Дубровиця – рідне місто моє.

Поки що

Пригадую момент, коли під час виборчої кампанії кандидатка в нардепи Вікторія Войціцька агітувала в центрі міста. Вона підійшла до жінок, роздаючи свої листівки. Привіталася і сказала: «Доброго дня, я Вікторія Войціцька, приїхала до вашого села Дубровиця, щоб ближче познайомитися з виборцями…».

Треба було бачити, як слово «село» розгнівило одну з жінок. Вона категорично відрізала: «Дубровиця – це древнє і гарне місто, ви хоча б це вивчили…». Що ж, відрадно було чути, як дубровичанка небайдуже сказала про наше рідне місто. Зрозуміло, що людині, яка тут виросла, дорога ця земля і все, що з нею пов’язане. Пані Вікторія дуже зніяковіла і перепрошувала за свою помилку. Що ж, передвиборна кампанія була коротка, у свій перший візит людина з Києва могла помилитися. А от як казатимуть про Дубровицю під час наступних виборів – це знак запитання? Чому?

Кабмін подав у Раду проєкт закону про засади адміністративно-територіального устрою України. Документ був зареєстрований 24 січня. Президент зобов’язав уряд подати його в Раду до 1 січня 2020 року, однак він з’явився із запізненням у місяць.

Проєкт уточнить поняття адміністративно-територіальних одиниць в Україні. А також закріпить за урядом права утворення і ліквідації адміністративно-територіальних одиниць, встановлення і зміну їх меж. За Кабміном залишиться право визначати, яка кількість жителів необхідна для того, щоб населений пункт вважався містом чи в місті утворювалися райони.

Отже, щоб населений пункт називався містом, необхідно, щоб в ньому було не менше 20 тисяч жителів, які проживають переважно в спорудах компактної забудови, а також промислові і переробні підприємства, підприємства комунального господарства і розвинена соціальна комунальна і транспортна інфраструктура.

На жаль, наша Дубровиця за багатьма параметрами, прописаними у цьому проєкті, під визначення міста не підпадає. Наймовірніше, що вона буде селищем міського типу.

Зараз у Вікіпедії ще пишуть про Дубровицю як місто, райцентр з древньою історією. Перечитувала коротко історію ріднокраю. Було на життєвому шляху Дубровиці всяке, різні господарі тут керували, різними мовами вони говорили. Але дивно і щемливо читати інше - як стрімко розвивалася Дубровиця в повоєнний час.

Історія каже: «Протягом 50-х років у Дубровиці стали до ладу райхарчокомбінат, місцева електростанція, згодом — районне об’єднання «Сільгосптехніки». В другій половині 60-х років в Дубровиці введено в дію льонозавод, 1969 року створено пересувну механізовану колону тресту «Поліссяводбуд». Функціонує автопідприємство, організоване в 1965 році на базі автоколони Сарненського автопарку. В центрі міста побудовано поштово-телеграфний вузол, кінотеатр «Україна», універмаги «Ювілейний» та «Дитячий світ», стадіон «Горинь», магазини — книжковий, меблевий, взуттєвий, гастроном та ін.

У 80-і роки почалося промислове зростання. Розпочалося спорудження бавовно-прядильної фабрики, яка запрацювала у 1985 р. і де було зайнято понад 2 тис. робітників. Почала діяти філія київського заводу «Радіовимірювач». У 1988 р. у місті була створена група «Екологія», яка проводила дослідження на забрудненій радіаційній території. 30 липня 1997 року Дубровицька міська рада своїм рішенням затвердила сучасний герб і прапор Дубровиці. Промислову продукцію в районі випускають три суб’єкти господарювання: ДП «Ритм», ТзОВ «Агрофірма «Рекорд», ТзОВ «Дубровицька деревообробна компанія». Закінчується будівництво газопроводу, який забезпечить місто теплом. Транспортні перевезення здійснюються автомобільним та залізничним транспортом. Послуги зв’язку надають підприємства Дубровицького центру поштового зв’язку та Дубровицького цеху телекомунікаційних послуг № 11».

Який насичений ритм життя був тут. Скільки робочих місць створювалося для молоді. І ніби в один момент всього не стало. А що тепер? Тепер ми навіть не мріємо про будівництво у Дубровиці заводу. Наші діти їдуть у польські міста. Там шукають роботу. Порожніють хати, вулиці, села, місто. Так хочеться, щоб все змінилося. І якщо чесно, то найбільше болить не сама назва «місто» чи «село», болить те, що тут залишилося, і що буде далі.

Зрозуміло, що без державних капіталовкладень або дуже потужного інвестора створити робочі місця проблематично. Дуже просто перекроїти карту. Значно важче наповнити населені пункти України повноцінним життям. Десятиліттями хтось будував, а на початку дев’яностих хтось все приватизував. А тепер маємо те, що маємо.

Люба КЛІМЧУК.