Дівоче  обличчя  дубровицької  поліції

Частенько доводилось бачити симпатичну білявку  у формі в поліцейському авто, яке патрулювало вулиці міста. Картинка безсумнівно гарна, але доволі незвична. Бо ж в наших головах міцно вкоренилось переконання, що в деякі чоловічі професії прекрасній статі – зась. Отож щоб для себе, а заодно, можливо, для когось із читачів, зруйнувати стіну із зайвих стереотипів, напросилась на невеличку  розмову з 25-річним старшим лейтенантом Тетяною Бандурою. Тим більше цього тижня вона з колегами відзначає професійне свято. Відтак про ставлення до дівчини-копа, кохання на роботі та нелюбов до суконь читайте далі.

Шиючи плаття лялькам, маленька Таня уявляла себе модним дизайнером. Або ж іменитим художником, бо завжди мала хист  до малювання. Й до нині з ностальгією переглядає ті смішнючі дитячі картини, котрі колись здавалися шедеврами. І мимоволі жаліє, що у вирі дорослого життя так рідко вдається братись за пензля. Втім дитячі фантазії й залишилися у мріях. Буденність, часто несправедлива й непроста, надиктувала свій сценарій. Дівчина досі не може про це говорити без сліз. Незагоєна рана щораз віддає болем. Бажання пов’язати долю з поліцейською справою у Тетяни не виникло спонтанно. Свого часу правоохоронцем був її тато. Саме після його раптової смерті, вона й вирішила піти батьковим шляхом.

«Ще у восьмому класі загорілася цим. Звісно мама була не в захваті. Пам’ятаю, під час вступу наробила купу копій у різні вузи. Я ж сказала, що подаватиму документи лиш в один – Харківський національний університет внутрішніх справ. Думала, якщо судилось, то вступлю. І таки пройшла на бюджет. Конкурс був великий, тим більше для дівчат. В результаті в групі з тридцяти студентів нас було лише троє. Жодного разу не пожаліла, що так склалось. Я знайшла себе в цьому. Зараз й не уявляю, де  працювала б інакше».

Перший так заний «тест-драйв» майбутній поліцейський пройшла ще у виші. Була і казарма, і армійський розпорядок, і стройова, і зброя. Одразу після навчання Тетяна потрапила до Дубровицького відділку. Спочатку на посаду дільничного, а нині є інспектором групи реагування патрульної поліції.

Уже на службі довелось остаточно зняти рожеві окуляри. Бо ж робота правоохоронця – не лише доладна картинка. Не гарна форма, «голлівудська» посмішка та селфі (як нам «малювали» телеканали зі створенням нової поліції). Це виснажливі будні, наряди у свята, нічні чергування, хамовиті і часто неконтрольовані порушники, п’яні дебоші, чиїсь родинні драми, жертви ДТП та злочинів.

У цій вервечці були геть екстремальні та ризикові моменти?

За п’ять років служби траплялося різне. Комусь щось може здатися ризиковим, для поліцейського це просто робочі моменти. До всього з часом звикаєш. Звісно, службу в органах не назвеш безпечною, бо доводиться мати справу зі специфічним контингентом. Коли виїжджаємо на чергування, то постійно в русі. Події одна не схожа на іншу, починаючи від оформлення порушень на дорогах і закінчуючи виїздами на виклики. Зачасту це бійки, сусідські «війни», сімейні сварки. В процесі спілкування визначаємо суть конфлікту і стараємось дійти миру. Допомагаємо, чим можемо.

А до чого досі не можете звикнути? Що найважче?

Особисто для мене – бачити очі дітей, до захмелілих батьків яких приїжджаємо на чергову сварку. Вони ж ні в чому не винні. В наших жінок такий менталітет – терпіти п’яні вибрики чоловіків до останнього, бо нема де подітись чи заради дітей. Але цим вони добра малечі не роблять. А буває, чоловік вживає алкоголь, знущається, дружина каже: «все – розлучаюсь». І через трохи дзвонить на особистий номер з проханням забрати заяву. А через півроку ситуація повторюється. Ми можемо притягнути до відповідальності. Але ж я у свої двадцять п’ять не поясню сорокарічному чоловіку, як правильно жити. Втім як то кажуть, кожна сім’я, то темний ліс.

Згодом  зрозуміла, що треба «виключати» емоції. Так значно простіше. Бо якщо все сприймати близько до серця, як робила спочатку, то пропрацюєш недовго.

В суспільстві Ваш фах звикли асоціювати з сильною статтю. Не було випадків, коли люди спочатку сприймали несерйозно через те, що дівчина?

Та таке постійно. Часто бачать не правоохоронця, а лиш дівчину у формі. Але коли починаєш говорити, десь може й підвищувати голос, бо іноді по-іншому ніяк, відношення змінюється. Взагалі у нашій професії немає жінок і чоловіків. Є поліцейські. Дівчата виконують таку ж роботу. Нарівні з чоловіками проходять фізичну підготовку, вправляються зі зброєю, заступають на добові чергування. Ці стереотипи – пережитки минулого.

В чоловіків сила для втихомирення буйних правопорушників, але й в дівчат є свої – суто дівочі засоби...

До дівчат-поліцейських трохи спокійніше відношення, менш агресивне. Та й на спілкування йдуть охочіше, розкриваються, особливо жінки. Доводиться часом бувати психологом, вислуховувати про наболіле. Інколи людині потрібно просто виговоритись і ситуація вирішується. Треба лиш трішки запастись терпінням.

Ви згадували про форму. Є якісь особливі вимоги для прекрасної статі у правоохоронних органах? Робота не заважає бути дівчиною, носити сукні?

Не дуже люблю сукні. Одягаю плаття та підбори лиш на великі свята. Мені значно комфортніше в джинсах. Але ні посада, ні одяг не заважають залишатись дівчиною, бути жіночною. В університеті строго не дозволялось фарбувати нігті, носити прикраси. На роботі щодо цього особливих обмежень немає. Це швидше питання комфорту. Не будеш же ходити по відділку з вечірнім макіяжем. Та й в туфлях за злочинцями не набігаєшся.

Поліція подарувала не лише справу життя, а ще й кохання. Не заважає робота особистому життю двох поліцейських?

Наші службові обов’язки не пересікаються – різні напрямки. Та й додому стараємось роботу не нести. Мені взагалі важко уявити, як це, коли у родині дружина-поліцейський і цивільний чоловік. Хочеться порадитись, запитати професійну думку, обговорити щось, а він тебе не розуміє. Тож, мені здається, нам вона не лише не заважає, а й сприяє.

Багато у відділі маєте поліцейських пар? І взагалі, наскільки чисельна жіноча окраса особового складу?

З 60 чоловік працює лиш 11 жінок. Окрім нас, є ще одне подружжя, яке вже навіть має поповнення.

На такій гарній ноті побажайте щось своїм колегам з нагоди свята.

Зичу ніколи не розчаровуватись у професії і гідно нести своє звання.

Леся КОНДРАТИК.