Солдати завжди мріють про перемогу

Гарного погожого осіннього дня, 31 листопада, разом з представниками районної ветеранської організації Леонідом Олексійовичем Сулаєвим та Петром Іллічем Козорізом йдемо вітати з днем народження шановану людину, учасника бойових дій, інваліда Другої світової війни, дубровичанина Лисенка Лук’яна Яковича.

– Зовсім мало учасників бойових дій, на жаль, залишилося серед нас, – зазначає Леонід Олексійович. – У кожного буремні роки забрали здоров’я, але ці люди сильні духом і так багато можуть розповісти про своє життя, яке стало частиною долі нашої країни. Ця історія написана і їх героїзмом.

У магазині «Вопак» вибираємо букет для ветерана у пані Олени. Знову ж таки радимося, які квіти краще подарувати імениннику, аби довше помилували очі і йому, і рідним. Пані Олена пропонує нам чудовий букет найсвіжіших гвоздик і навідріз відмовляється брати оплату за них.

– Просто приєднуюся до вітань на адресу шанованого ветерана і передаю йому побажання здоров’я, – зазначає наша співрозмовниця. – Це ж найменше, що можу зробити сьогодні для такої людини. Ми всі в боргу, перед тими, хто воював і воює зараз.

В інтернеті попередньо у рубриці «Люди перемоги» знайшла про нашого ветерана-земляка ось таку інформацію:

«Народився 31 жовтня 1923 року, в селі Містки, Сватівського району, Луганської області.

Пішов на фронт у жовтні 1941 року в 181 стрілковий полк. Служив там до листопада 1941 р. Був поранений і потрапив в госпіталь, де перебував по травень 1942 р.

З травня 1942 р. по жовтень 1943 був артилеристом 56 танкової бригади. У жовтні 1943 р. знову був поранений під Сталінградом. Лежав у госпіталі Саратова до лютого 1944 року.

12 лютого 1944 р. звільнений в запас». 

Звичайно, такими скупими рядками важко передати долю вісімнадцятирічного юнака, якому довелося пройти фронтовими дорогами, вмить подорослішати, бачити смерть і зрозуміти так рано сенс людського буття.

Згодом, у повоєнні роки, ветеран приїхав працювати у наш край, тут одружився, виховав з дружиною дітей. Знову ж таки доля складалася непросто, бо працював у структурі Держспецзв’язку, яка потребувала чимало ділових якостей і внутрішньої самоорганізації. Загалом, історію спеціального зв’язку України та становлення галузі захисту інформації також неможливо відділити від історії нашої країни. Служба відповідальна і засекречена. Отож багато несказаного вголос залишилося у думках Лук’яна Яковича про роки роботи, бо вона вимагала нерозголошення багатьох її складових.

– Пам’ятаю, ми хлопчаки, завжди захоплювалися військовою виправкою Лук’яна Якимовича, - додає Леонід Олексійович, – а особливо нам хотілося побачити отой пістолет, який носив він завжди при собі. Високий, статний, серйозний. Таким він залишився у моїй пам’яті ще з дитинства.

З отаких спогадів і починається наша дружня зустріч в оселі іменинника. Розхвильований Лук’ян Якович приємно вражений візитом і вітаннями. Зі слізьми він дякує за те, що земляки з ветеранської організації не забули про його день народження. Відразу ж виникає думка: як мало треба у цьому житті, аби зігріти серце людини. Всього лиш часточку, краплинку нашої уваги.

Дізнаємося, що в день народження отримав ветеран подарунок, якого найбільше очікував останніми місяцями. З АТО повернувся додому його онук Ігор. Дожити саме до цього дня мріяв Лук’ян Якович, бо він, як солдат війни, добре розуміє сенс цього важкого слово і цього важкого часу. Будь-хто може сказати визначення поняття «війна», але тільки той, хто бачив її на власні очі, зможе до кінця відчути її біль.

У свою чергу, онуку іменинника - вчителю географії міської школи №1 Ігорю Андрійовичу Лисенку, який часто слухав розповіді діда про воєнні лихоліття, напевне й не уявлялося, що доведеться опановувати ще й практичну географію України, пройшовши саме фронтовими дорогами. Про це наш земляк, розповідає небагато, вважає, що виконував свій обов’язок громадянина, йшов захищати свій дім, свою родину, своїх земляків

 – Службу ніс у Краматорську, зовсім поряд з батьківщиною діда. Завжди відчувалася оця духовна близькість з землею, де народився дідусь. Боляче сприйняв вибухи та пожежу на військових складах Сватового, вона ще більше прикула увагу всіх наших вояків до цього населеного пункту – горіла земля, де народився дідусь. Хотілося б побувати там, де його домівка, вшанувати місце, звідки розростався родовід.

Отож побажання миру і для іменинника, і для всіх нас Ігор Андрійович називає найактуальнішим у наш час.

Про вчителя Ігоря Андрійовича Лисенка, до речі, довелося чути заздалегідь до цієї зустрічі багато приємних і теплих слів: і як проводжали улюбленого вчителя учні, і як чекали вони на зустріч із ним. А скільки чудових послань від щирого серця написали вихованці своєму педагогу! Про це вже нам повідала його мама Людмила Лук’янівна. Її, як і життя кожної солдатської матері, пройшло за останні 6 місяців  в молитвах і чеканні.

– Ще й досі не можу усвідомити, що Ігор вже вдома, поряд, серце переповнене приємним щемом. Багато чула і знаю про війну від тата. (До речі, Лук’ян Якович навідріз відмовляється шукати пояснення, чому українці воюють між собою, бо не бачить в цьому ніякого здорового глузду). Але ніколи не думала, що у 21 столітті доведеться випроводжати на війну сина, – розмірковує Людмила Лук’янівна. – А ще так хотілося б побувати на Луганщині, де проводила всі літні канікули і було так багато приємних дитячих вражень. Однак, хтозна, коли це стане можливим. Шкода, що досі кровить і не вщухає ця воєнна дійсність на Сході. Найголовніше, щоб кожна мати дочекалася додому сина і відчула тепло його рідних очей.

Наша зустріч і щира розмова у родинному колі, де є два воїни-захисники – різних століть і різних воєн – могла б тривати дуже довго, бо є про що поговорити з людьми, долями яких була написана історія України минулого століття і пишеться сучасна. Було що згадати, було про що поміркувати. Дуже багато залишилося несказаним. Адже є події у нашому житті, які записуються лише на серці у кожного з нас.  Зрозуміла для себе, що у всіх воєн схожі обличчя: з болем розлуки, бажанням жити і страхом втратити бойового побратима. А ще у всіх солдат однакові мрії. Мрії про мир, незалежно від часу, віку, відстані і професії.

Любов КЛІМЧУК.