого вибрати господинею року, Козу чи Вівцю.

Щоправда, для клонування вчені обрали все ж овечку Доллі, але то були, як відомо, не китайські вчені. Тим часом а що із цим рогатим скотарством хоч би й у нас на Дубровиччині?

 Було, десь у 70-х роках випало мені писати про вівчарів з колківського колгоспу. Пригадую, зустрів отару на дамбі між Колками й Заслуччям, поспостерігав, а потім у газеті порівняв (так побачилося) оте сумирне стадо із сірими полохливими лантушками… Тепер тої отари вже давно тут немає і навіть немає схожої. Як повідомили у райсільгоспуправлінні, станом на цьогорічне 1 січня в нашому районі утримувалося з-поміж малої рогатої худоби лише 113 овець та ще 411 кіз, приблизно половину з них становило маточне поголів’я. Й усі вони – в особистих підсобних господарствах земляків. Наразі це десь стільки овечок, скільки було колись хоч би й у згаданому колківському колгоспі. А колишній багаторічний начальник райсільгоспуправління Олексій Шраменко розповів, що в ті роки в агроформуваннях Дубровиччини постійно утримувалося аж 8-9 тис. овець, причому вирощували їх майже в усіх господарствах району, почасти тримати й у приватному секторі.

Принагідно Олексій Павлович згадує, що на його малій батьківщині Черкащині в них постійно були кози. Тут же, на Поліссі, козярством люди теж займалися завжди, причому й тепер згортання цієї малозатратної галузі не спостерігається. Надто що й козяче молоко мало не втричі жирніше від коров’ячого, а випасів для цих живих молочарень практично не треба.

У свою чергу, громадське вівчарство в нашому районі завжди було прибутковим. Тож і утримували чималі стада, особливо у селецькому, соломіївському, бережницькому, висоцькому агроформуваннях. До речі, в Дубровиці досі є місцина з назвою «Вівчарник» – за сьогоднішнім міським ринком, де колись тримали колгоспних овець. Наразі баранина на нашому столі назагал ніколи не була надто популярною, проте користується попитом в інших регіонах. І руно відправляли через райзаготконтору переробникам. Стригли овечок ножицями, а згодом освоїли спеціальні електромашинки.

Як у тій пісня: вівці мої, вівці… Хай і не серед карпатських полонин живемо, та все ж шкода тих колишніх наших отар. Натомість досі не раз із цікавістю спостерігаєш, як на близькому річковому прикрені пустотливо перестрибують з виступу на виступ козенятка, згори донизу й знизу догори, ніскільки не боячись шубовснути в Горинь.

Ну, а все-таки Козу чи Вівцю оберемо собі за господиню сьогоднішнього непростого року? Аби ж тільки цим сьогодні наші клопоти й обмежувалися…

Олександр СТРИЖАК.