ДЛЯ НИХ БАТЬКІВЩИНА – ПОНАД УСЕ

Стати офіцером начальник штабу 14 окремої механізованої бригади наш земляк капітан Василь Іванович Отупор мріяв ще з дитинства. Це доволі непросте навіть для дорослого рішення він прийняв, навчаючись в одному з молодших класів. Чому? Як припускає його дружина, зарано почав читати правильні книжки, головними героями яких були люди в погонах.

Тож по закінченні школи в Бересті, юнак вступив до вищого військового училища. Поїздив замолоду по найвіддаленіших гарнізонах – вважав, що, перебуваючи за тисячі кілометрів від рідного Полісся і лише двічі на рік “живцем” спілкуючись з рідними та близькими, загартовуватиме себе як майбутній офіцер.

У 1991 році, коли на політичній карті світу з’явилася незалежна Україна, хлопець вирішує повернутись на рідну землю.

– Навіщо це тобі? – відмовляв його командир роти. – Лишень подумай: російський лейтенант отримує більше, ніж український полковник!

– Знаєте, вступаючи до училища, я не про гроші думав, – з достоїнством військового відповів йому Василь. – Отже, товаришу капітане, нам з вами не по дорозі.

Вдома знайшов себе в міліції. Тож пропрацював на різних відповідальних посадах у Дубровицькому райвідділі до виходу на пенсію. Проте підготував собі гідну заміну – син Іван продовжив батьківську справу. Напевне, така вже вдача у них, Отупорів, неспокійна, що обоє не можуть змиритися з несправедливістю та понад усе хочуть добра й спокою на рідній землі.

Тому, коли оголосили часткову мобілізацію Василь Іванович як офіцер в числі перших рушив до військкомату. Спочатку допомагав організаційно, був волонтером. А вже з початку лютого – сам на фронті, безпосередньо на передовій. До слова, допомогу на армією Отупори збирають всією сім’єю. Дружина, Катерина Миколаївна, попри велику зайнятість судді, не раз організовувала збір коштів та продуктів для солдат в рідному селі, син частину коштів, що подарували йому на весілля, витратив на придбання спеціалізованого авто для військових «Опель Фронтера»…

А влітку в тридцятиденному відрядженні у Волновасі побував й молодший Отупор. У короткі миті перепочинку викроїв дещицю, щоб зустрітися з батьком. Об’єктив так й вхопив їхню зустріч – молоді, вродливі, змучені, але натхненні – на запорошених фронтових дорогах Сходу.

Дружина Катерина – з одного села, навчалися в одній школі – ангел-охоронець для не лише «домашніх» солдатів. Попоїздивши зовсім юною за своїм Василем по забитих військових містечках, й згодом всіляко підтримувала чоловіка. Коли отримав повістку, теж мовчки зціпила зуби й почала збирати коханого в дорогу. А довелося подбати не лише про епікірування офіцеру. Для частини, куди направляли чоловіка, були вкрай необхідні генератори, потикалася по рідних-знайомих в пошуках грошей, а потім махнула рукою на людську байдужість чи відстороненість, набралася кредитів, та таки купила  ті генератори. «Я не могла по-іншому. Совість не дозволила б. Як би потім могла спокійно спати в теплій постелі, як ні в чому не бувало ходити на роботу, якщо там, на Сході, в солдат не має найнеобхіднішого. І річ не в тому, що там зараз мій чоловік, а нещодавно повернувся звідти син. Й до того кожного, хто взяв до рук зброю й став на захист своєї Вітчизни, я сприймала за героя. Якщо не можу бути в нагоді там, де вирішується доля України, мушу всіляко сприяти цьому тут». Мабуть, саме про таких жінок військовослужбовців говорять: “Надійний тил”.

Де правду діти, становище судді, напевне, дозволило б цій мужній жінці уберегти від воєнних випробувань найрідніших людей. Проте, каже, жодного разу, таке навіть на гадку не спадало. Не тому що їй цього не хотілося б. По-перше, добре знає, ні чоловік, ні син на це не погодилися б. Та й сама ніколи б не вдалася до подібного – твердо переконана, що досвідченим й навченим чоловікам негоже ховатися за спинами молоденьких новобранців.

Пригадує єдиний момент, коли хотіла полегшити чоловікові службу. Приїхав він додому у відпустку, а сам геть хворий, ледь дихає – гайморит підхопив. Поїхали до лікарні, набрала ліків, та й просить, може, лікарняний візьмемо, щоб подовжити відпустку. Та чоловік такими очами глянув на дружину, що не стала настоювати. «За два дні я мушу бути на ногах, - сказав, як відрізав, – на мене чекають на фронті»…

Коли вийде номер газети, Василю Івановичу залишиться служити менше 4-х місяців. Дні його мобілізації дружина рахує, як сам солдат, й може назвати їх достеменно хоч спросоння спитай. Зізнається, через 25 років шлюбу, навіть не сподівалася, що почуття знову спалахнуть з такою силою, як зараз. Навіть жартує скрушно, що війна мала б початися хоча б для того, аби вони вдвох зрозуміли, що й через роки залишися настільки дорогими одне одному. А розлука… Як писав класик: любов – це не тоді, коли безперервно дивляться одне на одного, любов – коли погляди сходяться в одному напрямі.

Уже дев’ятий місяць капітан Василь Отупор на передовій. Свою боротьбу за патріотизм веде в тилу його дружина. Обоє вони впевнені, що Україна виграє свій поєдинок з ворогом. Запанують на нашій землі мир і спокій. І станеться це завдяки таким ось Отупорам, для яких Батьківщина – понад усе. І будуть дивитися фільми та читати книжки про легендарних захисників наші нащадки, аби потім з гордістю сказати: “Ми – українці, нам є ким пишатися!”. Й знову, закохані в романтику буднів чоловіків в погонах, повторять долю Василя Івановича інші хлопчаки.

Людмила РОДІНА.

На знімку наші земляки: Вадим Лажун, син Іван та батько Василь Іванович Отупори, Василь Копоть.