ШКАТУЛОЧКА З МАРЦИПАНАМИ

Моя баба Дарка та дід Степан жили на глухому хуторі, що звався Соколи за декілька кілометрів від села. Я часто навідувала їх зі своїм меншим братом. Вона, бабусечка (тоді молода і вродлива жінка), була найдобрішою в світі! Коли мене запитували: «Куди ти, Ганько, ідеш?» я задавакувато з гордістю відповідала: «До баби по мед». Пригощала бабуня Одарочка такими гостинцями, що ні в казці розказати, ні пером описати – медом з товченою брусницею. Клала ті, кольору бурштину, пахучі «марципани» в полив’яно-череп’яну мисочку, помальовану охристими вузликами, і ми з Степанком залюбки уплітали той неймовірно смачний продукт. Мед був таким міцним та солодким, навіть із гірчинкою, аж обпікав рота. (Тепер чомусь не продають таких медів – мабуть, медярі якісь неправильні). А ще ми смакували пшоняно-гарбузовою кашею, яка була забарвлена у сонце. І запивали пастельним молоком, пареним у печі в тонкошиїй гладишці (глечику). Пам’ятаю, як купу всяких горщиків, перестелених сіном, возив по селу конем чужий дядько, вигукуючи: «Баби, горшки! Баби, горшки!». Вибігали жінки зі своїх, невбраних розкошами, світлиць і на свій смак вибирали череп’яні вироби прибулого гончара. Пожовтілі з роками, світлики-клаптики дістаю з глибини підсвідомості і обережно, кожну окремо, вмонтовую в оправу, яка набуває форми рядка, засіяного літерами образності. Чомусь саме тепер, коли вже й роки на зиму повернули, я віднайшла в рутинному мотлосі шкатулочку, в якій збереглись коштовні перли – спадок про найдорожчих мені людей. Певно – всьому свій час. І, можливо, він трішки призупинився, аби поговорити, помислити, обміркувати…

Мій дідусь був хорошим господарем. В просторій клуні, де виблискувала коса, серпи, ціп, оздоблений ланцюгом, стояли величаво округлені жорна. Там  завжди пахло борошном-хлібом. На вишках духм’янилось різнотрав’ям сіно для рудої корови-годувальниці. Займався дід вправно бджолярством. Дідусеві продовгуваті вулики «плодоносили» на високих розлогих соснах. Мене, ще не зовсім грамотній, було невтямки: як ото дід добирається до тих «товстих діжок», відбиваючись обома руками від бджіл. Бортний промисел був для мене таїною. Подобалось моєму зору спостерігати за «кузнею» великого строкатого дятла, який зносив на верхівку сосни шишки і вистукував свою «азбуку морзе», вилущуючи насіння. Порожні шишки падали донизу і губились в жовтеньких квіткових кошиках цмину піскового. Туди прилітали такі ж жовтопузі синички і навперебій, сповіщаючи одна одній якісь новини, довершували ритуал трапези. Вітерець розгойдував гілки і ховався безкрило в них.

…Жовтіли верби волохатими запашними кульками повесні. Анемона врочисто вибілювала світ.

Через перелісок, тоненькими кладочками, в гумових чобітках, вкотре, з братом добирались до бабусиної «фазенди». Нам було цікаво і привітно, досліджуючи всі закутки хутірського обійстя.

Інколи, по дорозі, нас перестрічали сільські хлопчаки-бешкетники, озброєні новенькими рогатками, та дерев’яними «пістолетами». Ховаючись за вузеньку спину брата, наказувала йому не боятися «бандюків». І поки він, махаючи кулаком, сміливо вигукував: «Зараз як дам! Як дам вам!», – ті вже встигали обстріляти нас дрібними камінцями і драпонути у свою «фортецю». Лінію «дитячого фронту» долали неушкодженими, кваплячись до гостинного, мирного бабусиного подвір’я, яке було встелене м’яким килимком споришу, грициків та пахучої хамомілли (котяча ромашка). Ці корисні і цілющі рослини масово зростали на вулицях, пустирах, на вигонах. Хамомілла запашна витоптування не боялася, лише пригинала, а потім знову випростовувала пружні стебла зі щільними безпелюстковими кошиками.

Бувала хата мовчазною. Побрязкавши розплесканою залізною клямкою в глухі, зсередини замкнені особливим ключем двері, йшли на поле, де гарна парочка, до сьомого поту, обробляла грядочки. Ми ще здалеку, вгледівши бабусю з дідусем, махали долоньками – посилали привіти, ловлячи жовтих щедриків в променях сонця. Я вміла полоти просо, обгортати картоплю і плести золоті віночки з кульбаб.

До бабиного полечка потрібно було йти повз широке колгоспне «море» засіяного жита, з якого виглядали миловидні волошки. А десь там, в глибині того «моря» чатували на лякливих перехожих дівчата-русалки з риб’ячими хвостами. Ми наївно вірили в ті дивні створіння, і дуже боялися, щоб вони не залоскотали нас до «білої гарячки». Хутко, з морозцем по спині, перебігали гектари кошмарів. Кропива жалила мої литочки, невидимі павуки посрібленою павутиною перетинали стежечку, а пустотливі птахи заливалися сміхом у рясному вільшанику. Бабин наділ городу мав географічну назву Ольшник. Городик на Ольшнику і понині там, міцно «приземлений» полинами, гірчаками, пасльоном, зозулинцем. От тільки в того полечка хазяї вже інші…

…Цвіла поза парканом дика мальва (алтея лікарська). Бабуня називала її ружою, а ми – калачиками за своєрідну форму плодів. Говорили, якщо вмиватися настоєм того цвіту – лице буде білесеньке і станеш гарною дуже. Я вмивалась, вірніше – терла своє веснянкувате (рябеньке) обличчя рожевими пелюсточками і вірила в чудо…

З оксамитового ситнику ми плели коників. Тих зеленооких лошат «триножили» і відпускали пастися у смарагдову царину конюшини. А вони, нетямущі, покірливо губилися там… Блукали і не бажали вертатись… Бо у тій царині, усміхалась смілка, бордовою окрасою палахкотіли смоляночки. Навіть ядучо-алколоїдна чемериця, пришпилена високою зеленою квіткою в траві, поряд з ніжною коронацією, видавалась гармонійно-привабливою…

Ганна ДЯЧОК, с. Смородськ.