Про ліс, Кобзаря і любов до України

Напередодні Дня незалежності з директором Дубровицького лісгоспу Віталієм Петренком говоримо про сутність незалежності і роль кожного з нас в державотворенні. Сходимося на думці, що незалежність України сьогодні найбільшою мірою тримається на плечах людей, які боронять державу на Сході, на їх родинах, на тих, хто щоденною працею сумлінно працює на своєму робочому місці. Такі люди не б’ють себе в груди і не клянуться в патріотизмі. Але щоденно любов до України вони стверджують своїм життям, демонструючи професіоналізм, наполегливість у досягненні мети, відданість справі.

Лісові господарства району – це найголовніші наповнювачі бюджету Дубровиччини, це підприємства, які допомагають військовим, всіляко підтримують освіту, спорт, проведення різних громадських заходів. Віталій Анатолійович каже, що у колективі Дубровицького лісгоспу працюють чудові професіонали, саме про одного з них і просить директор розповісти напередодні свята…

З досвідченим лісівником Дубровиччини Миколою Лукашовичем Борщем ми розмовляємо у затишному кабінеті Літвицького лісництва. Територія адмінприміщення у квітах, гарно озеленена. Згодом йдемо подивитися на молодесенькі саджанці у теплицях, які наступного року висадять у лісі. Вони стануть зрілими деревами не так вже й скоро. На все треба час, людська праця, терпіння і знання. Гектари лісу посаджено Миколою Лукашовичем за роки роботи у лісовому господарстві, а скільки це дерев, порахувати конкретно непросто. Розпитую свого співрозмовника про трудовий шлях у галузі…

– Народився я у Кривиці, у багатодітній родині, – розповідає лісничий, – був старшим і єдиним сином, маю ще шестеро молодших сестер. Мати й батько вже відійшли у вічність, одна з сестер живе у Новодонецьку, інші - на Рівненщині, кожна має родину. Я також, дякувати Богові, створив сім’ю, маю чудову дружину, троє дітей та онуків.

Мої батьки, Лукаш Оверкович і Олександра Василівна, були простими трударями, батько після армії працював на підсочці живиці у лісі, потім у колгоспі. Мама, також колгоспниця, хоч і мала багато дітей, все на роботі та на роботі, бо ж декретні відпустки були дуже короткими. Пригадую, як колись біля вузькоколійки гойдали ми малюків у люльках, прив’язаних до дерев, доки матері жали жито. Розплачеться дитина, жінка кидає серпа і біжить до неї. Така картинка дитинства досі у мене в голові. Наша родина багатою не була. Виживали у повоєнні роки тут люди за рахунок лісу – збирали ягоди, гриби. Ми дітьми ходили на льон разом з мамою, на буряки, батьки косили сіно за десятину. У батьків було дві корови. Дітей треба було ставити на ноги. Пізніше, як став я працювати, то тримав вже двох коней. Мама, дякувати Богові, прожила 90 літ, а батько відійшов у вічність, як йому було 77-ім, хворів дуже.

В школі зірок з неба не хапав. От що послухаю на уроці, побачу на дошці, то вже це й здебільшого відкладалося в голові. Вдома треба було допомагати батькам, бо ж старший. А взагалі уроки з сестрами ми вчили при лампі. Бо світло з’явилося у селі, як ходив вже у сьомий клас. Пригадую у нашій хаті збиралося багато людей на вечорниці. Батько знав напам’ять «Кобзаря», читав дуже гарно Шевченкові вірші. Він дуже любив історичні романи, історію України знав чудово. Із задоволенням приходили односельці слухати батька. В часи мого дитинства «Кобзар» декламували майже потайки, боялися тоді голосно говорити про Україну – вільну і незалежну. Але наша родина любила все українське і землю, на якій живемо. І хоча тато закінчив три класи польської школи, я завжди вважав його людиною високосвіченою. А дядько Іван (брат батька) сім років навчався у польській школі, був дуже мудрим, працював деякий час завклубом, але згодом його забрали в НКВС і зник він безвісти.

Після школи йшли хлопці десь вчитися, і я з ними подався у Володимирецьке ПТУ. За 9 місяців отримав диплом сантехніка, а потім забрали мене до армії. У 1972 році потрапив на 6 місяців у Бердичів, а потім служив в Угорщині на кордоні з Югославією в танковому полку, пройшовши перед тим жорсткий відбір. Працював у батальйоні на медичній посаді, отримав гарні навики з військової медицини. Після армії міг вступити до медінституту, отримав направлення після служби на навчання у медичний вуз, однак, вчитися не поїхав. Я відчував, що займатися все життя медициною не зможу. 

Після армії треба було йти працювати, погуляти можна було лише місяць. Держава боролася з «тунеядством». У колгосп не пішов, вирішив спробувати себе лісорубом. Це був 1973 рік. Хлопець був молодий, міцний, виконував кілька норм, мав гарну зарплату, кращу від лісничого. Уявляєте, що таке на той час було отримати 160 рублів? А от у лісника була зарплати 60 рублів. Фізично нелегко було, але що для молодої людини справитися з такою роботою? Через два роки став лісником у крайньому обході під Володимиреччиною. До 1987 року працював на цій посаді. Жителі наших сіл всі у ті часи підзаробляли у лісі, хтось на сезонній роботі, а хтось трудився постійно. Після рубки до 15 видів продукції сортували. Як працював на цій посаді, то вступив у Березнівський лісовий технікум на заочний факультет «Лісове господарство». Предмети зі спеціальності знав добре, але багато вчили і того, що у роботі зовсім не згодилося. Технікум дав гарні знання, були великі вимоги  тоді до студентів.

У 1987 році я став майстром лісу. А незабаром вже був помічником досвідченої лісничої Галини Макарівни Міркевич. Завжди у роботі слухав поради професіоналів, це також хороша школа. Якось тодішній директор лісгоспу Володимир Віденчук сказав, що треба тимчасово попрацювати лісничим у Трипутнях, бо тамтешній керівник виїхав за межі області. Це був 1991 рік. Мусив згодитися, бо незабаром директор привіз мені наказ про призначення. Пригадую, приїхав, лісництво стареньке, є до чого рук докласти, почав господарювати. Колектив хороший, всі знайомі між собою, 37 чоловік працювало на той час у лісництві. Не вистачало лише лісорубів, поїхав і запросив на роботу хлопців із Кідрів. Так закрив це питання. Транспорт на той час – це в основному підводи. Вже згодом дали нам автомобіль вантажний. У Трипутнях ми заготовляли дуже багато ягід і грибів для сходу України. Оборот був великий. На Волині й досі займаються переробкою ягід і грибів. Шкода, що у нас цехи не збереглися. За час роботи у Трипутнях збудували ми гарні теплиці, лише туї і самшиту вирощували до 40 тисяч, листяні породи дерев також. А який чудовий сад там заклали.

Отак моя тимчасова робота у Трипутнях розтягнулася на 26 років, до 2012 року трудився. Звичайно, нелегко було залишати згодом лісництво, бо ж спрацювався з колективом і свою душу вклав у все зроблене. Вже шостий рік працюю на посаді лісничого Літвицького лісництва. Господарюємо, робимо все від нас належне, щоб буяв ліс для майбутніх поколінь.

Микола Лукашович Борщ щорічно разом з колективом виконує сумлінно покладені на його підрозділ завдання. Найголовніше з яких – саджати ліс для майбутніх поколінь. Загальна площа Літвицького лісництво складає 62125 гектарів, з них майже 89 відсотків покрито лісом.

Говоримо з Миколою Лукашовичем і про те, якою він хотів би бачити лісову галузь сьогодні.

Сходимося на думці, що, на жаль, зараз здебільшого у нас ліс чомусь використовується винятково як ресурс. А треба було б повернутися до побічного лісокористування. У минулі часи держава на цьому заробляла і давала змогу заробити людям. Гриби, ягоди, лікарські трави можуть також приносити певний дохід галузі внаслідок реалізації їх через крамниці-лісовички. Однозначно, чільне місце у роботі повинна займати переробка деревини, насамперед економічно доцільна. Варто повернутися до залишків деревини, а вони є у лісі, для використання їх з метою виготовлення брикетів, щепи, пелетів як паливного матеріалу. Звісно, будь-які починання і плани завжди пов’язані з коштами, а їх зазвичай не вистачає. Але головне, як каже лісничий, треба завжди цінувати людину праці, незалежно від посади. Треба, щоб простий лісоруб мав хорошу мотивацію для роботи.

Однак не треба впадати у відчай і казати, що все так у лісовій галузі погано. Микола Лукашович заперечує думку про те, що ліс у нас скоро весь виріжуть, адже щороку лісівники Дубровиччини, як і всієї України, садять нові і нові площі лісу. Зачіпаємо ми і таку болючу тему, як видобуток бурштину. Лісничий ділиться думкою, що лише легалізація цього промислу може навести лад у цьому вкрай не простому питанні. Держава чимало втратила, що не зробила цього раніше. Взагалі рамки сьогоднішнього законодавства дуже часто не сприяють повноцінній роботі лісової галузі. Головне, щоб політика держави була такою, аби лісові господарства змогли працювати спокійно і виконувати покладені на них завдання.

А ще лісничий, який виріс у патріотичному краї, з шаною ставиться до поховань вояків УПА. Саме його зусиллями  весною 2015 року на одній з могил, де покояться вояки повстанської армії, було встановлено пам′ятний знак у вигляді хреста Заслуги, територія навкруги кургану обсаджена декоративними деревами.

Лісівників ми називаємо локомотивом економічного життя району. Спасибі працівникам галузі, які сьогодні вкладають працю у розвиток району, області, України. Наостанок ще раз висловлю думку про те, що любов до України починається з кожного з нас, як і незалежність нашої держави.

Люба КЛІМЧУК.