четвер, 5 березня 2015 р.

ПРО ГЕРОЇВ СПРАВЖНІХ ТА ВДАВАНИХ

Так сталося, що видалася тема цікавою. Вже одне те, що її обговорюють, добре. Головне, що залишилося мало байдужих. Навіть на вулиці почали впізнавати й дякувати за точку зору зовсім незнайомі люди. Свого роду я вдячна «небайдужій громадськості» за «рекламу» моєї скромної персони. Їхні образи мали зворотній ефект (тим паче, корони на голові не маю, тож не боюся її втратити). Але, якщо люди після наших дебатів задумуються над питаннями «білого» й «чорного», то це вже добре, бо це совість в них нуртує.
Ви не уявляєте, як мені зараз боляче чути слова: «Це наробив Майдан». Оця фраза для мене є справжньою образою. Бо випала честь бути пліч-о-пліч з справжніми героями. Нехай не шукає хтось в моїх словах амбіцій, я не збираюся хвалити себе, бо завжди жила за принципом, що «я» - остання буква в алфавіті. Хочу розповісти про два випадки, котрі найбільше врізалися в пам’ять, й є для мене своєрідним внутрішнім зрізом того буремного Майдану.
***
Після чергового протистояння бреду київською вулицею. Попереду - похилого віку чоловік. Беркутівська зграя храпачів, бачили б ви цих «одкормишів», зачищали вулицю. Що це значить? Ідуть стіною щит до щита, перегородивши дорогу. Позаду стерв’ятники-тітушки, у яких немає жодних принципів, моралі, гідності, жалю, таке собі людське посміття. Навіть зі своїм словниковим запасом, не доберу, як їх влучніше охарактеризувати. Тих з протестантів, що захоплять лежачими, просто добивають. Чи могли таке побачити по телебаченню? Навряд, журналістів, їхні камери трощили в першу чергу. Вони були мішенню «номер 1». У нашу свідомість вклинився Майдан переможний. Коли беркутівці вантажаться в автобуси, а вслід їм зневажливий свист… Але були на ньому й поразки.
Ось, на тій вулиці валялися два прапори України та Євросоюзу, які хтось кинув на тротуар, тікаючи від розправи. Той дідусь, що йшов попереду, підняв ці полотнища, так високо вгору підніс, наскільки міг, й вони затріпотіли, як живі. Беркутівці, звісно, накинулися на чоловіка. Але дідусь боронив ці стяги, ніби все його життя в цьому полягало. Він був ладен померти, але не поступитися нападникам. Готовий був життям розплатитися за свої ідеали. Беркутівець штурхнув дідуся долі, що той упав на спину. Таки вирвав з рук прапори і потрощив древко на коліні. Вояки так й пішли, волочачи по заюшеному кров’ю асфальті жовто-блакитне полотнище, як зранену пташку.
А дідусь став на коліна, без сторонньої допомоги так й не міг звестися і проклинав беркутівців всіма словами, які знав. Він не боявся, що ті пустять йому кулю. Й вони таки не посміли цього зробити. Бо й я вже підбігла до старого й допомогла йому стати на ноги. Мала за честь провести з цією людиною декілька годин й в моїй пам’яті він назавжди залишиться героєм Майдану.
***
Біля Михайлівського собору присіла на лавочку. Поряд сиділа жіночка. Її розповідь досі ятрить мою пам’ять. Вона весь час провела в Українському домі. Коли беркутівці стали його штурмувати, поступила команда: всім жінкам та немічним залишити будівлю. Це робилося для їхнього ж блага. Однак ця жінка наказом знехтувала. Уявіть скільки довелося утримувати двері, коридори та сходи в Українському домі патріотам, поки цю тітку спустили через вікно з третього поверху! На яку самопожертву йшли люди, рятуючи її життя, й чим думала вона, наражаючи інших на подібну небезпеку?
Врятувавшись, пробиралася жінка вулицею в безпечне місце, але наштовхнулася на беркутівців, котрі ногами та дубинками добивали юнака.  Хлопець, геть знеможений, прикривав голову руками й просився, щоб його не калічили, бо це доб’є його маму. Хлопець благав: «Я не боюся померти за свою волю, але як моя мама житиме без мене?! Я у неї єдиний син й єдина опора»…
Жінка тікала, а вслід ще довго лунали крики цього знівеченого й знесиленого юнака.
Тепер, коли ми обидві спочивали на цій лавочці біля собору, вона все бідкалася, чи лишився цей хлопець живим?.. Совість так й не давала їй спокою.
Чи можна засуджувати людину за те, що маючи дітей, онуків (була ця жінка доволі похилого віку), не захотіла померти, вступившись за того хлопця? Адже якби кинулася його захищати, неодмінно була б замордована. Але, можливо, саме вона була останнім шансом того юнака на порятунок. Поставте себе на місце тієї жінки, а як би вчинили ви?
Я розповіла лише два випадки, які для мене особисто стали дуже символічними. Готовність померти за національний прапор і спроможність стати свідком вбивства та не зарадити йому.
***
…Коли зараз ганьблять та обговорюють мене, чомусь байдуже. Бо хіба якесь обурення співмірне зі справжнім болем, свідком якого я стала? Інколи навіть кидають вслід, а доведи, що ти взагалі була на тому Майдані. Мовчки прохожу, хоча й болить душа. Який доказ від мене хочуть?  Може, чиюсь відірвану руку чи ногу треба було привезти на показ, щоб засвідчити свою причетність до Майдану?!
По факту, дійсно, їхала туди не в організованій групі – від якоїсь партії. Майдан був моєю особистою боротьбою, не залежною від будь-яких політичних поглядів чи течій. В мені тоді також відбувався іспит, що переможе - прагнення загального добра чи інстинкт самозбережної безучасності. Я стала на бік добра. Й вважаю, що склала, наскільки могла, свій іспит достойно.
Я по-новому почала дивитися на самих людей. Хтось із земляків, спостерігаючи за перебігом Майдану по телевізору, бачив в якихось кадрах й мене. Багато хто тоді цікавився у рідних, чи жива-здорова, були такі, що й відверто зневажали, мовляв, полізла, щоб нам’яли чуба. Але є людина, котра за кілометри навіть дратувала мене тоді своєю турботливою телефонною настирливістю. Потім уже була вдячна цій наполегливій непоказній турботі, з якою зовсім незнайомий мені на той момент чоловік молив у слухавці: «Ти ж тільки зостанься живою…». Цією людиною був Сергій Киркевич, вже потім ми з ним познайомилися особисто. Й можу сказати, що мало знала подібних в своїй людяності особистостей.
Скуштувала в своєму житті всякого хліба: запашної паляниці та черствого сухаря. Бачила такого, що не вклалося б і в декілька життів. Та прокидаюся ранком й радію з того, що жива. А отже - ми ще поборемося.
За Україну, За її волю, За її славу, За народ…
Валентина БАНЬКОВСЬКА, учасник Майдану.


ЗНАХОДИТИ З БАГАТЬОХ ОДНУ ПРАВДУ

Тепер всі вважають себе розумними, кожен знає, як жити, що чинити. А вже в політиці то всі надрозумні. Але дивує те, що у кожного на одну і ту саму подію зовсім різне судження і при цьому кожен вважає, що правда на його боці. Тобто правда у кожного своя, а однієї великої правди на всіх (істини) немає.
В одній суперечці я доводила правоту, як могла, моєму опоненту і аргументи в мене були, як то кажуть, - «залізні». В кінці суперечки я спитала: «Ну хіба я не права?». На що мені відповіли: «То твоя правда, кому вона треба?».
Отак і на теперішні події в Україні - у кожного своє бачення, своя правда. Я впевнена, що ніхто не хоче жити там, де іде війна, тому я дивуюся, що багато людей на сході винуватять Україну в цій війні. Але ж не ми прийшли на чужу територію, а до нас прийшли зі зброєю. А якщо дехто хоче жити в Росії, то, будь ласка, збирайте речі і їдьте. Росія велика, всім місця вистачить. А якщо якась частина населення хоче жити, наприклад, в Японії, то що тоді? Японії з нами воювати?
У мене є два приятелі, які живуть в Криму. Обоє народилися в Дубровиці, тут їхня батьківщина. Обоє тут ходили до школи, тут мали друзів. Але обставини склалися так, що потім вони виїхали в Крим, там мають роботу, там обзавелись сім’ями. І от коли Крим «заграбастала» Росія, реакція у них була різна. Один агресивно доказував, що це правильно, що він дуже радий, що Крим завжди був «русский», при чому оздоблювалась вся ця мова міцним слівцем (напевне, так у них, у «русских», прийнято). А другий сказав, що вся ця ситуація йому не подобається, що він вважає Крим частиною України. Але там у нього побудований будинок, виросли діти, є робота, то він почекає, можливо, все ще зміниться, а якщо вже ні, то тоді буде думати, як виїхати в Україну. Не знаю як кому, але мені до душі позиція другого. Просто я не розумію, як можна так швидко «переметнутися», зважаючи на те, що ти тут ріс, тут твої батьки, рідна домівка, тут врешті твоя країна, яка дала тобі освіту, вивчила тебе? Можливо, якби Крим належав Росії давно, то ти і не влаштувався б там.
Дивуюся тим людям, які підтримують Путіна. Якщо на його боці правда, то це означає, що будь-хто може прийти до вашого дому і взяти все, що йому подобається. Але так не повинно бути ні за людськими, ні за Божими законами.
Тому я вважаю, що правда повинна бути одна велика на всіх. А для цього потрібно людям не тільки слухати, а і чути одне одного, поважати одне одного і знаходити оту одну велику правду, за якою Бог.
Підписуватись не буду, я така, як і всі - людина.




Немає коментарів:

Опублікувати коментар