і в пам’яті – завжди живий

Минає сорок днів, як ми попрощалась з загиблим бійцем АТО. В селі Селець перепоховали старшого солдата Олега Ващишина. Загинув хлопець 29 серпня минулого року під час виходу так званим «зеленим коридором» з Іловайського котла поблизу села Новокатеринівка. На початку вересня 2014 року його тіло разом з тілами інших загиблих в котлі солдат було доставлено до запорізького моргу. Був похований на військовому кладовищі під Запоріжжям, як невідомий солдат. Лише за результатами ДНК-тестів вдалося ідентифікувати останки солдата. Восьмого жовтня тіло Олега було перепоховано на кладовищі в  рідному Сельці. Максимум зусиль для цього доклали рідні загиблого, волонтери та райдержадміністрація.

Зустрічаючи героя, односельці, жителі районного центру та сусідніх населених пунктів утворили живий ланцюг уздовж дороги, якою рухалася колона з тілом загиблого бійця. З квітами в руках та державною символікою вони навколішки віддали шану герою.

Провести в останню путь героя і захисника України прибуло до тисячі земляків. Серед них  – бойові побратими, друзі і знайомі, керівники району і міста, просто незнайомі люди, які виявили бажання розділити цю непоправну для родини та держави втрату. Майже всі прийшли із квітами: майоріли троянди і гвоздики, пломеніли хризантеми та айстри.

– Олег Ващишин віддав за незалежну Україну найцінніше, що у нього було – власне життя, – зазначив голова райдержадміністрації Сергій Киркевич. – Олег пішов до армії і став справжнім героєм. А герої не вмирають. Вони живуть вічно у наших серцях та на сторінках нашої історії.

Поховали Олега Ващишина з усіма військовими почестями. Нагадаємо, Олег – п’ятий боєць з Дубровиччини, який загинув у зоні антитерористичної операції.

На його могилі – досі ще не зів’яли квіти, якими проводили в останню путь героя, а над хрестом гордо майорить жовто-блакитний державний прапор. Ніби стверджує: герої відходять на небо, але їхня правда й досі живе на землі. Бо поки живе про них пам’ять – то вони серед нас.

Євгенія та Анатолій ВАЩИШИНИ, батьки солдата: 

«Олег був надзвичайно доброю дитиною, завжди привітний та усміхнений. Мав золоті руки. Змалечку не міг всидіти без діла, всякої роботи опанував сам. Що тобі ремонт, що монтаж систем опалення чи водопостачання. Мама перенесла складну операцію, важко було рухатися, то зажди намагався їй допомогти. Й жіночої роботи не цурався – поприбирати чи й попрати. Ще з школи був душею компанії, завжди в домі було повно його друзів. Після закінчення школи одразу пішов до армії. За молодшим братом Максимом опікувався. Вже, було, їздив у Москву на заробітки, повернеться, Максимові обнови навезе. Саме Максимові Олег пообіцяв, що битиме сепаратистів до останнього», – каже батько.

«Олег міг відмовитися від мобілізації, були й підстави для цього, адже вважався опікуном у старенької бабусі, проте навідріз не захотів скористатися цим. Батько його з автобуса витягував, а Олег вперся: що всім – то й мені. Згодом на полігон вже документи передавали, щоб повернувся додому, він ті документи навіть командирові не показав. Він дуже принциповим був, все по телефону повторював, як же я своїх хлопців покину?

Дзвонив щодня, регулярно ввечері, щоб я не хвилювалася. Завжди намагався заспокоїти – мовляв, все добре у нас, пострілюють далеко… Це молодшому братові міг проговоритися, що пройшов всі найгарячіші точки… Тітка по чоловікові, залізничниця, останньою бачила Олега живим, коли їх ешелоном перекидали в Запорізьку область, на перегрупування. Їй обмовився, що коли їхали до Донецька були повні вагони, а зараз напівпорожній поїзд…

У Максима 24 серпня – день народження. Пригадую, подзвонив привітати, такий бадьорий був, життєрадісний, додому збирався. А наступними днями все рідше зідзвонювалися, згодом взагалі міг лише з товаришового лайфа маякнути, щоб ми передзвонили. Востаннє ми говорили 28 серпня. Олег тоді єдиний раз пожалівся, що немає нічого хорошого у нього…

Наступного дня син вже на зв’язок не вийшов. Довго й марно намагалася зв’язатися з ним – телефонувала на всі номери, з яких з’являвся в мережі син. Через кілька днів нарешті додзвонилася до його товариша, з яким разом виходили з оточення. Хлопець виявився пораненим, висловив припущення, що подібна доля спіткала й Олега. Порадив шукати по шпиталях.

Ми обривали всі прямі телефонні лінії – Міністерства Збройних Сил, СБУ, Штабу АТО. Інформацію надавали найрізноманітнішу. Проте всюди заспокоювали – «Ваш син живий, у списках загиблих його нема». Згодом нам сказали, що Олег в полоні… Ми кілька раз набирали той же запорізький морг, де лежало тіло сина, нас там також заспокоювали: такого у списках немає…», – пригадує мама.

РІК ПОШУКІВ

Кажуть: найтяжче наздоганяти й чекати. Одному Богові відомо, що пережили рідні Олега за той період, поки нарешті не знайшли його тіло. Десятки офіційних звернень й підбадьорливих відповідей. Був випадок, що в один день прийшло два листи з кардинально різними відомостями про долю сина. Одна високоповажна інстанція сповіщала батьків, що їхній син геройськи загинув, відстоюючи територіальну цілісність України, а інша – запевняла, що тривають переговори щодо його визволення з полону, які обов’язково дадуть позитивні результати. Батьківське серце – сліпе, воно радше вірило в добрі вісточки. До останнього в рідному домі сподівалися побачити Олега живим…

СНИ

Пані Євгенія розповідає, як в ту ніч, коли пропав її син, привидівся їй дивний сон. Ніби продирається вона темними лісовими хащами й виходить на берег неозорої водойми, все узбережжя якої звивається гадами та зміями. Ступає жінка тими клубками плазунів й виходить на прозору воду, всіяну блискучими перлинами й діаматами. Бреде вона тими переливами коштовними довго-довго, а в результаті натрапляє на високий дім, прикрашений ілюмінацією.

А вже коли мала привезти тіло сина додому, приснилися їй покійні батько з матір’ю. Немов лаштують вони на подвір’ї багаті столи, примовляючи, що нарешті онука дочекалися після довгої розлуки.

Світлана ПРАВНИК, волонтер:

Ми часто спілкувалися з Олегом, позаяк добре знала його батьків. Пригадую в серпні  перед Іловайською трагедією відправили йому ще добротну посилку з продуктами. Аж наша волонтер на пункті видачі посилок мене турбує, що ваш адресат все не забирає передачу. Зв’язалася з Олегом, що ж трапилося, а він каже: й зв’язку нема, й взагалі – все погано. Такий у нього голос був тоді безнадійний…

Наш фонд «Руєвит» допомагав матері в пошуках сина. Я особисто їздила забирати його тіло разом з нею. Прикро, що батькам довелося пройти всіма колами пекла, а їхній син був похований невідомим солдатом, хоча при ньому знайшли й цілісінький військовий квиток з домашньою адресою й мобільний телефон. Хіба важко було передзвонити, сповістити найрідніших про смерть Олега?

 А яке моторошне відчуття на цьому кладовищі військовому, звідки забирали Олега. Хоча чистенько там й доглянуто, але відлюдно якось від тих вишикуваних рівненькими рядочками хрестів з номерними знаками. Лише прапорці на вітру тріпочуть, немов душі загиблих між собою перемовляються…

МІЙ ХРЕСНИЙ – АНГЕЛ

Похресниця Олегова це втовкмачує кожному, хто заходить до їхнього дому. Каже, що її хрещений – герой, бо воював за Україну, то тепер Бог забрав його до себе на небо. Дівчинка твердо переконана, хрещений щодня дивиться на неї з неба й береже її сон уже в небесному воїнстві.

…З огляду вічності будь-яке життя – лише мить, раптовий спалах. Лише світло від нього у кожного різне. Олег прожив коротке, але напрочуд яскраве життя. Його відблиск довго сяятиме подячною пам’яттю земляків.

Людмила РОДІНА.

Сумуємо, пам’ятаємо, маємо за взірець відважного земляка,

нашого захисника, героя

Олега Анатолієвича ВАЩИШИНА.

МОНОЛОГ НЕБЕСНОГО ВОЇНА

Нарешті, матусю, я поряд з тобою,

В своєму дворі в нетривалих гостях.

Поглянь, як висить виноград наді мною,

От-от і впаде на мій цинковий дах.

            Я трохи стомився в далекій дорозі

            Й не можу ступити на рідний поріг,

            Й, на жаль, привітатися з вами не в змозі,

            Я всіх обійняв би, якби тільки міг.

Вклонився би низько і батькові, й брату,

І руку потиснув би друзям своїм,

Дівчатам я б міг під гітару співати

Про те, як самотньо у домі моїм.

            У ньому нема ні дверей, ні віконця.

            Тут сумно і тихо, і тут я німий.

            Лишаю для вас своє місце під сонцем,

            Пробачте, якщо я десь був не правий.

А я буду там, де мої побратими,

В численному складі бригада моя

Я й там добросовісно варту нестиму,

Щоб не опорочити власне ім’я.

            А ви, моя мамо, не плачте, не треба,

            Бо я до вас дощиком тихим прийду,

            Весь вечір зорею дивитимусь з неба,

            А вранці – промінчиком сонця зійду.

В самотності – спогадом теплим зігрію,

Ночами – прийду у ваш сон.

Я тут не зламався і там я зумію,

Душа моя лине у вічний полон.

Марія МОСІЙЧУК, с. Селець.

Пам’яті нашого

земляка

Олега ВАЩИШИНА

та інших земляків, які загинули під Іловайськом

влітку 2014 р.

Іловайськ, Іловайськ…

Ні могил, ні хрестів,

Ні іншої якоїсь ознаки.

Іловайськ, Іловайськ…

Пшениці не ростуть,

Куди око сягає  –

лиш маки та маки…

Іловайськ, Іловайськ…

Вічний біль, вічний сум

У родинах, де втратили

батька чи сина.

Іловайськ, Іловайськ…

Україна в боргу перед тими,

Хто там загинув.

Іловайськ, Іловайськ…

Вся дорога в сльозах,

Дуже довга дорога

До рідного дому.

Іловайськ, Іловайськ…

Повторити цей шлях

не бажаю нікому.