Вдома бійці АТО

воюють з байдужістю

З невимовною гордістю за свій народ читаєш новини про те, як українці масово постачають провізію для бійців АТО. Про те, як семирічний хлопчик з Прикарпаття замість того, щоб купити телефон, віддав зібрані гроші на каску незнайомому солдату. Про те, як чотирнадцятирічна дівчина з Луганської області зв’язалася з сепаратистами з вимогою, щоб її взяли в полон замість парубка з батальйону «Донбас». Про те, як бабуся з Тернополя, не маючи коштів, попросила волонтерів забити і відправити на Схід останнє порося. Подібні історії змушують повірити в те, що наш споконвічний девіз «Моя хата скраю» залишився в старій домайданівській Україні, і, що нарешті ми вбили вірус байдужості в собі. Однак, історія, що недавно сталася в одній з дубровицьких маршруток запевняє в протилежному.

Боєць АТО їхав до районної лікарні і попросив у водія, щоб той підвіз безкоштовно. На що маршрутчик, не добираючи слів, почав вимагати посвідчення, хоча парубок був у формі і сумнівів у тому, що він військовий не виникало. Та ми добре розуміємо, що цей «дорогоцінний» папірець зараз отримують одиниці, оскільки для цього треба пройти дев’ять кіл бюрократичного пекла. Тому, водій, не отримавши бажаного документу, по-хамськи виставив хлопця з транспорту, виливши на нього при цьому купу словесного бруду. Погодьтесь, ситуація не з приємних навіть для звичайного пасажира. Що вже говорити про людину, яка пішла добровольцем на війну, аби отакі маршрутчики могли мирно жити, спокійно заробляти гроші та виховувати дітей. Дуже прикро, що якихось три гривні взяли гору над людською вдячністю та добром.

І такі випадки непоодинокі. Зокрема, в Милячах, посеред вулиці, недавно жорстоко побили солдата. Або, наприклад, волонтери розповідали історію про те, як сім’я військовослужбовця на зиму залишилась без дров. А секретар сільської ради навідріз відмовилась надавати допомогу, бо в документах також не було якогось злощасного папірця. Чи ось зовсім нещодавно почула від знайомої дуже неприємну фразу, мовляв, в АТО й так великі зарплати, а їм ще й пільги подавай. На що я запитала в неї, в скільки ж вона оцінює своє життя? Бо сидячи в теплому домі, де на вулиці співають пташки, а не гримлять снаряди, дуже ницо говорити про гроші. Та якщо розібратись, які там гроші? В середньому рядові солдати отримують від 3 тисяч гривень. Звісно, якщо вони до них вчасно доходять. Адже, тиждень тому до Першого Національного звернулися військові одного з розвідбатальйонів і розказали про те, що всю зиму отримували лише по 600 гривень на місяць. В Міністерстві оборони це пояснили тимчасовою заборгованістю.

На жаль, ми ще не зовсім розуміємо, що коли в країні лихо, то все стає спільним: ідеї, земля, досягнення і в першу чергу біди. Тому, якщо є можливість допомогти, потрібно це робити не задумуючись. Адже, хто, крім нас, допоможе хлопцям відстояти мир та свободу в Україні? Не допустити тих часів, коли смерть, біль, ненависть та байдужість стануть для нас буденними речами.    

Насамкінець хотілося б процитувати вислів одного філософа, який змушує замислитись: «Самий непростимий гріх по відношенню до ближнього свого - це не ненависть, а байдужість. Байдужість ‒ сутність безлюдяності…».

Леся КОНДРАТИК.