про зовсім різних,

але таких прекрасних

Напередодні цьогорічного 8 березня розгорілася суперечка серед українців, пов’язана з доцільністю та необхідністю його відзначання. Хтось вважає цей день совковим рудиментом, який давно відстарів, і говорить, що не варто тягнути у нове майбутнє віджилі традиції. Хтось переконує, що це не наше свято і його треба, як і 23 лютого, замінити на український День матері (друга неділя травня). Хтось каже, що зараз не час для будь-якого святкування, адже в країні війна. А дехто, взагалі, нарікає, що це лише черговий день витягування з гаманців грошей на квіти та подарунки. Та, чомусь, всі забувають, що, перш за все, це день Жінки. День, коли, на наш сором, лише раз у рік ми нагадуємо собі про її величезну роль та вагомий внесок. Справді, зараз не пора влаштовувати гуляння та веселощі. Можна просто подякувати та приділити їй побільше уваги. Тому ми хочемо розповісти про зовсім різних, але таких прекрасних і сильних жінок, які варті поваги та шани.

«Якщо ти не маєш дитини, то ти просто

людина, а якщо ти маєш дитину – ти сто-тисячу разів людина»

Кожна людина приходить в цей світ, щоб залишити після себе якийсь слід. Кажуть, що за життя вона повинна побудувати будинок, посадити дерево та виростити дітей. Можемо зі всією впевненістю сказати, що багатодітна мама та заслужений майстер-будівельник із сорокарічним стажем Лось Ганна Михайлівна виповнила свій обов’язок сповна. 

Народилася Ганна Михайлівна на Житомирщині. Закінчила Львівський житлово-комунальний технікум і в 50-х роках була направлена в Дубровицю. Тут отримала квартиру і зайняла посаду у виконробській дільниці. Пані Ганна згадує, що місто зустріло її руїнами та завалами: «Оця площа, де зараз бюст Тарасу Шевченку стоїть, була знищена аж до самої пошти. Довго ми вивозили уламки колишніх домів. Було навіть страшно від однієї думки, скільки роботи попереду». Але завдяки невтомній праці та наполегливості все-таки вдалося відновити Дубровицю. Під керівництвом Ганни Михайлівни було побудованого багато житлових та адміністративних будівель, зокрема, будинок культури, колишню перукарню, танцмайданчик, будинок райкому партії.

Величезний вклад жінка зробила й в озеленення міста. «Це ж був райцентр – обличчя району, місто обов’язково треба було засадити деревами. Але в ті часи не було ні оранжерей, ні розсадників. Доводилось їхати в ліс. Ми викопували деревця і потрохи пересаджували їх тут. Дерева прижились і ось уже не одному поколінню радують око. І коли я буваю в місті, любуюся, бо кожне третє деревце – справа моїх рук», – розповідає вона. І додає, що вдячна міській раді, працівникам та жителям міста за те, що вони не тільки достойно підтримують, але й продовжують її працю.   

«Якщо ти не маєш дитини, то ти просто людина, а якщо ти маєш дитину – ти сто-тисячу разів людина. Одна дитина – не дитина, дві дитини – пів дитини, троє дітей – ціла дитина», – улюблена цитата та своєрідне кредо Ганни Михайлівни. Адже, вона людина з великої букви, оскільки народила 5 доньок. Жилося непросто, зізнається вона. Не було нормального одягу для дітей, нормальної їжі. Але маючи чудового чоловіка, який був на чужині і за батька, і за друга, вдалося здолати всі труднощі. «Я змогла опертись на його тверді плечі і разом ми виховали, дали гарну освіту та одружили дітей одну за одною, поставити їх на твердий фундамент», – зі сльозами на очах згадує пані Ганна.

На жаль, одна донька уже відійшла у вічність, двоє дітей проживають в Росії, одна – в Сєвєродонецьку. Через війну діти не мають змоги провідати матір. Єдиною допомогою та втіхою залишається дочка Любаша, яка живе в Березно. «В попередні роки, де б не були мої рідні, вони кожного мого День народження збиралися за сімейним столом. Цьогоріч тільки з котиком була», – з гіркотою каже жінка. Діти не один раз пропонували переїхати до них, але вона навідріз відмовляється, бо цей будинок нагадує їй покійного чоловіка.

Зараз Ганні Михайлівні майже 88 років, вона бабуся 7 онуків та має 5 правнуків. Говорить, що була дуже щасливою. А все через те, що колись повінчалася з коханим у церкві, навіть всупереч заборонам компартії та загрозі втратити посаду. Молодим дівчатам радить не боятися народжувати дітей, бо це найкраще, що може бути в житті. Виховувати їх в повазі та любові, лише тоді з них вийдуть достойні люди. Хочеться, щоб таких мудрих жінок було побільше. Тож бажаємо їй ще довгих років життя та міцного здоров’я, аби вона могла ще не раз передати свій безцінний досвід молодому поколінню.

«Це моя «родинна» війна»

Жінка та війна – поняття зовсім несумісні. Жінкам завжди призначалося інше – берегти домашнє вогнище, виховувати дітей та чекати чоловіків, які йшли на війну. Сповна пізнати це гірке, як на воєнний час, жіноче призначення випало вчителю історії та права Залузької школи Світлані Якимівні Деркач (на фото разом з подружжям сина Тараса на 1 стор.). Бо далека антитерористична операція, що ведеться на території Луганської та Донецької областей, впритул ввійшла в долю цієї жінки. «Це моя «родинна» війна», – скрушно жартує пані Світлана. Річ в тім, що з перших днів цього збройного протистояння дорогі її серцю та найближчі кревні задіяні в ньому. Читачі газети, можливо, пам’ятають з попередніх наших публікацій капітана Петра Котяша. Петро Якимович з літа – в горнилі війни, тепер уже бойовий командир, який здійснював командування на одному з блокпостів в Донецькій області. А ще він – рідний брат героїні нашої публікації.

Майже одночасно був мобілізований й старший син Світлани Якимівни – молодший лейтенант Тарас Деркач. Тарас, як і дядько, з честю пройшов бойовими дорогами. Незважаючи на зовсім юний вік, бо ж Тарасові тільки-но виповнилося 22 роки, за здатність оперативно й виважено приймати рішення, адекватно діяти в екстремальній ситуації хлопець заслужив неабиякий авторитет серед бойових побратимів. А вони ж, трапляється, в батьки йому годяться.

Та нещодавно в чашу випробувань цієї мужньої жінки додалося нових переживань. У січні було мобілізовано й чоловіка – старшого лейтенанта Анатолія Деркача. Світлана Якимівна каже, що давно помічала, як важко йому даються синові вісточки з фронту. Вже не раз поривався туди сам. Все казав, чи ж годиться відсиджуватися досвідченим та зрілим за плечима молодих. Тож не шукав жодних підстав, аби уникнути мобілізації. А вона вже й не мала сил відмовляти або перечити його рішенню. Ні не звиклася, бо ж чи можна звикнути до війни. Поклалася на волю Божу, як усі ми. Попри усі митарства військкоматами, коли часом з болем й криком доводилося доводити про необхідність індивідуального захисту військових, госпіталями, а через них пройшли і брат, і син, ця жінка не зломилася чи опустила руки. Ще більше утвердилася, «що наша справа – праведна, і ворог буде розбитий». Зовсім не тому, що війна так повсюдно зачепила її родину. Каже Світлана Якимівна, навіть, якби доля склалася по-іншому, все одно не стояла б осторонь. Вона й зараз свого роду волонтер. Збирає кошти на підтримку армії, шукає та відправляє на фронт речі першої необхідності.

Не тільки для своїх рідних, а й багатьох інших солдатів.

Звичайно, без чоловічої підтримки доводиться важко, бо ж сільська робота, весь побут, на чоловічих руках тримається. Приємно, коли підсоблять чимось зовсім сторонні люди, сусіди чи колишні однокласники, від кого й не сподівався на підтримку. Хотілося звичайно, зізнається, щоб більше переймалася проблемами таких сімей влада. Бо взяти хоча б їхню сім’ю, ні вона особисто, ні родина батьків, з якою мешкає брат, так й не були забезпечені паливом. Викручувалися, як могли. Те ж стосується збору врожаю чи сінозаготівлі.

Та всі ці побутові негаразди – малозначущі. Головне, каже  пані Світлана, щоб повернулися її чоловіки з тої борні живими та здоровими. Тим паче нещодавно Тарас побрався з гарною дівчиною – жити б тільки й радіти. «Часом гляну на фронтові синові світлини, а на них – лише одиниці ще живі. Тож, в добрий час хай буде сказано, радію з того, що мої хлопці вижили, пройшовши крізь справжнє пекло».

Ось дивишся в очі цієї сильної жінки, й ніби в очі самої України вдивляєшся. Зболені, згорьовані, недоспаними ночами змарновані, але такі прекрасні, нескоренні й заповзяті…

Є така професія – Батьківщину захищати

Прикордонник, міліціонер, військовий – завжди були в уявленні суспільства суто чоловічими професіями. Адже вони вимагають неабиякої фізичної та моральної витримки. Та яке було наше здивування, коли ми дізналися, що в Дубровицькій прикордонній службі працює 18 жінок.  Більшість залучені безпосередньо до охорони державного кордону та виконують обов’язки як перевірки документів, так і контролю за  дотриманням режиму в пункті пропуску. Нам вдалося поспілкуватися з однією із них.  

Її звати Касімова Надія і вона вже більше 10 років захищає Батьківщину. «Це була мрія дитинства. Тато завжди виховував мене як хлопчика. І тому я все життя хотіла служити у військах. І так склалося, що потрапила в прикордонники», – розповідає Надія.

Після одинадцятого класу дівчина ризикнула і звернулася в прикордонну службу з проханням служити, її взяли. Спочатку проходила службу в Рівненському аеропорту. Згодом пішла навчатися в школу прапорщиків у Хмельницькому. Зразу ж після закінчення Надію відправили до Луганська, де вона прослужила 7 років і здобула звання «прапорщик». «Фізично не важко. Є люди, які й тяжче працюють. А от емоційно було складно», – зізнається вона.

Звичайно, найскладнішим випробуванням для жінки стала війна. З першого дня антитерористичної операції вона працювала на пропускному пункті «Довжанський», де велися активні військові дії. «Було, що хочеш. Побачила страшні речі: і стрільбу, і вбивства. За цей час кардинально переосмислила життя. Тепер простіше ставлюся до проблем, які видаються дрібницями, порівняно з тим, що було там», – розповідає Надія. На жаль, «її» пункт уже під сепаратистами, тому зараз вона працює діловодом в Дубровицькій прикордонній службі.

«Ми наших жінок підтримуємо в усіх ситуаціях. Стараємось їх обмежити від важкої роботи, але якщо жінка одягла форму, то вона автоматично стає військовослужбовцем. І наші жінки не дають фори чоловікам. Буває виконують поставленні завдання навіть краще. Та все ж, бажаємо їм завжди залишатися жіночними і чарувати своєю красою», – додає заступник начальника відділу по роботі з персоналу Дубровицької прикордонної служби, капітан Дмитро Муляр.

«Якщо ти віднайдеш у своєму серці турботу про когось, ти досягнеш мети»

Хтось обороняє Батьківщину, а хтось виховує для неї нових героїв та захисників. Саме цим займається Софія Феодосіївна Бруяка в Дубровицькій школі №2. Однак, вона не просто педагог, вона – корекційний вчитель, який працює з дітками з особливими освітніми потребами. На жаль, таких спеціалістів зараз дуже мало, хоча запит на них величезний. Освіта лише починає «повертатись обличчям» до дітей, яким необхідний особливий підхід.

 Уже 8 рік Софія Феодосіївна опановує цей фах на практиці, адже закінчувала університет за напрямом «вчитель початкових класів». Спочатку працювала за спеціальністю, та коли виникла потреба у педагогові для індивідуальних занять, без сумнівів погодилась. Вона добре пам’ятає свого першого учня і ласкаво називає його Петрик: «В хлопчика було ДЦП. Я ходила до нього додому займатися. Було спочатку дуже тяжко. Все через себе пропускала. Ось надивишся, як він ручками не може нічого взяти, як він повзає, бо ніжки не працюють, і не можеш після цього ніч заснути. Він уже в 9 класі. Переніс 12 операцій і твердо сказав мені, що таки буде ходити», – згадує панні Софія.

Зараз у вчителя – двоє інших вихованців, брат та сестричка. Півроку вони теж навчалися дома, а після введення інклюзивної форми навчання, почали ходити в загальноосвітню школу та займатися зі звичайним вчителем, тільки за спеціалізованою програмою. І до обов’язків Софії Феодосіївни, крім корекційних годин, додалося ще й асистування педагогу: «Я сиджу на уроці біля вчителя і допомагаю діткам, якщо вони не встигають. Допомагаю швидше написати чи швидше зробити щось».

Пані Софія розповідає, що хлопчик хоче стати в майбутньому водієм, а дівчинка – перукарем. Тому зараз активно працюють над цим. Грають в різні рольові ігри, інсценують діалоги, мають лікувальну фізкультуру, ритміку та розвиток мовлення. «Стараюсь навчити дітей, як правильно говорити та спілкуватися з людьми. Тобто навчити їх бути в соціумі. І вважаю це головним моїм завданням. Можливо, їм це не знадобиться, адже саме життя – чудовий вчитель. Однак, треба дати якусь базу, якесь підґрунтя», – додає педагог.

Є хороший вислів: «Якщо ти віднайдеш у своєму серці турботу про когось, ти досягнеш мети». Ось і Софія Феодосіївна турботою та ласкою  добилась величезної цілі – хлопчик уже читає, хоча прогнози спочатку були невтішні. Можна було б досягти ще більшого, однак, вчитель зі смутком розповідає, що інклюзивне навчання фінансується з місцевого бюджету. Зараз діти – в 4 класі, і невідомо, чи будуть гроші на наступний рік, зважаючи на сьогоднішню складну ситуацію. «Коли діти почули про це, то міцно обійняли мене і заприсяглись ніколи-ніколи не робити нічого поганого. Дуже прив’язались до мене, як і я до них».

Наостанок пані Софія щиросердно попросила людей, батьків, вчителів ставитися до таких дітей, як до рівних, щоб вони не відчували себе інакшими. Ні в якому разі не бути зверхніми, а любити та поважати.

«Я не поет, я просто жінка, яка любить і пише поезію»

Напевно, ви неодноразово зустрічали на сторінках «Дубровицького вісника» вірші та оповідання поетеси Ганни Дячок із Смородська, яка скромно називає себе «жінкою, яка любить і пише поезію». А почала вона творити ще у 5 класі. Цим завдячує своїй вчительці української мови та літератури. Розповідає, що спочатку навіть соромилась цього, бо діти зразу ж почали кепкувати  «в нас – поетеса, в нас – поетеса». Але маленькій Ганні писання віршів було своєрідною відрадою, до того ж їй легко це вдавалось. Вона з усмішкою згадує, яке було величезне здивування, коли її твори зазвучали на київській радіостанції «Старшокласник», куди дівчинка відправила кілька поезій та новел.

Як кажуть: «Творчі люди – творчі у всьому». Ганна Дячок любила ще й малювати. Навіть пробувала вступити до Львівського художнього училища. Однак, не набрала потрібної кількості балів, хоча ректор особисто казав її тату, що вона талановита дитина – і що не варто на цьому зупинятись. Та, як завжди, життя диктує свої умови. Після закінчення школи тітка забрала Ганну в Донецьк та влаштувала нянею в садочок. Це були тяжкі часи для неї. Мала зарплата, біднота та тяжка робота змусили забути про творчість на багато років. І лише в 40 – поетеса знову взялася за перо.

Наразі у Ганни Дячок – дві збірки. Дитяча «марулька» вийшла у 2004 році, а наступного року світ побачила і збірка «Запізнілі жоржини», яку вдалось видати за державні кошти завдяки обласній програмі, яка надавала матеріальну допомогу кращим письменникам. «Чому запізнілі? А тому, що надрукувала її уже аж в 50 років», - відповідає вона. Зараз готовий рукопис ще однієї ліричної збірки «Поліські замальовки». Але, на жаль, щоб видати її бракує коштів. Але авторка щиро сподівається, що й вона потрапить до свого читача.

Хоча панні Ганна й не отримала відповідної освіти, вона сповна черпала знання з книг. Говорить, що завжди любила пізнавальну літературу, яка допомагала краще осягнути цей світ, розширити свій світогляд. Також вона захоплюється і сучасними українськими письменниками, зокрема, Юрієм Андруховичем, Оксаною Забужко, Ірен Роздобудько. А от літературним взірцем називає Ліну Костенко. «Однак, я зовсім не вважаю себе поетом. Поет для мене – це дуже висока планка. Якщо ти рифмуєш, то ти людина, яка пише вірші», – зізнається жінка.

Отож, хотілося б закінчити оповідь мудрими словами Ганни Дячок, якими вона звертається до чоловіків: «Жінка – це весна. Вона завжди очікує оновлення тілесного, душевного, духовного. Тож даруйте частіше любим жінкам квіти. Буває і не дуже «любим», бо зранку посварилися через якісь побутові дрібниці, або виникло якесь непорозуміння. А Вона гарячкувато обізвала Вас негарними словами, ота «язиката видра». Не лягайте спати не помирившись, пробачте, бо Вона ж – Ваша. Квіти де взяти? Така ця набридлива криза – по всіх кутках вишкіряється проблемно…

Верба недалечко виколисує свої пухнасто-посріблені котики. От ‒ зламайте бодай три гілочки, обв’яжіть барвінком, що зеленіє в садочку, і переборовши образи або пихатість, скажіть: «Кохана, вітаю тебе!». Вона з подивом затамує подих, і її серце забарвиться кольором веселки. І обом стане легко та затишно! Отакі дрібниці здатні (інколи) вибілити буденну сірість».