Вінчання – не просто

красива церемонія

Коли два серця знаходять одне одного в цьому бурхливому світі, їм хочеться якось закріпити свій союз. Та, на жаль, ні запис у книзі реєстрацій, ні підпис у свідоцтві не гарантують довгого подружнього життя. Сімейне щастя та довголіття вимірюється вірою в силу кохання, в щирість почуттів, особливо, якщо ця віра отримала небесне благословення.

Отож у гарячу пору весільних церемоній про тонкощі церковного союзу двох сердець спілкуємось з отцем Ростиславом, настоятелем Свято-Іуліаніївського храму, та його дружиною матушкою Раїсою.

Яка головна місія вінчання? Чому важливо не лише отримати офіційний папірець, але й поєднати долі перед Богом?

Вінчання –  таїнство, яке має величезний духовний зміст. Господь своєю присутністю з’єднує душі в одне ціле. І Його благословення буде допомагати парі долати тяготи сімейного життя.  Бо молодята дають не просто клятву одне перед одним, а насамперед перед Богом, що будуть єдині, житимуть в злагоді, де треба прощатимуть та поступатимуться.

А що може стати на заваді рішенню молодят піти до вінця?

Церква не дозволяє третій, четвертий, п’ятий шлюби і так далі. Таїнство вінчання приймають тільки охрещені пари. Заборонено вінчати близьких родичів до третього коліна включно, хрещених батьків з хрещениками, а також тих, хто раніше дав чернечі обітниці. Неприпустимий церковний союз, коли хоча б один із молодих сповідує нехристиянську віру або є атеїстом.

А ще бажано, щоб і батьки молодят були повінчані.

Чи дозволяє церква вінчання без укладання офіційного шлюбу?

Звісно дозволяє. Бо в першу чергу має бути благословення від Бога, а потім від держави. Головне, щоб хтось із подружжя не перебував у шлюбі з іншою людиною.

В народі є купа табу щодо дати одруження, наприклад, високосний рік, травень  тощо.

Це все народна творчість так би мовити. Але справді є дати, у які не можна вінчатись. Це насамперед усі чотири пости (Різдвяний, Великий, Пилипівка та Успенський), в переддень храмових та найважливіших церковних свят. А ще у вівторок, четвер та суботу (напередодні пісних днів та неділі).

Взагалі весільні забобони – це окрема історія.  З цими речами пов’язано чимало марновірств. Мовляв, обручка має бути без гравірування, бо подружжя спотикатиметься усе життя. Якщо впаде під час таїнства – до швидкого розлучення. Щоб життя було солодким, молода кладе грудочку цукру у бюстгальтер. А щоб не зурочили – шпильку.

Знову ж людські вигадки. Якщо між подружжям є любов і Бог в серцях, то ніякі відьми і забобони не зашкодять їхньому щастю. Якщо ж молодята так бояться злого ока, то краще взяти свяченого маку чи шматочок ладану. Це набагато правильніше.

А як щодо білого плаття?  Є така вимога у церковних правилах?

Раніше люди не мали нічого, і дівчата йшли до вінця у простій лляній сорочці і власноруч сплетеному  віночку. Бо важливо  не в чому, а з якими намірами і почуттями в душі йти до вінця. Сукня ролі не грає.

З якого віку можна вінчатись?

Однозначно з повноліття. А от крайньої межі немає – можна і  30, і в 50, і в 70. Господь приймає в будь-який час, головне, щоб не було запізно.

А велика різниця у віці може бути перешкодою?

Це звісно небажано. Але, якщо між людьми є почуття і бажання, то великої перешкоди немає. Священик не відмовить такому подружжю.

Мабуть, не всі знають, якою має бути підготовка молодих людей до таїнства вінчання. Що порадите парі?

Насамперед молодята повинні збагнути, який важливий крок вони готуються зробити, перед ким даватимуть обіцянку бути разом. Бо це свого року невелика самопожертва – залишити минуле і вступити в нове життя, де треба не лише приймати, але й віддавати. Бути готовим бачити недоліки коханих і миритись з ними.

Колись  молодь починала готувалась за рік. Майбутнє подружжя кожної неділі відвідувало храм, батюшка вивчав, чи зможуть вони бути парою. Часи змінилися, нині багато взагалі живуть без шлюбу. А в кращому випадку прийдуть раз до храму для вінчання. Правильно, коли цьому передує деякий час духовності. Нехай він буде невеликим, та все ж. Обов’язково треба разом причаститись та посповідатись.  Якщо хтось з пари нехрещений, його можна прийняти навіть за кілька днів до одруження. Нічого не пити та не їсти перед вінчанням.  Перше, що вони спробують у цей день – вино, яке є символом життєвої чаші радощів і смутку, котру подружжя повинне ділити до самої смерті. Обручки слід  заздалегідь віддати священику, щоб він освятив їх на престолі.

Ви згадали про нинішнє відношення до вінчання. Чи не стало воно не таїнством за покликом душі, а скоріше традицією?

Справді багато молодих пар вінчаються,аби догодити батькам або просто, щоб віддати данину моді, бо це роблять інші, тому, мовляв, чим ми гірші. Це ж так гарно, хор співає, проповідь після вінчання священик проголошує тільки їм. Однак це не тільки красива церемонія, це насамперед духовний обряд. Молодь, на жаль, не до кінця розуміє його важливості. Пара перед Богом входить в особливі стосунки одне з одним. Повінчані вважаються поєднаними назавжди (за виключенням деяких випадків).

Хоча справедливості заради треба сказати, що є молоді люди, які за покликом душі йдуть до храму. Зерно віри їм посіяли ще в дитинстві, брали за руку і приводили до церкви. І відповідно вони несуть свою дитинку до причастя. Саме тут і зароджується та об’єднується сім’я. Дуже гарно збоку подивитись, коли молода пара зранку, можливо хай і не надовго, але прийде до храму отримати Боже благословення на тиждень.

Доводилось поєднувати долі пар перед Богом, які уже прожили не один десяток років разом?

Звичайно, і дуже багато таких. Якось вінчали «молодят», яким уже було під сімдесят років. Траплялись випадки, коли чоловік помирав і доводилось проводити таїнство дома.  В радянську епоху «похід»  до церкви міг закінчитись виключенням з комсомолу, партії, крахом кар’єри.  Тому подружжя зважується на такий крок уже в старшому віці, бо осмислює, що це треба їхнім дітям й онукам, аби дати їм своє благословення на шлюб. Адже якщо батьки не вінчані, значить вони живуть в перелюбі за християнськими законами, а отже Господь не посилає благодать їхнім нащадкам. 

Вінчання мало б зміцнити шлюб. Але  сьогодні навіть серед тих, хто повінчаний, багато розлучених. Чому нині такі неміцні подружні союзи?

Люди не усвідомлюють, що подружнє життя складається не лише зі свят, але й з буднів, незгод, проблем. І часто замість того, щоб підтримувати і осилювати негаразди разом, пара розлучається. Втім  чим більше труднощів ми долаємо спільно, тим більше почуття  виникає. Якщо ми абияк вкинемо насіння в поле, то й воно виросте ніяке. А якщо як слід обробимо, потрудимось, то будуть й гарні плоди. Так і в любові та стосунках. На все треба постійна праця, терпіння, піклування, потрібно вміти поступатися і говорити слово «пробач». Буває складно, але саме цим часто можна зберегти свій шлюб. І це слід усвідомити ще до того, як йти до вінця.     

А ще таїнство вінчання є основою створення домашньої церкви, отже, має бути молитва, служба, а люди часто і молитися не вміють ні за себе, ні за інших, до храму не ходять. Коли цього немає, тоді дім будується на піску, і йому не встояти.

У людей є таке поняття, як «розвінчання». Вважають, якщо раніше повінчалися, то можна провести «обряд», після якого їх будуть вважати невінчаними і можна без гріха йти до шлюбу знову.

Нема таких понять  як «розвінчання» або церковне розлучення. У Святому Письмі сказано: «Що Бог з’єднав, того людина нехай не розлучає». Знову ж повторимось, коли молодята вінчаються, вони мають знати, що це назавжди. Бо є один Бог, одна віра, одне хрещення і одне вінчання. Лише в крайніх випадках можна взяти у владики благословення на другий шлюб: якщо хтось з подружжя помер або зрадив. А «не зійшлись характерами», «чоловік мало заробляє» і тому подібне – не є причинами.

Ви вже давно разом розділяєте радості і труднощі, щоб могли порадити молодим парам і не тільки? Як зберегти мир і злагоду у сім’ї?

Головне, чого слід добиватися у шлюбі, – щоби твоя «половинка» була щасливою, адже якщо буде щасливою вона, то будеш щасливий і ти. Важливо разом будувати домашнє вогнище. Навіть елементарно після роботи зібратись і хоча б годинку попити чаю, обговорити наболіле, порадитись. Цікавитись життям один одного, допомагати, підтримувати. Це дуже об’єднує.

Леся КОНДРАТИК.